vchilka.in.ua 1 2 ... 13 14

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Розділ І. Вступ до культурології

Предмет культурології


1. Культурологія як система знання.

2. Поняття та сутність культури: діяльносний підхід.

3. Структура, форми та функції культури.

4. Контекстуалізація (типологія) культури.

5. Основні культурологічні концепції та школи.

1

Термін «культура» виник в епоху Античності, у Давньому Римі. Латинською мовою означав оброблення, освіту, розвиток. Спочатку цей термін використовувався для визначення процесу обробки грунту. Давні греки розуміли його як свою відмінність від варварських народів. У середньовіччі культурою вважали прагнення ідеалу, бездоганності -релігійної - у Європі, особистої - на Сході. У Новий час цей термін стали вживати, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, спро­мож­ність дотримання норм етики та етикету, сукупність художньої та твор­чо­ї діяльності. У Новітній час до нього також додали стиль, метод та рівень досконалості, які досягаються в опануванні тієї чи іншою га­луззю знання чи діяльності, вміння, процес творення й розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх використання.

З цього витікає, що поняття «культура» неоднозначне, полісе­ман­тичне, багатозмістовне. Проте завжди воно стосується люди­ни, її діяль­нос­ті, змін у природних об’єктах під впливом людини. Тобто куль­ту­ра (у початковому значенні - «оброблене») відрізняється від «нату­ри», від природного, «дикого». Тому цим терміном можна назвати все те, що відрізняє людину від інших біологічних істот, штучний світ, створений лю­­ди­­ною, - від природного.

Культура є предметом пізнання з моменту виникнення філософії. Оформлення культурологічного знання як окремого та відмінного від інших сфер гуманітарної думки відбулося в Новий час. Це пов’язано з фі­­­ло­софськими концепціями історії Д. Віко, Й.Г. Гердера, Г.В.Ф. Гегеля. Термін «культурологія» вперше з’явився в працях американського вче­ного Леслі Уайта («Наука про культуру», «Еволюція культури», «Понят­тя культури»). Значний вплив на розвиток культурології мали З. Фрейд, О. Шпенглер, К.Г. Юнг, Е. Фромм, М. Вебер, А. Тойнбі, К. Ясперс, М. Гай­дег­гер, Ж.-П. Сартр, К. Леві-Стросс, Й. Гейзінга, М. Бердяєв, М. Да­ни­­левський, С. Лосєв та інші.


Культурологія є наукою про культуру, про її сутність, закономір­ності існування, рух та розвиток, засоби її осягання, людську значущість у штучному світі культури та в системі «природа-суспільство». Це інтег­ро­­вана галузь наукового знання, яка виникла на перетині таких наук, як історія, археологія, етнографія, антропологія, психологія, соціологія, фі­ло­софія, релігієзнавство, мистецтвознавство, філо­логія, історія науки тощо.

Культурологія вивчає:

- факти та явища культури;

- матеріальні та нематеріальні носії культури;

- закономірності світового культурного процесу;

- особливості національних культурних процесів;

- передумови та фактори, які керують культурними інтересами та потре­бами людей;

- створення, зберігання та передачу культурних цінностей від поко­ління до покоління;

- культурно-історичні типи людської життєдіяльності;

- особливості, досягнення, процеси та тенденції соціально-істо­ричного розвитку людства.

Відкриваючи загальні основи різних фактів культури у їх взаємодії, можна виділити головне у нескінченній різнобарвності явищ культури. Цими універсаліями є: соціальна організація життя, яка визначає інди­відуальне людське буття; світобачення людини; прояв світобачення у зовнішніх формах культури.

Тому культурологію можна назвати метатеорією, ключем до історії люд­ства. Її вивчення дозволяє через пізнання світобачення, світо­сприй­­няття, свідомості, ментальності людей та народів зрозуміти меха­нізм історич­ного розвитку. Знання такого механізму дозволить не тільки кра­ще розуміти минуле, а й ретельно й своєчасно аналізувати процеси сього­­ден­­ня, які відбуваються в соціокультурному середовищі, перед­ба­ча­­ти ма­й­­­­­­бутнє.

Підсумком вивчення студентом курсу «Культурологія» є:

- вміння пояснювати феномен культури, її роль у людській життє­діяль­ності;

- уявлення про засоби накопичення, зберігання та передачі базисних цінностей культури;


- значення форм та типів культур, основних культурно-історич­них центрів та регіонів світу, закономірностей їх функціонування та роз­вит­­ку;

- розуміння місця вітчизняної культури в системі світової культу­ри;

- формування та обгрунтування власної думки щодо таких суттєвихкультурологічних питань, як: змінюваність людини протягом куль­тур­них епох, переваги соціального чи біологічного у людині тощо.

