vchilka.in.ua 1 2 ... 23 24

ПЕРЕДМОВА

Історія — одна з найважливіших гуманітарних наук. В сучасних умовах розбудови незалежної української держави історія стала одним із визначальних чинників державотворення, складовою частиною національного світогляду нашого народу, який жив споконвічне на своїй землі, має глибокі історичні та культурні традиції.

Запропонований посібник розрахований на абітурієнтів, які збираються складати екзамен з історії до вищих навчальних закладів. Структура посібника побудована таким чином, що він охоплює період вітчизняної історії від стародавніх часів до сучасності. Текст посібника структурований згідно з діючою програмою вступних екзаменів, затвердженою Міністерством науки та освіти України. Відповідно до європейської періодизації історії текст посібника розподілений на три розділи: історія україни у стародавнью та середньовічну добу; нова історія України; новітня історія України. До кожної теми абітурієнту пропонується орієнтовний план відповіді та тезово висвітлюються головні історичні події. В кінці кожної теми наведені висновки. Кожний розділ завершується завданнями для самоперевірки. Самостійне виконання цих завдань полегшить засвоєння викладеного матеріалу.

Робота абітурієнта з посібником передбачає засвоєння не тільки відповідних історичних фактів, подій та явищ, а й формування навичок методики відповіді: вміння виділяти головне, викладати матеріал в хронологічній та логічній послідовності, робити висновки.

Вивчаючи окремі теми, абітурієнтам було б за доцільне ознайомитися з монографічною літературою, хрестоматіями, збірниками документів, науковими публікаціями в періодичній пресі.

При підготовці до екзамену бажано використовувати різноманітні форми роботи: від звичайного читання до тезового конспектування, складання розгорнутих планів, структурно-логічних схем, хронологічних таблиць основних історичних подій, термінологічних словників тощо.

Для більш систематизованої та ретельної підготовки в кінці посібника надається програма вступних екзаменів, яка затверджена Міністерством науки та освіти України.


ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Модуль І


УКРАЇНА В СТАРОДАВНЮ ТА СЕРЕДНЬОВІЧНУ ДОБУ
Характеристика періоду
Цей період в історії України розпочинається приблизно 1 млн. років тому назад і завершується наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. Це період доіндустріального суспільства, який характеризувався ручним характером праці поза економічним примусом, пригнобленням інтересів особистості. Найбільшим історичним етапом цього періоду було первисне суспільство, яке характеризувалось примітивним характером знарядь праці, існуванням первисної системи самоврядування, колективними формами життя та праці, соціальною однорідністю, язичницькими формами релігії. Такий порядок життя існував на землях України – 1 млн. років тому назад – 3 тис. років до н.е. Під час бронзового віку відбувається розпад первисного суспільства, який завершується процесом переселення народів та формуванням перших державних утворень на території України.

Серед перших державних утворень, які виникли на території півдня України було державне формування кіммерійців і таврів. Однак у VІІ ст. до н.е. Кіммерія розпалася під тиском скіфських племен. Трохи раніше у VІІІ ст. до н.е. на узбережжі Чорного і Азовського морів з’являються нові своєрідні державні утворення – грецькі міста колонії – Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Тіра, Ольвія тощо. Кожне місто було окремою рабовласницькою республікою. У першому столітті до нашої ери грецькі міста-колонії біля Азовського моря були об’єднані в Боспорську державу. В процесі великого переселення народів міста-держави були практично знищені.

Після кіммерійців на північ від Чорного моря прийшли племена скифів, які заснували рабовласницьку державу. Скіфія практично проіснувала до ІІІ ст. до н.е. Після цього була загарбана сусідніми сарматськими племенами. Частина скіфів закріпилася у Криму і створили другу скіфську державу. Десь у той самий час беруть свій початок господарські, політичні та культурні зв’язки рабовласницьких державних утворень із східнослов’янськими племенами, що безперечно сприяло суспільному розвитку. У VІ – VІІІ ст. н.е. корінні мешканці України поступово обєднуються в союзи слов’янських племен, які стають державними об’єднаннями-князівствами. Вони й послужили основою для створення великої ранньофеодальної словянської держави – Київської Русі. Велике міжнародне та культурне значення мало хрещення Київської Русі, яке зміцнило її єдність та могутність серед країн середньовічної Європи.


