vchilka.in.ua 1 2 ... 12 13
Анастасія Кравець


Політична антропологія

МОНОГРАФІЯ


Дніпропетровськ

Видавництво

2012
УДК 321.6/.8
Рекомендовано до друку Вченою радою

Національної металургійної академії України

(протокол № 9 від 26.11.2012)

Накові рецензенти:
Висоцький О.Ю. – доктор політичних наук, професор

Кривошеїн В.В. – доктор політичних наук, професор

Кравець А.Ю.

Політична антропологія / Монографія. – Дніпропетровськ.: , 2012. – 178 с.
У монографії досліджується політична антропологія як нова дисципліна вітчизняного політичного дискурсу: витоки, становлення, базові категорії, об’єкт, предмет, методологія та місце в системі наукового знання. Здійснюється теоретико-методологічний аналіз політико-антропологічного погляду на владу. Характеризуються витоки влади, основні характеристики її організації в традиційних соціумах, архаїчні прояви влади в сучаних суспільствах, символи, ритуали, вікова, часова та гендерна детермінація владних відносин як чинники перерозподілу владних повноважень в традиційних та сучасних суспільних системах різних типів. Аналізуються нові перспективні напрямки політико-антропологічних досліджень: антропологія влади, антропологія менеджменту та антропологія конфлікту, які мають власне предметне поле і пропонуються в якості самостійних субдисциплін в межах сучасної політичної антропології.
УДК 321.6/.8



Зміст

Передмова………………………………………………………………………...4

Розділ 1. Політична антропологія як окрема наукова дисципліна


    1. Витоки політичної антропології…………………………………………..6

    2. Становлення політичної антропології…………………………………...10

    3. Місце в системі наукового знання……………………………………….16

    4. Базові категорії політичної антропології……………………………….19
    5. Предметна сфера дослідження…………………………………………...40


    6. Методи та методологічні підходи……………………………………….46

Розділ 2. Традиційні суспільства як основний предмет дослідження

2.1. Витоки влади………………………………………………………………...52

2.2 Основні характеристики організації влади………………………………...64

2.3. Символи влади та їх роль…………………………………………………..71

2.4 Політичні ритуали…………………………………………………………..78

2.5 Часова та вікова детермінація……………………………………………...85

2.6 Гендерна проблематика……………………………………………………..91

Розділ 3. Еволюція дисциплінарного інтересу політичної антропології

3.1. Сучасні постколоніальні соціуми………………………………………….96

3.2. Архаїчні прояви влади в пострадянських країнах………………………108

3.3. Аналіз владних відносин у постіндустріальних суспільствах………….121

3.4. Роль символів та ритуалів у сучасних суспільних системах……………126

3.5. Антропологія влади як нова субдисципліна……………………………..137

3.6. Антропологія менеджменту та антропологія конфлікту як перспективні напрямки досліджень…………………………………………………………142

Післямова………………………………………………………………………149

Список використаних джерел………………………………………………156


Передмова
Внаслідок динамічного розвитку політичної науки, в ракурсі уваги науковців з’являється все більше й більше нових дисциплін. Так, з середини ХХ століття увага деяких закордонних і вітчизняних вчених прикута до політичної антропології. І якщо в західній науці ця наукова дисципліна сьогодні займає важливе місце, у вітчизняній науковій традиції політична антропологія – це достатньо нове та актуальне явище.

Дослідженням різних аспектів політико-антропологічної проблематики займаються такі закордонні політантропологи: М. Фортес і Е. Еванс-Притчард, Ж. Баланд’є, М. Шварц, В.Тернер і А. Тюдден, П. Фрідріч, Е. Колсон, В. Бочаров, М. Крадін, В. Тішков, В. Лєдяєв, А. Ковачов, Т. Щепанська. Однак слід зазначити, що праці цих провідних політантропологів переважно або присвячені ґрунтовному дослідженню виключно африканських суспільств (М. Фортес та Е. Еванс-Притчард, Ж. Баланд’є), або є збірниками статей, які стосуються різноманітної проблематики в контексті політичної антропології (М. Шварц, В. Тернер та А. Тюдден, В. Бочаров). Це не сприяє цілісності даної дисципліни, значно ускладнює її вивчення, а іноді й створює хибне уявлення про сутність та основний предмет дослідження політичної антропології, що викликає деякий скепсис щодо до її самоцінності та необхідності існування в якості повноцінної самостійної дисципліни в межах сучасної політичної науки.


