vchilka.in.ua   1 2 3 ... 13 14

Культура і природа

1. Культура як засіб взаємодії людини і природи.

2. Культура як друга «природа».

3. Взаємодія культури та природи. Екологія культури.

1

Як було зазначено, термін «культура» походить з латинської і спо­чатку означав оброблення грунту, його культивування, тобто зміни в природ­­но­му об’єкті під впливом людини, її діяльності на відміну від тих змін, які зумовлені природними причинами.

Далі слово «культура» набуло більш узагальненого значення й ним стало позначатися все, створене людиною. У такому розумінні культури відоб­ражаю­ться її суттєві риси. Культура постає як створена людиною „дру­га приро­­­да», надбудована над природою справжньою, як світ, створений люди­ною, на відміну від незайманої природи. Цим визна­ченням встанов­люється також принцип про те, що не потрібно шукати особ­­ливої «сфери культу­ри». Там, де є людина, її діяльність, відносини між людьми, там і є культура. Потрібно лише розрізняти матеріальну й духов­ну культуру. При цьому не протиставляючи їх одна одній.

Будь-яка культура реалізує свої функції не у вакуумі, а по відно­шенню до реально існуючих об’єктів: чи то природи «першої» – справж­ньої, чи то «другої» – штучної. У цілому для культури об’єк­тивною є і пер­ша, і друга природа. Світ, в якому живе людина, – цілісний, він являє собою складну систему «природа-суспільство», і культура функціонує на всіх рівнях цієї системи. Тому напрямки, в яких культура реалізує свої функ­ції, є різноманітними, хоча внутрішьо цілісні та єдині.

Історично раннім об’єктом впливу на культурне перетворення стала природа, до того ж природа не лише як об’єктивна реальність, а як природна сутність самої людини. Коли людина вирішила створити «свій світ», вона почала перетворювати природу на свою «оселю», вона зроби­ла перший крок до розриву з природою, яка породила її. Людина вийшла за її межі, вийшла у світ позаприродної реальності, створила світ арте­фактів, тобто культури та соціуму.


Для цілком природних явищ, як підкреслював М. Бердяєв, прин­ципи походження знаходяться в самих явищах. Тоді як для арте­фак­тів, явищ, ство­рених культурою, принципи походження знаходяться поза цими явища­ми, в голові людини, яка проектує і здійснює продуку­вання арте­фактів.

сав:»…культура, якщо вона розвивається стихійно, а не направляється свідомо … залишає після себе пустелю…»

Дуже довго, зокрема на Заході, переважав погляд, згідно з яким людина після тривалого періоду первісної дикості й беззахисності має право претендувати, якщо не на «скорення», то хоча б на підкорення при­­­­­­­­роди своїм стрімко зростаючим матеріальним потребам – прихо­ва­ному рушію будь-якої культури.

М. Бердяєв виділяє чотири періоди у ставленні людини до при­­ро­ди:

1) заглиблення людини в природу,

2) виділення з природи, проти­ставлення їй, боротьба з нею,

3) звернення до природи для ово­ло­діння нею,

4) відтворення зв’язку людини з душею природи й духовне ово­лодіння природою”.

З філософсько-антропологічного погляду, створене думкою й пра­цею людини штучне середовище, своєрідна система позабіологічних меха­нізмів чи так званий «культурний пласт» на поверхні землі, в його надрах, глибинах світового океану, в атмосфері, а сьогодні й у найближ­чо­му космосі може розглядатися як «друга природа».

Проте сьогодні ми бачимо, що культура дедалі складніше й глибше опосередковує відношення людини до природи. Як наслідок цього зрос­­тає ступінь відчуження природи від людини. Створюючи надпри­родну реальність, людина поступово втрачає природне коріння свого бут­­тя, справжню природну детермінацію свого існування. Куль­тура ХХ ст. по­ка­зала це наочно й довела відчуження до максимуму, що породило фор­ми технізованого буття людини, а відтак екологічні проб­леми. Зрос­тан­ня й розвиток культури супроводжується тим, що зникає й змен­шу­є­ть­­­ся обмеженість єдності людини й природи. Природа – це середо­вище інс­тинктивного існування людини, поза якою вона не зможе бути як біо­­­­­ло­­гічний вид.


