vchilka.in.ua 1 2 3 ... 8 9

Додаткова література


1. Лукьянов А. Є. Становлениє философии на Востоке. М., 1989.

2. Чанишев А.Н. Курс лекций по древней философии. М., 1963.

3. Читанка з історії філософії. У 6 кн. Кн.. 1. Філософія Стародавнього Світу. К. 1992.

4. Асмус В. Ф. Античная философия. М. 1978.

5. Кондзьолка В.Н. Нариси історії античної філософії. Львів, 1993.

6. Татаркевич Вл. Історія філософії. Т. 1. Львів, 1997.

Філософія середніх віків та епохи Відродження.
Мета вивчення: допомогти студентам зрозуміти відмінність між філософськими поглядами філософів середніх віків та епохи Відродження. Ознайомити студентів з світоглядними проблемами, які пробували вирішити мислителі середньовіччя та епохи Відродження.
Після вивчення матеріалів теми ви повинні знати:
- загальні особливості середньовічного типу філософствування;

- основні етапи розвитку середньовічної філософії;

- провідну проблематику середньовічної філософії;

- які зміни відбулись у християнському світобаченні в епоху Відродження;

- якими були провідні змістові акценти у ренесансній філософії.
вміти:


  • вміти порівнювати античну філософію з середньовічною;

  • виявляти позитивні та негативні риси у середньовічному світосприйнятті;

  • знаходити аналоги між історичними процесами Відродження та сьогодення.


розуміти:
- особливості середньовічного світобачення;

- роль середньовічної філософії у становленні сучасної науки;

- особливості гуманізму як феномену європейської історії.
План

1. Основний зміст філософії середніх віків.

2. Характеристика поглядів філософів епохи середньовіччя.

3. Основний зміст філософії епохи Відродження.

4. Філософські погляди діячів епохи Відродження.
Ключові терміни і поняття.

Дух – у середньовічному світобаченні єдина справжня форма буття.


Душа – у Середні віки – джерело і причина людського життя.

Теологія – у перекладі з грецької мови значить богослов’я.

Теоцентризм – визнання Бога джерелом і основою всього сущого.

Антропоцентризм – возвеличення людини в епоху Відродження.
1. Поняття “середні віки” введено у вжиток в 1671 році, коли філософ Ді Санде назвав ім’ям “тедіа аетас” період від часів римського імператора Антонія (2 століття нової ери) до відродження наук 14 століття нової ери. Філософія середніх віків формувалась за умов класового феодального суспільства і геоцентричного світогляду. Тобто теоретична проблематика концентрувалась навколо поняття міфологізації Бога, а любов до мудрості реалізовувалась як течії богословської думки.

Становлення середньовічної філософії пов’язане з “патристикою” (від слова “патер” Батько “отець Церкви”). Це пов’язане з тим що в 7 – 8 століттях нової ери отці церкви творили християнські догми. Основними проблемами патристики були: 1) проблема суті Бога і його троїстості; 2) взаємодія віри і розуму; 3) розуміння історії як руху до визначеної мети до “граду Божого”; 4) взаємодія волі людини через можливість порятунку або загибелі ЇЇ душі; 5) проблема походження зла у світі і чому його терпить Бог.

Для епохи середньовіччя властивою була “схоластика” – це специфічна середньовічна християнська філософія, яка панувала в шкільному навчанні. Головним її завданням було – обґрунтування і захист богословських істин.