Перехідний период від античній до средньовчній цивілізації в Європі зайняв порівняльно тривалий проміжок часу з V поVIII ст. Развиток феодалізму йшов різными шляхами. Скандинавсько-руський шлях спостерігався в переході до феодалізму народів, які не знали рабовласницітва та великих міст й безпосередньо від первисного суспільства (в його розвиненому вигляді) переходили до розвитку феодалізма. Племені вожді та військові начальники, їх найближчі соратники перетворювали землевласників у феодалів, колишніх вільних общинників – в залежних селян (з початку – з збереженням общинної власності, але зі сплатою регулярної данини). По цьому шляху пійшли Скандинавія, Русь, народи Східної Прибалтики, частково німецьки та шотландські племена. Яким би шляхом цей процес не відбувався, виникав феодальний уклад – порядок життя, заснований на сполученні державної, великої земельної (феодальної), дрібноселянської та общинно власності, з поступовим утвержденням вотчини й залежноості селян. Вотчина – велика земельна власність, яка надавалася князем воїну-дружиннику в приватну власність за військову службу з правом передачи по спадкоємницьтву.

Феодальний уклад на Русі складувався на основі формування великої земельної впасності в IX – X ст. шляхом «покняження» общинних земель та перетворення вільних общинників у «смердів», залежних від князя та плативших йому податки. Потім князья стали передавати ці землі разом з «смердами» боярам. У ХI ст. зформувалися спадкоємницькі земельні володіння феодалів – вотчини, які оброблялися працєю залежних селян. У XII в. ділянки землі з залежними селянами отримують дружинники та слуги князів. Так поступово формуовалося феодальне суспільво.

З ХІІ ст. почалася епоха феодальної роздробленості. Протягом цього періоду Русь продовжувала бурхливо розвиватися і за рівнем економіки й культури увійшла до числа найпередовіших країн Європи. Еволюційний розвиток Київської Русі був насильницько перерваний монголо-татарською навалою. Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство стало головним політичним центром на півдні і заході Русі. Слід підкреслити, що Галицько-Волинська держава об’єднувала тільки етнографічні українські землі і завдяки цьому тут бурхливо розвивалася українська культура. Однак після занепаду Галицько-Волинської держави в української історії наступає польсько-літовська доба. Літовський період в історії України завершує її середньовічну епоху.


Литовська держава виникла в XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом і Галицько-Волинськнм князівством. Коли Українська держава почала занепадати, литовські князі стали приєднувати прикордонні князівства. До Литовської держави входили: Біла Русь — Полоцьке, Мінське і Смоленське князівства; Чорна Русь — Гродненська і Мінська губернії; Україна — Київське, Чернігівське та Сіверське князівства; Червона Русь — Галицьке князівство, Полісся, Волинь і Поділля.

Характерною рисою устрою Великого Литовсько­го князівства був тісний зв'язок землеволодіння з військовою службою. Тому і військові сили, і мате­ріальні засоби виробництва перебували під контролем великого князя. Він мав майже необмежену владу, і, на відміну від Київської держави, молодші князі були тільки дорадниками, а не співрегентами, і виконували його волю.

Литовські князі поступово відбирали владу з рук українських князів і передавали її своїм намісникам. Проте українські князі та пани мали ши­роке право участі в центральних державних установах і урядах нарівні з корінними литовцями.

Українські та білоруські землі з більш розвину­тими продуктивними силами мали досить великий вплив на соціально-економічний розвиток Литовської держави.

Для українського народу перебування у Велико­му Литовському князівстві мало, в цілому, пози­тивне значення.

Саме тому фактична, тобто економічна влада, в українських землях належала українському панству. Литовський Статут, кодекс Великого князівства спиралися на законодавчі традиції Київської держа­ви. Діловодство в адміністративних та юридичних установах велося «руською» мовою, тобто українсько-білоруською.

Міста зберегли український склад. Православна церква в українських землях посідала провідне, майже монопольне становище.

Але згодом, коли Великі литовські князі стали водночас польськими королями, вони не мали змоги провадити незалежну політику і підпали під вплив Польщі.

Процес активного зближення Литви і Польщі відбувався під час Лівонської війни, коли Велике Литовське князівство намагалося використати сили Польщі у боротьбі проти Росії. В такий спосіб воно прагнуло зміцнити своє зовнішньополітичне стано­вище.


