vchilka.in.ua 1 2 ... 9 10



Анотація. Інколи досить лише однієї події, аби змінити життя людини. Назавжди. А якщо цих подій не одна, а багато? Якщо ланцюг незворотних реакцій розгортається з такою швидкістю, що ти просто не встигаєш їх помічати, і вже не розумієш, де був його початок, а де – кінець? Лишається тільки зробити крок назустріч і прийняти запропонований ритм. Так вирішує для себе Влада, коли доля несподівано штовхає її у вир нестримного танцю із небезпекою і буденністю, надією і розпачем, минулим і майбутнім, коханням і… коханням?

Пролог
Обідня перерва саме добігала свого кінця. На дворі було задушливо спекотно. Бліденькі тіні, що їх відкидали масивні багатоповерхівки, були безпорадно короткими й зовсім не давали прихистку поодиноким пішоходам, які з неочікуваною прудкістю поспішали до своїх офісів у надії на рятівну прохолоду кондиціонерів.

– Ще раз вітаю вас, пане Кузьменко, із блискучою презентацією. Оскільки ваш проект отримав цілковите схвалення інвесторів, наступного тижня можна буде обговорити умови контракту, – промовив чоловік у дорогому сірому костюмі, потискаючи руку молодому винахіднику, який вже майже дві хвилини нерішуче стояв біля прочинених дверцят броньованого BMW. Довершене за своєю формою авто домінувало на більшій половині дороги, поблискуючи агатовим корпусом у яскравих сонячних променях. Інших машин поблизу не спостерігалося, чи то, можливо, вони просто тьмяніли у порівнянні з таким бездоганним суперником? Хто зна, однак, незважаючи на час пік, одна з найжвавіших вулиць Берліна була майже порожня.

– Вельми вам вдячний, пане Майере, я радий, що компанія згодилася співпрацювати зі мною, – стомлено посміхнувся хлопчина, нарешті сідаючи у авто. Його голова все ще йшла обертом після приголомшливого успіху, але на серці було напрочуд радісно і чомусь трохи неспокійно. Цікаво, звідки б узятися тій незрозумілій тривозі? Все ж, начебто, складалося так чудово, проте…

– Мій секретар завтра зателефонує вам щодо дати та часу зустрічі.


– Добре, я буду чекати на…, – різкий свист змусив юного генія обірвати речення на половині. Що це? Постріл? Справжній постріл? Неможливо! Але яскрава червона пляма на білому комірці його співрозмовника доводила протилежне. Високий сивочубий німець стиха зойкнув і осів на мармурові плити східців.

– Пане Майере? Пане Майере, ви мене чуєте? О, Господи! Фрідріху, допоможи! – крикнув Кузьменко водієві, вискакуючи з машини, й у ту ж саму мить щось несамовито врізалося йому в обличчя, жбурляючи на асфальт немов солом’яну ляльку.

– Нікому не рухатися! – пролинав зверху страхітливий наказ.

Невже це відбувається насправді? Не в кіно? Не в безглуздому бойовику чи дешевому трилері?

За секунду четверо чорних чобіт зупинилися перед самим носом застиглого українця.

– Де кейс?

– Кейс? Який кейс?

– Не прикидайся ідіотом!

Боже, врятуй його душу! Він не може їм його віддати. Там же усі його надії, сподівання, майбутнє. Роки тяжкої праці. Смертельна загроза для життя мільйонів невинних. Ні, що завгодно, тільки не це!

– Не розумію, про що ви.

Холодний метал безжально уперся хлопцеві в скроню.

– Може, це допоможе тобі мізкувати краще, шмаркаче?

– Я… не розумію…

Затягнуті у латекс пальці без вагань натисли на гачок. От тільки дірка чомусь з’явилася не у голові, а у грудях безпорадної жертви, проте винахідник навіть не зойкнув – він був вже непритомний.

– Швидко, обшукайте машину!

Дві легкі тіні беззвучно пірнуло у глиб позашляховика, аби вже за лічені секунди знову опинитися на безлюдному тротуарі.

– Ось він, знайшли.

– Добре, відступаємо! А ти, горило, лишайся на місці, зрозуміло? – наказав найстарший з нападників водієві, що саме наважився поворухнутися.

Та той не послухав. Блискавичним рухом він крутнувся під машину і вихопив пістолет. Тієї ж миті двоє бандитів стали живими мішенями, ще за якісь п’ять секунд для них усе було скінчено. І лишень один, що вже щодуху мчав із металічним кейсом до принишклого за рогом сірого Volvo, зміг виграти перегони зі смертю, яка відтепер загрожувала значній частині людства.

Глава 1
Могутні колеса несли пасажирів вперед нагрітою сонцем ковзанкою асфальту. Другий поверх новенького автобусу Neoplan стиха погойдувало, й здавалося, ніби то ласкаві морські хвилі турботливо колисають його у своїх обіймах.

Влада знову натисла сріблясту клавішу, змушуючи улюблену мелодію у плеєрі лунати гучніше.

– All these words have lost their meaning I just hope you hear my silent scream, – самими лише губами прошепотіла вона, повторюючи слова добре знайомої пісні.

Якось дивно було усвідомлювати, що вони ніколи не зміняться. Слова на плівці завжди лишатимуться такими, якими вона чула їх зараз. Такими, якими вони були минулого літа, чи три роки тому, у день її повноліття. Вони завжди будуть бездоганними і незмінно нестимуть щастя тим, хто їх слухатиме, навіть тоді, коли світ згубить у часі імена та образи їх виконавців. З людьми ж все було інакше.

Дівчина квапливо заплющила очі й зробила відчайдушну спробу зупинити нескінченний ланцюг спогадів, що в одну мить сколихнув її пам’ять. Намарно. Чуттєва пісня вже нагадала їй найщасливіші дні її життя. Дні, які вона завжди берегтиме у своєму серці, берегтиме, скільки б болю це їй не завдавало. Його руки. Його губи. Шалена пристрасть, яка синім полум’ям віддзеркалювалася в його проникливому погляді… Влада стиха зітхнула. Досить. Минуле належало минулому. Занадто багато часу сплинуло. Занадто багато подій сталося в її житі, й з цим вже нічого не можна було вдіяти. Дороги назад не існувало. Рішення було прийняте, і треба було дивитися вперед – у майбутнє.