Через всю історію Середніх віків проходить суперечка між реалістами і номіналістами. Реалісти вважали, що єдина справжня основа буття речей – це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцем при творенні світу, вони є справжня реальність. (звідси реалісти). Номіналісти припускали, що загальні ідеї - це лише імена (“номіна”), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони є результатом божественного творіння.
2. Відомими філософами епохи середньовіччя були: Квінт Терту ліан, Оріген, Василь Великий, Григорій Ніський, Августін Блаженний, Фома (Тома) Аквінський, Іоанн Скот та інші. Наприклад Квінт Тертуліан пропагував християнство і захищав церкву від єресі. Його основною працею була книга “Апологетикум” де він протиставляв релігію філософії. Віру він подавав як найвищу істину. Орегон (185 – 254 роки нової ери) вважав християнство завершенням елліністичної філософії, що є введенням до християнства. Головна його книга носить назву “Про початки”. З його точки зору Бог – це просто природа, що не допускає якої-небудь складності. Друга властивість Бога проявляється в його нескінченності. Філософ Августин (Блаженний) Аврелій (354 – 430 роки нової ери) визначив, що джерелом буття є Бог. Душа, за Аврелієм, нематеріальна субстанція, відмінна від тіла, а не властивість тіла. Душа безсмертна. Важливим є вчення Августина про божественну благодать (звідси Блаженний). Суть вчення. Перші люди до гріхопадіння мали вільну волю, могли не грішити. Після спокутної жертви Ісуса Христа обрані Богом уже не можуть грішити. Божество одвіку визначило одних людей до Добра, інших до Зла і мук. На думку Августина вся світова історія є історією боротьби Добра і Зла. Царство диявола він пов’язує з державою, царство Бога з церквою. Зміст історії в християнізації всього світу. Філософ Фома (Тома) Аквінський (1225 – 1274 роки нової ери) також вніс значний вклад в світову філософію. Він є автором книг “Сума теології” та “Сума проти язичників”. Фома Аквінський розмежував філософію і теологію. Предметом філософії він назвав істину Розуму, а предметом теології – істину одкровення. Але кінцевим об’єктом обох є Бог. Аквінський також заснував теорію “універсаліїв” Універсалії (підходи) існують трояко: - до речей у розумінні Бога; - у речах як їх сутності; - після речей у розумінні суб’єкта пізнання. Шотландський філософ Іоанн Скот (810 – 877 роки нової ери) заперечував міфологеми Бога. Він протиставив свою теорію, згідно якої Бог не творець світу за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Його книга в 1210 році була визнана єретичною і спалена на вогнищі.

3. Епоха Відродження (14 – 17 століття нової ери). Зростання виробництва в цей період зумовило розвиток техніки, природознавства, математики. Це вимагало визволення розуму від схоластики і повороту до суто логічних проблем до природничо – наукового пізнання світу та людини. Виразниками такої тенденції стали найвідоміші мислителі епохи Відродження, загальним пафосом якої стали ідеї гуманізму. Гуманізм (від латинської гуманус – людський) в загальному розумінні означає “прагнення до людяності”. Одночасно нова епоха стала відродженням античної культури.

Особливості філософії епохи Відродження полягають в наступному: по – перше, середньовічна догматика забороняла думати і відчувати. Людське тіло вважалось темницею і оголошувалось гріховним. Гуманісти Відродження навпаки, “реабілітували” людину, прославляли земну любов і красу людського тіла. Антропоцентризм – перша і основна особливість філософії Відродження. По – друге, секуляризація (відділення) релігії від науки, від політики і моралі. Тепер проблеми держави, моралі і науки не розглядали крізь призму теології. Ці сфери буття почали визнаватись поза релігією. По – третє, філософія Відродження характеризується пошуками правильного методу пізнання природи. Виділилось два напрямки пізнання: сенсуалізм (емпіризм) і раціоналізм. Сенсуалісти стверджували, що в основі пізнання повинні бути відчуття і головним методом є експеримент, дослід. Раціоналісти вважали основним засобом - логічне мислення, розум. По – четверте, в цю епоху формується новий матеріалістичний світогляд. Його проміжними формами стали деїзм і пантеїзм. Деїсти (від латинської - Бог) визнавали божественне первоначало але вважали, що Бог, створивши світ більше не втручається у встановлені ним закони для природи. Пантеїсти (від грецької – рап – все, теос – Бог) – ототожнювали світ і Бога. “Все є Бог, єдиносущне. Поза Богом немає нічого. Саме ці особливості сформували світогляд філософів епохи Відродження.

4. Видатними філософами епохи Відродження можна назвати Данте Алігєрі (1265 –1321 роки нової ери), Марсілій Падуанський, Франческо Петрарка (1304 – 1374 р. н. е.), Леонард Бруні (започаткував ідею первинності критерію моралі в оцінці життя людини), Лоренцо Валла (засновник порівняльного аналізу в логіці), Еразм Ротердамський (1469 – 1536 р. н. е.). Філософ Джордано Бруно (1548 – 1600 р. н. е.) дотримувався пантеїстської філософії осмислення природи. Метою філософського пізнання він вважав не Бога а природу і висловлював ідею про нескінченість природи і нескінченість Всесвіту. За пропаганду цих ідей був спалений на вогнищі. Філософ Микола Кузанський (1401 – 1464 р. н. е.) став родоначальником ренесансного платонізму. Його твори “Знаюче незнання”, “Про вчене незнання” прославляли розум людини, її здібності. Він висловлював ідеї про наявність життєвого духу, тілесної субстанції, що зв’язує відчуття з розумовою спроможністю. Микола Кузанський також розробив вчення про інтелект а також істину. Істина, за його поглядами, завжди процес а не догма, процес пізнання руху до Бога. “Отже, про істину ми знаємо тільки, що є вона невловима: наш розум відноситься до істини, як можливість – до абсолютної необхідності, що не може бути ні більшою ні меншою, ніж вона є. Недарма суть речей, істина сущого, незбагненна у своїй чистоті, і, хоч філософи її розшукують, ніхто не знайшов її як вона є. І чим глибша буде наша вченість у цьому незнанні, тим ближче ми приступимо до істини”. (Кузанський Н. Про учене незнання. Соч.: У 2т. – М., 1979. – Т. 1. – С – 53 – 54.)

