vchilka.in.ua 1 ... 2 3 4 5

Спокій боболака вразив Корін ще більше, аніж вигляд переламаних кісток, що визирали з потворних ран. Те, що карлик ще жив, було неймовірно.

- Вісенно, - прошепотів Корін, благально дивлячись на чаклунку.

- Я нічого не вдію, - відказала Вісенна ламким голосом. – Метаболізм його цілковито відмінний від людського… Мікуло… Не торкайся його…

- Повернувся, боболаче, - шепотнув Мікула. – Але чому?

- Бо мій метаболізм відмінний… від людського, - гордовито промовив Кехл, хоч вже й з помітною важкістю. Цівочка крові витекла з його уст, забруднюючи попелясте хутро. Коротун повернув голову, зазирнув в очі Вісенні.

- Ну, руда відьмо! Передрікала ти правильно, але завершити пророцтво мусиш сама.

- Ні! – крикнула Вісенна.

- Так, - проказав Кехл. – Так треба. Допоможи мені! Вже час.

- Вісенно, - видихнув Корін з виразом жаху на обличчі. – Невже ти збираєшся…

- Відійдіть! – викрикнула дівчина, стримуючи плач. – Відійдіть обидва!

Мікула, дивлячись в сторону, потягнув Коріна за руку. Корін піддався. Бачив ще, як Вісенна сідає поруч боболака, делікатно погладила йому чоло, торкнулась скроні. Кехл тіпнувся, затремтів, випростався і застиг нерухомо.

Вісенна плакала.
IX

Строкатий птах, що сидів на плечі Вісенни, схилив пласку голівку, вп’ялив в чаклунку круглясте, нерухоме око. Кінь чалапав ямкуватою дорогою, небо було кобальтове та ясне.

- Т’ююіт т’юііт трк, - сказав строкатий птах.

- Можливо, - погодилась Вісенна. – Але не в тому справа. Ти мене не так зрозумів. Я не маю ніяких претензій. Мені прикро, що про все я довідалась спочатку від Фрегенала, а не від тебе, це факт. Але я знаю тебе не перший рік, знаю, що ти не говіркий. Думаю, якби я запитала тебе прямо, ти відповів би.

- Трк, тюююік?

- Ясно. Вже давно. Але сам знаєш, як в нас повелося. Одна велика таємниця, все таємне, секретне. Та зрештою питання лишень в розмірі ціни. Я також не відмовляюсь від платні за лікування, якщо хтось мені її пропонує, а я знаю, що він має. Знаю, що за певного виду послуги Круг вимагає високої платні. І правильно, все дорожчає, а жити потрібно. Не в цьому справа.


- Тввіііт, - птах переступив з ніжки на ніжку. – Коррііін.

- А ти здогадливий, - тужно посміхнулась Вісенна, схиляючи голову до птаха, дозволяючи тому злегка торкнутись дзьобом власної щоки. – Власне, цим я й засмучена. Я бачила, як він на мене дивився. Мало того, що відьма, думав, мабуть, так ще й облудна комбінаторка, хтива й розважлива.

- Тювііт трк трк трк тююіііт?

Вісенна відвернулась.

- Ну, не так вже все й погано, - пробуркотіла вона, примруживши очі. – Я вже, як ти розумієш, не дівчинка, не втрачаю голову так легко. Хоча треба визнати… Занадто довго я мандрую на самоті… Але це не твоя справа. Пильнуй свого дзьоба.

Птах мовчав, настовбурчуючи пір’я. Ліс наближався, вже було видно дорогу, зникаючу в хащах під порталом гілля.

- Послухай, - відізвалась Вісенна за хвилину. – Як все буде, по-твоєму, виглядати в майбутньому? Чи справді існує можливість, що люди припинять потребувати нас? Хоча б в найпростішому питанні, в питанні лікування? Трохи вони вже навчились, наприклад, лікуванню зіллям, але чи можливо уявити, що колись вони впораються принаймні з крупом? З пологовою гарячкою? З правцем?

- Твіік твіііт.

- Теж мені відповідь. Теоретично можливо, що наш кінь за хвилину втрутиться в нашу розмову. І скаже щось розумне. А що скажеш стосовно раку? Чи впораються з раком? Без магії?

- Тррк!

- І я так думаю.

Вони в’їхали в ліс, що пахнув прохолодою й сирістю. Перетнули мілкий струмок. Вісенна піднялась на пагорб, зійшла потім вниз, в верес, сягаючий стремен. Знову віднайшла дорогу, піскувату, зарослу. Знала вона цю дорогу, мандрувала вже нею заледве три дні тому. Тільки в протилежному напрямку.

- Здається мені, - відізвалася вона знову, - що не було б зайвим внести нам деякі зміни. Костеніємо ми, занадто міцно і некритично вчепилися за традиції. Щойно повернусь…

- Твііт, - обірвав її строкатий птах.

- Що?


- Твііт.

- Що ти маєш на увазі? Чому ні?

- Тррррк.

- Який напис? На якому стовпі?

Птах, змахнувши крильцями, зірвався з її плеча, відлетів, зникаючи серед листя.

Корін сидів, спираючись плечами об стовпа на роздоріжжі, поглядаючи на неї з нахабною посмішкою. Вісенна зіскочила з коня, підійшла ближче. Відчувала, що також посміхається, мимоволі, більше того, вона підозрювала, що посмішка її також виглядає не наймудрішою.

- Вісенно, - вигукнув Корін. – Зізнайся, чи не затуманила випадково ти мене чарами? Бо занадто вже велика радість мені від нашої зустрічі, прямо-таки ненормальна радість. Тьху, тьху, аби не зурочити. То чари, не інакше.

- Ти чекав на мене.

- Ти неймовірно прониклива. Розумієш, прокинувся я вранці і побачив, що ти зникла. Як ласкаво з її боку, думаю собі, не будити мене задля такої дрібниці, як короткочасне прощання, без якого можна й так нормально обійтись. В решті решт, хто в теперішні часи прощається або вітається, то ж не інакше, як надмірність та дивацтво. Чи не так? Перевернувся я на інший бік й спав далі. І тільки після сніданку згадав, що маю сказати тобі дещо дуже важливе. Тому всівся на здобутого коня і поїхав навпростець.

- І що ж ти маєш мені сказати? – запитала Вісенна, підходячи ближче й задираючи голову, аби зазирнути в блакитні очі, котрі минулої ночі бачила уві сні.

Корін вищирив зуби в широченній посмішці.

- Справа делікатної натури, - промовив він. – В кілька слів не вкладешся. Це вимагає детального пояснення. Не знаю, чи встигнемо до вечора.

- Ну, почни хоча б.

- В цьому власне й клопіт. Я не знаю як.

- Панові Коріну бракує слів, - похитала головою Вісенна, усе ще посміхаючись. – Нечувана річ. Почни, принаймні, з самого початку.

- Непогана думка, - Корін вдав, що поважніє. – Розумієш, Вісенно, минуло вже багато часу з тих пір, як я мандрую на самоті…

- Лісами й дорогами, - закінчила чародійка, закидаючи йому руки на шию.

Строкатий птах, що сидів високо на гілці дерева, майнув крильцями, випростався, задер голівку.

- Трррк твііт твіііт, - промовив пернатий.

Вісенна відірвала уста від вуст Коріна, поглянула на птаха, підморгнула.

- Ти мав рацію, - промовила. – Це дійсно дорога, звідки не повертаються. Лети, скажи їм…

Вона завагалася, а потім махнула рукою.

- Ні, нічого їм не кажи.





<< предыдущая страница