На чорному екрані телевізора знову заметушилися гамірливі постаті з серіалу про Катерину Пушкарьову. Атмосфера в салоні враз пожвавішала: дехто з пасажирів почав відкидати сидіння, аби вмоститися якомога зручніше для перегляду, хтось нестримано пирснув у кулак, віддаючи данину дотепу одного зі сценаристів, а комусь неодмінно знадобилося відкривати пакет з чіпсами, здіймаючи такий шурхіт, що той без вагань можна було б віднести до найкращих спецефектів високобюджетних блокбастерів. Проте Владі не хотілося дивитися на комічні сцени з чужого, невідомого їй життя, хоча вони й мали присмак чогось до болю знайомого. Чогось рідного. Домівки. Як не дивно, але більш ніж за п’ять місяців без телебачення дівчина зовсім не скучила за цим сумнівним досягненням прогресу, тим більше за усіма тими ток-шоу та багатосерійними фільмами. Ні, занадто багато схожих сюжетів вона бачила у реальному житті. Занадто довго сама жила у химерному скляному будиночку.


«Гм, скоріше не у будиночку, а в бляшанці», – подумки виправила саму себе Влада. Те місце, де вона перебувала останнім часом, не мало нічого спільного з нормальним людським житлом. Без перебільшень – нічогісінько. Дівчина стисла повні губи в сувору смужку. Та годі вже було катувати себе отими безглуздими спогадами! Нічого цього вже більше не буде. Не буде і край! Вона сама так хотіла. Сама. Влада знову зробила музику гучніше, але її думки ще довго лишалися там, куди вона вже більше ніколи не повернеться. Принаймні, з власної волі. З часом ритмічні звуки пісні трохи її відволікли. Слухати їх було так приємно, що дівчині захотілося розчинитися у її облюбленій мелодії, розтанути в ній. Повністю. Однак зробити цього їй так і не вдалося – пам’ять гнула своє. То й нехай собі! Їй було все одно. Все одно? Це навряд. Себе ж не обдуриш...

Мабуть, що так. Але ж таки добре, що Марина допомогла їй купити квиток, інакше, хто зна, яким чином їй довелося б повертатися додому. Тепер вона вже більше не була клопотом компанії – написала заяву про звільнення, то й відповідай за себе сама. Проте, може, краще було б витратити на сто євро більше й полетіти літаком, як то радив боцман? Еге ж, і витратити стільки грошей, скільки вдома вона не зможе заробити й за три місяці… А ліки бабусі хто купуватиме? Ні, краще вже було автобусом – і дешевше, і спокійніше, хоча й на дві доби довше. Нічого, головне – двадцятого вона вже буде вдома, а там ще три тижні – і весілля. Ця згадка визвала на втомленому обличчі дівчини замріяну посмішку. Весілля. Вона знову зітхнула, слухаючи романтичний чоловічий голос, що крізь маленькі навушники жалісливо співав їй про кохання. Так, колись це слово викликало в неї непідробне захоплення, сповнюючи самовпевнене серце відчуттям незбагненного, казкового дива. Колись…

Вздовж вікна швидко пропливали зелені верхівки дерев, залиті яскравим серпневим сонцем, і Влада легенько провела кінчиками пальців по прозорій шибці. Прощавай, Берлін! Прощавай, Німеччино! Бувай, «Каліпсо»…


– А хто в тебе в Берліні? – дзвінкий дівочий голос несподівано відволік Владу від її заплутаних думок.

– Вибач, ти щось сказала? – ставлячи плеєр на паузу, перепитала вона й спрямувала уважний погляд блакитно-сірих очей на свою маленьку сусідку. Та знічено закліпала довгими віями:

– Та ні, просто, хотіла дещо спитати.

– Так? Що саме?

– Ну, звичайно, це не моя справа, але мені дуже цікаво, хто була та дівчина, яка проводжала тебе на вокзалі. Напевне, сестра? Ви дуже схожі, – припустила вона, й з виразу її бліденького личка Влада відразу ж зрозуміла: та просто знудилася від довгого мовчання.

– Ні, не сестра. Подруга, – неохоче відповіла вона, відчуваючи, що уникнути беззмістовної бесіди про родичів їй тепер навряд чи вдасться.

– Зрозуміло, а в мене – батько.

– А-а.

– Вони з матір’ю розлучилися, коли мені було шість, – стиха пояснила кирпатенька сусідка, й Владі чомусь стало її шкода. На вигляд їй було років п'ятнадцять, може, трохи більше, проте золотаво-карі очі дивилися з такою тугою, що могли б належати й сорокарічній.

– Ми з мамою відразу ж повернулися на Україну, до Львова, – вела вона далі, – але я щороку відвідую батька. Він обіцяє забрати мене вчитися до Німеччини, коли я закінчу школу.

– Це добра можливість. Впевнена, ти чекаєш цього з нетерпінням, – скоріше з ввічливості, ніж справді зацікавлено зауважила Влада, повертаючись на темно-синьому сидінні. Добре, що водій нарешті вимкнув кондиціонер. В салоні ставало вже по-осінньому зимно, незважаючи на те, що за вікном було плюс тридцять. Ця обставина аж ніяк не сприяла атмосфері відпочинку, яку на початку подорожі намагалася встановити в автобусі стюардеса, тим більше, що всі пасажири були вдягнені у легенький літній одяг.

– Так, я дуже хочу переїхати до батька, проте боюся, що буду сильно сумувати за мамою, – повідомила сусідка замислено, й миттєво додала: – до речі, мене звати Юля, а тебе?


– Влада, – відповіла та з легкою посмішкою.

– Приємно познайомитися.

– Мені теж.

– А в я кому класі ти вчишся? В десятому чи в одинадцятому? – поцікавилася допитлива Юля.

– На третьому курсі інституту, – знов посміхнулася Влада здивованому обличчю дівчинки. Їй часто казали, що вона виглядала молодше, але школяркою не називали вже давненько. Хоча, якщо добре покопирсатися у пам’яті, то можна було б назбирати декілька десятків подібних випадків, і останній з них був лише два місяці тому.

