vchilka.in.ua 1 ... 2 3 4 5

- Забагато щось цих «треба буде», - гаркнув гладун. – Можеш сидіти тут аж до Страшного суду, моя премудра панночко. Чому ти думаєш, що я скажу тобі початкове закляття? Ти не витягнеш його з мене ані з живого, ані з мертвого.

Я маю блокаду. І не витріщайся на мене так, бо цей камінчик пропалить тобі чоло. Давай, розв’яжи мене, бо занімів увесь.

- Хочеш, копняка дам разок-інший, - всміхнувся Корін. – Це добре відновлює кровообіг. Здається мені, що ти не розумієш свого положення, лисий телепню. За хвилину сюди заваляться селяни, котрим ти добряче допікав, і розірвуть тебе четвіркою коней. Бачив коли, як це відбувається? Найпершими відриваються руки.

Фрегенал напружив шию, витріщив очі і спробував наплювати Корінові на чоботи, але з позиції, яку він займав, зробити це було досить важко – і він лише забризкав собі бороду.

- Стілечки, - пирхнув він. – Ось стілечки мені з ваших погроз. Не зробите ви мені нічого! Що ти собі уявляєш, волоцюго? Стромив свого носа в осередок справи, якої навіть не розумієш! Запитай її, чому вона тут! Вісенно! Врозум його, бо здається мені, що він вважає тебе шляхетною спасителькою нужденних, поборницею добробуту злиденних! А тут справа в грошах, бовдуре! У великих грошах!

Вісенна мовчала. Фрегенал напружився, скреготнув путами, щосили перевернувся на бік, згинаючи ноги в колінах.

- Може це неправда, - викрикнув він, - що Круг прислав тебе сюди, аби ти знову відкрила їм золотий потічок, що припинив текти?! Бо Круг мав добрячі зиски з видобутку яшми та жадеїту, беручи відкуп від купців та караванів навзамін оберегів, котрі, одначе, як з’ясувалось, не діють на мого кістківця!

Вісенна не відповіла. Вона не дивилася на зв’язаного. Дивилася на Коріна.

- Ага! – заволав чарівник. – Навіть не заперечуєш! Бо цю правду вже всі знають. Раніше про це відала лише старшина, а шмаркачок таких, як ти, утримували в переконанні, що Круг існує лишень для боротьби зі злом. Хоча мене це не дивує. Світ змінюється, люди поволі починають розуміти, що без чарів і чарівників можна існувати. Ви й кліпнути очима не встигнете, а вже будете безробітні, змушені жити з того, що до тієї пори накрали. Нічого вас не обходить, окрім зиску. Тому ви розв’яжете мене негайно. Не вб’єте мене, ані віддасте на смерть, бо в такому випадку ви наражаєте Круг на нові збитки. А цього вам Круг не подарує, ясна річ.


- Не ясна, - холодно відповіла Вісенна, сплітаючи руки на грудях. – Розумієш, Фрегенале, шмаркачки такі, як я, не звертають особливої уваги на матеріальні блага. Що мені там, прибуток в Кругу чи збиток, чи він взагалі припинить своє існування. Я завжди можу отримати щось з лікування здуття в телиць та імпотенції в таких грибів, як ти. Але це не важливо. Важливо те, що ти хочеш жити, Фрегенале, і лише тому зараз мелеш язиком. Кожен хоче жити. Тому зараз, тут, на цьому місці, ти викажеш мені початкове закляття. Потім допоможеш мені віднайти того кістківця і знищити його. А якщо ні… Що ж, тоді ми підемо до лісу подихати повітрям. А потім я скажу в Крузі, що не зуміла втримати розлючених селян.

- Ти завжди була цинічною, - скреготнув зубами чарівник. – Навіть тоді, в Майєні. Особливо за контакту з чоловіками. Тобі було лишень чотирнадцять, а навкруги вже мовили про твої…

- Зупинись, Фрегенале, - перервала друїдка. – Твої слова не справляють на мене жодного враження. На нього також. Він не мій коханець. Кажи, що згоден. Й закінчимо цю розвагу. Бо ти вже збираєшся погодитись!

Фрегенал кліпнув білками очей, відвернув голову.

- Певно, що так, - просичав він. – Маєш мене за ідіота? Кожен хоче жити.
VIII
Фрегенал зупинився, затиллям долоні витер спітніле чоло.

- Там, за скелею, розпочинається міжгір’я. На древніх мапах його позначено, як Дур-тан-Оріт, Мишачий Яр. Це - брама перевалу Торгівців. Тут ми мусимо залишити коней. Кінно ми не матимемо жодного шансу підійти до нього непоміченими.