2

Культура є унікальною характеристикою людської життє­діяль­ності. Тому вона дуже різноманітна у своїх конкретних проявах. Можна говорити про комуникативну, інформаційну культуру, культуру праці, культуру політичну, моральну куль­туру, культуру міста, села, особис­тос­­ті, ро­ди­ни, виробничого колективу тощо. У кожної культури є своя специфіка: національна, териториальна, історична. Культурний рівень, фактори, що впливають на нього, його крітерії визначають мож­ливості приєднання до тієї чи іншої культурної діяльності різних люд­ських спіль­нот. У їх середовищі відбувається культурна діяльність індиві­дів. Ця діяль­ність має характер відтворювання. Сутністю, голов­ним змістом та призначенням культури є процес суспільного відтво­рювання та роз­вит­ку людини як суб’єкта різноманітної соціальної діяль­ності.

Інакше кажучи, кожен окремий індивід лише тоді вважається «куль­турною людиною», коли він володіє засобами користування досяг­нен­нями суспільства, у якому живе. Суспільне виробництво є й умовою, й передумовою діяльності людини. Культура є своєрідним принципом зв’яз­­ку суспільства та індивіда, засобом його входження в соціальне жит­­­тя. Здатність користуватися тим, що створило та нако­пичило сус­піль­­ство, ово­лодіння засобами цього користування харак­теризують про­цес куль­тиву­­вання людини.

Відтворення діяльності відбувається за історично завданими підва­ли­нами - схемою, алгоритмом, кодом, матрицею, каноном, парадигмою, еталоном, стереотипом, нормою, традицією тощо. Саме наявність дея­ких схем, що йдуть від покоління до покоління та зумовлюють зміст і характер діяльності та свідомості, дозволяє визначити сутність куль­тури як транслятора діяльності, акумулятора історичного досвіду. Культура виступає у вигляді послідовних правил діяльності, які пере­даються від минулого до сьогодення, від ство­реного - до майбутніх дій.


Культура складається з трьох аспектів: со­ціо­­куль­­турної діяльності людини, наслідків цієї діяльності та ступеня розвитку особистості.

Соціокультурна діяльність людини містить у собі економічну, полі­тичну, художню, релігійну, наукову, моральну, правову та інші сфе­ри. Ці види діяльності притаманні культурі у всі часи, однак форми та засоби соціокультурної діяльності, рівень розвитку неоднакові в різних культу­рах та епохах. Вони можуть вдосконалюватися чи змінюватися.

Розвиток особистості відбувається виключно внаслідок соціо­куль­турної діяльності в межах тієї чи іншої культури. Рівень розвитку особис­­тос­ті визначається ступенем засвоєння нею культурних цінностей, принци­пів, норм, ідеалів, навичок та регуляторів. Особистість одно­часно виступає і як суб’єкт культурної творчості (створює культуру), і як об’єкт культур­ного впли­­ву (засвоює культуру). Тобто людина ство­рює культуру, а культура ство­­рює людину.

Біологічна одиниця виду Homo sapiens стає людиною лише залу­чаючись до культури. Приклади справжніх, а не казкових Мауглі завжди трагічні. Людська дитина, що випадково залишила культурне сере­довище, вже ніколи не повернеться до світу людей, не оволодіє мовою та навичками спілкування. Культура всмоктується немовлям зі спіл­ку­вання у людському середовищі. Завдяки цьому відбувається засвоєння навичок контактів з подібними до себе, дій з предметами, форм вира­ження емоцій, вміння розмовляти.Тобто культура - це людське в людині, це ступінь, міра форму­ван­ня, розвитку реалізації соціальних (сутніст­них) сил людини в її різ­но­манітній діяльності, культура - це все те, що робить людину люди­но­ю.При цьому «усе» вміщує в себе природні об’єк­ти, предмети, створені людьми, духовні явища. Відомий ро­сійський культуролог В.В. Сільвестров зазначив, що «культура загаль­но визнано висловлює те, що визначає людську історію як саме людську, - ту таєм­ницю її спадкоємництва, якої немає в жодному іншому процесі» (Силь­вестров В.В. Философское обоснование теории и истории культу­ры.- М.,1999).


Культура є універсальним засобом творчої самореалізації людини. Ця самореалізація відбувається через осягання смислу, через прагнення пізна­ти та затвердити смисл людського життя в його відношенні до смис­лу всього сущого. В основі смислового світу знаходиться так звана смис­лова домі­нанта культури - сві­товідчуття людини, яке визначає ха­рактер усіх інших відно­шень люди­­ни до світу, усіх інших культурних форм.