Хоч згідно з Люблінською унією Литва зберегла певну автономію, приєднання Волині, Київщини і Брацлавщини до Польщі започаткувало процес експансії польських феодалів і католицької церкви на українські землі.


  1. НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. ПОЧАТКИ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА

ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

  • Найдавніші свідчення перебування людини на території України.

  • Ранньодержавні утворення кімерійців та скіфів. Античні міста-держави.

  • Східні слов’яни.


Первинне суспільство в межах території сучасної України співвідноситься с такими археологічними періодами як палеоліт (стародавньокам’яне століття) – 1 млн. – 10 тис. років тому назад, мезоліт (средньокам’яне століття) – 10 – 8 тыс. років тому назад, неоліт (новокам’яне століття) – 6 – 3 тис. років до н.е, бронзове століття – III – I тис. років до н.е.

Заселення первісною людиною території сучасної України відбулося в епоху раннього палеоліту— приблизно 1 млн. — 150 тис. років тому. Цей період характеризується як першопочаток людського суспільства з вкрай примітивним розвитком продуктивних сил.

На території України люди жили з давніх часів. Найвірогіднішими напрямками їхнього проникнення були західний та південно-західний. Цей найперший період людського існування отримав назву палеоліт, або старий кам’яний вік. Для нього характерний найбільш примітивний розвиток продуктивних сил і суспільної організації. Люди проживали первісними стадами, займались збиральництвом, полювали на дрібних тварин, мали парно-груповий характер шлюбних зв’язків. Основними пам’ятками людського життя того часу є кримські печери Кіїк-Коба, Чокурча, Старосілля, навіс Заскельний, стоянки біля с. Королево на Закарпатті, у Донбасі поблизу м. Амвросіївка, на Дністрі, в с. Лука-Врубливецька та ін.

В епоху палеоліту клімат був теплим, але час від часу наступали періодичні похолодання – передвісники Дніпровського зледеніння. Поступовий розвиток призвів до зникнення пітекантропа і неандертальця і появи кроманьйонського типу людини. Його називають ще гомо сапієнс, або людина розумна, наближена до сучасного типу людини. Для цього часу характерна і більш досконала форма організації людей - рід, головну роль в якому відігравала жінка. Та матріархат не означав провідної ролі жінки у виробничій сфері, хоч її роль в охороні житла, вогню, дітей, приготуванні їжі і т.п. важко переоцінити. В цей час удосконалювались і знаряддя праці. На зміну дрючку і загостреному каменю прийшли спис та списометалка. Поширюються знаряддя з кістки, у тому числі голки. Люди починають шити одяг, займатись рибальством, будують житла-землянки. Для цього часу характерні стоянки і поселення: Мізинське на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці і т.п.


Близько 10 тис. років тому на зміну пізньому палеоліту прийшов мезоліт, або ж його називають середній кам’яний вік. В цю епоху відбулися кардинальні зміни в природному середовищі. Десь 11 тис. років тому в Європі зник останній льодовик. Клімат пом’якшав, сформувався сучасний клімат і ландшафт.

Внаслідок зміни природного середовища люди перейшли переважно до полювання на дрібних тварин, що в свою чергу призвело до появи лука і стріл. На цей час припадає початок приручення собак, свиней, кіз, а потім великої рогатої худоби. У первісному суспільстві виникає племінна організація.

Найбільш відомими стоянками епохи мезоліту є Таш-Аїр, Мурзак-Коба, Заміль-Коба в Криму, Білолісся, Гиржеве, Мирне-на Одещині, Гребеники – на Дністрі і т.п.

На більшості теперішньої території український народ почав формуватися в неолітичну добу (новий кам’яний вік). В цю епоху, на думку багатьох істориків, відбувається „неолітична революція”. Саме тоді: людина вперше перейшла до відтворюючого господарства, поширюється скотарство і землеробство, розвивається далі обробка дерева і кістки, застосовується шліфування і свердління камня, використовується сокира, тесло, пилка, серп, виникає ткацтво та гончарство і т.п. Різко зросли в цей час роль і значення сім’ї.

