vchilka.in.ua   1 2 3 ... 16 17

2.Класифікація ландшафтів.

Класифікуючи ландшафти України, враховують їх походження, історію розвитку, взаємозв'язки між їх компонентами, ступінь зміненості під впливом господарської діяльності, закономірності просторової диференціації. У

Для відображення ландшафтної структури території України на ландшафтній карті й у легенді до неї виділені такі класифікаційні об'єднання природних комплексів: клас, тип, вид ландшафтів. У класи ландшафтів об'єднуються природні комплекси з однаковими загальними орографічними ознаками, якими визначаються вертикальні зміни в балансах тепла, вологи і біотичних процесах. У межах України поширені два класи ландшафтів: рівнинних і гірських ландшафтів. Клас рівнинних східноєвропейських ландшафтів займає більше 94 % території України, об'єднуючи типи і підтипи ландшафтів, зміна яких відбувається в широтному напрямку. Клас гірських ландшафтів залежно від географічного положення, простягання і висоти гірських пасом Українських Карпат і Кримських гір, характеризується певними спектрами і висотним положенням типів ландшафтів. Гірські ландшафти України представлені класом середньоєвропейських карпатських і класом кримських, що тяжіють до сухих середземноморських ландшафтів.

Залежно від співвідношення тепла і вологи, яким зумовлюються зональний розподіл типів ґрунтового і рослинного покриву, хід фізико-географічних процесів, особливості гідрологічного режиму, клас рівнинних східноєвропейських ландшафтів поділяється на такі типи: мішано-лісові, широколисто-лісові, лісостепові, степові, які, в свою чергу, поділяються на підтипи: північностепові, середньостепові, південностепові, сухостепові. Карпатські гірські лучно-лісові ландшафти поділяють на такі підтипи: широколисто-лісові, мішано-лісові, лучні (субальпійські) ландшафти; кримські – на: лісостепові посушливі, мішано-лісові і широколисто-лісові, лучно-лісові і лукостепові (яйлинські). Окремі типи становлять ландшафти Південного берега Криму і заплав річок. Заплави річок характеризуються перезволоженими ґрунтами, вологолюбною рослинністю, чіткими природними межами.


Білет 5

1.Відомості про Україну античних авторів.

Найдавніші географічні описи України збереглися з античних часів. Грецький історик і географ Геродот (484—425 рр. до н. е.) описав природу Північного Причорномор'я. Зокрема визначив ве­ликі степові рівнини з родючими ґрунтами, назвав найбільші річки Скіфії — Істр (Дунай), Борисфен (Дніпро), Тірас (Дністер), Гіианіс (Буг), Танаїе (Дон), вказав на чистоту води в Борисфені та його рибні багатства. Звернув увагу на холодні зими і дощове літо, зазначив, що скіфи вирощують збіжжя, цибулю, часник, просо, коноплі, значні площі вкриті буйними травами. Географічні відомості є також у творах Гіппократа (460—377 рр. до н. е.), Страбона (66— 20 рр. н. е.), Птолемея (II ст. н. е.). На картах Птолемея була зобра­жена Східна Європа, у тому числі територія України.

2.Зміна ландшафтів України за історичний період.

Сучасні ландшафти України сформувались в період після закінчення останнього зледеніння протягом 12 тис. років. У цей період кліматичні умови були не сталими. Вологі умови змінювались досить посушливими, теплі – порівняно холодними, але середні кліматичні показники були близькими до сучасних. Такі кліматичні умови були сприятливими для формування зональних типів ґрунтово-рослинного покриву в сталих межах: Полісся, Лісостеп, Степ. Найбільш сталою була межа між Поліссям і Лісостепом, зумовлена головним чином складом антропогенових відкладів.
У межах Полісся на піщаних і супіщаних відкладах поширились ландшафти мішаного лісу, що представлені борами і суборами, під якими сформувались дерново-підзолисті ґрунти.
На підвищених рівнинах, височинах і високих берегах річок Лісостепу в цей час формуються дібровні ландшафти (дубові, грабово-дубові, липово-дубові ліси) з сірими лісовими ґрунтами. На рівнинах, складених лесовими породами, поширилися лучно-степові ландшафти з чорноземами типовими.

У Степу з півночі на південь чергуються ландшафти різнотравно-ковилово-типчакових степів з чорноземами звичайними, типчаково-ковилові степи з чорноземами південними, полиново- типчаково-ковилові степи з темно-каштановими ґрунтами.

