vchilka.in.ua   1 ... 10 11 12 13 14

Підсумовуючи зазначимо, що після розпаду Київської Русі україн­ський народ очікував досить тривалий (аж до 1991 року) період бездер­жавного існування. Тому й присутні в мистецтві, освіті, науці України вказаного періоду характерні риси «неповної», позбавленої історичної важкості культури. Втім, європейські соціокультурні процеси, безумов­но, торкнулися й вітчизняної культури. В Україні мали місце Від­роджен­ня, Реформація, Просвітництво, а бароко було збага­чене віт­­­чиз­­­­­ня­ними варіаціями. Могут­ній потенціал української культури був виявлений під час націо­наль­ного відродження. Українська культура в умовах нової соціальної реальності

1. Формування нової соціокультурної дійсності та її риси.

2. Україна в світовому культурному просторі.

3. Культура України на етапі становлення державності.

1

Процеси перебудови 1987-1991 років у СРСР ознаменували закін­чення «холодної війни», поставили крапку в протистоянні двох ідео­логічних систем - радянсько-комунстичної та ліберально-капіталіс­тичної, стали початком формування нової соціокультурної дійсності. Змістом формування нового культурного фарватеру розвитку суспіль­ства стала критика, заперечення та подолання системи цінностей панів­ної офіційної культури радянського суспільства та стихійне народження й вихід на поверхню суспільного життя різного роду альтернативних куль­тур та контркультур.

Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення цінностей, зразків та практик офіційної культури, то альтер­на­тивні культури висували та стверджували власні системи цінностей. Так, на фоні культурної різнобарвності, багатоликості, переплетіння за­хідного та східного впливів поступово стверджується особлива, специ­фічна для багатьох пострадянських суспільств соціо­культурна перспек­тива з одного боку, лібералізації, демократизації та капіталізації, з іншо­го — розвитку національного, етнічного. На зміну колективістським цінностям приходять індивідуалістичні. На місце комуністичних пропо­нуються національні цінності як запорука виходу України з будь-якої кризи. Звичними стають голоси про українську національну ідею, роз­виток української нації та мови.

Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насам­перед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як «пост­тота­літарне суспільство». Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими сто­сунками між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умо­вами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою систе­мою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задово­лення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню про­граму поведінки людини (особистості), вони забез­пе­чують узго­дження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.


Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні змі­ни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових вироб­ничих відносин, які породжують нові класи й верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка значною мі­рою набула вже станового характеру. Відчувається відверта експ­луа­тація «новими українцями» наукового економічного й культур­ного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в куль­туру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури; бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва й культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо, на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особ­ливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високо­оплачу­ваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну україн­ську ментальність; породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється. Соціально-культурна структура ук­раїн­ського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціа­льну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти посту­­пу культури, створювати умови для їх творчого взаємозба­гачення.

Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в кон­тек­сті нового соціального вибору, який визначився у своєму негати­віст­ському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався у своєму позитив­ному означенні до нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспіль­стві, відбувається суперечливо й болісно, бо значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впев­нено обрала шлях західної цивілізації, який в значною мірою вигля­дає повторенням уже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визна­чилася у своєму соціальному виборі.


Ця перехідність, невизначеність породжує колапс діяльності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети й завдання, призво­дить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать цінності й норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цін­ностей та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого роз­витку української культури мало осягнення її природи й продов­жуване з часів «перебудови» зняття з культури ідеологізаційного пресин­гу, яке можна означити поняттям «деідеологізація культури».

Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, призвело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адмі­ністра­тивної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набу­ває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення й втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманіт­ності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необ­хідна її природі, відбувається зняття ієрархічного управління сферою культури, поступове зростання самостійності розвитку культури в регіо­нах, яке завершилося постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури призводять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів, до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодо­стат­нього розвитку культури.

У процесі складання нового профілю і структури культурного жит­тя, насичення його національним змістом і постмодермістськими но­вація­ми відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі й кри­те­ріях оцінки явищ культури та мистецтва.


Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються й ви­хо­дять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, інноваційності, авангардності справжньої народності.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов’я­за­ною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних доб­ровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підгрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприя­ю­чи входженню України в культурний європейський прос­тір. Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна сус­піль­ного й громадського статусу релігії, релігієзація значних верств насе­лення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, цін­нісні орієнтації.