Але поряд з тим не менш суттєвим і реальним середовищем існу­вання людини є культура, яка створює надінстинктивну систему пове­дінки, поведінки свідомого, але не менш необхідного. Отже, визна­чаючи сутність культури, необхідно виходити з того, що будь-яке зовнішне ви­ра­­ження культури є проявом ступеня розвитку самої людини. Взяте відособлено від людини матеріалізоване «тіло культури» позбавляється динаміки, руху життєвості, а реальна, жива культура невід’ємна від суспільної людини – суб’єкта культури, співвіднесеної зі створеним нею об’єктним світом. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності як культурно-історична істота. Її людські якості є результатом засвоєння нею мови, залучення до існуючих у суспільстві цінностей, традицій.

Тому не буде перебільшенням наголосити, що культура являє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як сус­­пільної істоти. Отже, культура існує в постійній взаємодії свого зов­нішнього матеріалізованого вираження із cамою людиною. Ця взає­мо­дія полягає в тому, що людина засвоює створену культуру, роз­­пред­мечує її, роблячи тим самим передумовою своєї діяльності, і творить куль­­ту­ру, створюючи нове, опредмечуючи свої знання, цінності, вміння і здіб­ності, свою ро­до­ву людську сутність.

Людина, звичайно, сприймає культуру вибірково під впливом переваг, які визначаються багатьма обставинами. Лише на основі цієї засвоєної нею культури вона стає спроможною розвиватись далі. Як суб’єкт культури, вона вносить щось нове.

2

Характеристика феномену культури беде неповною, якщо не з’ясувати співвідношення природного і культурного. Одне з перших фор­мулювань, яке виражає специфіку культури, звучало так: «cultura contra natura». Іншими словами, культура розумілась як щось над­природне, яке відрізняється від справжнього, яке виникло не саме пособі, а внас­лідок людської діяльності. Культура разом із тим включає в себе і саму діяль­ність, і її продукти.

Іноді говорять, щ­о відношення природного і культурного анти­логічне, створює парадоксальне враження. Наводять таку тезу: «Куль­­турне не можна звести до природного. Культурне нема з чого вивести, окрім як з природного». Це cтосується і зовнішньої природи, і внут­ріш­ньої, включеної у звичайні прояви людського організму. Справді, поз­бав­лена своїх природних передумов, культура постає лише якоюсь абстракцією. Культуру часто визначають як «другу природу». Таке ро­зу­міння бере початок в античній Греції: Демокріт вважав культуру „другою природою”. У загальному вигляді з таким визначенням можна погодитись, та чи протистоїть культура природі? Культурознавці зде­біль­шого відносять до культури все рукотворне. Людина в невпинній праці створила «другу природу», тобто простір культури.


Але й безпосередній вплив природних факторів (ландшафту, клі­мату, наявності чи відсутності енергетичних ресурсів тощо) про­сте­жуєть­ся у всіх напрямках – від знарядь праці й технологій до особли­востей по­бу­ту й вищих проявів духовного життя. Це дозволяє говорити, що куль­турне і природне, продовжене й пере­творене людською діяль­ністю. Разом із тим культура є щось протилежне природі, яка існує вічно і роз­вивається без участі людини. Виникнення культури як надпри­родного способу діяльності не вик­лю­чає її єдності з природою і не знімає з рахун­ку природні фактори в її розвитку.

Неможливо аналізувати суспільство, не беручи до уваги його взає­мо­дію з природою, оскільки воно живе в природі. Вплив суспільства на природу зумовлюється розвитком матеріального виробництва, науки й техніки, суспільних потреб, а також характером суспільних відносин. При цьому в силу зростання міри впливу суспільства на природу відбу­вається розширення меж географічного середовища й прискорення де­яких природних процесів: накопичуються нові властивості, які дедалі більше віддаляють її від незайманого стану. Якщо позбавити сучасне географічне середовище його властивостей, створених працею багатьох поколінь, і поставити сучасне суспільство в початкові природні умови. то воно не зможе існувати: людина геохімічно перетворила світ, і цей процес уже незворотній.

Але й географічне середовище неабияк впливає на розвиток сус­пільства. Людська історія – наочний приклад того, як умови сере­до­ви­ща й обриси поверхні планети сприяли чи, навпаки, перешкоджали роз­витку людства. Якщо на Далекій півночі, у цій замерзлій стихії, лю­дина віді­брала у природи засоби існування ціною важких зусиль, то у тро­піках, у цьому царстві яскравих пахучих квітів, вічної зелені й соко­ви­тих пло­дів, неприборкана пишність марнотратної природи не дає волі люди­ні. Гео­графічне середовище, як умова господарської діяльності лю­ди­ни може безпосередньо вплинути на господарську спеціалізацію країн і ре­гіо­­­нів.


