vchilka.in.ua 1 2 ... 4 5



втілення ІДЕАЛУ старця

СхиєромонахОМ ПавлоМ



1. Життєвий подвиг старця 1

2. Чеснотливість дорянського старця 35

3. Служіння в Христовому винограднику 52


Яскравою ілюстрацією відродження старчества у студійському чернецтві є життя єромонаха Павла-Порфирія Чучмана. У цьому розділі буде описано подвижницьке служіння цього святця, досліджено його чесноти. Їх буде проаналізовано під призмою східної духовности та характерних особливостей студійського чернецтва.

1. Життєвий подвиг старця



Петро (Порфирій, Павло) Чучман народився 25 травня 1906 року в селі Унів біля Перемишлян, що на Львівщині1. Батьки його, Томко і Олена, були українського роду, обоє глибоко віруючі. Батько знав німецьку мову – вивчив її під час служби в Австрійському війську, на війні був поранений у ногу, ходив з паличкою. Сім’я мала добре господарство – вісім моргів поля, коні, корови. Петро був найменшою, сьомою, дитиною, мав трьох братів – Семена, Івана і Василя і трьох сестер – Марину, Євдокію, Анастасію. Малий Петро довго не розмовляв, аж коли випадково впав до льоху – раптом заговорив2. Батьки вчили дітей молитися, прищеплювали віру і любов до Господа Бога. В неділю і свята батько запрягав коні, і ціла сім’я їхала на богослуження до церкви, яка стояла за селом коло лісу. Петро ходив до школи в Уневі й закінчив чотири класи. На Різдв’яні свята ходив разом з хлопцями з вертепом, був товариський, веселий3.

У 1919 році митрополит Андрей Шептицький передає резиденцію Галицьких митрополитів в Уневі під монастир монахів Студійського Уставу. Новопоставлена обитель отримує статус Лаври4. Ігуменом Лаври стає о. Климентій Шептицький. Тринадцятирічний Петро починає частіше приходити до монастирської церкви, щоб помолитися, послухати монаший спів, ближче приглянутися до життя монахів. Якось у духовній розмові з отцем ігуменом Петро висловив бажання пожити в монастирі. За благословенням отця Климентія і за дозволом батьків хлопець почав жити при монастирі. У 1920 році перші монахи студити, а з ними і молодий Петро їдуть до Зарваниці засновувати там монастир. На невеликому узгір’ї на південний захід від Зарваниці монахи розпочали будівництво монастиря св. Івана Хрестителя. Послушник Петро старається наслідувати монахів у їх подвижницькому житті. Він молиться разом з монахами, варить їсти і носить обід до місця праці – на будову, в поле. Так минає майже два роки – найважчий етап будівництва монастиря і налагодження чернечого життя5. Відтоді Петро дуже полюбив Зарваницю – як особливе місце Божих благодатей, прослави Пресвятої Богородиці та її заступництва. Цю любов він проніс у своєму серці через ціле своє життя.


Тим часом отець ігумен Климентій в одній із зустрічей з Петром запропонував йому визначитися: чи він залишається в монастирі й вступає до новіціату, чи вертається додому. Петро замислився, а, будучи в Уневі, звернувся до одного старенького монаха за порадою. Той виявився прозорливим старцем. Він порадив Петрові вернутися в світ, здобути професію, відслужити у війську, а тоді, якщо відчуватиме покликання, вступити до монастиря, а весь цей час, кожного дня, молитися тричі “Богородице Діво” за добру долю. Порада старця сподобалася юнакові, і він вернувся додому6.

Батьки порадили синові вивчитися на кравця. За певну плату знайомий єврей у м. Перемишлянах погодився навчати Петра кравецького ремесла. Навчання тривало два роки, і щодня Петро пішки долав шлях з дому до Перемишлян. Потім доучувався ще в монахів-кравців у монастирі. Петро придбав швейну машинку, інструменти, форми і самостійно почав шити одяг на замовлення. На запрошення людей він переїжджав з одного села в інше7, затримуючись на одному місці не довше ніж 2-3 місяці. Справи йшли не надто успішно, бо люди не мали грошей, та й шиття йшло повільно8.

У 1928-1929 роках Петро Чучман служить у польському війську поблизу міста Познань. Служба йде непогано, бо його цінують як фахового кравця. Одного разу замовлення зробив офіцер; довідавшись, що Петрове прізвище Чучман, офіцер запитав, якої він національности. Петро відповів: українець. Офіцер запитав: “А де ж є та Україна?” “Якщо є українці, то буде й Україна, - сміливо відповів Петро. – Але ви офіцер, а я простий вояк, тому не хотів би на цю тему з вами говорити9. Рішучість і відвага були характерними рисами Петра Чучмана з молодих літ.

Після закінчення військової служби Петро продовжує їздити по селах і шиє людям одяг. Одного разу трапилася йому така пригода. Вертаючись якось із села Верхньої Вільшаниці до Унева (а дорога була довга і вела через ліс), Петро попросився на віз до одного чоловіка, який саме проїжджав цією дорогою. Вже сутеніло, але чоловік не взяв Петра на віз. Тоді Петро сам скочив на віз і скомандував: “Їдь!” Мовчки доїхали до Унева, а в кінці дороги кравець добре заплатив10.


Батьки переживали за сина і просили його, щоб він врешті-решт оженився. Петро мав в Уневі дівчину, Ганну Куніцьку, на ній він і мав намір оженитися. Але в глибині серця чув Петро голос Господній, який кликав його до іншого життя11. Петро любив говорити з друзями про Бога, про монаше життя, переконував їх, щоб вони не пили, не курили, адже це шкодить здоров’ю і б’є по кишені. Він казав, що це треба твердо вирішити, але не обов’язково присягати. Петро був побожний, добрий, справедливий і життєрадісний12.

Якось зустрів Петра отець ігумен Климентій, побачив, що той засмучений, і запитав, чому хлопець ні не жениться, ні не вступає до монастиря. Петро на те відповів, що люди, мовляв, кажуть: монаха з тебе не вийде. Отець Климентій запропонував: “Прийди і спробуй”13. Сумніви в монашому покликанні одразу залишили Петра, прийшло переконання, що Господь бажає бачити його серед студитської братії. Однак, отець ігумен наказав прийти разом з батьком. Томко Чучман був добре знайомий з отцем Климентієм, до того ж монастирське поле було в межу з полем родини Чучманів. Петро розповів батькові про свій намір і попросив прийти на розмову до отця ігумена. Батько відмовився: “Ти підеш до монастиря на тиждень або на два, а тоді вернешся додому. А я не хочу, щоби з мене люди в селі сміялися”. Петро наполегливо повторював своє прохання, і за третім разом батько погодився піти разом з Петром до монастиря. В Унівській лаврі батько засвідчив перед ігуменом, що він погоджується зі синовим рішенням вступити до монастиря і жити монашим життям14.

У сільській читальні Петро на прощання справив вечорниці для молоді села Унева. Молодь веселилася, танцювала, танцював і Петро. В кінці забави, коли стихла музика, він повідомив, що завтра вступає до монастиря і що це було його весілля. Петрових слів не сприйняли серйозно: думали, що він жартує. Наступного дня, з самого ранку, завантаживши на віз свої речі, він під’їхав до брами Святоуспенської Унівської лаври. Це було в листопаді 1932 року15.


Хоч Петро вже мав досвід життя в монастирі і багато що з монашого життя знав, однак перші кроки підкорення своєї волі Божій волі не були легкими. Йому доводилося виконувати різного роду працю, яку вдома ніколи не робив. Сільські хлопці дивувалися тому, як покірно здібний кравець іде на ферму доїти корів. Він утверджувався у кеновійному житті, відчуваючи над собою Божу опіку. Петро тішився, що в нього виросла густа чорна борода. Одного разу брат, що був за цирульника, зіпсував ту бороду, розгубився і покликав на допомогу іншого брата, щоб якось це поправити. Але їм нічого не вдалося, і вони втекли, боячись Петрового гніву. Петро ж, побачивши, що лишилося з його пишної бороди, сам решту зістриг і зголив. Не одразу, а за якийсь час, отець ігумен Климентій запитав Петра, що сталося з його бородою. Довідавшись про справжню причину, він пожартував: “А я вже подумав, що ви хочете йти додому16.

