vchilka.in.ua 1 2 3 4 5

Вісенна раптово піднялась, обличчя її сильно змінилось. Коріна пройняли дрижаки.

- Топіне, - проказала чародійниця. – Де тут найближча кузня? Кінь мій підкову згубив на дорозі.

- Далі за селом, попід лісом. Тама кузня є і стайня.

- Добре. Тепер йди, попитай, де хто хворий або поранений.

- Велике вам дякую, добродійко вельможна.

- Вісенно, - промовив Корін, щойно за Топіном зачинились двері. Друїдка повернулась, зиркнула на нього.

- В твого коня з підковою все добре.

Вісенна мовчала.

- Яшма або ж її ще називають - яспис, тут все зрозуміло, а от зелений камінь – це жадеїт, яким славляться копальні Амеллу, - мовив Корін. – А до Амеллу дійти можна тільки через перевал Торгівців. Дорога, звідки не повертаються. Що мовила небіжчиця на роздоріжжі? Чому хотіла мене вбити?

Вісенна не відповіла.

- Не відповідаєш? Ну й не треба. І так потрохи все починає прояснюватись. Бабусенька з роздоріжжя чекала на когось, хто затримається перед тим дурним написом, що забороняє подальшу подорож на схід. Це було перше випробування: чи прибулець вміє читати. Далі бабця впевниться ще більше: хто, як не добрий самаритянин з Кругу Друїдів, зможе насправді почастувати голодну стару? Кожен інший, слово даю, відібрав би в неї ще й костура. Хитра бабця йде далі, починає говорити про бідних нещасних людей, що помочі потребують. Подорожанин, замість почастувати її копняком і плюгавим словом, як учинив би якийсь більш звиклий для цих околиць мешканець, нагострив вуха. Так, мислить бабця, то він. Друїд, що йде розправитись з бандою, яка наводить жах на цю місцину. А оскільки вона й сама, певно, з цієї банди, хапає ножа. Ха! Вісенно! Чи я не є напрочуд розумним?

Вісенна не відповіла. Стояла, відвернувшись до вікна. Бачила – напівпрозорі плівки з риб’ячих пузирів не становили перешкоди її погляду – строкатого птаха, що сидів на гілці вишні.

- Вісенно?

- Слухаю.


- Що таке цей кістківець?

- Коріне, - різко відповіла Вісенна, повертаючись до нього. – От навіщо ти лізеш не в свою справу?

- Послухай, - Коріна анітрохи не збентежив її тон. – Я вже вліз в твою, як ти кажеш, справу. Так вийшло, що саме мене збирались вбити замість тебе.

- Випадково.

- А я думав, що чарівники не вірять в випадковості, тільки в магічні притягання, збіг обставин і все таке. Зауваж, їхали ми на одному коні. І сміх, і гріх. Скажу стисло… Пропоную тобі свою поміч в твоїй місії, ціль якої я вже майже допетрав. Відмову трактуватиму, як ознаку пихи. У нас кажуть, що ви, в Крузі, сильно занижуєте важливість простих смертних.

- Це брехня.

- Чудово все складається, - Корін виставив свої зуби. – Не гаймо тоді часу. Їдьмо до кузні.
ІV
Мікула сильніше ухопив стрижень кліщами і сунув його у вогонь.

- Дми, Чопе! – наказав він.

Челядник повис на важелі міхів. Його пухкенька пика блищала від поту. Незважаючи на широко відчинені двері, в кузні панувала нестерпна спека. Мікула переніс стрижень на ковадло, кількома сильними ударами молоту розплющив кінець.

Стельмах Радім, сидячи на необробленому стовбурі берези, також спітнів. Розхристав семирягу і витягнув сорочку зі штанів.

- Добре вам казати, Мікуло, - промовив він. – Вам бійка не в новину. Кожен знає, що ви не тільки в кузні кували. Встигли давно лоби потовкти, не лише залізо.

- То й дяку мали б, що є у вас такий міцний в громаді, - сказав коваль. – Вдруге вам кажу, що не буду більше їм в ноги кланятись. Ані працювати на них. Не підете зі мною, тоді я рушу сам або ж з такими, що в них кров, а не питво, в жилах тече. Влаштуємо засідку, будемо їх по одному хапати, як кого надибаємо. Скільки їх? Десятки зо три? Може й того нема. А сіл з нашого боку перевалу? Парубків хвацьких? Дми, Чопе!

- Та дму!

- Сильніше, хлопче!

Молот брязкав за зустрічі з ковадлом ритмічно, ледве не мелодійно. Чоп качав щосили. Радім висякався в палець, якого витер потім об халяву.