Однією з галузей філософії епохи Відродження був утопічний соціалізм. Найбільш відомі філософи цього напрямку Томас Мор (1478 – 1535 р .н .е.) та Томаззо Кампанелла (1568 – 1639 р. н. е.). Вони були переконані втому, що приватна власність повинна бути знищена. Достаток, в якому живуть жителі видуманої ними країни “Утопія”, досягається примусовою працею, скороченням потреб, ліквідацією розкоші. Держава повинна втручатись навіть у творчість. Кожен крок громадянина спрямовується і контролюється.



Теми для рефератів в доповідей
1. Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.

2. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.

3. Вихідні ідеї філософії гуманізму та їх світоглядне з0начення.

4. Розвиток ідей італійського гуманізму.
Завдання для закріплення матеріалів теми.


  1. Осмислити, як розглядали проблеми буття філософи доби середньовіччя?

  2. В чому полягає суть поняття “патристика”. Довести на прикладах.

  3. В чому полягає відмінність проблем, які розглядали філософи епохи Відродження, від проблем, що вивчались мислителями епохи середньовіччя?


Література з теми.
1. В. Л. Петрушенко. Навчальний посібник. К., “Каравела”, 2001, - С. 73 – 108.

2. Філософія. Підручник для вищої школи. За ред. В. Г. Кременя., Харків, 2004., - С. 113 – 139.

3 Філософія. Підручник. За ред. Г. А. Заїченко та інших. К., Вища школа, 1995, - С. 30 – 35.
Додаткова література.
1. Кондзьолка В. В. Історія середньовічної філософії. Львів. 2001.

2. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії. К., 1997.

3 Кравців Б. Ренесанс і гуманізм на Україні. Київ. 1993.

4. Титаркевич Вл. Історія філософії. Т. 2, Львів, 1999.

Філософія Нового часу.
Мета вивчення: Дати студентам уявлення про особливості розвитку філософії в Новий час. Ознайомити з розвитком емпіричного та раціоналістичного напрямків у філософії. Звернути увагу студентів на досягненнях філософів Нового часу в онтології, гносеології та філософії історії.
Після вивчення матеріалів теми ви повинні знати:


  • в чому проявлялась новизна нового історичного періоду;

  • якими були змістові наголоси новоєвропейського світогляду;

  • як провідні напрямки новоєвропейської філософії розвивали та виражали їх.


вміти:


  • визначати зміст основних філософськи позицій, що сформувались в Новий час;

  • бачити та пояснювати внутрішній зв’язок між основними напрямками новоєвропейської філософії;

  • виділяти нове у філософських ідеях цього часу.


розуміти:


  • найважливіші особливості філософії цього часу;

  • зміст і спрямованість провідних проблем новоєвропейської філософії;

  • особливості тлумачення людини і суспільства у філософії Нового часу.


План

1. Основні риси і передумови формування філософії Нового часу.

2. Емпіричний напрям у філософії Нового часу. Досягнення в галузі методології.

3. Досягнення філософів в галузі онтології.

4. Гносеологічні розвідки філософів Нового часу.

5. Філософія історії.
Ключові терміни і поняття.
Об’єкт і суб’єкт – об’єкт – частина природи на яку спрямована активність людини; суб’єкт – людина, як вихідний пункт прояву активності;

Закон – об’єктивний, сталий, повторюваний тип зв’язку між процесами та явищами дійсності;

Субстанція – позначає таку основу світу, яка охоплювала всі форми та явища світу;

Аксіома – очевидне положення, яке не потребує доведення.
1. Новим періодом названо час з 16 по 18 століття нової ери. В цей час в соціально – економічному розвитку країн Західної Європи відбуваються суттєві зміни в економічній, політичній та духовній сферах. З розширенням виробництва утвердилась нова політична сила – буржуазія. Це проявилось в переможних Англійській та Нідерландській буржуазних революціях.