Отець Климентій цінував покликання брата Петра, стежив за його поступом у подвижництві, в чеснотах, радів за нього, покладав на нього великі надії. Отець Климентій був для Петра духовним батьком, правдивим старцем, під опікою якого він зростав як монах. Через багато років з теплом і вдячністю Петро згадував свого ігумена і захищав добре ім’я від ворожих наклепів у Церкви у часи більшовицького безбожництва.

Наприкінці серпня 1935 року за благословенням митрополита Андрея Шептицького та ігумена Климентія Шептицького, а також за згодою владики Григорія Комишина, зі Святоуспенської Унівської лаври приїхало в село Дору, що на Гуцульщині, три монахи, щоб заснувати тут монастир. Це були: єромонах Андрій-Йоан Абрагамович, брат Петро Чучман, брат Созонтій Телішевський. Подружжя Ілля та Іванна Кокорудзи радо віддали для потреб Студитського монастиря два будинки і прилеглу до них землю17.

У новій обителі монахи моляться співане церковне правило. Прокидаються о 4 год. ранку, о 4.30 служать Утреню, потім – 1-ий і 3-ій Часи та Божественну Літургію. Перед обідом – 6-ий Час, увечері – Вечірню та Повечеріє, періодично, в 00.00 год. – Опівношницю. Гуцули горнулися до монахів, їм подобався тихий, спокійний монаший спів, яким керував брат Петро. Місцеві люди з цікавості приходили до монастиря подивитися, як живуть монахи, просили порад і молитов.


Монахи працювали у своєму невеликому господарстві. У 1936 році в монастирі, який віддали під покров св. пророка Іллі та св. Івана Хрестителя, проживало 7 монахів. За благословенням отця ігумена Климентія в обителі було організовано ремісничу школу з кравецьким, шевським та столярним відділами. Монастир навчав безкоштовно. Монах Петро вчив молодих гуцульських хлопців кравецтва, і саме цей напрям ремісничої школи найбільше розвинувся і мав великий успіх. Брат Петро вмів передати свої знання, професійні навики молодому поколінню. Учні брали участь у богослуженні, допомагали по господарству в монастирі. Їхній наставник Петро навчав також церковного співу, читання по-старослав’янськи, навчав любити Бога і Україну, зі страхом Божим йти дорогою спасіння18.

На початку літа 1938 року монах Петро їде до Святоуспенської Унівської kаври, щоб підготуватися до складання Схими – обітниці перед Богом все життя служити Йому Євангельськими Радами. Студитський Типікон вказує, що “саме через Схиму монахи вступають в образ і вид повного чернецтва. До цього вони роками приготовлялися. Вони готувалися не до іншого одягу і не до іншої назви, і не до вищого ступеня пошани з боку інших братів, вони приготовлялися до повного пожертвування себе Богові19. Петро готувався до складання схими в молитвах і роздумах, у мовчанці та пості. Після того, як він прослухав духовні науки отця ігумена Климентія і висповідався з цілого життя, йому було уділено схиму з новим ім’ям-Порфирій20. Ця подія відбулася 13 липня 1938 року. Надане Петрові нове ім’я святого мученика Порфирія немовби пророкувало йому страдницьке майбутнє21. Вже у тридцяті роки митрополит Андрей Шептицький передбачав навалу більшовизму на західно-українські землі. При кожній нагоді й зустрічі він говорив з монахами про те, що наближаються важкі часи переслідування Церкви, і що необхідно готуватися до цього22.


Отець ігумен Климентій приїжджав у Дору, щоб відвідати монахів в Ільїнському монастирі. Зазвичай добирався залізницею. Разом молилися, а потім отець ігумен скріпляв братію духовними науками, надихав до витривалости і ще більш аскетичного життя. В монастирі святого пророка Іллі брат Порфирій був для отців і братії взірцем аскетичного життя. У монастирі часто мінялися настоятелі. Так, у 1935 р. настоятелем був єромонах Андрій, з 1937 р. – єромонах Вартоломей, с 1939 р. – єромонах Тит, з 1941 р. – єромонах Марко. В 1943 р. попри те, що в монастирі були єромонахи, настоятелем призначено єродиякона Мирона Деренюка23. Його настоятельство протривало тридцять три роки, охопивши часи найтяжчих переслідувань.

Переслідування Христової Церкви, про який пророкував митрополит Андрей, настали у вересні 1939 р., коли західно-українські землі окупували радянські війська. Вороже ставлення Радянської влади до Української Греко-католицької Церкви та її монастирів не оминуло й монастиря святого пророка Іллі в Дорі. Але до 1941 р., попри те, що влада вчинила певні конфіскації та наклала різні заборони, офіційно монастир функціонував. Завдяки відвазі й второпності брата Порфирія обитель не терпіла від різних зловмисників, а настоятелі монастиря завжди прислухалися до його порад і думок.

У 1941 р. заради Божого милосердя монастир прийняв двох радянських солдатів, які опинилися в німецькому тилу. Довгий час монахи переховували їх в стайні на горищі. Брат Порфирій наражаючи на небезпеку своє життя щоденно носив їм їжу, (за таке німці розстрілювали), молився за них. Після війни повернулася радянська влада, і хоч воно, знала про це, переслідування монахів були однаково менш жорстокими24.

У 1943 р. брат Порфирій відвідав Станіславівського єпископа владику Григорія Хомишина. Вони мали розмову, а тоді владика уділив братові благословення і побажав сил до витривалости. На прохання владики Григорія священики Поділля висилали до монастиря в Дорі продукти харчування, а монахи роздавали їх голодним. Бідні люди з Дори отримували в монастирі варену їжу, яку в тарілках несли додому. Бувало, що іноді й не доносили, а з’їдали дорогою – так дошкуляв голод. Брат Порфирій брав активну участь у цій акції милосердя.


У 1944 р., коли німецькі та угорські війська відступали, якийсь невідомий чоловік вистрілив по угорських солдатах і втік. Оскільки постріл був з боку монастирського будинку, монахів заарештували і з піднятими вгору руками повели через Дору коли в когось від утоми опускалися руки, його били прикладами. Три дні монахів тримали під арештом у Яремчі, замкнувши в якомусь льосі, знущаючись, не даючи їсти. Спочатку про монахів подумали, що вони євреї, – ось-ось мали розстріляти. Перед допитами і очікуванням вироків настоятель єродиякон Мирон і брат Порфирій підтримували дух людей і заохочували разом молитися за звільнення. І ось, коли справу вивчив вищий офіцер, він негайно звільнив монахів, бо, як виявилося, також був віруючим25.

Лінія фронту наблизилася і вже проходила через Дору. В одному великому льосі за рікою Прут зібралося багато людей з села, щоб перебути лихий час. Були тут і настоятель о. Мирон, і брат Порфирій. Більше двох тижнів люди мусили перебувати в льосі, бо кулі падали так густо, що неможливо було й вийти. Всі дуже зголодніли. Брат Порфирій, отримавши благословення настоятеля, разом із ще одним чоловіком іде до монастиря, щоб принести голодним їжу. Багато разів доводилося падати і вставати, повзти, але з Божою допомогою їжу голодним людям було доставлено26.

Закінчилася Друга світова війна. Але не закінчилася війна безбожної влади проти України, проти Української Греко-Католицької Церкви. В квітні 1946 р. заарештовано єпископів УГКЦ. Радянська влада, застосовуючи методи жорстокого тиску, вимагає від духовенства зректися своєї віри і Церкви та перейти на служіння до Російської Православної Церкви. Це був початок одного з найлютіших переслідувань Христової Церкви.