Сили, які існують в природі, є неврівноваженими, тільки те і роб­лять, що спричиняють конфлікти. Людині з її діяльністю необхідно закрі­пити свої позиції у світі невпорядкованих стихій. Формуючи в рослинах, тва­ринах і предметах корисні для себе властивості, вироб­ляючи більш вишуканий інструментарій своєї діяльності, збері­гаючи та передаючи від­повідні знання, людина створює культуру - особливий світ предметів, інструментів, живих сил, наділених зв’язком, послідов­ністю та відповід­ністю.

Культура як людський витвір, переважає над природою, хоча її дже­релом, місцем дії є природа. Діяльність людині не дана природою цілковито, хоча й пов’язана з тим, що природа дає сама по собі. Природа людини (якщо розглядати її без розумової діяльності) обмежена лише здатністю до чуттєвого сприйняття. Людина змінює і доповнює при­роду. Культура – це формування і творчість. Людина – це ніби сама природа. Та не існує суто природної людини. Протягом усієї історіі була, є і буде «людина культурна», тобто «людина творча».

Проте оволодіти зовнішньою природою ще не означає, що це куль­ту­ра, хоча і є однією з її умов. Засвоїти природу – означає оволодіти й зов­ніш­ньою і внутрішньою природою, тобто людською природою. Лю­ди­­на є ланцюжком між культурою і природою. Внутрішня прина­леж­ність людини до цих систем свідчить про їх єдність у взаємо­доповненні. Куль­тура – це природа, яку людина «змінює заново». Люди­на – творець культури, яка надає їй значення через постійну зміну символів. Для людини як такої культура є більш важливою, ніж сама природа, а історія – ніж сама біологія. На ранньому етапі єдність культурного та природ­но­го мала характер підпорядкованості людини природі. З розвитком пра­ці, збільшенням її продуктивності, прогресом науки й техніки така єд­ність трансформується у взаємодію культури (людини) та природи, у пану­­вання культури над природою.

3

У питанні про взаємодію природи та культури можна виділити декілька аспектів.


Перший аспект – господарсько-практичний. Від природних багат­ств та умов залежить спосіб життя людини, доля країн, народів та куль­тур. Сьо­­­годні вагоме значення мають не природні умови та багатства, а люд­сь­кий фактор.

Другий аспект - екологічний. Людина не може чекати милості від природи після того, що вона зробила з нею. Екологічна рівновага, охо­ро­на природи, екологічно чисті технології – усе це найважливіші аспекти сучасного стану проблеми «культура та природа». Це питання дуже важ­ливе в умовах глобальної екологічної катастрофи, яка загрожує людст­ву. Очевидно, що протягом історії «натура» перетворюється на культуру. Наш життєвий природний простір стає більш олюднений. Зростає вплив лю­­дини на планету, хоча в цьому процесі відбувається відчуження куль­ту­ри від природи. Ми живемо в штучному світі, в якому сила людини постає проти самої неї. Російський письменник М.М. Пришвін сказав: «Приро­да може обійтися і без культури... Але культура без природи швид­­ко вичерпає себе». Людство знаходиться в стані конфлікту між приро­­дою й культурою. Тому дуже важливим є зростання екологічної складо­вої в системі куль­тури, становлення та розвиток еколо­гічної культури, тобто вміння знайти «спільну мову» з природним світом, забезпечити еволю­цій­­­ний роз­виток культури та природи. Це питання стає глобаль­ним у тре­тьо­му ти­сячолітті.

Третій аспект – медико-гігієнічний. Виявляється,що клімат, погода мають значно більший, ніж вважали раніше, вплив на життя людини(наприклад, «несприятливі» дні, звідси проблема здорового способу жит­­тя, рекреації, географія хвороб тощо).

Четвертий аспект - етичний. Природа – це рідкісне середовище існу­вання. Любов до природи часто асоціюється з любов’ю до Батьків­щини, що є найголовнішою культурною цінністю. (Можна виділити також есте­тичний аспект - любовні красоти рідної природи, хоча не всі спромож­ні бачити цю красу).

Отже, людина та її культура несуть у собі природу Матері-землі, свою природну біологічну передісторію. Це наочно простежується зараз, ко­ли людство виходить у космос, де без створення екологічного захисту жит­­тя та праця стають неможливими. Культура є необхідним допов­нен­­­­ням і продовженням природи.