- Мікуло, - промовила Вісенна, зіскакуючи з сідла. – Зачекайте тут до вечора, не більше. Якщо ми не повернемось, не ходіть до перевалу в жодному разі. Повертайтесь додому. Зрозумів, Мікуло?

Коваль покивав головою. Було з ним вже тільки четверо сільських. Найвідважніших. Решта загону розтанула по дорозі, наче сніг в травні.

- Зрозумів, пані, - забуркотів Мікула, поглядаючи на Фрегенала. – Все одно мені дивно, що ви цьому проклятущому вірите. Як на мене, хлопці мали рацію. Голову відірвати йому треба було. Погляньте-но тільки, панно, на його свинячі оченята, на його зрадницьку пику.


Вісенна не відповіла. Прикриваючи очі долонею, дивилася на гори, на шлях до міжгір’я.

- Веди, Фрегенале, - наказав Корін, підтягуючи паса.

Вирушили.

Через півгодини маршруту зустріли першого воза, перевернутого та розтрощеного. Далі був другий, зі зламаним колесом. Скелети коней. Скелет людини. Другий. Третій. Четвертий. Купи. Купи поламаних, потрощених кістяків.

- Ах ти, сучий сину, - тихо промовив Корін, поглядаючи на череп, крізь очниці якого вже проростало листя кропиви. – Це купці, чи не так? Не розумію, що мене стримує, аби я не…

- Ми домовлялись… - квапно обірвав його Фрегенал. – Домовлялися ж.

Я розповів вам все, Вісенно. Допоміг вам. Зараз супроводжую вас. Ми домовлялись!

Корін сплюнув. Вісенна зиркнула на нього, бліднучи, потім відвернулась в бік чарівника.

- Домовлялись, - підтвердила вона. – Ти допомагаєш нам віднайти його і знищити, а потім йди своєю дорогою. Твоя смерть не поверне до життя тих, що лежать тут.

- Знищити, знищити… Вісенно, попереджую тебе ще раз і благаю: введи його в летаргію, паралізуй, ти ж знаєш потрібні закляття. Але не нищ його. Він вартий цілих маєтків. Ти завжди можеш…

- Припини, Фрегенале. Ми вже з тобою все обговорили. Веди.

Вони пішли далі, обережно оминаючи скелети.

- Вісенно, - прошепотів Фрегенал за хвилину. – Ти хоч розумієш, як ти ризикуєш? Це не жарти. Сама розумієш, що з Ефектом Дзеркала буває по-різному. Якщо інверсія не подіє, нам гаплик. Я бачив, на що він здатен.

Вісенна зупинилась.

- Не крути, - сказала вона. – За кого ти мене маєш? Інверсія подіє, якщо…

- Якщо він нас не ошукав, - вліз Корін гулким від люті голосом. – А якщо ошукав… Ти казав, що бачив, на що здатна твоя потвора. А чи бачив ти, на що я здатен? Я знаю такий удар, опісля якого залишається одне вухо, одна щока і пів щелепи. Пережити таке можливо, але навряд чи можливо потім, між іншим, грати на флейті.


- Вісенно, заспокой свого ката, - забелькотів Фрегенал, неабияк бліднучи. – Поясни йому, що я б не зміг тебе надурити, ти б відчула…

- Не базікай, Фрегенале. Веди спокійно.

Далі побачили наступного воза. І наступні скелети. Перемішані, сплетені, білі в траві клітки ребер, гомілкові кістки, що стирчали з розпадин, моторошно усміхнені черепи. Корін мовчав, стискаючи руків’я меча спітнілою долонею.

- Увага, - сикнув Фрегенал. – Ми вже поряд. Йдемо тихше.

- З якої відстані він реагує? Фрегенале, я до тебе звертаюсь.

- Я подам знак.

Рушили далі, оглядаючи стіни міжгір’я, стрімкі, порослі покрученими оцупками кущів, пошматовані смугами розколин та осипу.

- Вісенно? Ти його відчуваєш вже?

- Так. Але непевно. Яка відстань, Фрегенале?

- Я дам знак. Шкода, що я не можу допомогти. Без палички і персня я не можу нічого вдіяти. Я безсилий. Хіба що…

- Хіба що?

- А ось що!

Зі спритністю, якої в ньому ніхто не підозрював, гладун схопив з землі гострий уламок каміння і вдарив ним Вісенну по потилиці. Друїдка впала без єдиного звуку лицем донизу. Корін, було, замахнувся видобутим з піхв мечем, але чарівник опинився надзвичайно прудким. Впав накарячки, ухиляючись від вістря, прокотився під ногами Коріна і каменем, котрого не випускав з руки, довбнув його в коліно. Корін завив, впав, біль на мить позбавив дихання, а потім хвиля нудоти ринула з черева аж попід горлянку. Фрегенал скакав, неначе кіт, готуючись до наступного удару.