У цей важкий час архимандрит Святоуспенської Унівської лаври отець Климентій Шептицький доручає схимонахові Порфирію поїхати до владики Теодора Ромжі в м. Ужгород з проханням висвятити на священика єродиякона Мирона Деренюка. Владика Ромжа тепло, по-батьківськи прийняв монаха-студита в будинку єпархіального управління. У відповідь на прохання отця архимандрита владика радо погодився висвятити диякона Мирона і всіх, кого до нього скерують. Відчуваючи, що і його арешт не забариться і що недовго, мабуть, залишилося йому жити, він попросив не відкладати цю справу. Після Воскресіння Христового 1946 року владика Теодор Ромжа висвятив єродиякона Мирона на священика. Нововисвячений єромонах Мирон відвідав Унівську Лавру і отця архимандрита. Тут його заарештували, довго допитували, але через декілька тижнів випустили. Отець настоятель Мирон вернувся в Дору, де з нетерпінням чекала свого настоятеля братія Ільїнського монастиря27.


Недовго єромонах Мирон відправляв богослуження в монастирі, бо представники влади запропонували монахам студитам зректися своєї віри і залишити монастир або перейти на служіння до Російської Православної Церкви. Монахи категорично відкинули ці пропозиції. Тоді влада наказала їм залишити монастир і заборонила проживати в Дорі. Не зважаючи на заборони, схимонах Порфирій Чучман залишився в обителі. Його попередили, що за три дні він повинен звільнити монастир і переїхати в іншу область. За ці три дні брат Порфирій роздав людям багато монастирського майна. Увечері третього дня приготував вечерю, але повечеряти вже не довелося, бо вдерлися міліціонери, перекинули тарілку з молочною зупою і, погрожуючи зброєю, змусили покинути монастир і Дору. Брат Порфирій спочатку не знав, куди йти. Роздумавши, вирішив іти в сторону Надвірної до с. Лоїва. Тут мешкав монах студит Дмитро Гриняджук, який вернувся до рідного села після того, як держава ліквідувала Святоуспенську Унівську лавру28.

Схимонах Порфирій ревно молився до Господа, просячи допомоги, бо не знав, що далі робити, як жити в монашестві при атеїстичній владі. Його не полишала думка вертатися, щоб оселитися десь ближче до монастиря. Один добрий чоловік порадив братові нікуди не виїжджати, а закласти кравецьку артіль. І коли схимонах Порфирій запропонував місцевій владі м. Яремча відкрити кравецьку артіль, вона, на диво, не відмовила йому в цьому. Родина Івана Клим’юка з Яремча виявила велику відвагу, бо погодилася прийняти монахів до себе на квартиру. Схимонах Порфирій їде по отця Мирона в с. Ридодуби на Тернопільщину. Отець настоятель радо вернувся до Яремча і разом з братом замешкав у побожної родин Клим’юків. Це був червень 1947 року29.

У тому самому будинку, в якому жили, влаштували монахи кравецьку майстерню. Відважний і второпний схимонах згуртував навколо цієї справи ще й інших монахів студитів. Через дорогу напроти, в родині Остап’юків, замешкали єромонахи Платон Будзінський і єромонах Паладій Копоть. Знову відновилася монаша родина, яку очолював єромонах Мирон – настоятель, духовний провідник. В організації монашого життя в особливих умовах того часу основну роль відігравав брат Порфирій. Будучи керівником артілі, брат, крім цього, полагоджував з місцевою владою усі артільні справи30.


До підпільного монастиря в Яремчі приїжджали і деякий час жили брат Дмитро Гриняджук і схимонах Вернард Заплатинський. У 1952 р. повернувся з ув’язнення єромонах Кипріян Шульга і майже рік жив з монахами студитами в Яремчі31.

Не зважаючи на попередження і погрози представників влади, монахи молилися ціле церковне правило, а саме: Утреню, Часи, Вечірню, Повечеріє, Північну. Ці молитви відправляли в домі, де жив отець настоятель Мирон. Службу Божу після Утрені та Часів відправляли: у будинку Клим’юків єромонах Мирон, а в будинку Остап’юків – єромонахи Платон і Паладій. Після ранішніх богослужень отець Мирон варив їсти, брат Порфирій обходив худобу – корову і свиней, єромонах Паладій виганяв корову на пасовисько, а в домі, де була майстерня, починалася основна робота32.

Вони мали один стіл, який служив їм для різних потреб: під час Служби Божої правив за престіл, під час праці був робочим столом, а в хвилини споживання їжі – трапезою. Їхнє життя нагадує життя перших християн, які “пильно і однодушно перебували на молитві... й усе мали спільне” (Ді. 1, 14; 2, 44)33.

Брат Порфирій мав в артілі п’ятьох учнів, які навчалися протягом двох років. Перед початком праці всі молилися, просили Бога помочі й благословення. Брат учив молитися церковне правило старослов’янською мовою, церковного співу, крою і шиття, куховарства, садівництва, городництва. Під час роботи всі дотримувалися мовчанки, можна було молитися в умі. Схимонах Порфирій був прикладом у цьому – чоток з рук не випускав. На видному місці було написано: “Не марнуй часу...” Учень у руках брата-наставника мав бути як би тістом, з якого він ліпив особу34.

Люди приходили на богослуження і в будні дні, і у свята. В неділю бувало стільки людей, що не поміщалися в хаті й стояли надворі35. Монахи студити духовно скріплювали вірних катакомбної Церкви у той важкий час36. Неодноразово відвідував братію ігумен підпільного монастиря монахів Студійського Уставу єромонах Никанор Дейнега. Його духовну науку, виголошену під час Святої Літургії на свято Стрітення Господнього 1955 року до сьогодні пам’ятають ті яремчанці, які його тоді слухали.


До схимонаха Порфирія, як до доброго спеціаліста, приходили замовляти шиття і представники влади, проте їм не подобалося, що довкола монахів гуртується стільки людей. Одного разу брата Порфирія викликали до НКВС і, погрожуючи, примушували працювати для них, вимагали періодично повідомляти про підпільне греко-католицьке духовенство і монашество. Схимонах рішуче відповів: “Тільки свиня, коли голодна, поїдає своїх поросят. Я цього ніколи не буду робити!” Вороги зрозуміли, що з цим монахом нічого не вдіють і не схилять на свій бік, і суворо наказали йому нікому не говорити про їхні пропозиції. На це брат відповів: “Я монах і повинен про все розповідати настоятелеві. Зараз одинадцята година вечора, мене ще нема вдома, я повинен буду пояснити, де був”. Так, з погрозами, наказуючи нікому нічого не говорити, брата Порфирія відпустили додому. Тут він розповів настоятелеві та одному з учнів про цей виклик в НКВС, похитав головою і сказав: “Все треба нам перебути”. З цього часу переслідування монахів посилилися37.

Якось отця Мирона, брата Порфирія та його племінника Володимира з Унева, який жив разом з монахами в Клим’юка, забрали до КДБ в Яремчі. Перед цим непрошені гості зробили обшук у приміщенні, де жили монахи. Тримали всіх до полудня, випитували, хто приходить, які зв’язки мають монахи з членами підпільної Церкви і т.п. Особливо погрожували карами за те, що навчали дітей релігії, сповідали їх38.

