vchilka.in.ua 1 2 ... 4 5

Анджей Сапковський

Дорога, звідки не повертаються

Переклад з польської: Богдан Будай

Строкатий птах, що сидів на плечі Вісенни, скрикнув, затріпотів крилами, гучно злетів і щез поміж дерев. Вісенна стримала коня, прислухалась, а потім обережно рушила далі лісовою стежиною.

Чоловік, здавалось, спав. Сидів він посеред галявини, опираючись на стовп. Наблизившись до незнайомця, Вісенна побачила, що очі його відкриті. Ще раніше вона зрозуміла, що його поранено. Пов’язка, що покривала ліве плече і біцепс, була просякнута кров’ю, котра ще не встигла присохнути.

- Вітаю, хлопче, - обізвався поранений і виплюнув довгу стеблину. – Куди прямуєш, якщо можна запитати?

Вісенні не сподобалось, що її охрестили хлопцем, – і вона відкинула каптура з голови.

- Запитати можна, - відповіла, - але чи виправдана твоя зацікавленість?

- Вибачте, пані, - промовив чоловік, примруживши очі. – Ви ж маєте чоловічу одежину. А щодо зацікавленості, то вона виправдана, аякже. Бо вже вельми цікаве це роздоріжжя. Спіткала мене тут одна незвична пригода…

- Бачу, - перебила його Вісенна, дивлячись на нерухомий, неприродно скарлючений об’єкт, що лежав в попороті на відстані десяти кроків від штурпака.

Чоловік прослідкував за її поглядом. Потім їх очі зустрілись. Вісенна, вдаючи, що відкидає волосся з чола, доторкнулась до діадеми, що була прихована під ремінцем зі зміїної шкіри.

- Так, - спокійно промовив поранений. – Там лежить небіжчик. Ви маєте гостре око. Певно вважаєте мене за розбійника? Я маю рацію?

- Не маєш, - відповіла Вісенна, не прибираючи руки від діадеми.

- А, - пробурмотів чоловік. – Так. Але…

- Твоя рана кровоточить.

- Більшість ран мають таку дивну властивість, - посміхнувся ранений, демонструючи свої гарні зуби.

- Під пов’язкою, зробленою однією рукою, кровоточити вона буде ще довго.

- Тоді чи не буде ваша ласка обдарувати мене своєю поміччю?


Вісенна зіскочила з коня, прокресливши підбором м’яку землю.

- Звати мене Вісенною, - сказала вона. – І я не звикла «обдаровувати» когось. А ще я не люблю, коли до мене звертаються у множині. Добре, я огляну твоє поранення. Підвестись можеш?

- Можу. А треба?

- Ні.

- Вісенна, - повторив чоловік, трохи піднявшись, аби полегшити її морочення з пов’язкою. – Гарне ім’я. Казав тобі вже хтось, Вісенно, що ти маєш прекрасне волосся? Цей колір називають мідним, так?

- Ні. Рудим.

- Ага. Коли закінчиш, я подарую тобі букет з люпину, якраз того, що росте он там у рові. А доки перев’язуватимеш, розповім – аби згаяти трохи часу – що зі мною тут трапилось. Прийшов я сюди, уяви собі, тим самим шляхом, що й ти. Бачу – стоїть на роздоріжжі стовп. Власне, це він і є. До стовпа прибита дошка. Гей, боляче!

- Більшість ран мають таку дивну властивість, - Вісенна відірвала останні присохлі шматки полотна, навіть не намагаючись бути делікатною.

- Дійсно. Мабуть, забув. Про що я… А, так. Підходжу, дивлюсь, а на дошці напис. Кривульки якісь, я знавав колись лучника, який міг напісяти на снігу літери гарніші. Читаю… А що це таке, моя пані? Що то за камінь? Ну, нічого собі! На таке я навіть не сподівався!

Вісенна поволі провела гематитом вздовж рани. Кровотеча зупинилась миттєво. Заплющивши очі, вона ухопила плече чоловіка обома руками, щосили притискаючи кінці рани. Прибрала долоні – шкіра зрослась, залишивши на згадку карміновий шрам.

Чоловік мовчав, уважно придивляючись до неї. Врешті обережно обмацав плече, випрямив спину, потер шрам і покрутив головою. Надягнув свитку з закривавленим рукавом і жупан, підвівся на ноги, підняв з землі пас з мечем, кошелем і фляжкою та застібнув пряжку у вигляді голови дракона.