Актуальність та збереження культурних форм відображено в по­нят­­ті «цінність». Цінність - це позитивна чи негативна значущість об’є­к­тів навколишнього світу для людини, соціальної групи, суспільства в ці­ло­му, що визначена не їх особистими властивостями, а їх включенням у сфе­ру людської життєдіяльності, інтересів, потреб, соціальних відно­син. Цін­ності відповідають уявленням людини та суспільства про добро та зло, чарівне та потворне, про справедливість, честь, гідність тощо. Цін­­­ніс­ні орієнтири існують у суспільстві у вигляді комплексу рухливої си­с­­­те­ми, яка регулює життєдіяльність людини. Ця система складається з та­ких цін­нос­­тей:

- матеріальних (речі, що необхідні для життє­діяль­ності);

- вітальних (фізичне та психологічне здоров’я);

- соціальних (безпека, комфорт, добробут, благо­получ­чя);

- по­літичних (свобода, громадянські права);

- моральних (добро, честь, справедливість);

- релігійних (віра, вірування, атрибути культу);

- художньо-естетичних (твори мистецтва, уявлення про чарівне, кра­сиве, високе).

Наслідки соціокультурної діяльності - матеріальні та духовні - ви­сту­­пають як певні досягнення - цінності. Значення цінностей культу­ри зумовлюється інтересами та потребами людини й суспільства. Зміна по­треб, норм, ідеалів передбачає зміну системи цінностей, знеці­нення ста­рих та створення нових.

Згідно з думкою відомого російського історика та географа Л.М. Гу­­мільова, етноси можуть вижити, якщо тільки пристосуються до лан­дша­ф­ту, природних та кліматичних умов, у межах яких вони мешкають.


Одним народам, щоб вижити потрібно весь час щось вина­ходити та розвиватися технічно. Іншим для виживання ні в якому разі не по­тріб­но нічого винаходити.

Природне розмаїття на території, яку займає етнос призводить до від­повідної різноманітності стереотипів поведінки та засвоєння людьми різних видів діяльності, до вміння швидко пристосовуватися до будь-яких змін. А одноманітність середовища, коли люди живуть тривалий час у тій самій місцевості за незмінних природних умов (весь рік - літо, чи, навпаки, літо не відрізняється від зими), створює певну стійку моно­тон­ну специфіку життя.

Тайговому мисливцю немає сенсу винаходити плуг. Мисливство базується на використанні природних ресурсів без накопичення над­лишків. Мисливська спільнота не може перейти на більш високий сту­пінь господарювання через свій самороз­виток, адже в її членів немає потреби відмовлятися від мисливства чи рибальства.

Умовою переходу до іншої діяльності в центрах самостійного роз­вит­­­­­­ку є вичерпання природних ресурсів. Уже потім спілкування мислив­ців з племенами, що живуть у принципово інших умовах та мають у на­­с­­­лі­­­док іншого природокористування інші продукти - землеробські та ско­­тар­ські, зумовило потребу в цих продуктах. Африканці, наприк­лад, пе­­­ре­­­­­­хо­дили до більш складних видів діяльності тільки під впливом куль­турних народів.

У землеробській спільноті зміни в діяльності людей можуть викли­катися не тільки природним розмаїттям. Вони відбуваються завдяки змі­­­­­нам у середовищі мешкання, які викликані саме людською діяльністю. Наприклад, вичерпання верхніх шарів грунту потребує більш глибокоїоброб­ки землі. Це тягне за собою подальший суспільний та технічний роз­­виток: появу плуга, використання великої рогатої худоби як тяглової си­­ли.

Підвищення рівня виробничих сил, поява якісних відмінностей у продукції, що виробляється, виводять культурні племена з географічної ізоляції. Раніше тісний контакт з сусідніми племенами був чреватий залу­ченням конкурентів на свою територію, тепер він викликаний корисним з усіх боків обміном надлишками. Діяльнісні зв’язки із сусідами приз­водять до встановлення зручних шляхів сполучення.


Тобто фактор простору, географічного середовища мешкання виз­на­чає як розвивалося суспільство в часі. Природа впливає на швидкість та напрям такого руху. Людство єдине, людина анатомічно, фізіологічно та психологічно однакова. Природні умови місцевості, у яких вона розви­вається, зумовлюють стереотипи відношення людини до себе, до природи та суспільства. Ці стереотипи, освячені традицією і складають культуру, що відрізнить членів одного етносу від іншого.

Отже культура є сукупністю наслідків суспільно-творчої життє­діяль­ності людини, до якої входять цінності, суспільні відносини та зраз­ки поведінки, соціальні інститути, комплекс світоглядних уявлень люди­ни про світ, себе та суспільство.

