vchilka.in.ua 1 2 3
МВС УКРАЇНИ


ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра загальноправових дисциплін


Конспект лекції по темі № 10 (2 год.)

«Карне право та карна юстиція у Стародавньому Римі»

з навчальної дисципліни “Основи римського права”
для студентів 1-го курсу, денна форма навчання

Обговорено і схвалено

на засіданні кафедри

загальноправових дисциплін “____”_______________2012 р.
Протокол №____

Одеса – 2012
Тема 10.

Карне право та карна юстиція у Стародавньому Римі.


  1. Формування поняття публічного делікту (злочину)

  2. Засади карної відповідальності

  3. Класифікація злочинів

  4. Засади визначення міри покарання

  5. Види покарань

  6. Види карного процесу

  7. Судочинство у карних справах



Мета лекції:

навчальна: зорієнтувати студентів на практичне, комплексне застосування знань з різних навчальних дисциплін;

ознайомити із основними поняттями карного права і карного процесу у римському праві;

виховна: розвивати у студентів інтерес до навчальної дисципліни «Основи римського права».
Література.

  1. Законы ХП таблиц; Институции Гая (книга ІІ) //Памятники римского права: Законы ХП таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. – М.: Зерцало, 1997.

  2. Новицкий И.Б. Римское право. – М.: Теис, 1996.

  3. Омельченко О.А. Римское право: Учебник. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: ТОН-Остожье, 2000.

  4. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

  5. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: Підручник. – К.: Вища школа, 1995.

  6. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003.
  7. Хутыз М. Х. Римское частное право. – М.: Былина, 2000. – С.39-55.


  8. Харитонов Е.О. Основы римского частного права. – Ростов н/Д: Феникс, 1999.

  9. Черниловский З.М. Римское частное право: Элементарный курс. – М.: Новый юрист, 1997.


1. Формування поняття публічного делікту (злочину)

Як зазначалося, спочатку поняття публічного та приватного правопорушення, злочину в римському праві не існувало. Всяке порушення охоплювалося поняттям delictum (правопорушення) незалежно від того, які блага при цьому порушувалися, чиї інтереси воно зачіпало і в якому порядку переслідувалося. Спробу уніфікувати норми, що передбачають покарання за основні правопорушення, зробив Аквілій, прийнявши у III ст. до н. е. закон, однак і він не передбачав розрізнення публічних і приватних деліктів.

Загострення класових та суспільних протиріч, падіння традиційної моральності наприкінці доби республіки змушують державу вжити низку заходів для жорсткішого захисту публічних і приватних інтересів. Певна річ, це вимагає створення більш чіткої системи норм, що регулюють дані відносини та забезпечують виконання охоронної функції. Поступово конституюються інститути, які пізніше дістали назву карно-правових. При цьому слід звернути увагу на те, що поняття карного права як галузі римська юриспруденція не виробляє, хоч засади карного права формуються та вдосконалюються досить активно. Йдеться про сукупність принципів та норм, що визначають покарання за правопорушення. Покарання бере на себе держава, визначаючи для цього коло найбільш небезпечних (з її погляду) правопорушень. Такі правопорушення можуть стосуватися не тільки сукупного (державного) інтересу, а й окремих (приватних) інтересів. Однак за ознакою серйозності правопорушення вони об'єднуються в одну групу, оскільки у кінцевому підсумку посягають на публічний правопорядок. Вони дістають назву – delictum publicum (публічних деліктів), на відміну від правопорушень приватного права –delictum privatum.

Правопорушення, що стосувалися сфери публічних інтересів, називалися також crimen (злочин), чим підкреслювалася суспільна небезпечність таких деліктів.

Поступово формується система норм, що передбачають покарання за публічні делікти, визначаються умови застосування та критерії тяжкості покарання. Злочини класифікуються за різними ознаками. Зокрема, вони поділяються на ординарні (crimen ordinaria) і екстраординарні, або ж надзвичайні (crimen extraordinaria).

Відмінності між ними полягали у такому. По-перше, розрізняли їх не за змістовними (характер злочинних дій, їх спрямованість тощо), а за формальними ознаками – час та спосіб регламентації наслідків нормами права. Ординарними вважалися злочини, які були передбачені нормами jus vetus («старим» правом), що містили точно визначений перелік найменувань правопорушень з суворо формалізованим визначенням змісту противоправних дій. Усі подальші зміни у розумінні сутності та змісту того чи іншого злочину повинні були не виходити за рамки первісних визначень. Екстраординарні злочини передбачалися нормами, що були створені едиктами імператорів. Видаючи едикти, імператори не були обмежені суворими формальними вимогами і тому встановлювали перелік обставин, що тягли пом'якшення або обтяження відповідальності порушника, на свій розсуд. По-друге, за ординарні злочини могли застосовуватися лише заходи покарання, які були передбачені тим давнім законом, де вперше було встановлено покарання за вчинення зазначеної дії. За злочини екстраординарні застосовувалися різні заходи покарання залежно від розсуду судді згідно із загальним положенням: «...тому, хто розглядає crimen extraordinaria, дозволяється виносити такий вирок, який він хоче – тяжчий або легший – але такий, щоб не виходив за межі помірності». Тим самим визначення покарання за екстраординарні злочини вимагало більш складної оцінки правопорушення: треба було не лише встановити факт злочину, а й оцінити сукупність суб'єктивних та об'єктивних обставин його вчинення.


