vchilka.in.ua 1

ВОНИ ВБЕРЕГЛИ СВІТ ВІД АТОМНОГО ЛИХА

НЕ ЗАБУВАТИ ПОДВИГ ЛІКВІДАТОРІВ

Так, ми почали забувати про катастрофу планетарного масштабу – вибух реактора на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року та людей, які пішли у те пекло рятувати світ від загибелі ціною свого здоров`я і навіть життя.

Дуже прикро слухати образливі слова на адресу ліквідаторів на кшталт «Хто там був, то вже давно помер» та подібні їм. Чомусь «кісткою в горлі» стоять ці чорнобильці і владі, і, здається, усьому суспільству. Влада жалкує за витрачені шість мільярдів гривень на пенсії чорнобильцям, а викинуті 2 мільярди на відеоспостереження на виборах, яке абсолютно не додало їм прозорості, владі не жаль. І подібних прикладів можна навести безліч.

Але повернемось до подій 1986-го. Про катастрофу у Чорнобилі наші радянські вожді приховували, а щоб додати переконливості, вивели на Хрещатик на першотравневу демонстрацію дітей, влаштували масовий велопробіг. Але світ зафіксував аномальні показники і забив тривогу. І от згадайте, що після цього сталося! Що творилося на дорогах, вокзалах, в аеропортах! Не буду описувати це, а кому зараз більше тридцяти років, той мусить пам`ятати і не забувати, щоб ніколи не повторився той жах, який можна порівняти тільки із жахом початку війни. Чорнобильці так і говорили: «Йдемо на війну». І наші люди усвідомлювали, що йдуть на смертельні завдання, але все одно йшли рятувати світ. Йшли у саме чорнобильське пекло, не думаючи ні про гроші, ні про пенсію, ні про пільги.

Пригадую, коли Анатолія Васильовича Шевченка, начальника управління «Укренергомеханізація» викликали до Москви, він прямо звідти зателефонував нам, щоб після роботи додому не йшли, а чекали його. Він вийшов до нас із сльозами на очах і промовив: «Війна. Ідіть поки що додому, але нас можуть викликати у будь-який момент. Я буду з вами». На ранок ми узнали, що він ще із п`ятьма чоловіками вже відбули до Прип`яті «пропалювати» півтораметровий бетон від зірваним реактором для подачі під нього охолоджуючий рідкий азот, щоб зупинити вибух. Вони були першопрохідцями. Кадри із їх обличчями побачив увесь світ у документальному фільмі «Два кольори» (його можна знайти в інтернеті). Ці люди не мали при собі ні засобів захисту, ні відряджень. Їм за ту смертельно небезпечну пекельну роботу заплатили оклад за штатним розкладом. Тому вони на сьогодні не можуть отримати заслужену ними пенсію (рішення влади про 5 окладів за роботу у чорнобильській зоні вийшло пізніше). На щастя, ці люди живуть і нині. Відійшов тільки Анатолій Васильович Шевченко. Світла йому пам`ять.


Ліквідатори Чорнобильської катастрофи – це не тільки ті, що були під чи над реактором. Мільйони людей були задіяні у цьому процесі і не лише з Радянського Союзу, бо усі чітко усвідомлювали: світ стоїть на грані загибелі.

На сьогодні багато хто з ліквідаторів відійшли в інший світ, багато з них живуть, але хворіють. Жертвуючи своїм здоров`ям і життям, вони дали іншим можливість жити і багатіти. Дуже прикро, коли, звертаючись до державних органів чи бізнесменів про якусь допомогу (провести в останню путь ліквідатора, перевідати тяжкохворого, пом`янути загиблих), ми отримуємо відмову.

Тому я звертаюся до усіх – не забуваймо! Своїм життям і благополуччям ми зобов`язані їм, ліквідаторам.

В.Романчук, голова районної спілки інвалідів Чорнобиля