3

Культура є соціально-прогресивною творчою діяльністю люд­ства в усіх сферах буття та свідомості. Вона існує як єдність процесів опред­ме­чен­ня, (створення цінностей, норм, знакових систем) та роз­предме­чуваня (засвоєння культурного доробку). Проте розгляд культури як єдності, цілосності не виклю­чав виді­лення різних сфер культури, до яких належать: сама людина та сту­пінь її окультуреності, предметний світ та форма інституціональних зв’язків.

Людина та ступінь її окультуреності, досягнутий індивідом та сус­пільством у цілому, характеризується наявністю певних профе­сійних та соціальних шарів, груп, інститутів. Тут треба зауважити, що культура - не­від’ємний бік життя суспільства, вона невід’ємна від людини як соціальної істоти. Не може бути суспільства без культури. Тому буденне розуміння культури, з яким ми зустрічаємося, коли говоримо: «Це некультурна людина, їй невідомо, що таке культура», - невірно з філо­соф­ського погляду. Говорячи так, ми, як правило, маємо на увазі, що люди­­на, про яку йде мова погано вихована чи недостатньо осві­чена. З фі­ло­софського погляду людина завжди культурна, адже вона соціальна істота, а суспільство, як би слабко розвинуто воно не було, не існує без куль­ту­­ри.


Предметний світ (світ артефактів) містить все створене люди­ною - ма­теріальне та духовне (твори мистецтва, наука, література, вироб­ни­цтво, релігія, філософія тощо).

Форма інституціональних зв’язків відображає переклад суб’єк­тивної діяльності індивідів в об’єктивний план. Тут мова йде не про те «що» виробляє етнос, не про те «хто» виробляє, а головне - «як вироб­ляють». І це «як» характеризує засіб засвоєння дійсності, технологічний досвід, прийоми та засоби отримання інформації та передачі її від поко­ління до покоління.

Складність та різноманітність людської життєдіяльності зумо­влю­ють складність структури культури як цілісного феномену. Прий­нято поділяти культуру на матеріальну та духовну згідно з характером вироб­ництва та використанням, проте межі між ними часто умовні, штучні і завжди рухливі

Матеріальна культура - це сукупність засобів виробництва й мате­ріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку, їх розподіл та споживання чи використання, це рівень розв’язання еколо­гічних проблем і виживання людства на землі. Вона охоплює процес та результати матеріальної діяльності (засоби виробництва, знаряддя праці, виробничі відносини, види діяльності тошо) та носії матеріальних цінностей (архітектурні споруди, засоби комунікації, транспорт, речі побуту тощо). Тобто матеріальна культура спрямована суто на забезпечення та розвиток життєдіяльності.

Духовна культура - це сукупність понять, які пов’язані з філо­соф­ським терміном «дух». Він означає нематеріальне начало, відмінне від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Духовна культура є вираженням сутнісних рис людини (світобачення, мораль­ність, вихо­ван­ня, освіта, право, наука, релігія, мистецтво, інтелект, праг­нення до краси, добра, досконалості тощо). Вона відбиває потребу люди­ни у творчості - діяльності, яка народжує щось якісно нове, чого ніколи не бу­ло раніше. Творчість як діяльність є неповторною за характером здійснення та результатом, оригінальною і може бути індивідуальною, колективною та суспільно-історичною.


Проте поділ на матеріальну та духовну культуру є умовним. Пред­мети матеріальної культури є результатом духовної діяльності, духовна культура реалізується за допомогою матеріальних засобів. Видатні до­сяг­нення сучас­ної техніки, мікроелектроніки, медицини тощо - це ре­зультат розвитку людського інтелекту, науки, пізнання світу. Духовні цінності можуть мати матеріальні носії (книги, фільми, картини тощо). Духовне виробництво пов’язане з науково-технічним рівнем відоб­ра­жен­ня дійсності, його цінності виступають як знаряддя регулювання суспільними свідомістю та розвитком.

Структуростворюючим фактором культури є людина. Вона - тво­рець усіх артефактів та певною мірою сама являє собою артефакт. З од­но­­го боку, людина є частиною природи, біологічною істотою, що вижи­ла внаслідок еволюції природи. З іншого боку, вона є істотою со­ціаль­­ною й духовною, що живе і діє як творець, носій і споживач духов­них цінностей. Саме активність людини - біологічної та соціальної істоти - призво­дить до потреби творити, мріяти, що відбивається на усьому світі культури (матеріальної та духовної) і природи.

Одними з провідних інститутів у структурі культури є світобачення, мен­тальність, мораль, наука та мистецтво.