Зростаюча з часів «перебудови» відкритість функціонування й розвитку української культури за своїм змістом є формою входження у світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим опри­­люд­нен­ням тих здобутків культури, які протистояли офіційним норма­тивам со­ціа­лістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супро­во­джувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продук­ції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів росій­ської культури.

2

Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться в великій залежності від Заходу та Росії. Інтегруючись після розпаду Радян­­ського Союзу у світову міжнародну систему, постсоціалістична Украї­на швидко відчула на собі результат глобалізації світового інфор­ма­ційного простору - інформаційно-культурний дисбаланс. Інфор­маційно-культурний дисбаланс не що інше, як значне інфор­маційне домінування розвинутих країн порівняно з країнами, що розви­ваються, монопольний контроль над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн, відсталість у технічному й техно­логічному забезпе­чен­ні інформацією в країнах, що розвиваються, і так званий «культурний імперіалізм», коли представники одних культур активно споживають культурно-інформаційний продукт інших. У ситуації світового інфор­маційно-культурного дисбалансу інформаційний потік має одно­направлений рух, і країни, що розвиваються, та країни СНД, потрап­ляють в інформаційну залежність від Західної цивілізації.


Особливісю української «інформаційної залежності» є тe, що поряд з властивим всьому світові впливом американської культури
во­на відчуває сильний історично сформований інформаційно-культур­ний пресинг з боку Росії. Про культурну гегемонію західної цивілізації та Ро­сії на українському медіа-просторі свідчить велика доля зарубіж­ного матеріалу порівняно з національним в ефірному наповненні українсь­кого телебачення. Інформаційно-культурний дисбаланс особливо відчувається в чоти­рьох складових культурного простору України: куль­турно-інфор­маційній (культурні продукти, інформаційні потоки); технічній; економічній, інфраструктурній.

Культурно-інформаційна складова. Коли у 1991 році розвалився Радянський Союз, одним з перших законів, прийнятих новими прави­телями, був закон про засоби масової комунікації, в якому говори­лося про «звільнення» мас-медіа від цензури та державного ідеологіч­ного диктату. І відразу з-за піднятої Залізної завіси на Україну вилився потік ще вчора недоступної «імперіалістичної» культурної продукції. Окрім ефекту «забороненого плода», таким жаданим західний продукт роби­ла оптимістично-матеріалістична «культура найменшого спільного знаменника», котра орієнтована на загальнолюдське і має прихильників по всьому світу. Українські громадяни потребували подолання нестабі­ль­ності, масової деміфологізації минулого й сучас­ності, що відбувалася через нещадну, приправлену сенсаційністю критику особистої та профе­сійної некомпетентності радянських та пострадянських керівників.

Одночасно від уряду надійшло соціальне замовлення на розробку власної національної ідеї та ідентичності. І на другому каналі, на якому мовив Київ, з’явилися фольклорні програми з народними піснями та танцями, а також балакаючі голови, які на незрозумілій для більшості меш­канців Східної України державній мові розповідали про українські традиції та місцеві новини.

Керівництво прекрасно розуміло, що в умовах економічної, полі­тичної та соціальної нестабільності просте глушіння російських інфор­маційно-розважальних каналів може призвести до невдоволення з боку звиклої до них русифікованої української більшості. Хоча в Україні були спроби, на щастя, не на примусовому рівні, створення чисто україн­ського культурного простору, але вони закінчилися розумним компро­місом - заснуванням каналу «Інтер», трансляцією супутниковими та кабельними каналами російського телебачення, українськими представ­ництвами популярних російських радіо, газет та журналів та власне Ін­тер­нетом, який не має кордонів, окрім мовних.


Технічна складова. Залежність від західної техніки та стандартів. Технічні стандарти створюються та приймаються переважно у розви­нутих країнах, на які припадає більше 70% світового ринку інфор­мацій­них технологій. Часто відбувається ситуація, коли країни, в яких певна технологія ще не розроблена або розроблена недостатньо, змушені під­лаш­туватися під ці вже існуючі стандарти заради сумісності технічних пристроїв, а отже, можливості спілкуватися, співпрацювати.

Економічна складова. Культурно-інформаційний дисбаланс вклю­чає економічну боротьбу за комунікації, розвиток яких потребує фінан­со­вих інвестицій. І тут можна сказати, що міжнародний інфор­мацій­ний дис­баланс є складовою частиною
міжнародного економічного дисба­лан­су.