– Ой, вибач, будь ласка, – знітилася та, – а я ось навчаюсь у ліцеї. У випускному класі. Математично-географічному.

– Зрозуміло.

– Я не люблю математику. Особливо алгебру, але мама каже, що кожен має вміти рахувати гроші. Тим більше, якщо збираєшся жити в такій країні, як Німеччина.

– Гм, цілком слушно.

– Я теж з нею згодна, проте всі ці обчислення зводять мене з розуму. Вони такі нудні, що часом хочеться жбурнути книжки у вікно. Чи у вчительку, – Юля замріяно примружила очі, уявляючи здивування своїх однокласників, якби вона й на справді вчинила щось подібне. – А що ти вивчаєш?

– Іноземні мови, – повідомила Влада без особливого ентузіазму та, заздалегідь знаючи наступне питання, неквапливо перерахувала: – німецьку, англійську і французьку.

– О! Це, мабуть так цікаво! Ми теж вивчаємо англійську й німецьку, але французька – мова кохання, я просто обожнюю, як вона звучить! Можеш сказати щось французькою, будь ласка…

– Дівчата, та помовчіть ви вже! – незадоволено перервала Юлю яскраво нафарбована блондинка із заднього сидіння. – Через вас геть нічого не чути! Розбазікалися тут!

Влада кинула на розмальовану панянку уважний погляд, але нічого не відповіла. Те, що її так цікавили події цього серіалу, не було дивиною, адже вона й сама могла б з легкістю стати виконавицею головної ролі. І, напевне, зіграла б її навіть переконливіше, ніж Неллі Уварова.


– А в тебе, часом, нічого нема почитати? – пошепки спитала Юля, нахиляючись до самісінького Владиного вуха. – Книжки або журналу?

– На жаль, книжок я з собою не брала, але є альбом з фотокартками та декілька листівок, якщо хочеш, можеш погортати, – відповіла вона з несподіваною теплотою в голосі. Все ж таки, її сусідка була ще такою дитиною!

– Дякую, буду вельми вдячна.

За декілька хвилин Юля вже з цікавістю роздивлялася яскраві картинки з безліччю різноманітних краєвидів, інтер’єрів та людських постатей. Здавалося, в цьому крихітному альбомі зібралися усі існуючі на світі національності й раси: від усміхнених чорнооких індонезійців до стриманих аристократичних англійців. Навіть гарненький ескімоський хлопчик у хутровій шапці, і той був тут! Диво та й годі. Звичайно, якби Влада погодилася коментувати хоча б деякі з фотографій, дівчині було б набагато легше розібратися в незнайомих місцевостях та обличчях, однак власниця глянцевого життєпису вважала за краще мовчати, поринувши у якісь таємничі думки, тож Юля не стала її турбувати. Розчаровано зітхнувши, вона відкинула за плечі довге рудувато-каштанове волосся, розуміючи, що тепер їй лишилося лише одне – вчинити так само, як і її відлюдькувата сусідка. Неохоче забгавши у вуха рожеві навушники, дівчинка ввімкнула плеєр і продовжила неспішно гортати різнокольорові сторінки, а вже через декілька хвилин невидимі хвилі музики віднесли її у паралельні реальності світи. Світи мрій і насолоди. Зоряні світи уяви.

Спокій. Так приємно було нічого не робити. Нікуди не бігти. Ні від кого не залежати. Нікого не чекати. Прокручуючи на зап'ястку улюблений шкіряний браслет, Влада насолоджувалася своєю свободою. Натруджені м’язи ще перебували в напруженому стані, тіло судомило від довгого сидіння, але душа вже линула туди, де її чекали любов та радість. Щира, ласкава турбота. Рідні обличчя. Сім’я і домівка. Знайоме з дитинства місто. Навіть не вірилося, що вже зовсім скоро вона буде вдома.


Автобус декілька разів тяжко зітхнув і зупинився. В салоні відразу ж здійнявся шурхіт. Подорожуючі почали перемовлятися, гомоніти. Влада неохоче розімкнула повіки.

– Шановні пасажири, приготуйте, будь ласка, документи, а якщо не хочете зайвих проблем, то й по п’ятірочці, – мило посміхаючись, промовила у мікрофон вдягнена в червоний костюм стюардеса, – за дві хвилини будемо на кордоні з Польщею.

Що ж, по п’ятірці, так по п’ятірці. Влада спокійно відкрила невеличкий шкіряний гаманець, дістаючи гроші. Це також було щось на кшталт традиції, і лише у черговий раз нагадало дівчині, що незабаром вона буде вдома.

– Ні, це ж просто здирництво, – забубонів десь попереду грубий чоловічий голос, а наступної миті автобусом прокотилася хвиля незадоволення.

– Яке нахабство!

– П’ять євро? За що це ми маємо платити комусь такі гроші?

– Шановні пасажири, будь ласка, заспокойтеся, – стюардеса безуспішно намагалася взяти ситуацію під контроль.

– Не хочете, не платіть. Стоятимемо тут годин десять, доки все не перевернуть догори дригом! – прокоментував якийсь невисокий пасажир із останнього сидіння. Напевне, він вже не вперше таке бачив.

– Ні, краще заплатити.

– От і плати, якщо така багата!

– А ти до свого гаманця дивись. Нема чого чужі гроші рахувати, якщо своїх ще не заробив!

– Що? Це ви до мене?

– Так, до тебе, розумнику!

– Тихіше, панове пасажири, це вам не базар! – забрав у стюардеси мікрофон сивочубий водій. Його кремезна постать дивовижним чином виросла за спиною жінки в червоному, змушуючи натовп принишкнути. Незважаючи на похилий вік, чоловік просто випромінював силу та впевненість у собі, що відразу ж викликало в присутніх німу пошану. Дивлячись на нього, люди несамохіть ловили себе на думці про те, що саме так мали б виглядати їхні славетні пращури-січовики, якби волею долі їм довелося б перенестися у двадцять перше сторіччя. – Для тих, хто перетинає кордон вперше, корисна порада: з працівниками митної служби не сваритися й не жартувати, документи подавати мовчки на першій сторінці з фотокарткою. Обкладинки краще зняти. Фотографувати чи знімати відео заборонено. Виходити без дозволу – також. Зрозуміло?


