vchilka.in.ua 1 2 ... 5 6

Дівчинка чарівниця і її бездоганна


Кішка Есмеральда

a

«Вступ»

Кіт –це вище всяких похвал. Кішка – це вище усіх похвал, навіть похвалі коту. Кошеня ж – це не тварина, а божество.

Трішки магії і все бездоганно, навіть цей безнадійний світ…

Глава І . Це життя…

Все починалося досить добре, але це був тільки початок життя маленької дівчинки Лаури. Жила вона у невеличкому містечку, що у Франції і була корінною француженкою, чим гордилася з дитинства. Лаура проживала у невеличкій старовинній квартирці, що її мама отримала у спадок від бабусі. Знаходилось це помешкання у прекрасній частині міста, у старому місті. Хоч квартира була невеличка, але Лаура по-справжньому відчувала себе щасливою. В дитинстві вона була дівчинкою світлою, наче янгол і завжди світилася від щастя. Щоправда був один день, який змусив її зрозуміти, що немає добрих людей, що цей світ жорстокий і ніяких янголів не існує. Саме в цей день вона втратила найважливіше і зустріла, те, що вносило у її подальше жахливе життя. Тоді їй було всього десять років, а вона уже залишилася одна однісінька у цьому несправедливому світі.

Ще зранку, в той день, вона була весела, життєрадісна і вирішила зробити мамі приємну несподіванку. Вона, у фіолетовій піжамі почимчикувала у кухню, зробила чашечку м’якої, гарячої кави, вийняла з найвищої полиці круасан і акуратно зложила це все на підставку для посуду, поставивши туди вазу, у яку ж вставила прекрасну троянду. Лаура, з щасливою усмішкою ввійшла у мамину кімнату і спробувала розбудити її поцілунком. Та теплі уста дівчинки і її приємний дотик відчули лише скам’янілу і холодну, мов лід шкіру мами. Ніхто не з’їв круасан, ніхто не випив чашечку теплої, солодкої кави і з часом, вона теж стала, мов мама, холодна і недоторкана. А троянда, прекрасна троянда, рік пролежала на могилі і засохла, її забрала з собою люба матінка Лаури.


У той же день, під вечір, Лаура сиділа на підвіконні у своїй кімнаті і плакала, просто, тихо плакала…

Навпроти вікна було дерево абрикоса. Лаура дуже любила його, вітки дерева досягала вікна і вона улітку зривала плоди і насолоджувалася їх прекрасним смаком. Та цього разу було інакше. По гілці дерева, мінорними звуками тихого плачу пряму на руки Лаурі впало малесеньке кошенятко. Вона взялася його гладити і розмовляти з ним, це допомогло їй знайти хоч якусь відраду. Таке маленьке, таке беззахисне, таке миле і таке нещасливе…

Вона назвала кошеня Есмеральдою, бо це було її улюблене ім’я. З того часу пройшов рік. Тепер Лаура жила у своєї тітки Матильди, маминої сестри. Жилося там їй досить погано. Їй виділили куток на горищі, постелили стару куртку, щоб могла спати і все. А тільки-но Матильда бачила Есмеральду, то виганяла її з будинку віником. Вона все намагалася подіти кішку, але Есмеральда була відданою тваринкою і не піддавалася злодіянням Матильди. У новому домі Лаура була скоріш прислугою, ніж членом сім’ї. Вона завжди прибирала, мила посуд, прала, ходила до магазину, робила уроки за дочку тітки і всіляко допомагала по господарству. Та головним її болем було зовсім не це. Зла людина, яка не давала їй навіть вдихнути повітря і намагалась будь-яким чином нашкодити, нею була ця клята «сестричка».

Її Лаура ненавиділа більш за все. Бридкі, випуклі очі, великі вуха, рідке і коротке чорне волосся, засмага наче в негра, складки жиру в області живота і товсті ноги, схожі на курячі лапи. Також рот, яким вона весь час плювалася, говорячи своєю жалюгідною тупою мовою, для не освічених ідіотів: «Чё?» і великий ніс, в якому завжди стирчав її розжирілий палець з підстриженим до корінця, рожевим нігтем. В її свідоцтві про народження пише: «Софі», але це брехня, насправді, вона просто дурна, остогидла Софа. А так, як вона Софа, то точно не заслуговує такого довгого опису. Тітка Матильда чимось дуже схожа на цю розжирілу малолітку. Вона теж товста, ненавидить котів, і у неї теж чорне, коротке волосся. Лаура завжди уявляє її на кухні зі шваброю, та хоч будь-де, але зі шваброю.