При кваліфікації правопорушення з'ясовували сукупність обставин, однаково важливих для визнання дії злочином: causa (мета), persona (суб'єкт, особа), loco (місце), tempore (час), qualitate (властивість), quantitate (обсяг вчиненого), evenni (наслідок).

При цьому «суб'єкт злочину» в загальному розумінні був поняттям дуже широким – ним не могли бути тільки боги. Отже, злочинцем не обов'язково мала бути людина: злочин міг бути здійснений тваринами, а у християнську епоху – дияволом, що діє через посередництво тварини або іншої матеріальної субстанції. Натомість оцінка суб'єкту злочину (особи злочинця) у вузькому розумінні вимагала з'ясування того, «чи міг він вчинити злочин, чи не вчиняв злочинів у минулому, чи діяв свідомо і при здоровому глузді». Головна увага приділялася визначенню того, що фактично вчинено, і ставленню злочинця до вчиненого, а також тому, чи є злочинець суспільно небезпечним взагалі. Іноді висувалися також спеціальні вимоги до суб'єкта. Наприклад, жінка або дитина не були суб'єктами «замаху на величність», негромадянин Риму не міг бути суб'єктом посадових злочинів. Серед інших обставин оцінки злочину важливе значення мали характер і суспільна небезпечність дії.

Злочин у римському праві вважався суворо індивідуалізованою дією: не визнавалися злочинами правопорушення, вчинені групою. Якщо ж злочин був вчинений колективом осіб, кожному співучаснику ставили у провину лише його власні дії. Злочином визнавалася тільки активна дія: не можна було вчинити злочин бездіяльністю.
2. Засади карної відповідальності

При визначенні засад карної відповідальності римська юриспруденція виходила з принципово важливого положення: «У кримінальних справах усуває чи пом'якшує відповідальність те, що не має такого значення у справах приватних». Цим, зокрема, обґрунтовувався важливий критерій провини (вини), як необхідної ознаки злочину й умови відповідальності за його вчинення. До того ж провина у галузі карного права розглядалася як обставина, що допомагала встановити причину злочину (захист від нападу, що спричинив смерть нападника; затримання зловмисника, палія тощо).


Об'єктивний бік злочинної дії міг кваліфікуватися чисто формально: при більш тяжких злочинах визнавалося, що замах карається, навіть якщо результат правопорушення не настав і конкретної шкоди заподіяно не було. Отже, визнавалося, що шкідливі наслідки публічного делікту полягають в абстрактному зазіханні на публічний правопорядок. Особливості загальної конструкції карної провини як підстави відповідальності зумовили також і те, що розрізнення стадій здійснення злочину (закінчене і незакінчене, намір, приготування) у більшості випадків не розглядалося римськими юристами як чинник, що впливає на кваліфікацію дії і покарання злочинця.

Зосередження уваги римської юриспруденції на з'ясуванні мети і змісту публічного делікту сформувало ще одну важливу особливість оцінки злочину: практично не розрізнялися власне здійснення злочину і співучасть, підбурювання до злочину і його виконання, хоч різні відтінки злочинної поведінки було з'ясовано і проаналізовано. Результатом такого підходу була сентенція: «Хто дає згоду, має бути покараний як той, хто діє», що стала підґрунтям встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини проти римського народу чи принцепса. Навіть смерть злочинця не припиняла карного переслідування осіб, що мали у такий спосіб відношення до дійсного чи уявного злочину – «у справах про злочин проти громади кожен – не співучасник, а найголовніший виконавець».

Умовою карної відповідальності була вина як певне негативне психічне ставлення злочинця до передбачуваної карним законом дії. Ідея врахування ставлення суб'єкта злочину до своєї провини сформувалася ще в рамках юрисдикції понтифіків і тих критеріїв, якими керувалися жерці в покаранні тих, кого вважали порушником суспільно-релігійних порядків. (У позарелігійному юридичному покаранні не мало значення ставлення порушника до вчиненого: головним було з'ясувати, що вчинено, ким і за яких обставин.) Порушення релігійних церемоній поділялися на значні та дрібні – тобто такі, що можна вибачити. При цьому малося на увазі, що значні делікти вчинено свідомо, а дрібні – результат недбалості. Відповідно значні делікти тягли для порушника ганьбу, а дрібні – лише осуд з виховною метою. З часом це стало виглядати так, що лише значні делікти, тобто ті, що вчинені свідомо, трактувалися як підстава застосування карних санкцій.


З часів визнання християнства офіційною релігією під його впливом наявність провини (вини) визнається обов'язковою умовою карної відповідальності. «Sine culpa non est aliquis punien-das» (Без вини немає будь-якого покарання. Немає вини – немає покарання), – вважали римські юристи. Безвинне вчинення протиправної дії, очевидно, взагалі не давало підстави загальної кваліфікації її як злочину.