– Так, цілком, – почулося звідусіль.

Водій задоволено посміхнувся, а вже після повернення на своє місце, поцікавився:

– Ну, то що, всі здали?

Стюардеса ствердно хитнула головою

– От і добре, за дві хвилини під’їжджаємо.

Юля сонно потерла очі маленькими кулачками, позіхнула і визирнула крізь шибку.

– Ой, дивися, а в поляків такі гарненькі прикордонники! – схвильовано прошепотіла вона до Влади, вказуючи на двох молодих чоловіків у камуфляжі.

Вони стояли трохи осторонь й уважно роздивлялися якийсь невеличкий сірий папірець. На обтягнутих чорною бавовною плечах висіли важкі кулемети, а на спинах великими літерами було написано «Страж граничний».

– Не можу з тобою не погодитися, – відповіла та, ледве ковзнувши поглядом по їх добре збудованим постатям. – Та привабливістю в наших західних сусідів відрізняються не лише прикордонники.

– Справді? А звідки ти знаєш?

– З власного досвіду, – ніби жартома відповіла дівчина. На жаль, їй не вдалося втриматися від сарказму, хоча вона й знала, що не треба було виплескувати його на сторонніх людей. Однак Юля цього навіть не помітила. Вона була занадто захоплена вивченням широкоплечих красенів.

– О, то ти вже була в Польщі? – замріяним шепотом пролунало її питання.

– Ну, не зовсім. Просто колись працювала з хлопцями з Познані та Вроцлава, – пояснила Влада, ховаючи обличчя під чорним джинсовим картузом. То була щира правда, вона й справді мала чимало колег із Польщі, але чомусь навіть на самій згадці про його рідне місто дівчині враз стало тяжко на душі. Прокляття, чи зможе вона його колись забути?

– Пані та панове, здайте ваші паспорти, – голосно наказав приземкуватий прикордонник, заходячи до автобусу.

– От халепа! І чого це нам сьогодні так не щастить? – розчаровано пробубоніла Юля своїй сусідці на вухо. – Чому нам мав дістатися саме він, а не один з тих красунчиків? В ньому ж немає нічого особливого. Так собі, звичайнісінький пересічний хлопак. Кхе, такого щастя й у нас у Львові хоч греблю гати.


– А ти, я к я бачу, патріотка, – посміхнулася її словам Влада. Чоловіка й насправді було важко назвати еталоном краси, але ж не всі мали бути зірками з обкладинки.

– Я б так не казала, якби це не було правдою, – дзвінко засміялася Юля і завбачливо сховала обличчя в долонях – прикордонник саме підходив до них.

Окинувши дівчат прискіпливим поглядом, він неквапливо забрав в них документи й вийшов з автобусу.

– Доки триває контроль, можете сходити в кафетерій чи до вбиральні. Все одно, часу в нас вдосталь, тільки далеко від автобусу не відходьте. Мало що може трапитися, кордон, все ж таки, – попередив їх водій, коли Юля з Владою вирішили взяти приклад з інших пасажирів і попрямували до виходу.

– Добре, дякуємо вам за пораду, – посміхнулася Влада, подаючи своїй сусідці руку.

Та здивовано закліпала очима, проте не стала відмовлятися від несподіваної допомоги:

– Щиро дякую.

– Завжди будь ласка.

– А чому ти вирішила мені допомогти?

– Бо так має бути. Я довго працювала з літніми людьми й звикла виявляти до інших увагу, – пояснила Влада з якоюсь дивною посмішкою. – Щось на кшталт джентльмена, тільки у жіночій іпостасі.

– Ой, як цікаво! І ти завжди так робиш?

– Так, принаймні, намагаюся. Просто, справжніх джентльменів зараз зустрінеш не часто, от і доводиться брати на себе їх обов’язки. А шкода.

– Так, шкода, – погодилася з нею Юля, – хоча, якби ти й насправді була хлопцем, я б, напевне, закохалася в тебе з першого погляду.

– Вибач, що? – Влада здивовано підняла брови і за звичкою притримала двері, пропускаючи дівчину вперед.

Кафетерій був невеличким, але досить затишним. Шість круглих столиків, вкритих довгими білими скатертинами, холодильник з кока-колою й спрайтом та майстерно вирізьблена з дерева барна стійка. І кавовий апарат. Такий самий, як і той, що був у них на «Каліпсо». Отже, еспрессо тут краще було не замовляти.


– О, в цьому немає нічого дивного, – весело засміялася Юля. – Якби в хлопця були такі вишукані манери і така яскрава зовнішність, як у тебе, він, напевне, став би найпопулярнішим учнем у нашій школі. Найпопулярнішим та найтаємничішим.

– Дякую на доброму слові. Думка досить цікава, але я не можу з нею погодитися, – вимушено посміхнулася Влада. Від цих несподіваних компліментів вона чомусь почувалася досить ніяково, тим більше, що на них почали озиратися інші відвідувачі. – Адже в мені немає геть нічого таємничого. Я звичайнісінька дівчина з провінційного містечка на півдні.

– Ну, мабуть, ти просто давно не бачила себе у дзеркалі, – знизала плечима Юля й плавною ходою підійшла до стійки. Лише одного погляду на її сусідку було досить, аби в уяві відразу ж почали прокручуватися сцени з фільмів про Джеймса Бонда чи таємного агента Нікіту. – Звичайною тебе назвати досить важко. Одну каву і чіпси з сиром, будь ласка.

– Що ти маєш на увазі? – стурбовано подивившись на своє відображення у шибці холодильника, запитала Влада. Нібито, все було як звичайно. Нічого особливого.

– Та ні, нічого. Справді. Але мені дуже хотілося б, щоб і на мене колись дивилися так, як на тебе, – зітхнула Юля й мило посміхнулася трьом добре вдягненим чоловікам, що не зводили з них очей. Схоже, срібляста Toyota Camry біля входу належала саме їм.

– Чорт, якого біса? Невже знову? – майже беззвучно процідила Влада крізь зуби й натягнула картуза на очі. Мабуть, в неї вже починалася параноя, але останнім часом увага протилежної статі здавалася їй необґрунтовано надмірною і не викликала нічого, крім роздратування. Тож дівчина робила все можливе, аби її позбутися.