Для продовження монашого життя в Яремчі обставини складалися дедалі несприятливіше. Єромонахи Паладій і Платон переїхали до Львова, в Яремчі залишилися настоятель Мирон і брат Порфирій39. Яремчанські урядовці вимагали, щоби і єромонах Мирон виїхав з Яремча. Схимонах Порфирій, захищаючи свого настоятеля, сказав: “Ми вже немолоді й хочемо один одного похоронити40. Порадившись із настоятелем, брат розпочав старання про виділення земельної ділянки під житлову забудову біля монастиря в Дорі. У цей час головою сільської ради в Дорі був колишній учень брата Порфирія Юрій Івасюк. Прийшов до голови його колишній учитель і просить зі сльозами: “Якщо ти мені не поможеш у цій справі, то ніхто не поможе, бо як ти підеш з влади, то все тоді пропало”. Невдовзі сільська рада в Дорі прийняла рішення про виділення громадянам Миронові Деренюку і Петрові Чучману земельної ділянки під житлову забудову. Це рішення треба було затвердити в районній раді м. Яремче. Коли голова районної ради пішов у відпустку, ці документи подали на підпис його заступникові. Той підписав, не вникаючи особливо, кому виділяється ця земельна ділянка, задовольнившись загальною заспокійливою відповіддю41.


Юрій Івасюк попередив монахів, щоби вони мали документи на кожен матеріал забудови, бо відчував, що цьому будівництву намагатимуться перешкодити42.

На тому місці, де мали будувати будинок, стояла вода. Коли хтось тут косив, то мусив ходити по дошці, щоб не втопитися в болоті. Дехто сміявся, що монахи будують хату на озері. Але, з Божою допомогою, зробили дренаж, і вода зійшла. Фундаментом монастирського будинку стали молитва і сльози. Отець Мирон і брат Порфирій дуже хотіли побудувати собі хату біля монастиря, щоб таким чином зберегти на майбутнє монастир і церкву43. Ось приїхала перша комісія перевіряти будівництво, яке провадили монахи. Це були представники прокуратури, КДБ і районного керівництва, а також земельного відділу. Всі документи на будівництво були в порядку, так що не було до чого придертися. Перевіряючі лютували, бо не могли знайти зачіпки, щоб заборонити будівництво чи покарати44. Після цього була ще не одна перевірка з метою перешкодити будівництву45.

За наказом безбожної влади з села Заріччя, що неподалік Дори, двічі привозили робітників з наказом розібрали монастирську церкву. Побожні люди відмовлялися виконувати це розпорядження і не вчинили акту вандалізму. В цей час схимонах Порфирій сказав: “Могутні Божі пророки св. Ілля Тесвітянин та св. Іван Хреститель не дозволять, щоб святиню і монастир сплюндрували руки варварів 46. Схимонах Порфирій їздив до Івано-Франківської обласної ради, щоб виклопотати дозвіл монахам відправляти у монастирській церкві. В області відповіли, що дозволять відправляти богослуження в монастирській церкві та ще й допомагатимуть, але тільки за умови, що монахи перейдуть до Православної Церкви Московського Патріархату. Зрозуміло, що монахи студити на це не погодилися47. Тоді влада задумала зробити в церкві склад, але згодом люди цього не допустили. Несподівано з Києва прийшло розпорядження, щоби в монастирській церкві с. Дора організувати музей атеїзму. Це сталося в 1963 році. Музей проіснував до 1990 року48.


Два довоєнні монастирські будинки спочатку забрали під гуртожиток для робітників, а стайню розібрали. Пізніше один із будинків віддали місцевій школі, і в ньому відбувалися заняття, а в другому будинку розмістилася державна швейна артіль, в якій монахи не працювали49.

Монахи студити зажили в новозбудованому будинку поряд з колишніми будівлями монастиря святого пророка Іллі. Це виглядало так, немовби монастир студитів відродився у новій формі, в новій радянській дійсності. Люди знали про святість життя старця Мирона і брата Порфирія. До обителі почали стікатися люди з цілої Гуцульщині та інших сторін – на Святу Літургію, до сповіді, на оздоровчі молитви, за духовною порадою. Розташування будинку було дуже зручне, бо поряд проходила шосейна дорога і залізнична колія. Брат Порфирій мав дуже гарний голос і співав за дяка на богослуженнях та на домашніх молитвах в гуцульських оселях, до яких часто запрошували монахів.

Брат Порфирій був добрим господарем. З боку дороги він насадив живопліт, щоб не було видно, хто заходить до монахів, почав культивувати саджанці. З легкої руки і благословення монаха-садівника з цих саджанців виріс сад біля монастирського будинку та багато садів біля домівок дорян, яремчан. Треба було докласти великої праці, щоб очистити ґрунт від каміння, підготувати його до садіння городовини і засівання трави для сіножаті. Деякий час монахи тримали кіз. Молитва і праця - основні риси студійського монашества. Коли надходив час молитви, роботу зупиняли50.

У 1963 р. схимонах Порфирій, маючи 57 років, розпочав навчання в п’ятому класі Яремчанської вечірньої школи. В покорі, не звертаючи увагу на насмішки й осудження, брат надолужував шкільну програму з мови, літератури, арифметики. Допомагав йому в навчанні сусідський хлопець Юрій Платко, який у цей час був уже в дев’ятому класі51. Брат Порфирій провчився у вечірній школі цілий навчальний рік.

Одного разу брат різав дрова, а допомагав йому підпільний греко-католицький священик із Закарпаття Іван Маргітич52 (згодом він став єпископом помічником ординарія Мукачівської єпархії). Отець Іван ближче познайомився зі схимонахом Порфирієм і відзначив його працьовитість, енергійність, второпність. Приїхавши до Львова, отець Іван знайшов архимандрита підпільного студитського монастиря отця Никанора і порушив питання про свячення брата Порфирія53. Отець архимандрит Никанор Дейнега і отець ігумен Юрій Макар час від часу відвідували своїх співбратів у Дорі, бачили подвижницьке життя схимонаха Порфирія, його вірність Христовій Церкві і раділи за нього. У цей час настоятелеві єромонаху Мирону було вже понад вісімдесят років, і йому на допомогу в управлінні Дорівською обителлю потрібен був єромонах. З розповідей єрм. Порфирія знаємо, що отець архимандрит сказав йому, що було б добре, коли б він почав навчання і підготовку до уділення йому Святої Тайни Священства. Брат спочатку відмовився, бо вважав себе негідним такого служіння, але через деякий час, роздумавши, дав згоду. Схимонах Порфирій регулярно відвідував своїх настоятелів, співбратів і сестер підпільних монастирів у Львові та в інших містах Галичини. Він ділився з ними продуктами, що їх щедро приносили монахам побожні гуцули, привозив інтенції (намірення), в яких люди просили про молитву. Ці поїздки почастішали, коли брат Порфирій почав вивчати богослов’я54.

У липні 1966 р. у Львові на підпільній квартирі сестер студиток відбулися свячення схимонаха Порфирія Чучмана. Дияконські та священичі свячення відбулися в один день. Уділював Святу Тайну Священства владика Іван Слезюк55. На свяченнях були присутні лише отець ігумен Юрій Макар і сестра студитка Марія Ляхер. Вадика попросив сестру, щоби про цю подію поки що ніхто не знав. У сусідній кімнаті сиділи інші сестри студитки, але вони ні про що не здогадувалися. Під час Архиєрейської Божественної Літургії та уділення свячень сльози рясно лилися з очей брата Порфирія. Владика привітав нововисвяченого єромонаха, побажав йому кріпости і мужности й одразу пішов. Єромонах Порфирій був щасливий, дякував отцеві ігуменові за старання про його висвячення56.