Процес формування ландшафтів у післяльодовиковий період не був чисто природним. На цей процес впливала людина сучасного типу своєю діяльністю. Під час облав на бізонів, зубрів, турів, тарпанів, сайгаків люди нерідко організовували пожежі на місцевості. В лісах випалювали підлісок для розрідження рослинності і утворення галявин з травостоєм з метою збільшення поголів'я зубрів, оленів, косуль та інших травоїдних тварин. Ці пожежі стримували збільшення площ лісів та змінювали видовий склад лісової і степової рослинності, що не могло не впливати на процеси ґрунтотворення.
Між VIII і IV тисячоліттями до н. е. (доба неоліту) вплив людини на природу посилився у зв'язку з виникненням і поширенням таких форм господарювання, як тваринництво і землеробство. З появою землеробства почалися докорінні зміни в природних ландшафтах, оскільки ця форма господарювання вела до зміни природної рослинності на культурну, позначалась на властивостях ґрунту.
Від часу трипільської культури (IV-II тисячоліття до н. е.) в Лісостепу землеробство починає переважати в господарському комплексі, відбувається відокремлення орного і підсічного землеробства. Впродовж наступних кількох тисяч років підсічне землеробство було панівним на Поліссі, а орне – в Лісостепу. Степова зона традиційно використовується як природні кормові угіддя для тваринництва і починає освоюватися під землеробство значно пізніше.

На перших етапах землеробського освоєння Лісостепу сільськогосподарські угіддя займали незначний відсоток території і були приурочені головним чином до широколисто-лісових ландшафтів, розташованих поблизу річкових долин. Лучно-степові ландшафти Лісостепу на вододілах залишаються майже неосвоєними до XVI-XVII ст. Цю закономірність можна пояснити особливостями землеробства того часу. Через недосконалість знаряддя обробітку ґрунту і потужну дернину степової рослинності широке сільськогосподарське використання чорноземів було неможливе. Водночас вивільнення орних ділянок з-під лісу шляхом випалювання було добре знайоме та найбільш зручне для давніх землеробів. У зоні мішаних лісів підсічна система землеробства проіснувала аж до початку XX ст.

З XVI ст. зменшення лісистості у Лісостепу і на Поліссі відбувалось швидкими темпами не лише за рахунок збільшення населення і потреб у сільськогосподарських угіддях, а й за рахунок розвитку промислів, пов'язаних з використанням деревини у виробництвах металу на руднях, скла – на гутах, поташу – на будах тощо. Крім того, активно починає розвиватися експорт деревини. У XVII ст. завдяки цим чинникам земельні ресурси широколисто-лісових ландшафтів були практично вичерпані і почалося землеробське освоєння лучних степів Лісостепу. Ці ландшафти були розорані до кінця XVIII ст. З цього моменту настала черга землеробського освоєння степової зони, природна рослинність якої була майже повністю знищена протягом століття. З другої половини XIX ст. у степовій зоні починаються катастрофічні посухи і пилові бурі, пов'язані із суцільною сільськогосподарською освоєністю.
Швидке зростання населення і розвиток товарності сільськогосподарської продукції змушували виробників максимально розширювати орні площі за рахунок ландшафтів, які раніше вважалися непридатними для землеробства (круті схили, піщані тераси, заплави річок тощо). У результаті цього наприкінці XIX ст. спостерігається «вибух» водної ерозії – змивання ґрунту на схилах, швидке зростання ярів, замулення і пересихання малих річок та заплавних озер.
У XX ст. чинниками антропогенних змін ландшафтів стають індустріалізація виробництва, осушення заболочених земель, будівництво водосховищ і каналів, хімізація сільськогосподарських угідь та ін.
Нераціональна господарська діяльність людини руйнує ландшафти. Добування корисних копалин призводить до утворення кар'єрів, відвалів, териконів. Забруднюючі речовини, що викидаються підприємствами в атмосферу і гідросферу, впливають практично на всі ландшафти. Осушення та зрошення змінюють природний водний режим ландшафтів і викликають не властиві для них фізико-географічні процеси (видування торфовищ, підтоплення і засолення чорноземів та ін.).