Одним із найважливіших напрямів наукової думки в ХХ ст. постає екологія як комплекс наук про взаємодії планети, її біосфери та штучного сере­довища, створеного людьми, але яка протистоїть людст­ву й розви­ває­­ться за своїми законами.

Культура поступово робить своїм об’єктом ставлення до природи, тобто виникає культура екологічної діяльності людини, або, як гово­рять, екологічна культура. Її завдання – піднести до нового рівня оцінку відношення природи та людини, ввести знання про ці відношення в систему цінностей культури.

Загострення сучасної екологічної ситуації поставило людство перед вибором: продовження боротьби з природою, прагнення «оволодіти» нею, і, як наслідок цього, екологічна смерть усієї планети, чи на кращих гу­ма­­ністичних традиціях людства та сучасної науки, яка створює нову еко­­ло­гічно чисту техніку й технологію, перетворення Землі на процві­таю­чу біосферу – середовище існування. Справжня екологічна культура почи­нається з того, що в системі «природа-суспільство» самостійне місце зай­мають природоко­ристу­вання, охорона природи та їх покращення на основі оптимізації взаємодії природних і соціальних, справжніх і штуч­них процесів.

Екологічна культура відповідно до процесів взаємодії суспільства й природи передбачає реалізацію нових принципів життєдіяльності людей. Вона не сумісна зі старою традицією підкорення природи і перед­бачає гармонію трьох видів взаємодії людини й природи: викорис­тання природних багатств, охорона природи як справжнього середови­ща існу­вання людини, розумне регулювання природних процесів, їх віднов­лення, збереження і покращення. Для цього потрібно змінити всі види життєдіяльності людини, її менталітет, бажання, ідеали, тобто світо­гляд.

Новий світогляд передбачає створення нової екологічної ідеології, на основі якої формується екологічна культура. Її новизна та специфікаполягає в тому, що вона долає не лише класові, національні та релігійні протиріччя, а й властивий усім ідеологіям антропоцентризм, орієнтую­чись не лише на загальнолюдські, а, так би мовити, загаль­ножиттєві цін­ності, єдині для людини та природи. Екологічна ідеологія – це ідеологія життя, єднання людини з природрою. Така ідеологія ближча до морального, ніж споживчого різновиду, оскільки людині, яка об’єдналась з природою, доводиться відмовитись від особистих потреб.


Нові методологічні інструменти, які виникли у ХХ ст., такі, як системний підхід, демонструють важливість цілісного сприйняття світу, в якому все стає взаємопов’язаним і необхідним для функціонування Універсуму. Системне сприйняття світу призвело до формування таких змістовних концепцій як синергетика і вчення про біосферу Вернадського, яке є цілком науковою основою екологічного руху.

Останне є реакцією суспільства на загострення протиріч між лю­диною й природою в ХХ ст., характеризуючи зміну свідомості в бік інте­ресів і забезпечення збереження природного середовища. Еколо­гіч­ний рух, який виник стихійно під дією екологічної кризи, поступово розши­рювався і формувався в організації «зелених» партій, які стали в де­яки­х країнах політичною силою. Не лише нові, як «Грінпіс» і «Вахта миру», а й традиційні об’єднання на зразок вегетаріанських товариств, які виникли задовго до екологічної кризи, вливалися у широкий потік «зеленого руху».

Існує три принципи екологічної ідеології – практичний, юридичний і моральний. Поняття «екологія», яке виникло в минулому столітті на позначення окремого наукового напрямку в біології, сьогодні розши­ри­ло своє значення, тому говорять про екологію культури, духу тощо. Гегель назвав цей процес «саморозвитком поняття».

Екологічна ідеологія не замикається в рамках ідеології взаємодії лю­дини з природним середовищем, а вбирає в себе всі основні проблеми людського існування. Не буде миру й злагоди в душі, якщо екологічні відношення не стануть людянішими у вищому розумінні слова, так само як не буде миру і злагоди між людиною та природою без ладу в суспіль­стві.

Екологічна ідеологія розглядає розвиток суспільства, яке пройшло дві стадії єдності та гармонії людини з природою і розриву між ними. Сьогодні перед людством стоїть нагальна потреба повернутися до гармонії людини з природою – створення екологічного суспільства. Ідеал, до якого закликає екологічна ідеологія, - сформоване на її принципах екологічне суспільство – не зможе реалізуватися авто­ма­тично. Та в будь-якому випадку майбутнє не може не включати екологіч­ний вимір.