Відтоді, з Божого благословення, у підпільному монастирі святого пророка Іллі в Дорі почали священнодіяти два єромонахи, скріплюючи своїми молитвами Божий народ. Старенький настоятель отець Мирон більше часу перебуває вдома, люди тайкома приходять до нього на богослужіння, на оздоровчі молитви, на молитви екзорцизму. “Постать отця був виразно аскетична: високого зросту, худощавий монах у довгому, до землі підряснику, якого він ніколи не знімав, з сивою бородою і лагідним усміхненим обличчям. Люди відчували батьківську любов і щиру турботу отця про їхнє життя, проймалися вірою в щасливе майбутнє. Велике довір’я мали люди до цього єромонаха57. Молитва отця Мирона була безперервна: він молився ціле церковне правило, молився за людей, а решту часу на його устах і в серці була молитва “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного”. До читання екзорцизму він готувався молитвою і постом. Отець дотримувався строгого посту від початку монашого життя58. Святість життя отця Мирона благотворно впливала на всіх людей. Найбільше користав із цього його учень Порфирій. Тридцять років отець Мирон був для єромонаха Порфирія духовним батьком, настоятелем і старцем. Старець Мирон готував свою духовну дитину Порфирія на майбутнє ісповідництво віри, на гідну собі заміну.

Нововисвячений єромонах Порфирій з великою ревністю розпочав своє священиче служіння Богові і людям. Він відважно ходить по селах, де в домівках побожних гуцулів відправляє Служби Божі, уділяє вірним Святі Тайни, скріпляє у вірі Христовій59.

У часи заборони УГКЦ біля підпільного монастиря монахів студитів у Дорі гуртувалися монахині різних згромаджень: сестри студитки, сестри василіянки, сестри служебниці Непорочної Діви Марії та інші. Монахині розділяли з отцями студитами скорботи і терпіння від переслідувань, а також радості Господньої опіки. Вони допомагали в організації богослужень у домах вірних, прикрашали богослуження своїм тихим лагідним співом, катехизували дітей і дорослих, готували дітей до Першої святої сповіді і Першого Святого Причастя. Серед них були сестри василіянки Йосафата, Єлисавета, Мар’яна, студитки Єремія, Константина, Євтимія та багато інших60.


З доносів Радянська влада дізналася, що брат Порфирій почав відправляти богослуження як священик, – нагляд за помешканням монахів посилився. 15 лютого 1968 р. на свято Стрітення Господнього група міліціонерів з представниками місцевої влади прийшла до обителі монахів студитів у Дорі. Єромонах Мирон відправляв Службу Божу, а єромонах Порфирій сповідав людей. На богослуженні було близько ста осіб. Після ретельного обшуку було вилучено релігійну літературу, свічки, які люди принесли для посвячення, а також фотографію, на якій єромонах Порфирій, у підряснику і епітрахилі, був сфотографований з дітьми. Після розслідування справу передали до суду м. Яремча, звинувачуючи отця Порфирія (Петра Чучмана) в порушенні закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви61.

Народний суд м. Яремче, який відбувся в серпні 1968 року, присудив єромонаху Порфирію півтора роки умовного ув’язнення. Для ворогів УГКЦ вирок здався занадто легким і справу було передано на пересуд до м. Надвірна62.

На цьому суді отця Порфирія було звинувачено в тому, що з 1966 р. він систематично організовував богослуження у своєму будинку та в будинках окремих уніатів. Виголошуючи проповіді, він, мовляв, збуджував релігійне марновірство в населення. “На зборища приходили не тільки жителі м. Яремче, але й навколишніх сіл Івано-Франківської, Чернівецької і Тернопільської областей63. Суд визнав винним отця також у тому, що він уділяв вірним Святі Тайни хрещення і вінчання, посвячував будинки, організовував і проводив у домі, де проживав, богослуження з великою кількістю людей. Але найбільше владу непокоїла участь у богослуженнях дітей, те, що вони навчаються релігії, сповідаються і причащаються. Важливим доказом вини отця була, на думку суду, його фотографія з дітьми після Першої святої сповіді і Першого святого причастя64, конфіскована під час обшуку. На цій фотографії діти були в українських національних костюмах і кожен тримав у руках образок Пресвятої Богородиці. Ця фотографія збереглася до сьогоднішнього дня і є виразним свідченням діяльности підпільної Церкви, що розливала проміння Божого світла в Радянській духовній пітьмі.


На суді в Надвірній свідки не звинувачували отця, а навпаки, намагалися довести суддям його невинність. Говорили, що він справедливий, добрий, допомагає бідним людям, вчить шити, вирощує сад і роздає людям саджанці. Люди просили звільнити отця, а влада хотіла його покарати65. Під час судового засідання прокурор (В. Цигоник) дуже погано висловився про митрополита Андрея Шептицького. Єромонах Порфирій з гідністю, мужньо відповів на це: “Ви чули або читали про митрополита, а я його бачив і знав особисто, я з ним розмовляв. Він був великою і доброю людиною. Україна ще довго буде чекати на такого апостола, як Шептицький66.

Володимир Чучман, племінник, розмовляв з суддею, просив помилувати отця Порфирія. Суддя відповів, що справи за статтею кримінального кодексу, за якою звинувачують підсудного, тримають на контролі не тільки в області, але й у Києві, і тут нічим не можна зарадити67. Народний суд Надвірнянського району 22.10.1968 постановив: “Чучмана Петра Тимовича визнати винним за ст. 138 ч. 2 КК УРСР та покарати двома роками позбавлення волі в колонії загального режиму. Міру запобіжного заходу до набуття вироку законної сили замінити з підписки про невиїзд на взяття під варту із залу суду68.

Присутні в залі суду жінки дуже засмутилися, коли отця вивели із залу суду під вартою. Вони купили в крамниці продуктів і домоглися побачення з отцем. Скориставшись цією зустріччю, єромонах Порфирій передав старенькому настоятелеві отцеві Миронові свою вервицю, ручний годинник, шнурівки від черевиків. Жінки запитали: “Що передати на словах отцю настоятелю?” Осуджений монах відповів жартом: “Скажіть, що мене взяли на курорт”. А коли ці жінки прийшли з речами отця Порфирія до отця Мирона, старенький священик розповів їм, що і його після священичих свячень забрали були до тюрми69.

Тюремне ув’язнення отець Порфирій відбував у м. Кременчуці Полтавської області. Отець зовсім мало розповідав про своє перебування в Кременчуцькій тюрмі, бо не дбав про земну славу, втікав від людської похвали. Згадав був якось, що “в тюрмі було жахливо, спати доводилося навіть на бетоні”. А часом, коли вважав за потрібне, розповідав більше: про те, як його тричі замикали в камері, в якій стіни були покриті інеєм. Щоб вижити, отець у цій морозилці так молився, що аж обливався потом. Чим палкіше молився, тим рясніше лився з нього піт. Коли відкрили камеру, дивувалися, що отець живий70. Такими тортурами вороги хотіли змусити священика-монаха прийняти умови безбожної влади, зректися Бога, своєї Церкви, але єромонах Порфирій мужньо переніс ці випробування71. Відомий польський фотограф Анджей Полєц, який добре знав єромонаха Порфирія і не раз його відвідував, також згадує цей факт, який він почув з уст отця72.


Молитва священика монаха, його взірцева християнська поведінка, змінила ставлення до нього багатьох у тюрмі, включно з адміністрацією тюрми. Люди на Гуцульщині писали до вищих партійних і радянських установ у Києві листи-прохання про звільнення отця Порфирія Чучмана з тюрми73. Молився старенький настоятель о. Мирон, молилася студійська монаша родина, молилися люди за звільнення з в’язниці єромонаха Порфирія, і Господь вислухав їх молитву. 17 листопада 1969 року громадянина Петра Томовича Чучмана (єромонаха Порфирія) було умовно достроково звільнено з тюрми. Але решту терміну – рік умовного покарання, до жовтня 1970 року отець мав відбувати удома, в Дорі, під наглядом74. Зі сльозами радості зустрів свого співбрата отець Мирон, всі раділи поверненню отця Порфирія і хвалили Господа.

Ще в тюрмі отець вирішив, що після звільнення поїде в Надвірну до прокурора, який його звинувачував, і розповість йому правду про митрополита Андрея Шептицького, аби той змінив свою думку про Митрополита. Отець Порфирій приїхав до Надвірної, але прокурор уникав зустрічі, не хотів розмовляти на цю тему. Отець Порфирій дуже дивувався тому, що цей чоловік не хоче знати правди.