Отже, в наш час не змінених господарською діяльністю людини ландшафтів в Україні практично не залишилось. Мало змінені ландшафти становлять 15-20% території. Це, головним чином, вторинні лісові насадження, заболочені ділянки, території заповідників. За оцінками фахівців, для компенсації антропогенного впливу таких ландшафтів має бути 40%.

Білет 6

1.Відомості про Україну авторів середньовіччя.

Описи природи Придніпров'я, Причорномор'я і Криму зустрічаються у вірменських, арабських і персидських авторів VII—IX століть. У трактаті Константани Багряного було описано ріки й озера України.

У літописах часів Київської Русі (X — XII ст.) є важливі відо­мості про природне середовище і природні багатства її земель. Так, у літопису "Повість временних літ" (1114 —1116) є опис Дніпра і його приток, низовин і височин (згадуються гори Щекавиця і Хоревиця), лісів Чернігівщини і Волині, тваринного світу Полісся.

«За часів Ярослава Мудрого в збірнику норм права, відомому під назвою "Руська правда", було зафіксовано природоохоронні заходи іцодо збереження рідкісних тварин, регламентування полювання.

За наказом князя Данила Галицького (1220—1264) було створе­но своєрідні заказники в Біловезькій та Цуманській пущах.

В інших літописах є записи про засухи, дуже холодні зими, пове­ні, вітровали та рослинний і тваринний світ.

Одну з перших карт Русі склав у 1525 р. італієць Паоло Джовіо. В "Книгє Большому Чертежу" (1627) описано Лівобережну Украї­ну і Східне Придніпров'я.

У XIV—XV ст. поряд' з розширенням використання території лісостепу розпочалось освоєння причорноморських степів. Особли­во важлива роль належала Запорізькій Січі. Ще з кінця XV ст. козаки брали участь в обороні степів. Козаки добре знали особли­вості режиму Нижнього Дніпра, Дніпровські пороги і плавні, побу­дову берегів Чорного моря і його течій та иогодні умови півдня.

Територія України та її населені пункти були зображені на карті "Чертеж Украинским и Черкасским городам от Москвьі до Крьіма" (середина XVII ст.).

Важливі історичні, етнографічні та географічні дані вміщує книга французького інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана "Опис України" (1650), який працював в Україні в 1630—1648 рр. У книзі подано характеристику Дніпра та інших річок, озер, клімату, флори і фауни України, включаючи Крим. Автор склав кілька карт України в різних масштабах. Книга і карти Г. Боплана тривалий час були основними джерелами з історії та географії України.


2.Обгрунтування схеми фізико-географічного районування України.

Фізико-географічне районування — одна з найголовніших проб­лем фізичної географії. Детальне фізико-географічне районування території України відображає детальність вивчення її території. Все­бічне урахування особливостей регіональних природних умов необ­хідне для вирішення економічних, геоекологічних, геополітичних, господарсько-адміністративних та інших питань.

Формулювання принципів фізико-географічного районування території України започаткував у своїх працях В. Докучаєв, який обґрунтував перші спроби виокремлення природних зон. У його праці "Зони природи і класифікація ґрунтів" (1900) характеризу­ються зони Північної півкулі: бореальна, лісова, лісостепова, степо- ва, сухих степів, пустель, субтропіків. Він розглядав природну зону як природно-територіальний комплекс, всі компоненти якого взає-мозумовлені. Ідеї В. Докучаєва стимулювали розвиток робіт з фізи­ко-географічного районування, ландшафтного картографування.

Пізніше, в 20-х роках, було опубліковано праці з природного райо­нування України Б. Лічкова "Естественньїе районні Украиньї" (1922) і П. Тутковського "Природна районізація України" (1922). У них в основу природного районування покладено геолого-геоморфологічні ознаки. Б. Лічков, з урахуванням історії геологічного розвитку те­риторії України, виділив 7 природних районів. II. Тутковський ви­ділив також 7 районів (за термінологією автора "краєвидів"): лесо-вий, зандровий, кінцевоморенний, моренний, острівних гір, товтровий і гранітний.

У 1928—1929 рр. В. Попов і В. Симиренко здійснили природно-історичнє районування України для обґрунтування розміщення плодових культур. В основу районування покладено ознаки теплового і водного режиму території, частково з урахуванням особливо­стей рельєфу і характеру ґрунтового покриву. В системі таксономіч­них одиниць було виділено 14 природно-історичних районів, згру­пованих у чотири краї. Академік К. Воблий в академічному ви­данні "Економічна географія Радянської України" (1945), у розділі "Фізико-географічні зони і райони УРСР", виділив поліську, лісо­степову і степову зони та гірську країну Карпат і Передкарпаття; зони поділялися на дев'ять макрорайонів.