Світобачення в широкому значенні - це уявлення людини про світ, його сутність та будову. На первісних етапах розвитку людства уявлення про світ відбувалося у формі міфа. Міф з грецької мови mithos- перекла­дається як слово, сказання, переказ. Як форма світобачення міф образно-емо­ційно відображає світ, у якому людина існує.

Релігійне світобачення відображає потребу людини покладатися на бі­льш могутню за неї істоту - Бога, відчувати зв’язок з сутносними осно­­­ва­­ми буття. Релігія з латинської religio - значить зв’язок. Усі роз­ви­нуті релігії - монотеїстичні і орієнтовані на моральні цінності, що уособ­лює в собі Бог.

Філософія - теоретичне світобачення, абстрактне осмислення світу за допомогою загальних понять (буття, природа, матерія, дух, ідея, роз­ви­ток тощо). Виникнення й поширення філософії є свідоцтвами подо­лання міфологічного ставлення людини до світу.


Ментальність (від лат. mens - розум, мислення, душевний стан)- гли­бин­ний рівень колективної та індивідуальної свідомості та несвідоме, що наслідується людьми від попередніх поколінь. Це сукупність наста­нов, очікувань, схильностей, передумов, з якими індивід, соціальна гру­па, суспільство в цілому діють, мислять, сприймають світ певним чином.

Мораль - внутрішній регулятор, що визначає поведінку людини, її ставлення до себе та до інших. Мораль як форма культури з’являється коли людина стає автономним індивідом. Мораль базується на уявлен­нях про добро, зло, місце людини у світі та суспільстві, обов’язок по від­но­шенню до інших людей, совість, почуття сорому, честі тощо.

Наука - предметне вивчення світу. Відмінність від філософії - у ло­кальності характеру наукового знання, конкретності предмету вив­чен­ня. Виникнення та розвиток науки спричинені трудовою діяльністю, практичним опануванням людиною світу. Обсяг наукових питань зрос­­тає прямо пропор­ційно до обсягу нако­пиченого знання.

Мистецтво - потреба людини в образно-символічному вираженні та пережи­ванні найбільш значущих, емоційно напружених моментів свого життя. Життєві реалії, час, простір, емоції у ньому концент­рують­ся, перетворюють­ся на художній образ, що узагаль­нено реалізує прояви люд­ської духовності в русі та розвитку.

Культура - складне та багатопланове утворення, її структура ус­клад­­­­нюється у процесі людської життєдіяльності. Кожен з її елементів має певне смислове навантаження, може змінюватися та вдоскона­люватися.

Формами буття культури визначаються більш- меньш сфокусовані осередки її формування та споживання. Висока культура - витончені мис­тецтво та література, класичні зразки яких створюються й викорис­то­­вуються переважно елітою суспільства. До народної культури нале­жать казки, фольклор, пісні, міфи, які існують завдяки усному їх повто­рен­­ню переважно бідними шарами населення. Продукти кожної з цих куль­тур скеровані на сприйняття певною публікою, і ця тенденція дуже стійка.


З появою засобів масової інформації (радіо, телебачення, друко­ваних видань, магнітофонів тощо) відбулося розмивання меж між висо­кою та народною культурами. Виникла масова культура. Її продук­ти не мають класових чи релігійних ознак, стандартизовані та розпо­всю­дже­­ні серед широкої публіки.

У всіх суспільствах існує багато угруповань, що мають різні ціннос­ті та традиції. Система норм та зразків, що відрізняє угруповання від реш­­­­ти суспільства, є субкультурою. Вона формується під впливом таких умов як со­ціальне походження, етнічна приналежність, релігія та місце про­­­живання.

Іноді угруповання активно прагне виробити норми та цінності, які будуть протиставлятися основним зразкам панівної культури. На підставі таких норм та цінностей формується контркультура. Напри­клад, відома контркультура - богема, а найбільш яскравий її зразок - хіппі. Цінності контркультури е конфліктними в суспільстві при зітк­нен­­ні з панівною культурою. Проте вони можуть проникати одночасно стаючи менш при­вабливими для контр­культури і менш загрозливими для панівної.

Кожна з форм буття культури відбиває ставлення людини до світу, через яке людина створює світ та саму себе. Кожна культура відкри­ваєть­­ся як неповторний Всесвіт, віддзеркалюючи певне ставлення люди­ни до того, що її оточує.

Світ, у якому існує людина, є складною системою «природа-сус­пільство». Культура забезпечуе рух та діяльність цієї системи на всіхрівнях її функціонування завдяки своїм функціям. Саме функції культури відбивають ту роль, що відіграється культурою в житті суспіль­ства.

Людинотворча функція може бути визнана головною функцією культури, оскільки людина формується, лише залучаючись до світу культури. З цією функцією пов’язані та визначені нею всі інші.