З силою стиснувши в руці пляшку кока-коли, Влада розвернулася на шипованій підошві своїх високих кросівок та швидко попрямувала до виходу. Вона ж навіть спідниці перестала носити. Й волосся ховала під кепкою, зав’язуючи його у тугий хвіст на потилиці. Невже цього було недосить?


– Я впевнена, що саме на тебе вони і дивилися, – заспокоїла вона свою тендітну сусідку. Так, це б могло все пояснити, адже дівчина була справді гарненька. Юна й витончена. Плюс на ній було чарівне шовкове плаття ніжно-кремового кольору. Саме таке, як подобалося чоловікам. Майже лялькове.

– Аби ж то, – Юля незадоволено надула рожеві губки, подумки порівнюючи себе із своєю випадковою знайомою.

Струнка постать Влади так і випромінювала приховану небезпеку, а чорний колір її одягу, що однозначно належав до стилю мілітарі, лише підсилював це враження. Ще й зріст у метр сімдесят шість, як у справжньої моделі. А в неї всього метр п’ятдесят п’ять! Навіть туфлі на високих підборах не допомагали. Яка несправедливість! Юля мимовільно розсміялася. Ну і кумедно ж вони мали разом виглядати! Не дивно, що всі на них так задивлялися.

– Гей, красунечки, може, складете нам компанію? – пролунало звідкілясь справа.

– Дякую, але ми поспішаємо, – навіть не озирнувшись, відрізала Влада й легенько підштовхнула свою сусідку до дверей.

– Ой, ти чого? – здивувалася Юля.

– Вибач, але нам краще піти звідси. І щонайшвидше, – відчуваючи, як інстинктивно напружуються її м’язи, пояснила Влада пошепки. Її тілом знову починала розливатися та незрозуміла хвиля збудження, що й завжди, коли в повітрі нависала небезпека. Щось наближалося. Щось недобре. Але що? – Ходімо.

– Хлопці, а може ці дівки того? – пролунало за їхніми спинами. – Нетрадиціоналки?

– Га-га, точно!

Двері голосно гримнули позаду, заглушаючи низку непристойних дотепів, які ще наповнювали собою затишне приміщення кафетерію.

– Неандертальці, – з презирством дивлячись кудись у порожнечу поперед себе, прокоментувала Влада. Напевне, їй не треба було так гостро реагувати на подібні дурниці, але вона вже занадто сильно від них втомилася. Два роки роботи у виключно чоловічому, до того ж багатонаціональному, колективі не минули для її нервів безслідно. Але тепер навіть примарна надія на те, що на березі все буде інакше, поступово зійшла нанівець. Ні, тут все було точнісінько так само. Хоча це, все ж таки, була ще тільки Польща. Можливо, вдома до жінок ставитимуться з більшою повагою.


– Та ну їх, не зважай, – безтурботно змахнула рукою Юля. – Їм просто заздрісно.

– Еге ж, – зітхнула Влада й попрямувала до автобуса, за звичкою підставляючи тонке обличчя яскравим сонячним променям. Сонце завжди діяло на неї заспокійливо. Воно було таким примхливим: то ніжним й турботливим, то палючим й безжалісним, але доти, доки воно дарувало людству своє тепло, в людей лишалася надія. В неї лишалася надія. Одвічна надія на те, що життя зміниться на краще.

– Що, вже нагулялася? – привітно озвався до неї водій, і у відповідь Влада подарувала йому одну зі своїх найкращих посмішок. Здається, цього чоловіка звали Василем Матвійовичем.

– Якщо дозволите, я краще посиджу тут – мені так буде спокійніше.

– Що ж, посидь. Зазвичай багаж прикордонники оглядають пізніше, але цього разу чомусь забажали перевірити разом з паспортами. Навіть собака пошуковий був. Кажуть, якісь спеціальні заходи – подвійний контроль чи щось таке.

– О, то, може, мені краще вийти?

– Ні-ні, лишайся. Наш автобус вже оглянули, тож ніхто заперечувати не стане, – чоловік провів долонею по стомленому обличчю й визирнув з вікна. – А твоя подружка часу марно не гає. Хто б міг подумати, що це тендітне дівчатко таке метке. Ех, був би я років на тридцять молодшим!

Влада круто розвернулася навколо себе і подивилася туди, куди був спрямований зачудований погляд довговусого водія. Юля стояла біля розкішної клумби з трояндами і про щось весело щебетала з молоденьким синьооким прикордонником. На вигляд, йому було років дев’ятнадцять-двадцять, не більше.

– Ох, діти-діти, – злегка похитала головою Влада й дістала з кишені плеєр. Добре, що хоч хтось ще вірив у кохання. Зрештою, на дворі було літо, час для захопливих нових романів, чому ж тут було дивуватися?

Минуло дві години, перш ніж водії попросили пасажирів зайняти свої місця. Незабаром контроль мав нарешті добігти свого кінця.

– Ми з Анжеєм обмінялися телефонами, – схвильовано повідомила Юля, вмощуючись зручніше біля нагрітої сонцем шибки.


– А-а, добре, я за вас рада, – неквапливо вийнявши навушник з правого вуха, сказала Влада. За якісь десять-дванадцять годин вона буде вдома.

– Він такий милий, – майже проспівала від задоволення гарненька львів’янка, й її очі засяяли ще яскравіше.

Ага, то, напевне, вона все ще розповідала про свого нового знайомого. Він й насправді здавався дуже симпатичним.

– Правда, ми не дуже добре розуміли одне одного, адже він не знає української, а я ніколи не вивчала польську, проте, думаю, це не така вже й велика проблема. Принаймні, не має бути, так? Як ти вважаєш?

– Я вважаю, що ви швидко навчитеся знаходити спільну мову, якою б вона не була, – з ледве помітною тугою в голосі, відповіла Влада, а потім чомусь відвернулася в інший бік. – Кохання – найкращий вчитель. Головне – уважно слухати своє серце й не пропустити тієї миті, коли воно почне говорити.

– О, мабуть, ти маєш рацію, – сплеснула в долоні Юля. – От тільки я не впевнена, що це будете справжнє кохання. Хоча, хто зна?