Стосовно наявних підручників з політичної антропології (російських авторів М. Крадіна, В. Іл’їна, О. Панаріна і Д. Бадовського та українських В. Андрущенко інші) слід зазначити, що не всі ці роботи враховують здобутки західних політантропологів, завдяки зусиллям яких, власне, політична антропологія і виокремилась в якості самостійної дисципліни. Так, наприклад, автори «Політичної антропології» В. Іл’їн, О. Панарін і Д. Бадовський визначили цю дисципліну як «гуманістичну політику» або «політику, орієнтовану на людину» і таким чином абсолютно проігнорували загальноприйнятий в світовому науковому співтоваристві формат цієї дисципліни.

До підручника В. Андрущенко та інш. «Філософія політики» з розділом, присвяченим політичній антропології є ті ж нарікання, що і до праці В. Іл’їна, О. Панаріна, Д. Бадовського: говорячи про моральне спрямування як людиновимірний зміст політики, гуманітарну експертизу владно-державних дій і т.п. вони, на жаль, не враховують здобутків та досягнень західних політантропологів та надмірно тяжіють до філософської антропології, що є самостійною дисципліною пов’язаною, але не ідентичною з політичною антропологією.

З цієї причини в зарубіжному й вітчизняному політико-антропологічному дискурсі виникла гостра необхідність у вдосконаленні теоретико-методологічної бази політичної антропології, поглибленні політико-антропологічного знання, теоретичному узагальненні практичного досвіду закордонних політантропологів та систематизації наукового матеріалу з політико-антропологічної проблематики.

Монографія не тільки сприяє подальшому поглибленню теоретико-методологічних засад політичної антропології, а й має на меті систематизацію, вдосконалення та узагальнення наявного політико-антропологічного знання з урахуванням здобутків як російських, так і західних дослідників.

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ ЯК ОКРЕМА НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА
1.1. Витоки політичної антропології

Політичну антропологію розглядають як частину антропологічної науки, яку, в свою чергу, можна визначити як сукупність наукових знань про природу людини та її діяльність. Однак, серед сучасних дослідників не має єдиної точки зору щодо походження самого терміну «антропологія» та взагалі антропології як науки. Деякі дослідники (С. Сегеда та інші) вважають, що термін «антропологія» (з давньогрецької – «наука про людину», від слів «антропос» – людина та «логос» – наука) ввів в науковий обіг видатний давньогрецький мислитель – Аристотель, який використовував його для визначення духовної природи людини. Інші (В. Добрєньков, А. Кравченко) наполягають на тому, що поняття «антропологія» давні греки взагалі не використовували: «Подібне на нього слово «антропологіос», яке один раз використав Аристотель в «Нікомаховій етиці», означає не іменник жіночого роду, а дієприслівник чоловічого роду й українською мовою дослівно перекладається, як «той, хто говорить про людину» [143, c. 26]. На думку цих дослідників, термін «антропологія» з’являється лише в ХVI ст. в Германії в назві анатомічної праці М. Гундта «Антропологія про достоїнство, природу та властивості людини і про елементи, частини й члени людського тіла», де йдеться про фізичний устрій людського тіла.


Сучасна антропологія бере початок з філософського антропологізму мислителів ХVІІІ-ХІХ ст., згідно з яким, тільки виходячи з людської сутності, можна розібрати систему уявлень про природу, суспільство, пізнання. Але антропологія з самого початку свого існування мислилась ширше, ніж просто філософське осмислення проблем людської сутності, окрім філософської антропології до її складу входили й інші дисциплінарні концепції. Антропологи, які досліджували примітивні суспільства були фахівцями з різних областей наукового знання: історики, археологи, етнографи, соціологи тощо, що згодом й призвело до диференціації антропологічного знання, а філософська антропологія взагалі була виведена за межі власне антропології.