Перетворююча функція забезпечує засвоєння та перебудову світу і є засобом розвитку людського суспільства як особливого, відмінного від природи утворення.


Пізнавальна функція відбиває прагнення кожної людини та кож­ного суспільства створити власне бачення картини світу, встановити смисл та значення явищ природи, артефактів та зв’язків між ними. Пі­знання - професійне, художнє, релігій­не, моральне тощо - є необхідним елементом такої діяльності.

Спілкувальна функція створює певну систему комунікацій, що забезпечують обмін та взаємодію між учасниками культурного процесу. Соціалізація людини, інтеграція суспільства відбувається внаслідок того, що людині пропонуються норми, зразки, алгоритми спілкування, які відрізняються від поведінки тварин.

Оціночна функція поділяє дії людини на позитивні та негативні, про­гре­­сивні та консервативні. Вона забезпечує створення ідеалів, ета­лонів, що формують цілі життєдіяльності людини, методи та крітерії оцін­­­­­ки.

Керувальна (нормативна) функція полягає в появі загально виз­наних норм людського буття, які керують життєдіяльністю суспіль­ства. Норми, що створені культурою (етикет, шаблони поведінки тощо), є осно­­­вою взаємодії та взаєморозуміння людей у суспільстві, вони забез­пе­чують сприйняття та пізнавання культурних форм, регламентують їх використання.

Трансляційна функція забезпечує процес культурної спадкоємності в різних формах історичного процесу. Вона є засобом передачі досвіду від покоління до покоління і відображається в здатності суспільства закріплю­вати результати соціокультурної діяльності, накопичувати, сис­те­матизувати, зберігати та транслювати сукупний досвід людства.

Рекреативна функція дозволяє людині відновлювати свої духовні си­ли, шляхом відвідування театрів, стадіонів, храмів, карнавалів тощо проводити психологічне розвантаження, «профілактику» свого душев­ного стану.

Звісно, усі ці функції культури не існують як незмінні, окремі, послі­довні чи паралельні. Вони активно взаємодіють і саме тому забезпе­чують культуру як процес, що постійно перебуває в динаміці та русі.


4

Культура реалізує людські творчість та свободу, тому форми куль­тури та культурного розвитку дуже різноманітні.

Таке розмаїття не випадкове. Універсальність родового поняття -культура - проявляється в кожному з його видів. Тому, коли ми говоримо про будь-який вид (тип чи аспект) культури, перед цим треба чітко визна­чити ракурс розгляду - контекст.

Під культурним контекстом слід розуміти цілісне культурне утво­рення певного періоду, народності, соціуму тощо. Воно зумовлене низ­кою факторів -георгафічних, економічних, світоглядних, релігійних, профе­сійних чи якихось інших. На підставі цих факторів формуються особ­ливості світобачення, мислення, ставлення до основних принципів буття - життя та смерті, приро­ди, людини, суспільства. Згідно з ними кож­на культурна форма має свою, обумовлену контекстом і зрозумілу завдяки йому систему цінностей.

Культурні контексти визначають v межах:

- певних епох (наприклад, антична культура, новочасна культура);

- суспільно-економічних формацій (наприклад, рабовласницька куль­тура, феодальна культура);

- етнічних та національних спільнот (наприклад, арабська культура. слов’янська культура, японська культура);

- соціальних спільнот (наприклад, культура міста, культура села);

- регіональних спільнот (наприклад, афро-американська куль­тура);

- релігійних спільнот (наприклад, християнська культура, мусуль­манська культура);

- діяльності людей у конкретних сферах життя (наприклад, полі­тична культура, моральна культура, художньо-естетична культура);

- способу життєдіяльності окремого індивіда, соціальної групи, сус­пільства в цілому (наприклад, культура особистості, культура класу, культура первісного суспільства).

Кожен з культурних контекстів не виключає інших, а доповнює їх, конкрети­зує, робить змістовнішими та більш зрозумілими. Адже дозволяє зосередитися на різних ракурсах вивчення культури, зро­би­ти власний висновок з приводу того, чи змінюються людина протягом часу існування людства, чи змінюються тільки культурні контексти?


Якщо ми аналізуємо життєдіяльнісний контекст культури, то зо­серед­жуємося на конкретному культурному рівні, його критеріях, фак­­торах, можливостях залучання до культурної діяльності. Розгля­даючисоціальний контекст, ми увагу звертаємо на ступінь культур­но­го за­питу й можливість його задоволення та розвитку в людей різних за ві­ком, статтю тощо. Контекст епохи дозволяє широко подивитися на сут­ність, структуру історичних типів, видів, їх взаємо­зв’язок, вплив тощо.