Дівчинка на мить принишкла, щось заклопотано обмірковуючи, а тоді знову посміхнулася й помахала рукою нерухомо застиглому за вікном Анжею. Юне обличчя враз запромінилося радістю. На прощання хлопець легенько торкнувся свого картуза. Більшого, на жаль, він не міг собі дозволити – служба, все ж таки.

– Пані Владислава Славська? – пролунав поряд вже знайомий хриплуватий голос, й дівчина побачила поперед себе того кароокого прикордонника, який так не сподобався Юлі.

– Так.

– Пан Богуслав Крушельницький.

– Дуже приємно, – чемно відповіла вона, намагаючись не звертати уваги на підозріле збентеження, що вмить здійнялося десь усередині.

– Пані Славська має піти зі мною.

– З вами? Але ж… Щось трапилося? – сила збентеження зросла вдесятеро. Але чому? Чому? Не може бути, щоб в неї було щось негаразд з документами. Вона вже два роки працювала на німецьку компанію й за цей час жодного разу не мала проблем з митницею чи з поліцією. Влада не була злочинницею, не порушувала законів, та що там – навіть жодної цукерки за все своє життя не поцупила!


Пан Крушельницький демонстративно проігнорував її питання.

– Це єдиний паспорт, що має при собі пані? – знову поцікавився він, простягаючи дівчині її закордонний паспорт.

– Ні, не єдиний, – заперечила Влада якомога спокійнішим голосом, хоча по спині вже починали пробігати хвилі холоду. Можливо, наближення саме цієї небезпеки вона відчула в кафетерії? – В мене ще є посвідчення особи моряка та дунайський паспорт. Їх видають всім українцям, які працюють на пароплавах нашої компанії.

– Тоді пані має взяти їх з собою.

Голови більшості пасажирів почали зацікавлено повертатися в їхній бік, хоча дехто з присутніх все ще робив вигляд, що його дана справа анітрохи не обходила.

– Владо, що відбувається? – Юля з нажаханим виразом обличчя схопила сусідку за руку. – Куди ти йдеш?

В телевізорі знову заметушилася Катерина Пушкарьова, натягаючи свого славетного кашкета, а наступної миті в салоні пролунав гучний грюкіт – двері офісу в черговий раз з успіхом зачинилися.

– Якби я знала, – розгублено знизала плечима Влада й дістала з-під сидіння невелику брезентову сумку, яку вона ще минулого року купила на розпродажі у Відні. – Не хвилюйся. Впевнена, що це просто якесь непорозуміння.

Розфарбована блондинка невдоволено скривилася, всім своїм виглядом демонструючи присутнім: її терпець уривався. Яке всім іншим було діло до того, що там мало трапитися з цією шмаркачкою? Головне – їм вже був час рушати

– Пане, куди це ви ведете нашу пасажирку? – голосно спитав Василь Матвійович, підіймаючись зі свого сидіння. – Ми ж вже від’їжджаємо!

– Ви вільні їхати, коли завгодно та куди завгодно, але пані залишиться тут, – з пустим виразом обличчя повідомив прикордонник.

– Тобто, як залишиться тут? – зблідла Влада й ледве чутно прошепотіла: – я ж завтра маю бути вдома. Батьки хвилюватимуться. І бабуся.

– Владо! – Юля все ще міцно тримала її за руку.

Влада підняла очі й вдячно посміхнулася. Смілива дівчинка. Не побоялася бути втягнутою у неприємну історію.


– Це колежанка пані? – з підозрою роздивляючись Юлю, спитав прикордонник.

– Ні, просто сусідка. Ми познайомилися в автобусі, – різким тоном заперечила Влада та відразу ж попрямувала до виходу. – А що буде з моїм багажем? Його я теж маю лишити тут?

– Це вже як буде завгодно пані, – недобре посміхнувся Богуслав. – Ваш багаж нас більше не цікавить.

Більше не цікавить? Влада стисла кулаки. Що б все це мало значити?

– Не хвилюйся, донечко, ми обов’язково довеземо твою сумку додому, – поклав їй руку на плече Матвійович. – Ось тобі номер мого мобільного, повідом рідних, нехай зустрінуть.

– Дякую, – тільки й змогла видобути з себе Влада, ховаючи візитівку в задню кишеню джинсів. Їй здавалося, що все це відбувалося не насправді. Не з нею. – Щасливої вам дороги.

– Тобі теж, дочко, тобі теж, – пробубонів довговусий водій у відповідь і неохоче відкрив двері автобуса.

– Ви хоч можете пояснити мені, у чому справа? – знову звернулася Влада до пана Крушельницького. – Якщо, звичайно, ваша ласка.

Темно-карі очі миттєво звузилися:

– Ми вас депортуємо.

– Депортуєте? Мене? О, Господи! – Влада мало не підковзнулася на сходинці. – За що?

– Пані все пояснять. Пізніше, – й міцна чоловіча рука з силою стисла її лікоть. – Прошу, пані, йдіть за мною.

Лише відчайдушним зусиллям волі Влада стрималася, аби не перекинути прикордонника через себе. Він не мав права її торкатися. Ніхто не мав права, доки вона сама того не дозволить.

– Пане Кропивницький…

– Крушельницький, – виправив її прикордонник, все ще тримаючи дівчину за руку.

– Пробачте, Крушельницький, – холодним металічним голосом повторила за ним Влада, – вам зовсім не обов’язково тягнути мене силоміць. Я йду з вами цілком добровільно і нікуди не збираюся тікати. Так що, будьте такі ласкаві, відпустіть мою руку.

– Що ж, добре, – молодий чоловік неохоче розімкнув пальці й махнув у бік контрольної будки: – сюди, пані.


Влада простежила за напрямком його руки й побачила ще одного прикордонника. Він був трохи нижчим за свого співробітника, але рази в зо два ширшим. Що ж до привабливості… Юлі, напевне, знадобився б нашатирний спирт, якби вона побачила цього чоловіка, проте Влада вже давно звикла не звертати уваги на зовнішність. І нічому не дивуватися. Принаймні, вона так вважала. До сьогоднішнього ранку.