Таким чином, антропологію можна визначити як науку, що поєднує в собі безліч напрямів та субдисциплін: фізична, історична, політична, соціальна, етнічна, екологічна, гендерна, педагогічна та практична антропологія, антропологія влади, права, насильства, організацій, конфліктів тощо, які досліджують фізичний, культурний, соціальний, політичний розвиток людини й людського суспільства.

Сьогодні, слідом за К. Леві-Стросом, антропологічну науку традиційно розділяють на дві великі частини: фізичну антропологію, яка вивчає утворення та еволюцію людських рас та культурну або соціальну антропологію, яка вивчає господарський уклад, звичаї, традиції та ритуали доіндустріальних народів, а також їх соціальні структури та владні відносини.

Політичну антропологію прийнято розглядати як окрему наукову дисципліну в межах соціальної антропології. Але, якщо предметом соціальної і фізичної антропології є антропосоціогенез, тобто, вивчення людського роду з самого початку його існування (з архантропів – людей, що формуються і закінчуючи неоантропами або «людьми розумними»), то політичну антропологію, в самому загальному сенсі, можна визначити як антропологічну дисципліну, яка вивчає вже сформовані народи світу з метою виявлення особливостей політичної організації в історичній динаміці.


Але слід зазначити, що до середини ХХ ст., необхідність існування політичної антропології як окремої дисципліни піддавалась сумнівам як філософами та політологами, так і антропологами. Прикладом може слугувати проведене в 1952 році у Сполучених Штатах Америки засідання – International Symposium on Anthropology, на якому політичній антропології не було приділено жодної уваги. В наступні роки антропологи продовжували відзначати відсутність спеціальної тематики політико-антропологічних досліджень, однак, при цьому, деякі з них (І. Шапер та інші) визнавали, що вони свідомо ігнорують порівняльне вивчення політичної організації примітивних суспільств. Звідси й непорозуміння та хибні твердження, які призводили до виключення політичної спеціалізації при дослідженні великої кількості суспільств.

Однак, не дивлячись на невизнання, політантропологи продовжували свої дослідження спочатку доколоніальних суспільств, а потім колонізованих та деколонізованих, відзначаючи вплив процесу колонізації на ці соціуми та зміни або відсутність змін у сфері владних відносин. Практичні дослідження отримали теоретичне обґрунтування, що не могло не сприяти визнанню політологами та антропологами політичної антропології в якості окремої дисципліни. Так Ж. Алмонд зробив із неї умову будь-якої компаративістської політичної науки. Р. Арон констатував, що так звані слаборозвинуті суспільства «близькі до того, щоб зачарувати політологів, що бажали сховатися у західний індустріальний провінціалізм». С. Паркінсон почав розуміти, що вивчення політичних теорій повинно бути довірене соціальним антропологам.

Слід також відзначити, що перші дослідження, в яких розробляється проблематика політичної антропології з’явилися у 1920-х рр. ХХ ст., коли були опубліковані праці У. Макліда (1924 р.) та Р. Лоуї (1927 р.). Тобто ми вже можемо говорити про виокремлення політичної антропології у межах загальної антропологічної науки. Саме тоді починає ставитися питання про витоки та первісні форми держави. При цьому слід зазначити, що у роботі У. Макліда використовувались практичні дослідження американських етнографів, а праця Р. Лоуї була присвячена ролі внутрішніх (тих, що сприяли соціальній диференціації) та зовнішніх (тих, що виходили з процесу завоювання) чинників утворення держави, але, слід зазначити, що обидві носили скоріше теоретичний характер. У 1930-х роках зростає кількість практичних досліджень, паралельно розвивається теорія та методологія. Найбільш стрімкий прогрес відбувається в африканістиці, коли в 1940 році в світ виходять три знакові роботи: дві праці Е. Еванса-Прітчарда, присвячені нуерам, де автор говорить про політичні інститути та відносини влади у народу, у якого фактично не було чіткої системи керівництва, порівнюючи їх з політичною системою сусідів нуерів – суданців. Третя робота «Африканські політичні системи», вихід в світ якої вважається офіційною датою народження політичної антропології, є збірником, у співавторстві з М. Фортесом, присвяченим політичним системам африканських народів, де у передмові робиться спроба надати політичній антропології окремого наукового статусу та відмежувати її від політичної філософії [197].