Інший аспект, притаманний саме інформаційній економіці, створен­ня якісного продукту коштує немалих грошей. Але відмінністю культурно-інформаційних продуктів від матеріальних є те, що ними може користу­ва­тися безмежна кількість споживачів і при цьому вони нe зношуються і не зменшуються. Через це америксанський телесеріал, який вже окупив себе на національному ринку та ринках розвинутих країн, продається аудиторії країн Третього світу та СНД за такими низькими цінами, за яки­ми вони самі ніколи не зможуть зробити продукт подібної якості. І купувати його стає для місцевих медіа набагато економічно вигідніше, ніж створювати власний.

Також медіа як технічний носій залежать від якості цієї техніки та у випадку інтернет-проектів, програмних кодів, які коштують дуже доро­го. В українських компаній немає вільних ресурсів для інвестування, наприклад, у розробку програм.

Економічна складова також включає платоспроможність насе­лен­ня, наприклад, здатність громадян країни сплачувати за інтер­нет, купу­вати газети, журнали.

Інфраструктурна складова. Успішне функціонування інформа­цій­ної економіки залежить від наявності добре розвинутої інформаційної та комунікаційної інфраструктури. Як і у звичайній економіці, в інфор­маційній багато залежить від дистрибуції, яка доно­сить продукт до кін­це­вого споживача.


З одного боку, інформаційний дисбаланс є негативним явищем, пов’язаним з культурною уніфікацією та втратою місцевих культурних особ­­ливостей та можливостей інформаційного збагачення від потерпаю­чих від дисбалансу культур, зокрема України. З іншого боку, новий сві­то­­­вий інформаційний порядок тісно пов’язаний з концепціями «віль­них інфор­маційних потоків», «вільної преси», «свободи вираження та кому­ніка­ції», як невід’ємного права нації та індивіду «шукати, отриму­вати та розповсюджувати інформацію’’. Якщо ми говоримо про новий інфор­маційний та комунікаційний порядок як про рівні можливості учасників міжнарод­ного співробітництва в інформаційній сфері, то ми мо­жемо бачити такі перспективи для України:

1) Технологічний прогрес. Сьогодні існує набагато більше способів створювати та розповсюджувати інформаційно-культурну продукцію, ніж раніше, коли, наприклад, не існувало кабельного чи супутникового телебачення, а поліграфія була неймовірно дорогою. В інформаційній сфері відбувається падіння витрат на виробництво. Це заохочує медіа-плюралізм, який надає можливість «говорити самостійним голосом» навіть невеликим культурам, через глобалізацію масових комунікацій, має свій глобальний сегмент аудиторії, створює так звану віртуальну культурну діаспору. Це працює на підтримку українського голосу.

2) Поява та розвиток Інтернету дає можливість кожному грома­дянину створити свій власний «глобальний засіб масової комуні­кації» у вигляді веб-сторінки. Тобто мова йде скоріше не про насиль­ницьку смерть маленьких культур під тиском культурних імперій, а про внут­рішню життєздатність культури.

Хоча від розпаду Радянського Союзу минуло 13 років, за роки незалежності суспільство не спромоглося знайти ідеї, яка б його об’єд­нала. Після ідеологічної деформації природної сутності особистості криза ідентичності посилюється внаслідок руйнування людини як духовної та культурно-історичної істоти. Головна проблема - у відсут­ності саме української ідеї, бо тоді важко вибрати щось з-поміж інших. Якась інша ідея може замінити невизрілу національну - і ми ніколи не станемо тим, чим би хотілося.


3

Питання про державну підтримку розвитку культури, про викорис­тання культурної політики як ефективного інструменту онов­лення сус­пільства надзвичайно гостро постало в Україні після прого­лошення не­за­лежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили й розмаху в духовно-культурному житті набули три складні, суперечливі та неод­но­значні процеси:

1. Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки.

2. Повернення традиційних цінностей національної культури, від­тво­рен­ня релігійних та національних форм світосприйняття.

3. Проникнення і адаптація на національному грунті нової системи цін­ностей, які характерні для духовно-культурного життя західної циві­лі­­зації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху у свідомості як на рівні окремої люди­ни, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. До­слід­ники назвали цей феномен «культурним шоком в посткому­ністичних суспільствах». Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мо­тивації, зрос­тання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфрон­таційність суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним «порядком».

Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової сис­те­ми цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на перший план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної тра­ди­ції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необ­хід­на в умовах перехідного періоду.