Та це ще не вся сімейка Sot, адже у тітки все таки є чоловік. Невідомо, що змусило його зробити цю помилку, але шлюб з Матильдою, а тим більше – Софа, це найбільші помилки його жалюгідного життя. Він, то чолов’яга не такий, як ті двоє, навпаки, іноді добрий, іноді злий, та все ж різниця між його дружиною і ним, явна і очевидна. Звати його Жозеф. Такий собі байдужий до всього, худий брюнет – банкір. Що змусило його…інакше…І який чорт його попутав одружитися з Матильдою? Іноді, коли тітка йшла в салон краси, з надією, що їй ще щось може допомогти, він був змушений гуляти з дочкою у парку, а так, як удома нікого більше не було, брав з собою ще і Лауру і навіть купував морозиво їм обом. Він просто коливався по життю. Грошей у нього було чимало, адже, він був заступником директора в одному з великих банків Франції! Напевно, цим Матильда і скористалася.

І останній член цієї вкрай неординарної сім’ї, та куди, там член, так мілка звірюга, але все ж – такса тітки Матильди. Її звати Мосделі, але всі звуть її Моська. Вчепиться щось таке довге і гавкуче за клешню штанів і не відпускає, просто вчепиться, тявкає через зуби і бовтається без діла. Від цієї тварі ніякої користі, залізе під диван і почне дзявкати без упину, а якщо метнеш чимось, попрощайся, візьме в свої ікла ненаситні і порве до ниточки. Також цю псину ненавидіти слід за те, що вона ледве не з’їла Есмеральду і отримала за це похвалу і надбавку до їжі від тітки Матильди.

От так і прожила Лаура той рік, якось звикла до усього цього…

Та все ж її мрією є втекти кудись далеко, в інший світ, подалі від усіх цих людей…

Ще один день з життя у цьому хаосі…

Лаура калачиком лежала у кутку на горищі, просто як безпорадне кошеня. До її щоки торкнулося щось м’яке, прохолодне і мокре. На щастя, це зовсім не Моська намагалася її з’їсти… Есмеральда лизнула її і почала мило лащитись. Лаура оперлася на стінку і взяла на руки кішку сумирно її погладжуючи і чухаючи їй підборіддя. Раптом вона зачепилася за щось і різко потягнувши подерла собі палець. Її погляд опустився до шиї Есмеральди. На білому, лаковому ошийнику, майже непомітному через пухнасту шерсть кішки, висів чорний кулон в срібній оправі. Ніколи раніше Лаура не помічала його, хоч могла годинами сидіти на горищі і обмацувати своє улюблене створіння. Камінь у кулоні нагадував чорний рубін, але був схожий і на агат. Лаура смикнула за кулон і він легко відірвався, дівчинка зажала його у долоні і повісила собі на шию. Там, на звичайній чорній, подертій нитці висіла маленька скрипочка, що її їй подарувала мама, а тепер буде висіти і цей кулон. Одягнувши його Лаура відчула якесь дивне піднесення, якийсь струм по тілу, щось незрозуміле, та вона не звернула на це увагу…


- Що ж…ходімо поїмо, може щось і перепаде! – сказала Лаура своїй кішці і та граціозно почала перебирати лапками за хазяйкою.

На кухні було тихо, ані душі. Лаура тихо ступаючи прямувала до холодильника. Дівчинка відкрила дверці морозильної камери і відчуття голоду перебороло у неї всіляку совість і почуття вини. Лаура взяла посудину з сиром і тихо зачинила морозилку. На носочках вона направилася до столу і поспішно вхопила скибочку хліба, але та вислизнула з її рук і впала на підлогу. Лаура акуратно нагнулася, щоб підняти її, але нишпорячи по землі вона натрапила на щось бридке і вологе, після чого почула злісне, приглушене гарчання. Такса тітки Матильди тримала хліб у своїй пащі і могла зробити дві помилки: випустити з пащі хліб і почати гавкати, або полащити наїдок під ліжко, де покоїться тисячі кісток і припасів. Собака провела очима по Лаурі і в той же момент скибка хліба впала на землю…Це могло означати тільки одне…Безпощадний дзвінкий лай заставив прибігти Матильду з ванної в одній тільки піжамі. Тітка обурено глянула на дівчину. Вона примружила очі і трималася за кусочок хліба і мішечок з сиром, стискаючи його в долоні.