Для радянської науки термін «політична антропологія» був неприйнятним, адже згідно з марксистською теорією, політика існувала лише в класовому суспільстві, тоді як відносини в архаїчними суспільствах не могли вважатися політичними. Таким чином, для позначення таких відносин потрібний був інший термін, і в 70-ті рр. ХХ ст. радянські етнографи запропонували називати такі відносини потестарними (від лат. potestars – влада), а Л. Куббель в праці «Нариси потестарно-політичної етнографії» назвав політичну антропологію потестарно-політичною етнографією. Але слід зазначити, що, не зважаючи на офіційне ігнорування, термін «політична антропологія» поступово увійшов до радянського наукового дискурсу, й з середини 80 рр. ХХ ст. все частіше почав зустрічатися в працях етнографів-антропологів.

Підсумовуючи вищевикладене зазначимо, що, не дивлячись на доволі довге ігнорування як у західному науковому товаристві, так і у радянському, політична антропологія виокремилась в якості самостійної дисципліни.
1.2. Становлення політичної антропології
В науковому співтоваристві й досі не вироблено чіткого уявлення стосовно становлення політичної антропології. Причина цього криється, насамперед, в тому, що політична антропологія доволі молода дисципліна, і, відповідно, політико-антропологічне знання ще не повністю досліджене та систематизоване.

Так, наприклад, В. Бочаров зазначає: «Виникнення політичної антропології тісно пов’язане з колоніальними захопленнями ХІХ-ХХ ст., в ході яких активно почали вивчатися примітивні суспільства, завойовані європейцями». Тобто, на думку цього дослідника, з самого початку політична антропологія виникла як прикладна дисципліна, яку використовували для організації ефективного управління примітивними народами. Традиційні суспільства, які в даному разі виступали об’єктами дослідження для європейських дослідників, значно відрізнялись від тих, які вони вивчали досі. За словами В. Бочарова, в таких суспільствах «політична сфера як спеціалізована сфера людської діяльності або взагалі була відсутня, або була представлена в ледь помітній і незвичній для європейців формі» [20, c.16].


Слід зазначити, що європейці були здивовані тим фактом, що замість очікуваного ними хаосу, життя примітивних народів було засноване на суворих правилах і порядку, що ґрунтувалися на жорсткому табуюванні, якому неухильно слідували всі члени традиційного соціуму, про що піде мова в наступному розділі. Таким чином, такі суспільства виявились кардинально відмінними від звичних для колонізаторів європейських суспільств і, відповідно, постало питання про пошук нових теоретичних підходів та методів дослідження, які й оформились, згодом, в нову дисципліну – політичну антропологію.

Тобто політична антропологія, за В. Бочаровим, виникає як теоретичне осмислення європейцями свого досвіду по організації управління в колоніях, яке об’єктивно потребувало використання нових наукових підходів. «Політична антропологія виникла насамперед як осмислення великого соціального експерименту, в ході якого була зроблена спроба використання науки для організації ефективного управляння примітивними народами». При цьому, на його думку, головна причина прагнення європейських колонізаторів якнайскоріше організувати ефективне управління колоніями криється в бажанні отримати прибуток. Але він відзначає, що отримання прибутку шляхом використання економічних важелів в традиційних соціумах було неможливим внаслідок дуже низького рівня їх соціально-економічного розвитку, адже для таких народів характерною була відсутність приватної власності, найманої праці і т.п. Тому, як зазначає В. Бочаров, «тільки не економічне стимулювання, що реалізовувалося через систему соціально-економічного управління, могло стати інструментом для отримання прибутку» [20, c.18].