- Добре вам казати, - повторив він. – А скільки з Ключа піде?

Коваль опустив молота, промовчав.

- Ось і я думаю, - сказав стельмах. – Ніхто не піде.

- Ключ – село мале. Можна попитати в Порогах або в Качані.

- Гаразд. Скажу вам, як є. Без вояків з Майєни люди не рушать. Деякі так думають: що нам тамки, врани, боболаки, тих можемо на вили взяти трохи, але що робити, коли кістківець на нас попре? В бор тікати. А халупи, здобуток? На плече не візьмеш. А на кістківця з нашими силами не рушиш, це й так ясно.

- А звідкіля нам знати?! Бачив його хто?! – викрикнув коваль. – Може насправді нема ніякого кістківця?! Тільки страху хочуть вам в гузно нагнати, кметкам. Бачив його хто?

- Не гадайте, Мікуло, - Радім схилив голову. – Самі знаєте, що з купцями в варті не шибеники які були, а закуті в залізо справжні рубаки. А прийшов хто з перевалу? Ні одного. Ні, Мікуло. Треба зачекати, кажу вам. Дасть комес з Майєни поміч, тоді інша справа буде.

Мікула відклав молота, знову всунув стрижня в полум’я.

- Не прийде військо з Майєни, - промовив він понуро. – Побилися ці паничі поміж собою. Майєна з Розваном.

- Чому?

- А бо то я знаю, чому й за що ці вельможні деруться?! Як на мене, з нудьги, коні застояні! – відказав коваль. – Бачили його, комеса! За що ми йому, гадові, данину платимо?

Вирвав стрижня з жару, аж іскри сипнули, заметляв ним в повітрі. Чоп відскочив. Мікула схопив молота, вдарив раз, другий, третій.

- Коли комес хлопця мого прогнав, до Кругу тамтешнього його відіслав допомоги просити. До друїдів.

- До чаклунів? – недовірливо запитав стельмах. – Мікуло?

- До них. Та хлопець не прийшов ще.

Радім похитав головою, підвівся, підтягнув штани.

- Не знаю, Мікуло, ой, не знаю. Не для моєї макітри то. Але й так на те ж саме вийшло. Чекати треба. Закінчите роботу, враз поїду, треба мені…

Перед кузнею на подвір’ї заіржав кінь.

Коваль завмер з молотом, знесеним над ковадлом. Стельмах застукотів зубами, зблід. Мікула помітив, що руки його тремтять, витер їх мимоволі об шкіряний фартух. Не допомогло. Проковтнув слину і рушив до виходу, в якому виразно вимальовувались силуети вершників. Радім і Чоп пішли слідом за ним, зовсім поруч, трохи позаду. Йдучи, коваль опер стрижня об стовпа поблизу дверей.

Побачив шістку гостей, всі кінні, в ватянках, ущільнених залізними плитками, кольчугах, шкіряних шоломах зі сталевими нанісниками, видовженими прямим лініями металу проміж здоровенних рубіново-червоних очей, що займали мало не пів обличчя. Сиділи вони на конях нерухомо, трохи недбало. Мікула, водячи поглядом з одного до другого, бачив їх зброю – короткі списи з широкими вістрями. Мечі з дивно викутими гардами. Бердиші. Протазани з зазублинами.

Напроти входу до кузні стояло двоє. Високий вран на сивку, вкритому зеленою попоною, зі знаком сонця на шоломі. І інший…

- Матінко, - прошепотів Чоп з-за спини коваля. І захлипав.

Інший вершник був людиною. Мав на собі темно-зелений плащ вранів, але з-під дзьобоподібного шолому поглядали на них бліді блакитні – не червоні – очі. В очах тих крилось стільки холоду, байдужої жорстокості, що Мікула відчув потворний страх, що вдирався холодом до нутрощів, нудотний, сповзаючий мурахою до сідниць. До сих пір було тихо. Коваль чув дзижчання мух, що клубочіли понад купою навозу за тином.

Чоловік в шоломі з дзьобом промовив перший.

- Хто з вас коваль?

Питання не мало сенсу, шкіряний фартух та постава Мікули зраджували його за першого погляду. Коваль мовчав. Впіймав оком короткий жест, якого блакитноокий виконав до одного з вранів. Вран схилився в сідлі і махнув навідліг протазаном, якого тримав посеред держака. Мікула скрутився, рефлекторно ховаючи голову в плечі. Удар, однак, не було призначено йому. Клинець потрапив Чопові в шию і вцілив укосом, глибоко, розтрощуючи ключицю і хребці. Хлопець повалився спиною на стіну кузні, хитнув стовпа біля дверей і завалився на землю на самім порозі.