Людина реалізує свої думки та почуття за допомогою знаків - сим­во­лів культури. Ці символи зрозумілі лише у своєму - суспільному, історичному, релігійному тощо - контексті. Саме через них для нашої свідомості відкриваються смисли, що живуть у глибинах душі та слу­гують зв’язком людей у загальнолюдсь­кій єдності відчування світу та самих себе.

5

Залежно від того, яке значення міститься у понятті «культура», ви­зна­чають якісно відмінні концепції осмислення та вивчення цього фе­номену.

Онтологічні концепції розглядають культуру як зміст соціального життя, як штучний світ, створений людством.

В аксіологічних концепціях культуру розглядають як цінносно-смислову основу діяльності, поведінки та спілкування людей.

У гносеологічних концепціях культура - це пам’ять, досвід людства.

Антропологічні концепції розглядають культуру як втілення сут­нос­ті людини, її ментальності, своєрідності ставлення до світу та жит­т­я.

Існує чимало ідей та теорій, без яких неможливо уявити собі сучасну культурологію. Проте видатних, таких, що зумовили розвиток науки про культуру небагато, їх ми й розглянемо.

Культура - реалізація Світового розуму. Розвиток культури від філософії, релігії та мистецтва до державних форм вперше було проаналізовано як закономірний процес Г.В.Ф. Гегелем (1770- 1831). У працях «Філософія історії», «Історія філософії», «Філософія права». «Естетика» створено картину розвитку культури, виявлено її надінди­відуальні закономірності. За думкою вченого, культура є реалізацією Світового Розуму чи Світового Духу. Все, що робить людина, - це вті­лен­ня цілей Світового Духу, шо диригує історією. Різноманітність куль­турних форм, якіс­ні відмінності національних культур - це ступені роз­гор­тання Світового Духу.


Культура - це «Над-Я». З.Фрейд (1856-І939), засновник психо­аналізу, визначив напрям культуро­логічної думки двадцятого століття. Одне з центральних питань фрейдизму - стосунки між Лю­диною та Куль­турою. У праці «Незадоволення культурою» йдеться про змен­шеннялюдського щастя пропорційно до прогресу культури. За думкою Фрей­да, людські Імпульси несвідомого потрапляють під цензуру культури - «Над-Я». Культура пригнічує людську агресивність, блокуючи інстин­к­ти, що викликають психічні хвороби. Психічний розвиток людства є біологічно детермінованим процесом переключення («сублімації») забо­ронених - сексуальних чи агресивних - бажань на творчу енергію. Первіс­ні бажання відбиваються у сновидіннях, міфах, казках, які є колек­тивни­ми символами -типовою загальнолюдською Нормою реагу­вання на реаль­ні події історії людства.

Особистість вища за культуру. М.О. Бердяєв (1874-І943) вважав, що вільна творча особистість є справжнім творцем культури та стоїть ви­ще за культуру. Культура протистоїть особистості, сковуючи її свобо­ду. Це може бути благом, а може бути й драмою. Благо, якщо куль­тура захищає від свавілля творчої особистості. Драма, якщо вільний дух творчої людини та символічні форми культури, у яких цей дух повинен існу­вати, знаходяться в протиріччі.

Культура-гра. Й.Гейзінга (І872-І945) в роботі «Людина граюча» сформулював концепцію «культури-гри». Він вважав, що вся культурна твор­чість є грою: і поезія, і музика, і мораль, і людська думка, і всі мож­ли­ві форми культури. Гра виникає раніше за культуру: головні риси гри існують ще в поведінці тварин. Саме гра виконує культу­роформуючу функцію, адже людина перш ніж щось створити «грає» цей процес. Цілі епохи «грають» у втілення ідеалу. Наприклад, епоха Ренесансу «грала» у відродження ідеалів античності. У процесі куль­турного розвитку еле­мен­ти гри асимілюють (сакральна сфера, право, політика тощо).

Ідеї Гейзинги розвивають Х. Ортега-і-Гассет та С. Фінк. Перший протиставляє «живу» спонтанну культуру гри масовій культурі. Другий вважав, що ігрове начало проходить крізь все життя людини і обу­мов­лює спосіб усві­домлення буття. Гра є одним з чотирьох головних фено­ме­нів людського буття разом зі Смертю, Працею та Любов’ю.