Монаше життя в підпільному монастирі знову відновилося. Отець Порфирій активно проводить душпастирську діяльність, незважаючи на те, що ще не закінчився термін його покарання. Представники влади знову попереджують отця про відповідальність за порушення закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, констатують, що він замість того, щоб “стати на шлях виправлення”, знову порушує цей закон. У серпні 1970 року єромонах прибув у село Чорні Ослави, щоб посвятити хату і прочитати оздоровчі молитви над дитиною, яка хворіла на епілепсію. Голова сільської ради відібрав у отця дві книжки і не дав можливости провести богослуження в тому домі75. Ця подія стала основним доказом вини отця, яку визнав суд в м. Яремче 1 серпня 1973 року. Спочатку влада хотіла, щоб отець написав заяву про те, що він не буде проводити богослужень в приватних домах. На це єромонах Порфирій відповів, що “ніколи б не написав такої заяви. Мені цього не треба. Я був у тюрмі і вже її не боюся76.


На суді наводили факти, що два рази у Дорі читав молитви над хворою дитиною і отець Мирон Деренюк – в грудні 1972 року і в березні 1973 року, але 88-річного старця не засудили77. Отець Мирон сказав на суді, що він уже приготував собі труну і йому однаково78. Отцю Порфирію обіцяли “простити вину”, якщо він перейде до Православної Церкви Московського Патріархату. Тоді б йому дали парафію, церкву і він зміг би відправляти там богослуження. Єромонах Порфирій цю пропозицію не прийняв. На суді люди знову заступалися за монахів, декого навіть виводили за це з залу суду79. Так званий “народний суд” м. Яремча присудив отцеві Порфирію покарання у вигляді позбавлення волі терміном на півтора року у виправно-трудовій колонії загального режиму. “При виборі міри покарання судом враховується рівень суспільної небезпеки здійсненого злочину, особу підсудного із врахуванням його непрацездатності. З врахуванням його похилого віку необхідно вибрати загальний вид колонії80. На суді єромонах Порфирій своєї вини не визнав81. Розуміючи безпідставність такого вироку, отця після суду відпустили і на деякий час залишили вдома. Міліція не забирала його до в’язниці. Отець Порфирій не хотів бути в такому невизначеному стані. Він поїхав до Івано-Франківська і заявив: “Або даруйте, або забирайте”. Наступного дня приїхала міліцейська машина і забрала отця до тюрми82.

Це покарання радянської влади отець відбував у в’язниці с. Райківці біля Хмельницького. Адміністрація тюрми намагалася переконати отця Порфирія, щоб він “покаявся” і зрікся Української Греко-Католицької Церкви. За це обіцяли його звільнити. Пропонували також стати донощиком. Від таких підступних пропозицій єромонах категорично відмовлявся. Зректися своєї віри намовляли також співв’язні - можливо, за намовою адміністрації тюрми83.

Спочатку в’язні погано ставилися до отця, але коли побачили, що це праведний чоловік, почали шанувати84. З розповідей отця Порфирія довідуємося, що в тюрмі він і сповідав людей, і, бувало, хрестив, а також духовно наставляв спів’язнів. Отець Порфирій розповідав племінникові, який відвідував його в Райківцях, що влада забороняє йому молитися, але він, однак, ставить у куточку камери маленьку ікону і молиться вранці та ввечері. Володимир Чучман звернувся до начальника в’язниці з проханням, щоб отцеві-єромонахові дозволили молитися в камері. Начальник запевнив, що не буде у цьому перешкоджати85. З в’язниці отець Порфирій привіз чотки, які сам сплів і на яких палко молився в неволі. В Райківцях отця тримали, доки не вийшов увесь присуджений йому термін покарання (півтора роки). Додому отець повернувся на початку 1975 року.


Настоятель отець Мирон, духовний батько єромонаха Порфирія, дуже підупавав силами у свої 90 років і хотів, щоби ще за його життя повернувся з в’язниці його учень. Він дожив до цього моменту і був вдячний за це Господеві. Коли отець Порфирій повернувся з ув’язнення, монаше життя в Дорівській обителі ожило з новою силою. І цей, другий, термін ув’язнення не відібрав у нього відваги й рішучості воїна страждущої Христової Церкви.

6 січня 1976 року в Дорі безперервно ішов дощ86. Вранці отці відправили Службу Божу. Отець настоятель Мирон почувся знесиленим. Він поблагословив Святу Вечерю і ліг у ліжко. Потім попросив свяченої води і кропила. Встав, покропив кімнату, свої чоботи, немовби готуючись у дорогу87. Тоді ліг, і його душа відійшла у вічне життя до Отця Небесного, якому він свято служив у своєму земному житті. Вістка про смерть отця Мирона швидко облетіла весь край. Попрощатися зі своїм духовним пастирем ішли люди з близька і з далека, не відчуваючи страху перед владними заборонами. Влада не перешкоджала в проведенні похорону, а лише спостерігала збоку. Під час похорону – а це було на святого архидиякона Стефана – перестав падати дощ, засвітило сонце, встановилася гарна погода88. Похоронну службу відправляли єромонах Володимир (Василій) Вороновський і єромонах Порфирій Чучман. На похороні були єромонахи, священики, монахи, монахині, які тоді не виявляли себе перед владою, бо такі були умови підпільного життя. Під час похорону єромонах Порфирій заохочував духовенство і вірних до молитви89. Єромонах Володимир виголосив проповідь, у якій закликав вірних до стійкості та витривалості у вірі, до вірності Христовій Церкві. Приклад твердої віри у цей нелегкий час дав отець Мирон90. Похорон настоятеля монастиря монахів студитів став масовим свідченням віри людей в Бога та приналежности до Українській Греко-Католицької Церкви. Люди славили Бога в колядках, молилися за отця Мирона і до отця Мирона. Тіло усопшого єромонаха Мирона Деренюка поховали в Дорі, на цвинтарі біля парафіяльної церкви91.


Після смерти настоятеля єромонах Порфирій почав молити Бога, щоб послав йому помічника до співжиття в монашестві. У той час він часто відвідував у Надвірній одного чоловіка, прикутого хворобою до ліжка. В цьому домі часто відправляв Службу Божу, сповідав, причащав, приносив милостиню. Хворого доглядав нежонатий чоловік Федір Гордійчук92, якому було вже понад шістдесят років. Отець Порфирій звернув увагу на покірливу і послужливу вдачу цього чоловіка і запропонував йому піти до монастиря. Світські люди відраджували Федора від монастиря, бо він, мовляв, не витримає важкого монашого життя біля отця Порфирія. Та коли його підопічний помер, він прийшов-таки в Дору до отця Порфирія, щоби жити монашим життям93. Довгий час братові Федору не давали дозволу на постійне проживання в Дорі, відмовлялися прописати його в домі, де жив єромонах Порфирій. Представники місцевої влади наказували йому залишити Дору. Але Господь допоміг, і через добрих людей Федір Гордійчук отримав дозвіл на постійне проживання в монастирському домі94.

Отець Порфирій дякував Богові за брата Федора і любив повторювати: “ Господь скинув мені Федора з неба!” Разом вони прожили в монашестві ще десять років гонінь і переслідувань, а в часи свободи їх розлучила смерть отця.