Строкатий птах звалився згори, наче снаряд, чіпляючись в лице чарівника. Фрегенал відскочив і, матляючи руками, випустив свою зброю. Корін, спираючись на лікоть, вдарив мечем, але не зумів поцілити в литку товстуна, а той розвернувся і поквапився назад до Мишачого Яру, супроводжував він подібне дійство вереском та реготом. Корін спробував підвестись на ноги і впіймати його, але спроба піднятись з землі запнула йому очі темрявою. Він впав знову, сиплючи вслід чарівникові букет брудної лайки.


Фрегенал вже з безпечної відстані повернувся, зупиняючи свій шалений біг.

- Ти, відьмо недороблена! – гаркнув він. – Ти, руда паскудо! Хотіла перехитрувати Фрегенала? Ласкаво подарувати мені життя? Думала, я буду спокійно споглядати, як ви його забиваєте?

Корін, не припиняючи лаятись, масував коліно, заспокоюючи пульсуючий біль. Вісенна лежала нерухомо.

- Йде! – крикнув Фрегенал. – Дивіться! Милуйтесь тим виглядом, бо вже за хвилину мій кістківець вичавить вам очі з черепів! Вже йде!

Корін озирнувся. З-за кам’яного насипу, на відстані не більше ста кроків, визирнули вузлуваті суглоби зігнутих павучих ніг. За мить через купу каміння з гуркотом перелізла щонайменше шестиметрова туша, пласка мов тарілка, землисто-іржава, кострубата, вкрита колючими наростами. Чотири пари ніг переступали неквапливо, волочучи масивний корпус через осип. П’ята, найперша пара кінцівок, непропорційно довгих, була озброєна потужними рачачими клешнями, вкритими рядами гострих шипів і рогів.

«Це сон, - промайнуло в Коріна в голові. – Це жах. Прокинутись. Закричати й прокинутись. Закричати. Закричати. Закричати».

Забуваючи про біль в коліні, він підскочив до Вісенни, смикаючи її за безвладне плече. Волосся друїдки пропите було кров’ю, яка вже стікала шиєю.

- Вісенно… - витиснув він крізь паралізовану жахом горлянку. – Вісенно…

Фрегенал вибухнув божевільним реготом, що луною линув стінами міжгір’я. Сміх стишив кроки Мікули, що згинаючись, біг, тримаючи в руках сокиру. Фрегенал його помітив, коли було вже запізно. Сокира дістала його криж, трохи вище стегон і встромилась аж до обуху. Чарівник з виском болю завалився на землю, вириваючи зброю з рук коваля. Мікула притримав його ногою, видобув бердиш, знову здійняв зброю… Голова Фрегенала скотилася схилом і знерухоміла, впершись чолом в один з черепів, що лежали попід колесами розтрощеного возу.

Корін шкутильгав, перечіпляючись на каміннях, волочучи Вісенну, знесилену й обм’яклу. Мікула підскочив до них, підхопив дівчину, без труднощів перекинув її через плече і побіг. Корін, хоч і позбавлений від тягаря, не міг наздогнати його. Він озирнувся через плече. Кістківець сунув за ними, скригаючи суглобами, простягнуті клішні розчухрували рідку травичку і стукотіли об каміння.


- Мікуло! – розпачливо крикнув Корін.

Коваль озирнувся, поклав Вісенну на землю, підбіг до Коріна, даючи тому на себе спертись, і вони побігли разом. Кістківець прискорився, здіймаючи колючі лапи.

- Не дамо ради, - прошепотів Мікула, нервово озираючись. – Нічого не вдіємо…

Досягли Вісенни, лежачої навзнак.

- Вона стече кров’ю, - сказав коваль.

А Корін раптово пригадав. Зірвав з паска Вісенни її гаманець, витрушуючи уміст, не звертаючи уваги на інші предмети, вхопив іржавий, вкритий рунічними знаками мінерал, розгорнув руде, пропите кров’ю волосся, приклав гематит до рани. Кров миттєво зупинилась.

- Коріне! – крикнув Мікула.

Кістківець був близько. Широко розпростав лапи, розкриваючи зубаті обценьки. Наближаючись, кістківець ритмічно сичав: «Тсс, тсс, тсс…».

- Коріне!

Корін не реагував, шепотів щось, не відіймаючи гематиту від рани. Мікула вскочив, схопив його за плече, відриваючи від Вісенни, підхопив друїдку за плечі. Побігли. Кістківець, ані на мить не припиняючи сичати, здійняв лапи, заскреготів по камінню хітинним черевом і жваво помчав за ними. Мікула зрозумів, що не має жодного шансу.