З кожним кроком її серцебиття все більше прискорювало свій темп, кров почала стугоніти у скронях, тож дівчина наказала собі заспокоїтись. Що б не чекало її попереду, мозок мав лишатися тверезим. Ніякої паніки. Ніяких сліз.

Темно-сірий асфальт стиха шурхотів під підошвою її кросівок, а біля правого плеча важко дихав пан Богуслав, що, врешті-решт, викликало нервову посмішку на блідому обличчі Влади. Напевне, її хода була для нього зашвидкою, але то вже була не її проблема. Треба було вчитися рухатися швидше.

Десь позаду будки пролунали голосні вигуки незадоволення, й обидва прикордонники здивовано перезирнулися.

– Що там, в дідька, коїться? – запитав той, що був огряднішим.

– Не маю ані найменшого уявлення, пане Гижицький, – розвів руками Богуслав.

– То піди подивися!

– Так, пане! – молодий чоловік відразу ж кинувся виконувати наказ свого начальника, проте на півдорозі раптово зупинився. – А як же…?

Він нерішуче кивнув у бік Влади.

– Про неї я сам подбаю, – насупивши брови, прогримів прикордонник, і пан Крушельницький вмить зник за рогом.

Капітан Гижицький окинув Владу прискіпливим поглядом невиразних світло-сірих очей, а потім, ледь чутно пробуркотівши щось собі під ніс, ступив уперед.

– Доброго ранку, – розуміючи, що треба було щось сказати, привіталася дівчина.

– Доброго ранку, кажете? А він зовсім і не добрий, – з кривою посмішкою на тонких безбарвних вустах промовив прикордонник, майже впритул підходячи до Влади. – Принаймні, для пані.

– Пробачте? – вона трохи відступила назад. – Що ви маєте на увазі?


– О, ти й сама це знаєш.

– Думаю, ви занадто переоцінюєте мої розумові здібності, шановний пане Гижицький, – зробила відчайдушну спробу стримати своє роздратування Влада, але їй цього не вдалося. Нерви були вже не ті, що раніше. Хоча, ні, то було не зовсім так. Набагато точніше було б сказати, що після усіх нещодавніх подій нервів у неї взагалі не лишилося. – Я анітрохи не розумію, про що ви говорите.

– Добре, тоді пані все пояснять у відділку, – знову звів разом густі брови прикордонник.

– У відділку? – дівчина мало не підскочила від здивування. Чого б це її мали вести в таке місце?

– Так, а чого ви чекали? Давайте сюди паспорти.

Влада покірно витягла документи з сумки й передала їх прикордоннику.

– Валюта є?

– Тобто?

– Пані має при собі готівку? Євро чи долари?

– Так, – невпевнено кивнула головою дівчина. Звичайно ж, в неї були з собою гроші, близько шістисот євро – чайові за п’ять місяців щоденної роботи. Вона ж, як ні як, поверталася з заробітків.

– Гм, це вже краще, – мовив капітан, зосереджено розглядаючи її закордонний паспорт. – Як я і думав.

Як він і думав? Влада нервово закусила губу. Її могли вбити на місці, та вона все одно не розуміла, що тут відбувалося.

– Вибачте, будь ласка, пане Гижицький, але не могли б ви мені хоч натякнути, чому мене депортують? Я ж перебувала у Європі цілком легально, й моя німецька віза дійсна ще на протязі п’яти днів.

– Так-так, вірно, – ствердно захитав головою прикордонник. – Віза пані ще дійсна, але то є лише німецька віза, візи ж польської пані не має.

– Але ж…

– Пані мала придбати транзитну польську візу. Перш, ніж перетинати кордон з Польщею.

– Господи, для чого? В мене ж вже є робоча віза країни-учасниці Шенгенського договору, з якою всі наші моряки вільно пересуваються його територією.

– Згідно з новими законами, пані мала придбати транзитну польську візу, – на диво веселим тоном повторив пан Гижицький.


– Гаразд, якщо це за новими законами, про які мене, на жаль, ніхто не проінформував заздалегідь, – уточнила Влада якомога привітнішим голосом й непомітно сягнула рукою кишені – цей звитяжний страж границі досить не багатозначно натякав на хабар, – то давайте я придбаю її зараз.

– Ні, пані, вже пізно, – чомусь геть розвеселився капітан, – ми вас депортуємо.

– Будь ласка, шановний пане Гижицький, невже ж насправді вже нічим не можна зарадити? – повними відчаю очима подивилася вона на прикордонника, в душі благаючи Всевишнього, аби той зрозумів, що вона натякала лише на гроші, а не на щось інше.

– Нічим, пані, ми вас депортуємо, – з фінальною категоричністю заявив капітан, відкрито сміючись їй в обличчя.

Владі здалося, що хтось вибив землю в неї з під ніг. Дідько, це не могло бути правдою! Дівчину раптово почали душити сльози. Що ж такого вона накоїла в минулому житті, що зараз невдачі переслідувала її одна за одною?

– А ось і пан Крушельницький, – голосно повідомив капітан і ще здалеку загомонів до свого молодшого колеги: – ну, що там було?

– Контрабанда, – Богуслав оголив у широкій усмішці міцні білі зуби, – двадцять блоків цигарок і три ящики горілки Nemiroff.

– Росіяни?

– Так, пітерці, – ствердно хитнув головою пан Крушельницький. – Вимагають вас.

– Добре, – знов вдоволено розплився той у посмішці. – Потурбуйся тим часом про нашу милу пані.

– Буде виконано.

– Тільки ж дивися мені, Богуславе, щоб без отих твоїх жартиків, – наче малій дитині наказав пан Гижицький і, насвистуючи свою улюблену військову пісеньку, попрямував до розкішного чорного джипу, який старанні працівники прикордонної служби вже встигли відігнати з головної дороги.

– Ходімо, – знову взяв Владу за лікоть пан Крушельницький.

Дівчина розгублено подивилася на молодого чоловіка й інстинктивно повела плечем, вивільнюючи руку з його гарячих пальців. Тікати не мало ніякого сенсу, адже всі її документи вже були у прикордонників, крім того, в Богуслава на поясі гіпнотично поблискував пістолет, а інші його товариші мали при собі кулемети. Ні, за даних обставин ідея з втечею дорівнювала підписанню власного смертного вироку, а їй не можна було помирати. Ще ні. Отже, залишалося одне – скоритися долі.