Інший російський політантрополог М. Крадін зауважує, що дійсно особлива увага до проблеми управління колоніями в Британський імперії стимулювала увагу до проблематики, якою займалися й займаються політичні антропологи, що призвело до створення окремої дисципліни – політичної антропології. Більш того, деякі антропологи, за його словами, всіляко підкреслювали практичну важливість своєї діяльності перед колоніальною адміністрацією, наполягаючи на необхідності співробітництва вчених та влади (К. Клаксон, Б. Малиновський, Е. Еванс-Притчард та інші) [83, c. 34].


Так К. Клаксон зазначає, що практична антропологія може принести користь, адже вона містить методики збору інформації стосовно діагностики та інтерпретації людської поведінки. Антропологія включає в себе цілу низку узагальнень, що вибудовувались на протязі доволі довгого проміжку часу, тому не використовувати їх може державний діяч, адміністратор чи соціальний працівник тільки внаслідок відсутності знань з цього приводу. Інтелектуальні основи розвитку антропології були пов’язані з завданням покращення життя людей за допомогою знання, тому що саме соціальні науки надають можливість розуміти та передбачати майбутнє, прискорювати бажані процеси, розширювати можливості якщо не контролю за ситуацією, то її успішної адаптації.

Б. Малиновський також підкреслює практичну роль антропології: «Наука починається з її практичного застосування. Роль антропології – пошук оптимального поєднання традиційного образу життя туземців зі змінами, які несе в собі західний вплив».

Е. Тейлор вважав антропологію «політичною наукою» і був переконаний, що її використання покращить умови людського існування.

Не секрет, що дослідження в період колоніалізму фінансувалися урядовими та приватними структурами. Прикладом може слугувати той факт, що антропологія використовувалась з 1098 року в британських колоніях, наприклад, Нігерії з метою формування двох моделей керування: прямої та опосередкованої. Перша модель передбачала докорінне руйнування традиційної системи влади, друга – збереження традиційних інститутів і звичаїв та управління із залученням місцевих вождів, що знаходились під контролем колоніальної адміністрації. Дослідники відзначають, що опосередковане управління було більш характерним для британських колоній, а пряме – для французьких. Але, слід зазначити, що французи, які з самого початку практикували пряме управління, згодом перейшли до опосередкованого, а елементи як прямого, так і опосередкованого управління існували як в британських, так і в англійських колоніях.


В той же час, за словами М. Крадіна, «нерідко саме етнографи-антропологи виступали в ролі захисників туземних народів або протестували проти свого використання в якості інформаторів для урядових, військових та розвідувальних відомств» [83, c.34].

Таким чином, існує принаймні дві точки зору стосовно проблематики витоків політичної антропології. Згідно з першою, спочатку вона сформувалась виключно як прикладна дисципліна, і тільки згодом – як теоретична. Відповідно до другого, політико-антропологічні дослідження з самого початку розвивалися у двох напрямках – теоретичному й практичному.

Найбільш прийнятним, з наукової точки зору, є другий підхід, згідно з яким політична антропологія виникла як практична дисципліна, покликана на основі детального вивчення доколоніальних суспільств – їх побуту, традицій, менталітету та особливостей організації владних відносин – організувати ефективне управління колонізованим населенням, але в той же час, вона формується і як теоретична дисципліна, заснована на ґрунтовному теоретичному та практичному вивченні примітивних народів, тому що вони були кардинально відмінними від звичних для європейців розвинутих індустріальних суспільств.

Спеціалізована література з політичної антропології переважно складається з двох основних масивів. Перший – праці, присвячені ґрунтовному дослідженню африканських, так званих архаїчних суспільств: «Африканські політичні системи» М. Фортеса і Е. Еванса-Притчарда, «Політична антропологія» Ж. Баланд’є та інші. Другий – збірники статей з політико-антропологічної проблематики: «Політична антропологія» М. Шварца, В. Тернера і А. Тюддена і двотомна «Антропологія влади» російського автора В. Бочарова.