З боку Мишачого Яру мчав в карколомному чвалі вершник в шкіряній куртці, в місюрці з залізних кілець, зі знесеним над головою широким мечем. На кострубатому обличчі палали маленькі оченята, блискотіли гостренькі зуби.

З войовничими покриками Кехл рушив на кістківця. Не встиг, однак, він дістати потвору, страхітливі пазурі затріснулися, хапаючи коня своїми колючими клешнями. Боболак вилетів з сідла і покотився по землі.

Кістківець без усіляких проблем підняв коня клішнями і всадив його на гострий шпичак, що сторчав з передньої частини тулуба. Серповидні щелепи клацнули, кров тварини окропила каміння, з розпоротого черева бухнули на землю паруючі нутрощі.

Мікула підскочив, підняв з землі боболака, той, одначе, його відіпхнув, вхопив меча та заверещав так, що заглушив передсмертний виск коня, і скочив на кістківця. З мавпячою спритністю прослизнув під кощавою лапою почвари і вдарив щосили прямісінько в насаджене на стовпчик око. Кістківець засичав, пустив коня, розставив лапи в боки, хапаючи Кехла гострими шипами, підняв його з землі, кинув в бік, на осип. Кехл повалився на каміння, випускаючи меча з рук. Кістківець виконав півоберта, простяг клешні і вхопив його. Мала фігурка боболака повисла в повітрі.


Мікуло гнівно гаркнув, в два вскоки наздогнав страховисько, здійняв меча і рубанув бердишем по хітинному панциру. Корін, полишивши Вісенну, беззастережно підскочив з іншого боку, тримаючи обіруч меча, з розмахом встромив його в щілину поміж панциром та лапою. Надавлюючи грудьми на руків’я, він запхав вістря аж до гарди. Мікула охнув і вдарив ще раз, панцир не витримав, з тріщини ринула зелена смердюча рідота. Кістківець засичав, відпустив боболака, здійняв клешні. Корін вперся ногами в землю, тіпнув за руків’я меча, але марно.

- Мікуло! – викрикнув. – Назад!

Обидва кинулися навтьоки, розумно, бо в дві різні сторони. Кістівець завагався, скреготнув черевом по камінню і прудко рушив перед себе, прямісінько на Вісенну, котра з похиленою поміж плечами головою, силувалася звестись накарячки. Понад нею, в повітрі звис строкатий птах, б’ючи крилами і кричачи, кричачи, кричачи…

Кістківець був вже близько.

Обидва, Корін і Мікула, підскочили одночасно, загороджуючи почварі шлях.

- Вісенно!

- Пані!

Кістківець, не зупиняючись, випростав лаписька.

- В боки! – викрикнула Вісенна, стоячи на колінах і здіймаючи руки. – Коріне! В боки!

Відскочили також обидва, припадаючи до стін міжгір’я.

- Henenaa fireaoth kerelanth! – пронизливо заволала чародійниця, викидаючи руку в напрямку кістківця. Мікула побачив, як дещо невловиме суне від неї до почвари. Трава стелилася по землі, а дрібне каміння розліталося на всі боки, неначе розкидане великою вагою здоровенної кулі, що неслась зі зростаючою швидкістю. З долоні Вісенни виринула сліпуче ясна зигзагоподібна смуга світла, вдарила в кістківця, розпалась сіткою язиків вогню, котрі вкутали панцира. Повітря здригнулося в заглушливому гуркоті. Кістківець вибухнув, здіймаючи в повітря водограй зеленої пасоки, іржавих уламків хітину, ніг і нутрощів, все це злетіло вгору і градом сипонуло довкола, стукочучи по камінню і шурхочучи в чагарнику. Мікула зігнувся, обіруч заслоняючи голову.


Було тихо. В місці, де хвилину тому стояло чудовисько, чорніла і диміла округла вирва, заляпана зеленою рідиною, вкрита огидними, важко розпізнаваними дрібними фрагментами.

Корін, витираючи лице від зелених плям, допоміг Вісенні підвестись з землі. Дівчина тремтіла. Мікула схилився понад Кехлем. Очі в боболака були відкриті. Цупка куртка з кінської шкіри була посічена на шматки, під котрими добре було видно, що залишилось від плеча та руки. Коваль хотів, було, щось промовити, але не зміг. Підійшов Корін, підтримуючи Вісенну. Боболак повернув до них голову. Корін поглянув на його плече і насилу проковтнув слину.

- Це ти, королевичу, - промовив Кехл тихо, але спокійно й виразно. – Ти мав рацію… Без зброї я сміття. А без руки? Взагалі гівно, чи не так?



<< предыдущая страница   следующая страница >>