Отже, історично склалося так, що і архаїчне, і пізнє римське право виходило з того, що для карності публічного делікту обов'язковою є його навмисність. Дії протиправні, але ненавмисні, тобто вчинені з необережності, недбалості тощо кваліфікації як злочини не підлягали (хоч розглядалися як приватноправові делікти). Через це у римському праві визнавалася єдина форма карної провини — dolus (злочинний намір, злий умисел). Хоча іноді допускалося, що протиправна дія сама по собі, за своєю природою вимагає покарання, але в цих випадках припускалася наявність dolus, що трактувалася як злочинна зневага індивіда до публічного правопорядку.

У свою чергу «злий умисел» як форму вини поділяли на кілька видів, що слугували підставою спеціальної кваліфікації вчиненого і були критеріями ступеня осуду дій злочинця. Зокрема, варто згадати про такі види dolus:


  1. власне dolus (злий намір, як такий) означав наявність прагнення вчинити саме те, що було вчинено. Dolus означав, що особа розуміла характер своїх дій, могла оцінити як можливі, так і бажані наслідки;

  2. lascivia означала, що суб'єкт вчинив злочинні дії як витівку, необдуманий жарт, однак він визнавався таким, що розуміє, якими можуть бути наслідки;

  3. iuxuria відображала негідне психічне ставлення особи до протиправних дій, зумовлене прагненням до чогось порочного;
  1. cupiditas як мотив злочину, зумовлений жадібністю, пристрастю злочинця, що, однак, не є тотожним прагненню до особистого збагачення;


  2. petulantia полягала у зухвалості, нахабності. Вона вважалася мотивом злочинної поведінки при непокорі військовій владі, магістрату, публічному правопорядку.

Втім, усі названі види dolus рівною мірою були тяжкою провиною і на визначення міри відповідальності практично не впливали.

Карна провина включала внутрішні елементи, наявність яких була обґрунтуванням карної відповідальності. Такими елементами були: 1) наявність певного інтелектуального рівня, що означало передбачення можливих наслідків, розуміння обставин справи, уявлення про можливі наслідки вчинку; 2) наявність шкідливої для публічного правопорядку спрямованості волі. Відсутність цієї «шкідливості» визначалася загальним правилом: «Ніхто не діє навмисно, якщо користується своїм правом». Спроба вийти за межі реалізації прав у галузі публічних інтересів створює кримінальну ситуацію. Визнання публічної шкідливої спрямованості волі зумовило наявність низки ситуацій, коли покаранню підлягали дії, що не обов'язково характеризувалися наявністю dolus. Наприклад, підлягав карній відповідальності лікар за невдале лікування, оскільки у цьому вбачалося порушення ним своїх обов'язків. Тут відповідальність наставала на засадах об'єктивного настання наслідків, визнаних законом злочинними та небезпечними, незалежно від конкретних мотивів чи навіть за відсутності таких.

Разом з тим, для визнання особи винною у вчиненні злочину не обов'язковим було усвідомлення нею протизаконності свого вчинку; від неї не вимагалося точне юридичне знання, що саме вона порушує. У загальній формі ця вимога виражалася у сентенції ignorantia legis neminem excusat (Незнання закону нікого не вибачає). Лише для злочинів із спеціальним суб'єктом – посадових тощо – усвідомлення протиправності своєї дії та її характеру було обов'язковим елементом. Без цього не йшлося про ці види злочинів: становище певного кола суб'єктів у римському публічному правопорядку припускало, що їх обов'язком є точне знання законів і їхніх вимог. Тут знання чи незнання законів трактувалося як ухилення від належного виконання публічних обов'язків магістрату з наслідками, що звідси випливали.

3. Класифікація злочинів

У римському праві класифікація публічних деліктів залежала, насамперед, від об'єкту, на який було вчинено замах, його місця у загальній ієрархії «публічних інтересів». З урахуванням цієї обставини можна виокремити такі види злочинів:


  1. versus rei publicae – злочини проти громади у цілому («державні» злочини). До них належали: а) співробітництво з ворогом (зрада; здача ворогу міста; підпал фортеці чи міста, що обороняється, тощо), вчинене римським громадянином, б) замах на основи публічного правопорядку (змова з метою зміни форми державного ладу чи устрою, дії з метою передачі влади не уповноваженій особі тощо), вчинений римським громадянином, що мав змогу впливати на реалізацію державних повноважень; в) замах на належне виконання обов'язків магістрата або жерця (корисливе використання повноважень для зміни публічно-правового порядку і прав римського народу), вчинений посадовою особою – магістратом або жерцем; г) нехтування громадянськими обов'язками (відмова від військової служби, участь у повстанні); д) нехтування громадянсько-релігійними обов'язками (брехня при трактуванні так званих «книг Сивіли» або релігійних прикмет, вчинення злочину проти римської релігії). У цих злочинах суб'єктом могли бути також жінки-римлянки, особливо причетні до виконання релігійних церемоній; е) замах на посадову особу (замах на магістрата тощо). У добу пізньої республіки склався особливий підвид злочинів цієї групи – образа величі римського народу (замах на вбивство та вбивство магістрата тощо);



следующая страница >>