- Що називається, пощастило, - промовив він, не зводячи з Вісенни ока. – Натрапив на цілительку в гущавині лісу, в міжріччі Іни та Яруги, де легше зустріти вовкулаку або, що більш вірогідно, п’яного дроворуба. Як щодо платні за лікування? Маю нещастя поскаржитись на брак готівки. Букету з люпину вистачить?


Вісенна подібне питання проігнорувала. Підійшла ближче до стовпа, задерла голову – дошка була прибита на рівні очей високого чоловіка.

- «Ти, котрий прийдеш з заходу, - прочитала вона вголос. – Ліворуч прямуватимеш – повернешся. Праворуч прямуватимеш – повернешся. Вирушиш прямо – не повернешся». Маячня якась.

- Я подумав точнісінько, як ти, - погодився чоловік, обтрушуючи з колін хвою. – Бо знаю цю місцину. Прямо, тобто на схід, йде дорога до перевалу Торгівців, на купецький тракт. І чому звідти не можна повернутись? Такі гарні дівчата, що неодмінно оженять? Непристойно дешева горілка? Чи може звільнилось місце бургомістра?

- Відхиляєшся від теми, Коріне.

Чоловік відкрив рота, здивований до межі.

- Звідки ти знаєш, що мене звати Коріном?

- Сам мені нещодавно сказав. Оповідай далі.

- Сказав? – чоловік дивився на неї з неприхованою підозрою. – Справді? Ну, може… На чому я зупинився? Ага. Читаю я, розумієш, і дивуюсь, що за баран вимислив цей напис. Аж ось, чую, хтось белькоче та буркоче в мене за спиною. Озираюсь - бабця, сивенька, згорблена, з костуром, не інакше. Питаю ввічливо, чого їй тут треба, а вона лопоче: «Зголодніла я, пане лицарю, от світання на зуб і макової росинки не куштувала». До речі, у бабці лишень один зуб і залишився. Зворушився я так, що дістав окрайчик хлібу та в’яленого ляща, котрого придбав у рибалок над Яругою, і дав бабі. Та сіла, жує собі, крекче та тільки кісточки випльовує. А я надалі оглядаю цей чудернацький дорожній знак. Враз бабця обзива мене: «Добрий ти, лицарю, почастував мене, і нагорода тебе тепер не омине». Хотів їй сказати, куди вона може свою нагороду запхнути, а бабуся мовить: «Підходь ближче, я тобі на вухо важливу таємницю прошепочу, як людей добрих від нещастя врятувати, слави надбати та багатства».

Вісенна зітхнула, присіла поруч з раненим. Він їй подобався, високий, ясноволосий, з довгастим обличчям та видатним підборіддям. Та й не смердів він так, як смерділи чоловіки, з якими їй доводилось зустрічатись. Ледве відігнала вона настирливу думку про те, що занадто довго вже мандрує лісами та дорогами на самоті.


А Корін тим часом продовжував:

- Ха, помишляю собі, мовляв, класична оказія трапилась. Якщо бабця не страждає склерозом, а має ясну клепку, то може і буде з того який зиск для бідного вояка. Нахилився я до неї, підставив вухо, як телепень. Ну, якби не вироблений рефлекс, отримав би прямісінько в горлянку. Відскочив, а кров цебенить, неначе вода з палацового фонтану, а бабця суне на мене з ножем, виє, лаючись і плюючись. Не зрозумів я ще тоді, наскільки все серйозно. Я її тоді схопив, стиснув, аби переваги позбавити, і відчуваю, що то несправжня старенька. Груди-то тверді, як камінь…

Корін зиркнув в бік Вісенни, аби подивитись, чи вона не ніяковіє. Вісенна ж слухала з ґречним виразом зацікавленості на обличчі.

- Про що то я… Ага. Думав, звалю її з ніг та роззброю, але де там. Сильна неначе рись. Відчуваю, за мить висмикне руку з ножем. Що було робити? Відштовхнув я її, поліз за мечем… Ну, далі вона напоролась сама.

Вісенна сиділа мовчки з рукою біля чола, неначе в задумі поправила зміїного ремінця…

- Вісенно? Я кажу, як воно було. То дійсно була жінка, і мені за те соромно, але щоб мені сконати, якщо то була нормальна жінка. Ледве вона впала, миттю змінилась. Помолодшала.

- Ілюзія, - задумливо промовила Вісенна.

- Що?

- Нічого, - Вісенна підвелась на ноги, підійшла до тіла, що продовжувало лежати в папороті.

- Тільки поглянь, - Корін став поруч з нею. – Баба, як статуя з двірського фонтану. А була згорблена і зморщена, як дупа столітньої корови. Щоб мене…

- Коріне, - перервала Вісенна, - нерви маєш сильні?