За остані роки було зроблено чимало для адапації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів, створено відповідні умови для функ­ціо­нування закладів культури, підприємств, установ та організацій у цій сфері, відбулися помітні зміни в системі підготовки кадрів. Зараз, кад­­ри для сфери культури готують такі навчальні заклади як Київський націо­нальний університет культури і мистецтв, Державна академія керів­них кадрів культури і мистецтв, Національна музична академія ім. П. Чай­ковського, Академія образотворчого мистецтва та архітектури, Київ­­­­­ський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва, ін­ститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Kapoгo та інші.


Розширилося міжнародне культурне співробітництво, повніше стали задовольнятися духовні потреби національних меншин. Були прийняті «Декларація прав національностей України», закон «Про національні меншини в Україні».

Однак сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження ук­раїн­ського народу.

Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя нега­тивно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування законодавча база у сфері куль­тури, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподат­куван­ня закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та під­тримка організацій культури усіх видів і форм власності.

Порівняно із законодавством інших країн законодавство Украї­ни в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має не­по­слі­довний і в бага­тьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законо­давчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.

Основними причинами, що зумовили існуючий незадовільний стан у сфері культури є:

1. Невиконання або ігнорування органами державної влади ухва­лених законодавчих актів у сфері культури, які стосуються фінансу­вання культури чи соціального захисту працівників культури.

2. Систематичне порушення органами державної влади консти­туційних прав громадян і невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов’язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченні мережі закладів культури і зниженні якості культурних послуг.

3. Недостатнє врахування інтересів культури в законах, що регу­люють суспільно-економічні сфери життя, зокрема в податкових фінан­сово-бюджетних.


4. Недосконалість галузевого законодавства у сфері культури (по­тре­бують оновлення закони про мови в Україні, про державні соціаль­ні стандарти у сфері культурних послуг, про неприбуткові організації в галузі культури тощо); деякі сфери діяльності в галузі культури досі пере­бувають поза межами законодавчого регулювання (не прийнято закони про гастрольно-концертну діяльність, про механізми громад­ського контролю над прийняттям рішень у сфері культури, про соціаль­­ний захист митців тощо).

5. Недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі.

6. Найнижча заробітна плата працівників галузі культури порів­няно із середньою у народному господарстві.

Учасники парламентських слухань «Українська культура: стан та перспективи розвитку», які відбулися в червні 2004 року, обговоривши питання реалізації державної політики в галузі культури, відзначили, що стан розвитку культури в Україні та її державна підіримка є неза­до­вільними. Вони не відповідають прагненням і можливостям неза­лежної держави, яка декларує свої наміри щодо створення суспіль­ства загаль­ного добробуту. Виходячи з цього, учасники слухань реко­мен­­дували органам державної влади зробити рішучі кроки у вирішенні проблем у цій важливій сфері життя суспільства.

Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти. Це зокрема перехід на 12-річну середню шко­лу, впровадження сучасних навчальних технологій, комп’ю­теризація навчального процесу тощо.

Система вищої освіти України сьогодні налічує близько тисячі навчальних закладів, у яких навчається понад 1,5 млн. студентів. Зачисельністю населення з вищою освітою Україна випереджає такі розви­нені країни, як Великобританія, Німеччина, Франція. Але безумов­ним є й той факт, що ні зміст, ні якість навчання ще не задоволь­няють пот­реб суспільства. Тому в країні триває напружена робота по реформу­ван­ню вищої школи. Пошук нової моделі вищої освіти в Україні пов’яза­ний з полегшенням доступу до вищої освіти, розширенням її масштабів, створенням умов для безперервного навчання, переходом до бага­торівневої підготовки, посиленням фундаменталізації, гуманізації та інформатизації навчання, органічним поєднанням освіти й науки, інтеграцією у світовий освітній простір тощо.Заплановано, що в 2005 році Україна приєднається до Болонського процесу.


Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протя­гом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повер­нення українського суспільства до свого культурного «Я». У час пере­ходу суспільства від тоталітарного до демократичного ладу держа­ва покли­кана забезпечити реальну свободу творчості, матеріально-фінан­сову підтримку справжнім талантам, творцям національно-куль­турної духовності, одночасно сприяти формуванню нової культур­ної інф­раструк­тури, що відповідала б умовам ринкової економіки, прин­ципам демократії та громадянського суспільства. Відроджена, де-маргі­налі­зована українська культура в усій повноті й різнорідності її ком­понен­тів, збагачена здобутками світової культури і світового життя, має стати основою дальшого державницького й економічного прогресу України.



<< предыдущая страница   следующая страница >>