На сьогодні відомо понад 500 неолітичних поселень в межах сучасної України. Згідно археологіченим дослідженням Украну періода неолиту можно розподілити на 2 культурно-господарчи зоны: південно-західна (землеробсько-скотарська) та північно-східна (охотницько-рибальська). Перша охоплює лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров’я, Закарпаття; друга – лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кажній зоні існувало о декілька археологічних культур. Перша зона: буго-дністровська, лінійно-шнурової кераміки, дунайська, тиська; друга – сурсько-дніпровська, ямо-гребенецької керамики, дніпро-донецька.

Археологічні данні дають можливість стверджувати про наявність зачатків релігії в неолітичену добу. Релігійні уявлення первинної людини містили елементи анімізму, фетишизму, первинної магії, тотемізму.


Неоліт – заключний період кам’яного віку. Як зазначає Н. Полонська-Василенко, вже перед VI тис. до н.е. на тлі подальшого етнічного розвитку Європи була помітною балто-білорусько-українська єдність. І хоч ця єдність виявилась нетривкою, від неї в Україні започаткувалась одна із найдавніших в історії трипільська культура.

Перші знахідки цієї культури поблизу с. Трипілля на Київщині дослідив археолог В. Хвойко ще наприкінці XIX ст. Та її всесвітнє визнання прийшло лише у 70 рр. XX ст. Характерні риси цієї культури прослідковуються до І тис. до н.е. Найвищого ж розвитку вона досягла між 4000-3250 рр. до н.е. У цей час її племена займали простори Східної Європи від Карпат до Слобожанщини, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Трипільська культура на той час була однією з найбільш розвинених у Європі. Трипільці вирощували десять злакових культур, льон, використовували у землеробстві як тяглову силу велику рогату худобу. Високого розвитку досягло гончарне виробництво. Воно характеризувалось різноманітністю форм посуду і його вишуканим оздобленням, хоч при цьому трипільські племена не знали гончарного круга і колеса. Основними знаряддями праці були ножі, мотики, різці, свердла, тесла і т.п. Виготовляли їх із каменю, кременя, кістки. Мідні вироби надзвичайно рідкісні і не витіснили каменю. Оселі трипільці споруджували на два поверхи, послуговуючись деревом та глиною. Вони винайшли і передали наступним поколінням систему забудови міст за коло-радіальним принципом. На пізньому етапі розвитку у трипільців з’явились гігантські поселення - протоміста. Їхня площа сягала до 400 га з кількістю 1,5 тис. будинків. Ймовірно, що тут могли проживати від 10 до 30 тис. чоловік. Зокрема, таким є поселення Доброводи, Майданецьке, Талянки та ін.

У трипільських хліборобів був поширений культ сонця, вогню, богині-матері. Багаточисленні дослідники дійшли висновку не лише про спільність матеріальних культур народів, що заселяли територію України. За духовним виявом, образотворчою мовою, стильово-композиційними засадами, а звідси і за глибиною проникнення в сутність світобудови - мистецтво трипільців та українців теж етнічно спільне.


У другій половині III тис. до н.е. на території України розпочалася епоха бронзи. У цей час тут існувало декілька етнокультурних груп. До них належить ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна, шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська та інші археологічні культури. Бронзовий вік став завершальною стадією первіснообщинного ладу. Саме у цей час виникли умови для станово-класових відносин, для яких характерна патріархальна організація суспільства, що змінила матріархат.

У І тис. до н.е. починається ера заліза. Першими, хто оволодів знаряддям праці і зброєю з нього на території України, були кочові племена кіммерійців. Вони, напевно, належали до однієї з груп іраномовного населення. Вперше про них згадує Гомер в "Одісеї" як про вправних вершників і славних молокоїдів. Це - найдавніша писемна згадка про Україну. Столиця киммеpійців - місто Киммеpик - знаходилось в Кpиму Кіммерійці заселяли межиріччя Дону і Дністра аж до VII ст. до н.е., поки їх не витіснили звідти іраномовні скіфи. До складу Скіфії увійшла також лісостепова зона України. У 512 р. до н.е. скіфи успішно відбили спробу персидського царя Дарія I завоювати Причорномор’я

У IV ст. до н.е. у скіфів виникає державне об’єднання з центром у Кам’янському городищі (сучасна Полтавщина). Сильна в військовому відношенні держава змогла протистояти армії Пилипа па Олександра Македонського. У III ст. до н.е.: під тиском нових, споріднених за мовою кочовиків-сарматів, скіфи відступили в Крим. Там виникла нова скіфська держава із столицею Неаполь (біля Сімферополя), яка проіснувала до нашої ери.