Незважаючи на тюремні ув’язнення, багаторазові штрафи і попередження від влади, отець продовжував душпастирську працю. Бували періоди, коли студитську обитель перевіряли і обшукували двічі на тиждень. Отцеві погрожували новим ув’язненням, знімали з нього священичий одяг95. На богослуження в Дорівський монастир таємно приходили миряни і духовні особи. З розповідей сестри Єлисавети Яворської ЧСВВ довідуємося, що коли в студитській обителі молилися, то завжди виникало напруження, коли біля будинку зупинялася машина: чи бува не міліція? Одного разу, а це була поминальна субота перед П’ятдесятницею, побачили, що до хати направляються міліціонери. На богослуженні були і світські люди. Сестра Єлисавета швидко взяла інтенції (карточки з іменами померлих), що їх принесли люди, і вискочила через вікно в протилежний від дороги бік. Іншим разом, коли в монастир прийшли з перевіркою, ця сестра заховала богослужбові книжки собі під одяг, а її то вже не обшукували. Забрали з хати багато книжок, всім – і отцеві, і людям – погрожували судом, Сибіром96. Одного разу застали багато людей на богослуженні в празник Переображення Господнього. Люди з гірських сіл прийшли на Святу Літургію, принесли посвятити первоплоди. Несподівано нагрянули представники влади. Службу Божу перервали, людей пофотографували і наказали розходитися, бо вони, мовляв, будуть наводити порядок з монахами97. Вірна підпільної Греко-Католицької Церкви Магдалина Бакай розповіла, що три рази була присутня при тому, як робили обшук в домі отця Порфирія. Після одного з обшуків отця оштрафували на 100 крб., а її, за те, що прийшла на молитву, - на 50 крб.98


У 1984 р. перед святом Воскресіння Христового до монастиря прийшло на богослуження багато людей. До півночі отець сповідав, а потім відправив Святу Літургію. Раптом приїхала міліція. Люди втекли. Почався обшук. Забрали багато книжок і церковних речей, отця лаяли. Відколи брат Федір жив у Дорі, влада чотири рази штрафувала отця після обшуків у монастирі99. Отець Порфирій їздить по селах Гуцульщини, вночі сповідає людей, на світанку відправляє Службу Божу, причащає, батьківським словом утверджує у вірі100.

Єромонах Порфирій їздить до славного чудотворного місця – Зарваниці, де протягом багатьох століть прославилася багатьма чудами Пресвята Богородиця. Отець відвідує в Зарваниці те місце, де колись був монастир святого Івана Хрестителя монахів студитів, на фундаментах зруйнованої церкви молиться і плаче, згадує юнацькі роки. Неподалік чудотворного джерела вночі сповідає людей. Жінки сплітали з барвінку престіл, на якому отець відправляв Службу Божу101. Треба було, щоб люди могли ще перед світанком, безпечно вернутися додому. Не раз влада посилала до Зарваниці автобус міліціонерів, щоб вони розганяли людей і не давали молитися102. В Зарваниці, як в Дорі представники радянської влади забороняли отцеві Порфирію молитися, переривали молитву, йому доводилося вислуховувати погрози, зазнавати зневаг103.

Але була на те Господня воля, щоб єромонаха Порфирія не ув’язнили втретє. Влада, мабуть, думала, що отцеві залишилося недовго жити, адже він уже був досить похилого віку. Можливо, чиновників зупиняло добре ім’я отця Порфирія і великий авторитет серед людей.

В кінці 1980-их років комуністична ідеологія втрачає силу. Господь посилає час перемін. Cтарець Порфирій дуже радіє цьому, бо своїми молитвами до Бога і терпіннями наближав цей час. У 1990 році на свято Богоявлення, коли в монастирі відбувалося водосвяття, приїхав директор Яремчанського будинку культури, віддав ключі від монастирської церкви і сказав, що можна відчиняти церкву, бо вона “буде ваша”. Отець Порфирій увійшов у церкву, роззувся і розпростерся хрестом посеред церкви. Довго він так лежав, плачучи від радости. Тоді встав і сказав до людей: “Дякувати Богу, що ми дочекалися цього часу!”104


28 січня 1990 року в монастир святого пророка Іллі з’їхалися єромонахи і монахи Студійського Уставу зі своїм ігуменом – владикою Юліаном Вороновським на урочисте відкриття храму. Після довгих років заборони УГКЦ люди вперше побачили так багато молодих і старших віком єромонахів і монахів студитів, які перебували у підпіллі. На відкриття храму прибули і світські священики, монахині різних згромаджень. Люди знову почули багатоголосий монаший спів на Вечірні та на Утрені. На Святій Літургії були присутні сотні вірних із Дори, Яремча, з усієї Гуцульщини. У своєму пастирському слові ігумен кир Юліан Вороновський дякував Господу Богу за Його любов, дякував єромонахові Порфирію за стійкість у вірі і витривалість в ісповідництві105.

Від цього часу монастир святого пророка Іллі розпочав свою офіційну діяльність. Отець Порфирій мав дуже великий авторитет в людей. Його шанували як ісповідника віри, доброго душпастиря, цілителя душ і тіл, як великого добродія для бідних і знедолених, мудрого господаря. Люди, приходячи до монастиря, могли вже не боятися переслідувань. Усіх потребуючих отець тепло приймає, допомагає в духовних потребах. Водночас отець розпочинає відбудову монастиря і церкви, сам щоденно працює фізично.

Архимандрит Юрій Макар (†1991) посилає на допомогу отцеві Порфирію молодого єромонаха Йосифа Міляна, який допомагає у відправі богослужень, сповідає людей. З метою відродження духовности отець Йосиф розпочав працю з дітьми і молоддю, і це йому вдалося106. Невдовзі отець Мілян вернувся до Львова виконувати інші обов’язки, а на прохання отця Порфирія ігумен Севастьян Дмитрух вересні 1991 року скеровує в Дору єромонаха Олександра Приліпа як настоятеля монастиря святого пророка Іллі107.

У 1992 році монастир придбав у м. Яремче два будинки, які почали використовувати для реколекцій і дитячих релігійних таборів. У 1993 році монахи студити вирішили розмістити в одному з цих будинків новіціят. Наставником новиків був молодий єромонах Орест Козак, який займався духовною опікою п’тнадцять новиків108. Старець Порфирій був для молодих взірцем монаха. Їхній наставник радо відпускав новиків до отця на сповідь чи на духовну розмову. Не раз отець Порфирій сам відвідував новиків, хотів бути разом з ними на молитві, на трапезі. Отець Порфирій радів, що монастир розвивається і що його досвід стає в пригоді молодим. Отець пригадував, що в часи його молодости деякі духовні особи говорили йому, тоді ще братові Порфирію, що коли минуться Шептицькі, то минуться і монахи студити. Тепер отець міг з радістю констатувати: “А бачите, не минулися!”109


У час відродження Української Греко-Католицької Церкви єромонаха Порфирія запрошують на богослуження до багатьох міст і сіл, на відкриття храмів, на посвячення могил, на храмові празники, а особливо туди, де були міжконфесійні суперечки. Отця шанують владики. На кожне храмове свято монастиря святого пророка Іллі, починаючи з 1993 року, відправляється Архиєрейська Божественна Літургія. Отець Порфирій цікавиться життям студитських монастирів, живе їхнім життям, життям Христової Церкви, свого народу. Він здійснює паломництво до Києво-Печерської Лаври, Святоуспенської Унівської Лаври, до чудотворних місць - Зарваниці, Гошева, Підкаменя та інших.

У лютому 1996 року до монастиря святого пророка Іллі прибув на служіння єромонах Никанор (Микола Лоїк). Отець Порфирій завжди по-батьківськи ставився до нього, був його сповідником і порадником, молився за його утвердження у монашестві. Отець ігумен Севастьян періодично присилав молодих монахів, аби вони пожили коло вимогливого старця. Ті монахи, яким пощастило пожити поруч отця Порфирія, вдячні йому за його духовну опіку, молитви, і ніхто не поминає злом його вимогливости у справах монашого життя.