- Я запитав, - нагадав чоловік в дзьобоподібному шоломі, не відводячи від Мікули очей. Долоня в рукавиці торкалась сокири, що висіла побіля сідла. Двійка вранів, що стояли поодаль, викресали вогонь, запалили смоляні скіпки, почали роздавити їх іншим. Спокійно, без поспіху, кроком об’їхали кузню, прикладаючи смолоскипи до стріхи.

Радім не витримав. Сховавши лице в долоні, заридав і рушив просто вперед себе, проміж двох коней. Коли вирівнявся з високим враном, той з розмаху встромив йому списа в живіт. Стельмах заскиглив, впав, двічі підкорчив і випростав ноги. Завмер.

- Ну що, Мікуло, чи як тебе там, - промовив блакитноокий. – Зостався сам. І нащо то було? Людей бунтувати, за поміччю десь там посилати? Думав, ми не дізнаємось? Дурний. Та в селах є такі, що й доповідають, аби бути вподобі.

Стріха на кузні тріскотіла, стікала, бухкала брудним золотавим димом, врешті хукнула, рикнула полум’ям, сипнула іскрами і чикнула потужним віддихом жару.

- Твого челядника наздогнали, випитали, куди його відсилали. На того, що має прийти з Майєни, теж чекаємо, - продовжував чоловік в шоломі з дзьобом. – Так, Мікуло. Встромив ти свого поганого носа туди, де не належить його встромляти. За те спіткає тебе зараз невеличка проблема. Я думаю, що варто було б всадити тебе на палю. Знайдеться тут в обійсті якийсь пристойний паль? Або ще ліпше: прив’яжемо тебе за ноги на дверях клуні і здеремо шкіру, як з вугра.

- Добре, досить цих балачок, - відказав високий вран із сонцем на шоломі, кидаючи свого смолоскипа у відчинені двері кузні. – Зараз злетиться сюди ціле село. Закінчуй з ним швидше, забираємо коней зі стайні і від’їжджаємо. Звідкіля береться в вас, людях, така любов до катувань, до заподіяння мук? В додаток непотрібних? Давай, закінчуй з ним.

Блакитноокий не повернув голови в бік врана. Похилився в сідлі, попер конем на коваля.

- Лізь, - сказав. В його блідих очах ще тліла радість вбивці. – В середину. Я не маю часу, аби зробити все як належне. Але можу принаймні підсмажити.


Мікула зробив крок назад. На плечах відчував спеку палаючої кузні, що дудніла падаючими з перекриття бантинами. Ще один крок. Перечепився через тіло Чопа і стрижень, котрий хлопчина завалив під час падіння.

Стрижень.

Коваль блискавично нахилився, вхопив важке залізо і, не випростовуючись, з долу, з усієї сили, яку визволила в ньому ненависть, втиснув стрижня прямісінько в груди блідоокого. Долотоподібно викуте вістря продовбало кольчугу. Мікула не чекав, поки чоловік впаде з коня. Майнув перед себе, навскіс через подвір’я. За ним - волання, тупіт. Досягши дровітні, вчепився пальцями в дрючечок, що підпирав стіну, відразу ж, з півоберта, навпомацки, вдарив. Удар натрапив просто на писок сивку в зеленій попоні. Кінь став дибки, кидаючи в пил подвір’я врана із сонцем на шоломі. Мікула ухилився, короткий спис хукнув в стіні дровітні, дриґонувсь. Другий вран, добуваючи меча, спинив коня, ухиляючись від свистячої замахом ломаки. Троє наступних підходили, верещали і розмахували зброєю. Мікула крекнув, оточуючись вражаючим млином тяжкої ломаки. Натрапив на щось… Знову на коня, котрий заіржав і загарцював на задніх ногах. Вран утримався в сідлі.

Понад тином, з боку лісу, перелітав кінь, виструнчившись в стрибку, зіштовхнувся із сивком в зеленій попоні. Сивко сполохався, смикнув вуздечку, перевернув високого врана, що намагався його засідлати. Мікула, не вірячи власним очам, спостерігав, як новий вершник роздвоївся на особину в каптурі, прихилену понад кінською шиєю, і на ясноволосого чоловіка з мечем, що сидів позаду.

Довгий вузький клинець меча вималював два півкола, дві блискавиці. Двох вранів здуло з сідел. Зустрівшись з землею, вони здійняли хмари куряви. Третій, загнаний аж до дровітні, розвернувся до дивної пари і дістав штосу під підборіддя, трохи вище сталевого нагрудника. Вістря меча виблиснуло, на мить визирнуло з потилиці. Світловолосий зслизався з коня і побіг через подвір’я, відрізуючи високого врана від його верхового коня. Вран дістав меча.