- Ах ти! Їжу красти стала! – викрикнула Матильда і видерла з рук дівчини сир, жбурнувши його подалі на підлогу. Такса стала жахливо гарчати і підскакувала, мов м’яч на одному місці. На той крик збігся і чоловік Матильди. Він став біля дверей, але щось заставило його рвонути вперед і…Матильда само замахувалася на Лауру, щоб вдарити її, дівчинка зневажливо примружила очі, але нічого не сталося. Щось зупинило руку тітки, за неї тримався Жозеф і не давав зробити останній ривок, рука зупинилася біля щоки Лаури і дівчинка відповзаючи назад, схопила сир і побігла на горище.

Лаура як завжди сиділа у своєму кутку і маленькими кусочками відривала сир і клала собі на язик, він ніжно танув і його бездоганний смак розтягувався на довго. Есмеральда теж куштувала сир, Лаура віддала їй свою половину.


- Так далі продовжуватись не може…- сказала сама собі дівчина. У її поле зору потрапив чорний рушник, що сушився в іншому кутку. Вона розірвала її і вийшов такий собі невеличкий квадратик. Лаура зв’язала кінці і в неї вийшов мішечок. Дівчинка відчинила вікно, через щілини пробивався вітер і було досить холодно. Вона надягнула гетри на руки і панчохи на ноги. Паличка не була зайвою…Мішечок на паличку, паличку на плечі, Есмеральду в руки…Прощай старе життя…

Куда идти и где согреться,

Куда от безразличья деться?

Глава ІІ. Нове життя!

Бродити серед холодних вулиць Лаурі не сильно сподобалось, але все ж це було краще ніж залишатись там…Вона забрела аж на кладовище на окраїні міста. Там серед усього смутку стояв старий склеп, тільки на його важких дверях не було замка. Лаура ввійшла туди, Есмеральда нервово непокоїлась у неї на руках. У склепі було тихо, він був ніби огороджений від усієї суєти цього проклятого міста і життя. Вікон не було, просто лавка, свічка і дзеркало. Воно було дуже дивне, все було опутане павутиною, старе, мов йому тисячі років. Дівчина підійшла ближче і поглянула у нього. Та нічого не сталося, бо свого зображення вона там не побачила, просто порожнеча, тиха і недоторканна. Її рука потягнулася до нього, та Лаура вагалась, забираючи руку назад, вона трусилася, та дівчина переборола усі страхи і зробила ривок уперед. Та руку нічого не зупинило, вона ніби потрапила у льодяну завісу і була окремо, в іншому вимірі. Лаура відкрила очі, її рука була наполовину в дзеркалі, там було трішки прохолодніше і дув вітер. Дівчина заплющила очі і зробила три кроки. Тепер вона уся відчула, як поринула в інший світ. Світ казки, не такий, як той…

Лаура все боялась відкрити очі. На неї дув сильний вітер і вона відчувала ніжні перлинки снігу і свою кішку, яка в непорозумінні сиділа на руках і нервово нявкала , їй не до вподоби був сніг і раптова зміна клімату. Та Лаура так і не встигла відкрити очі, як раптово почала задихатись, їй бракувало повітря і вона знепритомніла…


Глава ІI . Кінець та початок…

Лаура відкрила очі. Вона була в невеличкій кімнаті без вікон. Та щось було не так, бо в кімнаті було світло, наче вона скляна. Сама дівчина була покладена у жахливо комфортне крісло. І тільки зараз вона помітила, що у кімнаті вона не одна.

- Добридень, Лауро! – сказав до неї жіночий голос.

- Хто тут? – занепокоєно спитала Лаура.

- Я – голова чарівниця школи чаклунства Котвардс. – представилася незнайомка.

- Як я сюди потрапила? – спитала дівчина, думаючи, що вона просто спить.

- Сюди можуть потрапити тільки обрані. Тебе привів твій вірний супутник по життю, кішка Есмеральда.

- А…- в непорозумінні відкрила рота Лаура.

- Елізабет! – крикнула чарівниця і просто зі стіни з’явилася прекрасна леді в червоному.

- Так, що знову?! – озвалася жінка, що сновигала мов привид.

- Проведи дівчину до її кімнати і розкажи їй по дорозі усе! – сказала чаклунка.

- Усе, усе? – спитала Елізабет.