- Ге? А до чому тут мої нерви? Загалом, якщо воно тебе цікавить, ще не скаржився.

Вісенна знала з чола ремінець. Самоцвіт в діадемі палав молочним блиском. Вона стала понад тілом, простягнула руки, заплющила очі. Корін глядів на неї з напіввідкритим ротом. Вісенна нахилила голову, шепочучи щось, чого чоловік не розумів.


- Grealghane! – викрикнула вона.

Папороть активно заворушилась. Корін відскочив, миттю діставши меча, і завмер в оборонній позиції. Тіло стріпнулось.

- Grealghane! Говори!

- Aaaaaaaa! – долинуло з папороті наростаюче хрипке виття. Труп вигнувсь дугою, трохи не злітаючи в повітря і торкаючись землі лишень п’ятами та потилицею. Виття стихло, перетворилось на уривчасте, а потім – і на горлове белькотіння, переривчаті стогони і крики, що поступово набирали силу, але були все такими ж незрозумілими. Корін відчув стікаючу по спині холодну цівочку поту, яка дратувала шкіру, немов слизька гусінь. Стиснувши кулаки, аби стримати жахливе тремтіння в передпліччях, він щосили збирав усю свою силу волі, аби побороти бажання дати драпака вглиб лісу.

- Огг… нннн… ннгаммм… - забелькотів небіжчик, деручи землю нігтями і булькаючи кривавими бульбашками, що лопали на губах. – Нар… еееггг…

- Говори!

З протягнутих долонь Вісенни цідився мутний струмок світла, в якому вирував і клуботівся пил. З попороті виринуло в небо листя та гілля. Мрець захлинувся, захлюпав і почав говорити. Абсолютно виразно.

- … роздоріжжя в шести милях південніше від Ключа. По… Послав. До Кругу. Хлопа. Нак…гггг…Аааазав. Наказав.

- Хто?! – кричала Вісенна. – Хто наказав?! Говори!!

- Ффффф… ггг… генал. Відібрати папери, листи, амулети. Пер… стні.

- Говори!

- … ревалі. Кістківець. Ге… нал. Забрати листи. Пер… гаменти. Що прийде з маааааааааааааа! Єєєєєєєєєєє! Нииииииии!!!

Голос завібрував, белькіт потрохи зникав, переростаючи в пронизливе виття. Корін не витримав, кинув меча, заплющив очі і щосили закрив вуха долонями. Так він і стояв, допоки не відчув на плечі дотик чужої долоні. Сильно затремтів усім тілом, неначе хтось схопив його за геніталії.

- Уже все позаду, - сказала Вісенна, витираючи піт з чола. – Я ж питала тебе щодо нервів.

- Що за день, - видихнув Корін, підняв меча і сховав його до піхв, намагаючись не дивитись в бік нерухомого вже тіла.


- Вісенно?

- Слухаю.

- Ходімо звідси. Якнайдалі від цього місця.
ІІ
Вони їхали разом на коні Вісенни зарослою лісовою просікою, зборозненою ямами. Вона спереду, у сідлі, Корін позаду, на крижі, обіймаючи Вісенну в талії. Вісенна вже давно звикла без сорому вдовольнятись дрібними подаруночками, спорадично дарованими їй долею, і тому вона з задоволенням тепер притискалась спиною до грудей чоловіка. Обидва мовчали.

- Вісенно, - Корін наважився обірвати мовчанку першим, коли минуло десь близько години.

- Слухаю.

- Адже ти не тільки цілителька. Ти з Кругу?

- Так.

- Судячи з цієї… вистави, майстер?

- Так.

Корін відпустив її талію і ухопився за луку сідла. Вісенна примружилась від гніву. Звичайно, він цього бачити не міг.

- Вісенно?

- Слухаю.

- Ти зрозуміла щось з того, що та… що те… говорило?

- Трохи.

Знов мовчанка. Строкатий птах, пролітаючи понад ними в листі дерев, голосно закричав.

- Вісенно?

- Корін, зроби мені ласку.

- Яку?

- Припини базікати. Мені треба поміркувати.

Просіка спровадила їх просто вниз, в долину, в русло неглибокого струмку, що ліниво біг серед каміння та чорних пнів в пронизуючому місцину ароматі м’яти та кропиви. Кінь ковзався на камінні, вкритому осадом глини та мулу. Корін, аби не впасти, знову обійняв Вісенну в талії, ледве відганяючи настирливу думку про те, що занадто довго вже мандрує лісами та дорогами на самоті.
ІІІ
Поселення було класичним селом в одну вулицю, що притулилось до узгір’я вздовж тракту, солом’яне, дерев’яне та брудне, присіле за викривленими тинами. Коли вони під’їхали, собаки зчинили шалений галас. Кінь Вісенни спокійно йшов серединою дороги, не звертаючи уваги на собак, що постійно турбували його ноги своїми слинними мордами.