Тісний зв’язок між культурою та природою робить актуальним для гармонізації взаємовідношень людини та природи завдання синтезу еко­логічно позитивних тенденцій усіх типів культур, що сприяє гармо­ній­ному розвиткові світової культури. Останнє не означає, що різні сфе­ри й типи культури об’єднаються в якесь аморфне ціле. Проблема по­лягає в скоординованому розвитку, який керується людським бажан­ням.

Широкий культурний синтез є необхідним, оскільки екологічно по­зи­тивне ставлення до природи властиве різним сферам і типам культу­ри.

Так, у західній культурі, раціональне переважає над чуттєвим, у східній – навпаки. Необхідною (соціально і екологічно) є гармонія першого й другого в цілісному осягненні й створенні світу. Екологічний культурний синтез, як спосіб цілісної особистості пізнавати природу та свого взаємозв’язку з нею є водночас, важливим моментом саморозвитку людини й набуття соціальної гармонії. Екологічна культура у вузькому розумінні аналогічна практичному поверненню людини до єдності з природою і повинна бути формою теоретичного звороту з подоланням того раціонального мислення, яке, починаючи з виникнення мистецтва, через міфологію і філософію веде до самоусвідомлення. У створенні екологічної культури беруть участь і матеріальна, і духовна культура, на змінах якої зупинимося детальніше.

Усі сфери духовної культури, модифікуючись, можуть зробити внесок у створення екологічної культури. Історично першою сферою духовної культури була культура невидима - містика. Небезпека еколо­гічної катастрофи, яка актуалізувалася у сучасній екологічній ситуації, сприяла відродженню містичних поглядів, які стежили за тим, щоб виявити людську слабкість перед силами природи. Проголошене су­часними екологами діалектичне положення „все взаємопов’язане” (1-й закон екології за Калмонером) трансформується натурфілософами в уявлення про надприродну цілісність, єдине. У рамках перших циві­лізацій складалися міфологічні культури. Поява міфології пояс­нюва­лася прагненням людини, хоча й в ідеальній формі, повернутися до первинної єдності з природою. Отже, міфологія є екологічною.


Усі давні релігії засновані на обожненні природних явищ (сонця, світла тощо). Сучасний екологічний рух в умовах слабкості теоретичної бази не може грунтуватися на вірі як складовій найважливішого моменту релігії, інакше кажучи, сучасний екологічний розвиток не може бути релігійним рухом. Більшість принципів екологічної етики – принцип рівноцінності всіх видів життя – є об’єктом віри.

Наука спочатку була екологічною в тому розумінні, що була спря­мована на вивчення природи. Екологічну науку й засновану на нійтехніку можна розуміти подвійно: по-перше, у плані пріоритету даного для вивчення закономірностей взаємодії людини з природою, по-друге, у плані перебудування всієї науки й техніки як системи знань, діяльності та соціального інституту з метою її уподібнення біосфері, якій властиві зво­ротній зв’язок, адаптація до змін навколишнього середовища. Вирі­шальною у виробленні нових наукових концепцій про природу є еклогічна проблематика. Саме вона твердо диктує правила подальшої міфологічної гри у стосунках людини й природи та в науково-філософ­ському осмисленні цих відношень. Значення її в наступному: по-перше, це подолання природного та культурного дуалізму, по-друге, розуміння того, що культура є однією з систем природи, є системою особливою, склад­ною, хоча й знаходиться у самій природі, в оточенні не менш складних і своєрідних систем. Єдине правило взаємодії культури та природи – це культурно-історична ілюзія. Культура, яка прагне рівно­ваги із зовнішнім світом, повинна змінювати й створювати логіку прак­тичної та теоретичної взаємодії з різними природними комплек­сами.

По-третє, це з’ясування суті екологічної проблеми як проблеми культури й навколишнього середовища. Дисбаланс культури й нав­колишнього середовища – це результат діяльності людей, їх орга­нізації, норм та орієнтирів останньої. Виправлення екологічних поми­лок, від­так, пов’язане зі змінами характеру людських організацій, норм та орієн­тирів їх діяльності. Організувати свою соціально-куль­турну жит­тє­­діяль­ність людина повинна на засадах окультурення влас­них потреб відпо­відно до вимог природи. Тільки безперервний діалог «пророда-куль­­тура» може бути основою стабільності існування людини, сус­пільства. а, отже, і самої культури.


<< предыдущая страница   следующая страница >>