- Усе, але нічого що не стосується її! – сказала вона.

- Але її тепер стосується все – при все!- с усмішкою бісив привид жінки головну чарівницю і та показала їй пальцем дорогу у бік дверей, прикрикнувши: «Не біси мене!»

Лаура простувала коридором, вона сумирно крокувала за Елізабет і її кроки розтинали мертву тишину. Вони дійшли до головної зали.

- Далі ти якось сама. – сказала жінка в червоному і розтворилася в повітрі, наче її і не було.

- Але, але…куди йти? – спитала уже саму себе Лаура. На стіні раптово з’явився напис попелом: « Ти знайдеш дорогу…»

Лаура стала посередині зали. Одна її сторона була біла, інша – чорна. Залу ділила навпіл темно сіра полоса вогню, вона горіла не перестаючи і зовсім не гріла, від неї навпаки віяло морозом і холодом. Лаура ще не дійшла до початку лінії вогню. З білої сторони літали жар-птиці, метелики та інші прекрасні створіння, а з іншої, з чорної, з темної сторони – сиділи кажани, ворони та й інша мила нечисть. І було зрозуміло, що ця зала поділена на добро і зло. Та й привид жінки розтворився, щоб Лаура сама зробила свій вибір на сторону добра або зла. Ніхто б не вагався і зробив крок у користь цього добра, але в своєму житті Лаура добра бачила не багато, а якщо і бачила, то давно і не факт. Та вона, добре обміркувавши все таки ступила на сторону добра, сама не знаючи, що її змусило, може невмираюча надія, може відчуття чогось доброго, світлого, але вона це зробило і повернути назад нічого уже не можна було. Раптом поки вона проходила залою ззаду знову з’явився привид жінки в червоному.


- Ти зробила…свій вибір…Я проведу тебе далі. – Сказала Елізабет і вони пішли коридорами школи до жилого корпусу.

Здавалося, що тут тисячі коридорів і кожен з них веде до чогось казкового і неймовірного. Лаура все ще не розуміла, куди вона потрапила і що її чекає…Вона сумирно йшла за привидом жінки в червоному і не вірила, що це все у реальності, вона думала, що спить, але скільки б раз вона б не тикнула пальцем в око, не вщипнула себе, Лаура б не проснулася, бо це усе було насправді, на яву…

Дівчина ступала повільно, роздивляючись усю цю красу. Елізабет привела її в білий корпус. Тут перебували білі маги. Зали тут були вражаючі: оббиті білим велюром стільці біля білого каміну, заворожували, штори з білого атласу оздобленні серпанком і росою дощу заставляли зупинятися і розглядати їх годинами. Підлога була обложена шкурами білих ведмедів і була просто м’якіше м’якого…Усі ці картини - це було надзвичайно. Жінка привид саме вела її скляною залою. Вона була абсолютно прозора і зроблена з надзвичайно товстого і надійного скла, відчуття було таке, ніби ти летиш, ніби йдеш у повітрі…Ця зала нарешті привела до головної спальні.

- Ну все…Твоя кімната №9, йди знайомся з сусідкою, вона з темного відділення, ти з нею не заскучаєш…

- Зачекайте! – крикнула Лаура.

- Що ще? – спитала з докором жінка.

- А…де я? – промовила дівчина, що визвало в Елізабет жахливий сміх. Вона пішла крізь усі стіни і її сміх залишався чутний, хоч вона була уже далеко. Лаура не встигла обернутися, як її оточила дітвора її віку з котами і з криками: «О, новенька!»

- О, новенька! – сказала дівчинка з чорнявим волоссям у зелених з чорними полосами панчохах.

- Як тебе звати? – спитала дівчина з коричневим котом в руках.

- Я, Лаура…- сказала розгублено вона.

- Я Інгрід. А де твоя кішка? – промовила дівчинка з коричневим котом.


- Есмеральда…не знаю…Я не знаю нічого, як я сюди потрапила? І…де я? Де кімната №9? Де Есмеральда? Ах…- видихнула, засмучена Лаура.

- Бідненька…- стала займатися злорадством одна з дівчат.

- Не займай її, Глафіра! – відмахнулася Інгрід.

- Не буду, в мене буде достатньо часу познайомитись зі своєю новою сусідкою! – сказала насміхаючись дівчина і виляючи чорною спідницею і хвостом своєї кішки пішла до кімнати номер 9.



следующая страница >>