25 травня 1996 року монахи студити урочисто вшанували 90-літній ювілей сивобородого і вже вдвоє згорбленого єромонаха Порфирія110. Щоправда, ця урочистість відбувалося без ювіляра, бо старенький отець, у монашій покорі, не хотів слухати про себе похвал. На Святій Літургії ігумен Севастьян зачитав привітання від Блаженнішого Мирослава Патріярха Мирослава Івана кардинала Любачівського. У цьому привітанні Глава Церкви писав: “засилаю найкращі побажання і запевнення молитов, щоби Всевишній і надалі обдаровував Вас багатством своїх ласк і благодатей111. Отець ігумен у своєму слові сказав, це час жнив, що ми пожинаємо плоди. У свої дев’ятдесят літ отець Порфирій ще працює як священик, монах, добрий господарі. На цьому, одному, місці він прожив по-геройськи як ісповідник віри, як ніхто з нас112.


Дев’ятдесятилітній старець Порфирій щоденно молиться з братією утреню і вечірню, відправляє Службу Божу, сповідає багато людей, читає молитви над хворими, працює фізично на городі або виконує іншу роботу та ще наглядає за будовою великої каплиці через дорогу від монастиря. Отець дуже цінував цю будову, мріяв, щоби каплиця була на славу Божу і на користь людям.

На храмове свято святого пророка Іллі в 1996 році владика Павло Василик і архимандрит кир Юліян Вороновський посвятили каплицю на честь Верховних Апостолів Петра і Павла.

Для монастиря святого пророка Іллі день 20 квітня 1998 року став історичним. За рішенням Загальної Ради ігумен Севастьян уділив отцю Порфирію Велику Схиму з наданням нового імени – Павло. Це особливе благословення Церкви отець ігумен уділив на Святій Літургії при великому зібранні духовенства, монахів і мирян113. Хто це є – монах великосхимник? Як пише Студійський Устав, “Великосхимник при тих самих обітах зобов’язується вести більш строге життя покути і праці, життя аскетичне, а осягається це наслідуванням ангельського життя у правді, станом життя, коли дух бере гору і остаточно перемагає тіло, цього усі монахи повинні бажати, до цього прямувати, щоб осягнути вершину свого покликання114. А “при обряді надання Великої Схими новопоставлений схимник одержує відзнаки Великої Схими: аналав і куколь, на якому, згідно зі Студійським Уставом Патріярха Олексія, є нашитий або вигаптуваний хрест і знаряддя Господніх страстей115. У своєму слові на Святій Літургії отець ігумен сказав: “Вдруге він помирає для світу, ще більше відрікається світу, щоби через смерть увійти у вічність. Важко це зрозуміти – померти будучи живим116.

У схимонаха Павла було багато духовних дітей: священики, монахи, монахині, студенти семінарій, миряни різних станів. Відвідував старця Павла його улюблений учень отець Василь Семенюк, ректор Тернопільської духовної семінарії зі своїми студентами. Отець Павло семінаристів сповідав, давав короткі науки, кожного благословив, кропив свяченою водою. Вдячні паломники співали отцеві пісні на славу Божу і закінчували многоліттям. Схимонах плакав від радости.


Наприкінці 1998 року отець дуже підупадає на силах, має хворі ноги, не може ходити. Схимонах Мирон (Михайло Уніят), який доглядав отця в останні роки його життя, возить його на візку. До самої смерти старець Павло був вдячний братові за його чуйну турботу.

У присутності ігумена єромонаха Севастьяна, настоятеля монастиря єромонаха Олександра і своєї родини в особі племінника Володимира Чучмана отець оголосив свою волю, щоб його поховали на Чернечій горі в Уневі117. Згодом він повторив це своє прохання перед новим ігуменом єромонахом Венедиктом Алексійчуком і новим настоятелем монастиря єромонахом Самуїлом Мосціпаном118.

У 1999 році на храмовий празник Успення Пресвятої Богородиці в Унівській Лаврі отець Павло приїхав з монахами з Дори, щоби ще раз вклонитися Пресвятій Богородиці в Унівській чудотворній іконі, яку він любив і достойно вшановував, подякувати за покров і провідництво в житті. Люди стояли у довгій черзі до отця Павла, який, сидячи у візочку, уділяв благословення. “Він благословляв по-доброму, лагідно. Відчувалося духовне тепло119. Його благословення були, як прощання з рідним краєм.

Отець в покорі приймає хвороби і немочі похилого віку. Для нього ці терпіння стали чистилищем ще тут, на землі. Він молиться за щасливу смерть120. Перед Різдвом Христовим 2001 року старець Павло сказав, що буде відходити від нас у час Йорданських свят. Хтось запитав про точну дату, і він відповів: 25 січня, бо такого числа він народився і такого ж відійде до вічности. Саме 25 січня закінчується попразденство Богоявлення.

Настоятель монастиря єромонах Самуїл був біля отця Павла, коли він відходив у вічність, по-синівськи турбувався про духовного батька монашої родини. В неділю 21 січня 2001 року отець Павло сповідається, причащається. А ввечері єромонахи Самуїл і Никанор та єродиякон Юстин уділили йому Святу Тайну Єлеопомазання. Отець заснув. У четвер 25 січня, коли монахи молилися утреню, отець, який лежав у сусідній кімнаті, підвівся і сів на ліжку, подивився навкруги, знову ліг і душа його відійшла до Господа нашого Ісуса Христа. Душа єромонаха Павла розлучилася з тілом о 6 год. 30 хв.121


Хоч була зима, вночі йшов дощ, а вранці надворі було тепло. Люди, що йшли до монастиря, побачили на небі веселку між Дорою і Яремчем над обителлю святого пророка Іллі. Напевно, це був добрий знак від Бога про подію, що сталася цього ранку122.

Тужлива мелодія трембіт прикликала тисячі вдячних сердець попрощатися зі своїм духовним батьком123. Усопший отець зібрав біля себе майже всю Студійську родину. Очолював богослуження чину монашого похорону і заупокійну Святу Літургію архимандрит кир Юліян Вороновський у співслужінні отця ігумена Венедикта Алексійчука, ректора Тернопільської семінарії отця Василя Семенюка, багатьох єромонахів і отців. Поминальні богослуження співали монахи студити зі студентами Тернопільської духовної семінарії. Лине до небес безперервна молитва монахів і монахинь, побожного люду, греко-католиків і православних. Церква святого пророка Іллі не може вмістити всіх, багато людей стоїть надворі. “Сама атмосфера похорону була радісною, настрій був піднесений, люди свято вірили, що отець Павло залишився посеред нас124.

Гуцульщина прощалася з чоловіком, який віддав їй більшу частину свого життя, підтримував живий вогник віри в гуцулів, з монахом, який став майже легендою в цьому краї125. Увечері 27 січня тіло схиєромонаха Павла Чучмана привезли до Святоуспенської Унівської Лаври. Він повернувся туди, де багато років тому з благословення ігумена Климентія Шептицького почав свій подвиг. Великий скарб віддали Карпати, Гуцульщина Уневу126.

У неділю 28 січня поминальну Святу Літургію очолив отець ігумен Венедикт у співслужінні з багатьма єромонахами і отцями. Прощалася з отцем Павлом монаша родина, рідні, прощалися всі присутні. Після завершення чину монашого похорону, велелюдна процесія рушила на Чернечу гору. На монашому цвинтарі спочив отець Павло поряд зі своїм архимандритом Юрієм Макаром і маґістром Йосифом Шестюком, серед єромонахів, монахів, з якими починав монаше життя. У прощальному слові отець ігумен сказав, що “отець лягає до гробу, до землі, щоби дати добрі плоди. Він віддає своє життя. Щоби ми виросли в людей праведних, людей святих127.

Довгою і тернистою земною дорогою провів Господь душу схиєромонаха Павла, яка відійшла від нас, залишивши після себе невгасиме світло чеснотливого життя. Отець трепетно ніс своє спасіння і цим врятував багатьох. Плоди його праці назавжди залишаться посеред нас.




следующая страница >>