Прискорений розвиток виробництва обумовлював висунення на передній план науки. Саме в 17 – 18 століттях нової ери визріла необхідність перетворень в природознавстві і гуманітарних науках. Приоритетними стали такі науки як: математика, механіка, логіка і філософія. Домінуючою формою світогляду стає деїзм або пантеїзм, що дозволяло не заперечуючи Бога, визнавати велич і могутність Природи і Людини.
2. Значними були досягнення філософів Нового часу в галузі методології. Методологія (систематизація і пояснення набутих знань, способи бачення емпіричного (досвідного) матеріалу науки, оцінка засобів і методів які застосовуються в науці). Найбільш плідно в цьому напрямку працювали філософи Френсіс Бекон (1561 – 1626 роки нової ери) та Рене Декарт (1596 – 1650 роки нової ери). Френсіс Бекон – син чиновника. Навчався і працював в Кембріджі. Найбільш відомі філософські праці – “Про гідність і збагачення наук”, “Новий Органон”, “Нова Атлантида”. У центрі уваги філософії Бекона стоїть проблема Людини і Природи (можливість пізнання природи людиною і формування наукового методу пізнання). Головним в осмисленні оточуючого світу, з його точки зору, є експеримент, дослід. Говорячи про емпіриків він вважав, що чиста емпірія не веде до нових відкриттів. Істинна філософія за Беконом, повинна поєднувати такі способи пізнання - як емпіричний та теоретичний. Найбільш продуктивним методом пізнання в науці він вважав індукцію. Вона дозволяє вченому одержувати нові і перевіряти старі знання. Індукція – логічна операція, яка забезпечує перехід від окремих поодиноких фактів до загальних положень. Він говорив : “Не слід все – таки допускати, щоб розум перескакував від подробиць до окремих і майже самих загальних аксіом і по Їх непохитній істинності випробував би і встановлював середні аксіоми... Для наук же варто очікувати добра тільки тоді, коли ми будемо сходити по істинних сходах, по безперервним, а не переривчатим ступеням - від подробиць до менших аксіом і потім до середніх, одна вище іншої, і, нарешті, до самого загального. Тому що самі нижчі аксіоми мало чим відрізняються від голого досвіду. Вищі ж і самі загальні аксіоми умоглядні і абстрактні, і в них немає нічого твердого. Середні ж аксіоми істинні, тверді й життєві, від них залежать людські справи і долі. А над ними, нарешті, розташовані найбільш загальні аксіоми – не абстрактні, але правильно обмежені цими середніми аксіомами.” (Бекон Ф. Новий Органон. Соч. У 2 т ., Т. 1, М, 1978. – С. 58 – 61.) Таким чином він обґрунтував індукцію (наведення) як метод узагальнення досвідного знання, як логічний шлях руху пізнання від знання ознак або властивостей, які повторюються в окремих явищах, до висновку, що вони властиві всім явищам певного класу.


Французький філософ Рене Декарт – автор книг “Біблія”, “Книга природи”, “Першооснова філософії”. Головну увагу приділяє розуму (тому він є раціоналістом). Мислення, з його точки зору, є головним критерієм людського розуму. Він говорив: “Я мислю, отже я існую”. Виходячи з цього у книзі “Першооснови філософії” він дав роз’яснення предмету і завдань філософії. Філософія – це мудрість, досконале знання всього того, що може пізнати людина. Оволодіння знаннями, з його точки зору, є філософствуванням, тобто дослідженням першооснов. Йому належать слова “ніщо не виникає з нічого”. Найбільшим відкриттям Рене Декарта є дослідження явища дедукції. Дедукція – це перехід від загальних положень до окремих. Суть дедуктивного методу. Розум володіє висхідними, абсолютно вірогідними аксіомами знання, які доступні лише інтуїції, тобто ясному, виразному сприйняттю, а в зв’язку з цим шлях до індукції (узагальнення) знань лежить через дедукцію.

Отже, індуктивний і дедуктивний методи пізнання заклали базову основу для удосконалення оптимальної технології в різних галузях філософії.


<< предыдущая страница   следующая страница >>