Зразу не з’явився ніхто. Потім з-за тинів, з доріжок, що йшли на гумно, з’явились мешканці – підозрілі, босі та хмурні. Несли вили, дрюки та ціпи. Хтось нахилився, підняв камінь.


Вісенна стримала коня, підняла руку. Корін побачив, що вона тримала в руці золотий ножик у вигляді серпа.

- Я - цілителька, - промовила вона виразно і дзвінко, хоча й не голосно.

Холопи опустили зброю, зашепотіли, перезирнулись. Їх вже було набагато більше. Кілька тих, що були ближче, познімали шапки.

- Як називається це село?

- Ключ, - долинуло з натовпу після хвилинної тиші.

- Хто над вами старший?

- Топін, вельможна пані. Ось, тама його хата.

Перш ніж вони рушили, з натовпу вийшла жінка з немовлятком.

- Пані… - промовила, несміло доторкаючись коліна Вісенни. – Донечка… Страждає від гарячки…

Вісенна зіскочила з коня, торкнулась голівки дівчинки і заплющила очі.

- Вранці буде здорова. Не кутай її так тепло.

- Дякую, вельмишановна пані… Стократно…

Топін, старшина поселення, вже стояв на подвір’ї і в цю мить розмірковував, що робити з вилами, котрі тримав напоготові. Врешті здер ними зі сходів куряче лайно.

- Вибачте, - промовив він, відставляючи вили під стіну халупи. – Пані. І ви, вельможе. Час непевний такий… Заходьте до оселі. Запрошую на частунок.

Увійшли.

Топінівська дружина, до її спідниці причепились двійка світловолосих дівчаток, подала яєчню, хліб і квасне молоко, опісля чого зникла в комірці. Вісенна, на відміну від Коріна, їла мало, сиділа задумлива й тиха. Топін крутив очима, чухмарився одно і гадав.

- Час непевний. Непевний. Біда нам, вельможні. Ми овець на руно виводимо, на спродаж те руно, а нині купців нема, то розтрачуємо стада, рунних овець б’ємо, аби було що до гарнцю вкинути. Здавна купці за яшмою, за каменем зеленим ходили до Амеллу, за перевал, там копальні є. Тамки яшму добували. А як купці йшли, то і руно брали, платили, добро різне залишали. Нема нині купців. Навіть солі нема - що заб’ємо, мусимо за три дні з’їсти.

- Вас оминають каравани? Чому? – Вісенна в задумі з якийсь час торкалась ремінця на чолі.


- Та оминають, - буркнув Топін. – Закрито шлях до Амеллу, на перевалі розсівся проклятий кістківець, живої душі не пропустить. То як там купцям ходити? На смерть?

Корін завмер із завислою в повітрі ложкою.

- Кістківець? Що за кістківець?

- А бо то я знаю? Кістківець, кажуть, людожер. На перевалі наче сидить.

- І не пропускає каравани?

Топін заходився хатиною.

- Тільки деякі. Кажуть, свої. Свої пропускає.

Вісенна зморщила чоло.

- Як це… свої?

- Ну, свої, - пробуркотів Тобін і якось зблід. – Народові з Амеллу ще гірше, аніж нам. Нас хоч бор трохи годує. А тамки на голій скелі сидять і тільки-но те й мають, що їм кістківці за яшму спродають. Обкручують, по-розбійницькі за кожне добро платити змушують, але що тамтешнім з Амеллу чинити? Яшму ж їсти не станеш.

- Які «кістківці»? Люди?

- Люди і врани, і інші. Здирачі то, пані. Вони до Амеллу возять те, що в нас віднімуть, там на яшму і камінь зелений міняють. А в нас силою забирають. По селах, бувало, грабували, дівок ґвалтували, а як противиться хто, мордують, півня червоного людям пускають. Здирачі, одне слово. Кістківці.

- Скільки їх? – обізвався Корін.

- Хто б їх там, пане вельможний, лічив. Село ж ми боронимо, купкою тримаємось. Та що з того, коли вночі налетять, підпалять. Ліпше вже не раз дати, чого хочуть. Бо кажуть…

Топін зблід ще більше, затремтів увесь.

- Що кажуть, Топіне?

- Кажуть, що кістківець, якщо його розлютити, злізе з перевалу і рушить до нас, в долину.



следующая страница >>