Загальну картину розселення Скіфії та її сусідів подав у своїй "Історії" давньогрецький історик Геродот. Він поділив скіфів на чотири групи: царські, кочові, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Останні, як і частина скіфів-хліборобів, були автохтонного походження, нащадками трипільців, протослов’янами.

Скіфи створили високу матеріальну культуру, увібравши кращі досягнення цивілізації Сходу, Кавказу, Греції і Риму. Але тривала експлуатація господарських ресурсів виснажила лісостеп і стала однією з головних причин занепаду Скіфії. Після її загибелі до середини III ст. н.е. у степах Північного Причорномор’я панували тільки сармати. Кінець їхньому пануванню поклали готи, довершили ж їхній розгром нові кочовики – гунни (IV ст. н.е.).


Важливу роль в стародавній історії України відіграли греки-колоністи. У середині УІІ ст. до н.е. вони заснували у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї цілий ряд торговельних факторій, що перетворились на рабовласницькі міста-республіки. Найважливішими серед них були Тіра, Ольвія, Херсонес, Фанагорія, Пантікапей, Танаїс та ін. Між ними і місцевим населенням встановилися тісні торговельно-економічній культурні зв’язки. Заселення греками Північного Причорномор’я відбувалося в умовах формування рабовласницького укладу та відносного перенаселення Греції. Колонії засновувались, як правило, організовано. Їхали сюди переважно безземельні селяни, ремісники, торговці. В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я виізначаються 2 основних періода: 1-й період (VI – I ст. до н.е.) характеризується відносно самостійним життям на грунті елінських традицій та мирними відношеннями з скіфськими племенами; 2-й период (I си. до н.е. – 70-і роки IV ст. н.е.) – поступове проникнення Риму й постійні руйнівні напади готів та гунів.

У перший половині VI ст. до н.е. мешканці Милету заснували грецьке місто-державу – Ольвія (недалеко від сучасного с. Парутино Миколаївської області). В Південно-Зхідному Криму були заснованні місто-держава Херсонес (навколо сучасного Севастополю). Це місто-держава – поліс було засновано в 422 – 421 рр. до н.е. мешканцями з Гераклеї Понтійської. На Керчинському та Таманському півострові були засновані міста-держави Пантикапей (сучасна Керчь), Феодосія, Фанагория та ін. Всі вони виникли переважно в IV ст. до н.е. Форма політичного устрою та адміністративно-територіальна структура античних міст-держав Південної України були точною копією грецьких полісів та представляли собою (за висключенням Боспорського царства) рабовласницьки демократичні республіки.

Єдиним державним об’єднанням грецьких міст-держав було Боспорське царство, яке виникло у V ст. до н.е. Його Столицею став Пантікапей. Охоплювало воно Керчинський і Таманський півострів та північне узбережжя Азовського моря. У 107 р. н.е. Боспорську державу зайняв Цар Мітрідат IV Євпатор. Свою владу він поширив на Херсонес, Ольвію і Тіру. Тиск північних племен на прибережні міста в останні століття до н.е. та перщі століття н.е. підштштовхував їх під протекторат Риму. В декількох населених пунктах Північного Причорномор’я римляни расположили власні гарнизони, а Ольвія, Херсонес та Тира війшли у склад римської провинції Ніжняя Мізія. Після встановлення панування Римської імперії у ІІ ст. н.е. Північне Причорномор’я потрапляє в залежність від Риму. Але на початку нашої ери поширюється тиск на Північне Причорномор’я і Приазов’я кочових народів, який співпав із загальною кризою рабовласницької системи. Спочатку готи у III ст. н.е. спустошили, а потім гунни у другій половині IV ст. н.е. остаточно знищили квітучі місцеві міста і поселення. Вцілів лише Херсонес, який упродовж тисячоліття був форпостом Візантії у Північному Причорномор’ї.

Отже, в стародавню добу на території України проживало багато різних народів і племен. Вони залишили значний слід в історії та культурних традиціях місцевого населення в складанні праслов’янського етнічного масиву, що з рештою призвело у подальшому до створення передумов для виникнення східно-слов’янської держави – Київська Русь.


следующая страница >>