– Куди? – втомлено запитала Влада, подумки дивуючись з того, що взагалі змогла щось вимовити, адже після того, як минулого року надихалася хімікатами, вона часто втрачала голос. Особливо, коли сильно хвилювалася.

– Спочатку до банку, – промуркотів прикордонник, – мінятимемо валюту. Сюди, пані.

Продовгувате обличчя Богуслава так і мінилося від задоволення. Цікаво, і з чого це йому було так радісно? Влада легенько зітхнула, намагаючись відігнати геть смутні думки. Люди не повинні були раді з чужого горя, хіба що пан Крушельницький мав отримати за неї якусь почесну премію. Або значну грошову винагороду, за допомогою якої він міг прогодувати свою численну родину. Якщо вона, звичайно, в нього була.

Дівчина за звичкою відкинула за спину волосся й розправила плечі. Ще в дитинстві бабуся вчила її, що постава в жінки мала бути королівською. За будь яких обставин. Навіть тоді, коли жінка йшла на плаху. Особливо тоді, коли вона йшла на плаху. Й за останні роки Влада досить добре зрозуміла, наскільки справедливими були ці слова.

– О, ваш автобус ще й досі стоїть, – проходячи повз червоно-чорний Neoplan, повідомив Богуслав. – Може, зняти й твою колежанку, доки вона ще тут? Така файна паняночка – картинка.

Влада закляла на місці. Невже він мав на увазі Юлю? Господи, яка ж ганьба!

– Не чіпайте дівчинки! В кого-в кого, а в неї з візою точно все гаразд, – палко скрикнула Влада, стаючи між автобусом і прикордонником, а потім змусила себе мило посміхнутися й вже трохи спокійніше додала: – її батько до себе запрошував, а він – громадянин Німеччини. До того ж, досить поважний громадянин. Бізнесмен. З Берліну.

– Ось як, – пан Крушельницькій навіть присвиснув. – Ну, тоді інша справа, хоча…

Богуслав замислено потер чисто виголене підборіддя:

– Може, вона сховала в своїй сумочці якусь контрабанду? Наприклад, раритетну ікону чи прикраси? Або, що вже більш імовірно, наркотики чи зброю?

Зробивши на останньому слові особливий наголос, чоловік з несподіваною ворожістю подивився Владі в обличчя, та вона, здавалося, цього навіть не помітила. Усі її думки були зараз прикуті до Юлі, яку неодмінно треба було захистити.

– Пане Крушельницький, побійтеся Бога, їй же лише шістнадцять!

– О, пробачте, пані, але то ще нічого не доказує. У наш час навіть діти здатні на вбивства, що вже казати про такі дрібні правопорушення, як звичайна контрабанда, – прикордонник патетично змахнув рукою. – Більш того, саме люди з такою ангельською зовнішністю найчастіше й бувають злочинцями. Ось ви, наприклад, ще зовсім молода й напрочуд вродлива, а заробляєте собі на життя у такий неприглядний спосіб.

Неприглядний спосіб? Влада часто закліпала довгими віями. Звичайно, роботу на пароплаві не можна було назвати найкращим заняттям для тендітної дівчини, проте й нічого неприйнятного в ній теж не було. Робота як робота. Крім того, Влада вже давно перестала вважати себе тендітною.

– Пане Крушельницький, напевне, я не досить добре розумію польську, але про що ви говорите? Я працюю, точніше, працювала офіціанткою на німецькому пасажирському пароплаві й не бачу в цьому нічого ганебного. Все було абсолютно законно. В мене навіть договір працевлаштування з собою є, якщо хочете, можу показати. Не знаю, як ви, а я вважаю цей спосіб заробляти на життя цілком пристойним.

– Так-так, цілком, – пробурмотів сам до себе пан Богуслав. За декілька хвилин він зупинився біля невеликого прямокутного будиночку з товстими цегляними стінами.

– Відділення банку, – прокоментував прикордонник буденним голосом, простягнувши дівчині відкриту долоню.

Влада дістала гаманець і передала його пану Крушельницькому.

– Це ж для твоєї користі, щоб прискорити процес, – мило посміхнувся прикордонник.

– Я вже зрозуміла, – вона знову сховала погляд під густими віями. Не треба було йому бачити того, що коїлося в її душі, інакше бідолаху могло просто проковтнути палаюче в її очах інферно.


– Ось і добре, тепер ми маємо злоті, – повернув їй гаманець Богуслав, навіть не здогадуючись про те, як близько тільки що був від воріт Пекла, – будемо сподіватися, що все скінчиться швидко, і вже за декілька годин пані спокійнісінько поїде додому.

Додому… Щось у його голосі змусило дівчину несподівано здригнутися.

– Боже мій, мені ж треба зателефонувати батькам! – хапаючись за мобільний, вигукнула Влада.

Вони ж місця собі не знаходитимуть від хвилювання, коли не побачать її в автобусі. Та й дозволити їм їхати намарне чотири години нічною трасою дівчина не могла – батькові наступного ранку на роботу, а матері взагалі були протипоказані будь-які емоціональні навантаження. Хоча багаж все одно треба було якось зустріти. Шкода буде, якщо пропаде, вона ж стільки солодощів всім накупила! І парфумів. Ще й іграшок двоюрідному племіннику. Ні, треба було телефонувати.

Важка долоня досить переконливо накрила її пальці:

– Пізніше, пані, зараз не час.

– Але ж я маю…

– Пізніше.

Владі не залишалося нічого іншого, як сховати мобільний назад до кишені, а через декілька хвилин вони вже йшли вузьким сірим коридором, раз повз раз оминаючи кого-небудь з гамірливих прикордонників, що все частіше траплялися на їхньому шляху. Більшості з них на вигляд не було і тридцяти п’яти: підтягнуті, високі, добре збудовані – справжня мрія для будь-якої жінки. Уявивши, як зраділа б такому оточенню Юля, Влада не змогла стримати смутної посмішки. На щастя, маленька львів’янка їх не побачить, що ж до неї… Тепер їй було все одно.



следующая страница >>