В основу виділення одиниць фізико-географічного районування покладено аналіз ландшафтно-генетичної структури території з використанням матеріалів галузевих досліджень (геоморфологічних, кліматичних, гідрологічних, ґрунтових, геоботанічних) і схем райо­нування окремих компонентів природи.

Для відображення просторової диференціації ландшафтної обо­лонки на територіально обмежені природні комплекси шляхом фізи­ко-географічного районування прийнята така система таксономіч­них одиниць: країна, пояс, зона, підзона, край (провінція), область, район.

На карті фізико-географічного районування України показані країни, зони, підзони, краї (провінції) і області. Пояси на карті не відображені, бо майже вся територія України знаходиться в межах помірного поясу, за винятком Південного берега Криму, який ха­рактеризується низкою рис субтропічного поясу.
Білет 7


  1. Участь українських вчених у географічних дослідженнях різних регіонів Землі.

Українці брали активну участь у географічних дослідженнях різних регіонів земної кулі. Насамперед слід згадати Василя Григоровича-Барського (1701 р., Київ — 1747 р., Київ) — відомого українського мандрівника, випускника Києво-Могилянської академії. Мандрував Угорщиною, Болгарією, Грецією, Італією, Палестиною, Аравією, Єгиптом. Описав населення, господарство, торгівлю цих країн. Записи Василя Григоровича-Барського неодноразово перевидавалися.

Відомим дослідником-краєзнавцем широкого профілю був нащадок запорізьких козаків Єгор Петрович Ковалевський (1809 р., с. Ярошівка на Харківщині — 1868 р., Петербург). Навчався в Харківському університеті, де в той час географію викладав відомий український письменник П. П. Гулак-Артемовський. Є. П. Ковалевський був учасником 10 великих експедицій, під час яких пройшов понад 75 тис. км. Він досліджував Алтай, Урал, Казахстан і Середню Азію, Східні (румунські) Карпати, Афганістан. Очолив дві експедиції до Китаю. Побував у Північно-Східній Африці, у верхів'ї Білого Нілу, де до нього ще не ступала нога європейського дослідника.

Залишив велику літературну спадщину. Зустрічався з Тарасом Шевченком, знав і шанував його творчість. Виступив ініціатором і організатором викупу з кріпацтва двох братів Тараса Шевченка — Микити та Йосипа і сестри Ірини.
Одним з організаторів і керівників першої російської морської навколосвітньої експедиції (1803-1806 рр.) був Юрій Федорович Лисянський (1773 р., м. Ніжин Чернігівської обл. — 1837 р., Петербург). В експедицію вирушило два кораблі — «Надєжда» (командир І. Ф. Крузенштерн) і «Нева» (командир Ю. Ф. Лисянський). Кораблі побували на Гавайських островах, відвідали Аляску, Китай. Великі наукові матеріали, зібрані Ю. Ф. Лисянським, викладені в праці «Подорож навколо світу на кораблі «Нева» в 1803-1806 роках».
Видатним мандрівником і дослідником був Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846-1888 рр.) — правнук курінного отамана Війська Запорізького Охріма Макухи.
М.М. Миклухо-Маклай здійснив 10 подорожей і кілька окремих виїздів до островів Нової Гвінеї, Філіппінських, півострова Малакки, до материка Австралії, островів у Тихому океані. Близько 3 років жив серед папуасів Нової Гвінеї. Довів, що люди, незалежно від раси, споріднені за своїм походженням. Написав понад 160 цінних наукових праць, зібрав багаті колекції, що нині зберігаються в Музеї антропології та етнографії в Росії.
Вагомий внесок у дослідження Азії зробив правнук запорізького козака Паровальського Микола Михайлович Пржевальський (1839-1888 рр.). У 1867-1869 рр. подорожував по Уссурійському краю Далекого Сходу. З 1870 р. протягом 18 років досліджував Центральну Азію. За цей час він здійснив туди чотири великі експедиції: Монгольську, Джунгарську (Східний Тянь-Шань, озеро Лобнор) і дві Тібетські.



<< предыдущая страница   следующая страница >>