Архетипи - носії культури. К.Г. Юнг (1875-I961) відкрив первісні культурні джерела несвідомого. Культурне несвідоме народилося на зорі історії людства в колективному психологічному досвіді. Носіями колек­тивного несвідомого вчений вважав архетипи (від грец. arche- нача­ло і typos - образ). Це образи, мотиви, першосмисли, що знаходяться в основі загальнолюдської символіки (сновидінь, міфів, казок, художньої уяви), давній відомий чи невідомий текст, з якого беруть початок наступні письмові пам’ятки, гіпотетично реконструйована чи фактично закріп­лена мовна форма, з якої виходять продовження (індоевроп. mater - для загальнослов., mati, рос. - «мать», укр. - «мати», лат. mater). Най­давніша форма психічного досвіду - міф, тому всі архетипи так чи інакше пов’язані з міфологічними образами чи переживання­ми. Міф лежить в основі душі людини, надає людині відчуття єдності й гармонії з приро­дою, з космосом. У кризові періоди розвитку суспільст­ва, коли особис­тість відчуває дисгармонію зі світом, людина повертається до міфу, до несвідомих архетипів. Звідси зокрема інтерес до «мильних опер», серіа­лів. Тобто міф - форма ментальної терапії. За Юнгом, душа, хоча й має архаїчне походження, може жити в злагоді з культурою. Шлях до цьо­го йде через архетипи добра, які магічною силою захистять людину. Куль­тура повинна не боротися з несвідомим, а вступати з ним у діалог, адже вона є втіленням несвідомих основ душі.

Вісь світової історії. К. Ясперс (1883-1969) у роботі «Смисл та призначення історії» розглянув єдине походження людства та єдину всесвітню історію як зміну чотирьох значних періодів розвитку культу­ри. У «прометеївську епоху» формується людина та основи її буття. 3’являються мова, знаряддя праці, опановується вогонь. В епоху «велик­их культур давності» з’являються писемність та технічна раціо­налізація господарства. В «осьовий час» («епоху духовної основи людсь­кого буття») відкриваються поняття особистості, інтелекту, мораль­ности. Культурні досягнення давніх Китаю, Індії, Пер­сії,Палестини, Греції у 8-2 ст.ст. до н.е. дають поштовх, що розвивав людську циві­лізацію до 18-го століття. У «науково-технічну епоху» складаються прин­ципово нові технології, винаходять нові джерела енергії, закла­даються підва­лини для «нового осьового часу» - часу дійсного становлення люди­ни.


Локальні цивілізації. М.Я. Данилевський (1822-85), С. Шпенглер 0880-1936), А.Д. Тойнбі (1889-1975) бачили культурно-історичний світ, якщо його взяти в цілому, розсипом локальних цивілізацій, практично ніяк не пов’язаних між собою та непроникних одна до одної. Вони стверджували, що не існує єдиної всесвітньої історії, а є лише історія куль­тур-цивілізацій, кожна з яких має замкнений характер, історія розуміється як існування та зміна різних культур. В основі такої думки - ідея самобутності розвитку кожної країни чи народу, незіставності регіо­нів (наприклад. Сходу та Заходу). За основні вихідні посилки в культурно-цивілізаційному підході беруться духовні цінності, релігія, діяльність інтелектуальної еліти тощо. Кожна з культур-цивілізацій проходить періоди виникнення, розквіту, старіння та загибелі.

Культурні системи. У роботі П.С. Сорокіна (1899-1 968) «Соціальна та культур­на динаміка» історичний процес представлений як процес розвитку культури. Культура є сукупністю усього, що створило чи визнало суспільство на тій чи іншій стадії свого розвитку. Під час цьогорозвитку суспільство створює різні культурні системи - пізнавальні, релігійні, етичні, естетичні, правові,- які об’єднуються в систему більш високого рангу (надсистему).

Структура, що регулює діяльність людини. Одне з провідних місць v сучасній культурології посідає струк­тура­лізм. Його основні ідеї розроблені у роботах К. Леві-Стросса (нар. 1908), Ж. Дерріда (нар. 1930), М.П. Фуко (1926-84). Структуралісти вивчають культуру за допомогою природознавчих, формальних, математичних, комп’ю­терних методів. Вони досліджують форми, у яких відбувається культурна діяльність людини (загальнолюдські універсаліі, схеми, закони, інтелект тощо). Ці форми отримують поняття «структура». Структура є сукуп­ніс­тю відносин, які є стійкими протягом тривалого істо­рич­ного періоду чи в різних регіонах світу. Структури діють як несвідомі механізми, що регулюють духовно-творчу діяльність людини.

Розвиток культурологічних концепцій та шкіл відбиває перехід су­час­ної свідомості від рефлексивних форм до дескріптивних. Абстрак­цію змінює опис, символіку - систематизація. Критика підвалин та роз­думів про культу­ру та її кризу перетворюється на обговорення проблем функ­ціо­нування культури, моделювання та проектування культурних процесів.


следующая страница >>