Тому точка зору М. Крадіна пов’язана з думкою про те, що основний масив наукової літератури з політичної антропології вже створено і проблемою й досі залишається тільки створення компартивістських, узагальнюючих кроскультурних досліджень виявляється не зовсім обґрунтованою. Політична антропологія зараз читається у більшості провідних вузів Заходу, Росії (переважно для студентів політологів, соціологів та етнографів) і в деяких вузах України (для магістрів політології), а навчальних посібників по цій дисципліні майже не має. В Росії є, по суті, лише «Політична антропологія» М. Крадіна та «Політична антропологія» під редакцією В. Іл’їна, О. Панаріна, Д. Бадовського.


До того ж не всі роботи, як вже зазначалося вище, враховують здобутки західних політантропологів. Так, наприклад, автори «Політичної антропології» О. Панарін та інші визначили цю дисципліну як «гуманістичну політику» або «політику, орієнтовану на людину», проігнорувавши, таким чином, загальноприйнятий формат цієї дисципліни. Зокрема, в розділі ІІІ «Homo politicus» цієї праці йдеться про те, що політична антропологія – наука про «людину політичну» як суб’єкт політичної творчості, його можливості, межі, специфіку його впливу на соціальне й духовне середовище суспільства. І далі вони зазначають: «Політична антропологія протистоїть «системному» фетишизму – уявленню про автоматично діючі механізми влади і управління, про людину як «малу величину», що поступово зникає в політичному процесі, а також вузьколобому прагматизму, що не бере до уваги гуманістичний, ціннісний вимір політики». На думку В. Іл’їна, О. Панаріна, та Д. Бадовського, ціннісні пріоритети політичної антропології виражаються в принципі: не людина для суспільства, а суспільство для людини. Таким чином, в якості основного завдання політичної антропології вони бачать гуманізацію політики, яку трактують як захист людини від жорстоких політичних технологій та «мегамашини влади», можливість творчої самореалізації особистості в політичній діяльності, де цілі «великої політики» співвідносяться із запитами особистості [114, c. 88]. Таке ігнорування західної наукової традиції, щодо політико-антропологічного знання виявляється не зовсім об’єктивним та науково обґрунтованим.

Щодо українських авторів, слід зазначити наступне: в Україні є навчальний посібник «Антропологія» М. Юрія з суто антропологічною проблематикою без політичної складової та підручник «Філософія політики» В. Андрущенко та інших з розділом, присвяченим політичній антропології. Але цього явно не досить. До того ж, як вже зазначалося, ці підручники є далекими від досконалості. Так, наприклад, в підручнику В. Андрущенко мова йде про моральне спрямування як людиновимірний зміст політики, гуманітарну експертизу владно-державних дій і т.п., що, як і у випадку з В. Іл’їним та іншими, свідчить про ігнорування загальноприйнятого в західному науковому співтоваристві формату цієї дисципліни.


Не можна погодиться й з точкою зору про те, що політична антропологія – дисципліна, так би мовити, мертва, адже вона вивчає архаїчні суспільства. Деякі авторитетні антропологи (К. Клаксон та інші) побоювалися, що їх дисципліна приречена стати «незручним науковим склепом», тому що сьогодні з етнічної карти світу поступово зникає сам об’єкт традиційних антропологічних досліджень – архаїчні суспільства, що не зазнали впливу Західної цивілізації. До того ж проблематика еволюції інститутів влади в первісності й вивчення процесів виникнення державності все більше і більше становляться суто академічними темами. Дійсно, наукові праці провідних політичних антропологів зосереджені насамперед на дослідженні архаїчних (доіндустріальних) суспільств, що значно звужує можливість використання даної дисципліни в сучасному науковому дискурсі. Але, вже сьогодні у вітчизняній і західній науковій традиції сформувалися новітні потреби, що роблять вельми актуальним дослідження владної проблематики в контексті антропологічного дискурсу. Так, останнім часом значно збільшився інтерес до витоків, структури та природи владних відносин як в традиційних, так і в сучасних соціумах.

Таким чином, політичну антропологію можна розглядати як дисципліну, що динамічно розвивається, не тільки внаслідок розвитку самої дисципліни та вдосконалення її методів, а й внаслідок еволюції та ускладнення самого суспільного процесу й політичної науки в цілому.



следующая страница >>