П’ятий вран вертівся посеред подвір’я, намагаючись опанувати танцюючого коня, що бочився на палаючу кузню. Зі знесеним бердишем озирався, вагався. Врешті заверещав, втримав коня острогами і рушив на особину невідомої статі, що вчепилась в кінську гриву. Мікула зобачив, як мале відкидає каптура і зриває з чола ремінець, зрозумів, як жорстоко він помилявся. Дівчина тріпонула рудою гривою волосся і крикнула щось незрозуміле, простягаючи долоні в бік атакуючого врана. З її пальців порснула тонка цівочка світла, ясного, як ртуть. Вран вилетів з сідла, виграв в повітрі коло і звалився на пісок. Його вбрання здиміло. Кінь, лупцюючи землю всіма чотирма копитами, іржав, тіпав головою.

Високий вран із сонцем на шоломі задкував поволі перед світловолосим до палаючої кузні, згорблений, обидві руки – права тримала меча – простягнув перед себе. Світловолосий підскочив, поцілив раз, другий. Меч врана полетів в бік, а він сам - головою вперед, і завис на пронизуючому його вістрі. Ясноволосий позадкував, шарпнув, вирвав вістря меча. Вран звалився на коліна, похилився і зарився лицем в землю.

Вершник, висаджений з сідла блискавкою рудоволосої, підвівся накарячки, мацаючи довкола себе в пошуках зброї. Мікула отямився від несподіванки, зробив два кроки, зніс ломаку і поклав її на шию поваленого. Хруснула кістка.

- Непотрібно, - почув він побіля себе.

Дівчина в чоловічому одязі була піганиста і зеленоока. На її чолі виблискував дивний клейнод.

- Непотрібно, - повторила вона.

- Пані вельможна, - запнувся коваль, тримаючи свого дрюка, як гвардієць алебарду. – Кузня… Спалили. Хлопця забили, засікли. І Радіма. Засікли, горлорізи. Пані…

Ясноволосий перекинув ногою тіло високого врана, придивися до нього, після чого підійшов, ховаючи меча.

- Ну, Вісенно, - проказав він. – Тепер вже я вліз добряче. Єдине, що мене непокоїть, чи порубали ми тих, що треба?

- Ти – коваль Мікула? – запитала Вісенна, задираючи голову.


- Я. А ви є з Друїдівського Кругу? З Майєни?

Вісенна не відповіла. Поглядала на узлісся, на бігучий натовп народу, що невпинно наближався.

- То свої, - промовив коваль. – З Ключа.

V
- Дістав трьох! – гримів чорнобородий керманич групи з Порогу, потрясаючи косою, всадженою сторчма. – Трьох, Мікуло! За дівками в поле побігли, і там ми їх… Один ледве здужав втекти, коня впіймав, псячий син!

Його люди, що з’юрбились на галявині у колі багать, які мітили чернь нічного неба крапочками летючих іскор, верещали, погукували, матляли зброєю. Мікула підняв руку, вгамовуючи натовп в бажанні почути подальші звіти.

- До нас вчора з вечора прискакало четверо, - мовив старий, худий як тика, солтис з Качану. – По мене. Напевне хтось накапав, що я з вами змовився, ковалю. Встиг я на стрих стодоли, драбину втягнув, вили в руки, ходіть, волаю, псяча кров, ну, хто, кричу. А вони взялися стодолу підпалювати, вже б і смерть по мене прийшла, але людиська не витримали, рушили на них купою. Ті на коней вискочили - і в бійку. Наших декілька полягло, але одного з сідла здерли.

- Живий? – питав Мікула. – Я казав вам, аби хоч кого живим взяли.

- Е-е, - зволікав тичковий. – Не встигли. Баби схопили вару, наскочили першими…

- Завше мовив, що в Качані гарячі баби, - пробуркотів коваль, драпаючи собі потилицю. – А того, що доповів?

- Віднайшли, - коротко відповів худющий, не вдаючись до подробиць.

- Добре, а тепер слухайте, громадо. Де вони засіли, вже знаємо. На підгір’ї, обік вівчарських яток, є печера в скелі. Тамки душогубці всілися, тамки їх і дістанемо. Сіна, хрусту візьмемо на вози, викуримо їх, неначе борсуків. Шлях засікою перегородимо, не втечуть. Саме так ми з тим ото лицарем, що його Коріном звати, нарадились. Та й мені, як знаєте, війнонька не первинна. З воєводою Грозимом на вранів ходжав в часи війни, потім вже в Ключі всівся.



<< предыдущая страница   следующая страница >>