vchilka.in.ua 1 2 ... 19 20
Лекція № 20

Тема: Вступ. Загальний огляд: „українське Відродження” – унікальне культурно-соціальне явище 20-х років ХХ ст.; літературний процес (стильові течії, літературні угрупування, ідейно-тематичне спрямування літератури); літературна дискусія та участь у ній ідеологів модернізму та соцреалізму.

Література і політика

Літературна дійсність в Україні 20-х рр. видається приголомшливо ба-гатою. Порівняно з нею бліднуть будь-які інші періоди розвитку нашого письменства. Творча палітра вражає унікальним гроном яскравих талантів:

В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Анто-ненко-Давидович, М. Івченко, М. Куліш, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плуж-ник, Г. Косинка, М. Семенко, Ю. Яновський, Тодось Осмачка, М. Бажан та ін. Привертає увагу дивовижне нуртування розмаїтих стильових течій, що ні-би водночас вибухнули в художньому часопросторі, – авангардизм із своїми відгалуженнями (футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, нео-романтизм, неореалізм, необароко, «неокласика», імпресіонізм, експресіонізм тощо. Злива різних видань, калейдоскоп літературних угруповань («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та ін.), потоки маніфестів і декларацій, пристрасні полеміки про сутнісні проблеми творчості, – справді, нелегко бу-ло молодому митцеві зорієнтуватися в такій стихії. Здавалося, перед ним від-крилися широкі перспективи художнього самоствердження. Це давало під-стави вважати 20-ті рр. «ренесансними». Йдеться про свіжі, оновлювальні процеси, що мали свій конкретно-історичний зміст, відмінний від змісту кла-сичного Відродження, зорієнтованого на універсальні критерії, поціновува-ного як одна з органічних ланок поступу європейського мистецтва. Інша річ – українське відродження, що сприймається як спонтанний порив уперед, але часто з поглядами, оберненими у минувшину, в накопичені вчорашні пробле-ми. Мовиться не про одне відродження, а про їх низку, що витворює основу українства, коли з певної чергової національної катастрофи поставало нове покоління, представлене переважно письменниками, аби нарешті розв'язати не лише естетичні, а й національні та соціальні питання. Така доля спіткала і творче покоління 20-х рр. – неоднорідне, позначене різними орієнтаціями на художнє та позахудожнє життя, що не могло не призвести до внутрішнього розмежування, характеризувало своєрідність літературних угруповань.


Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє нам усю силу укра-їнського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалеж-ності від впливу інших культур.
Літературні угруповання

Символістські групи

В Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше виявили себе символісти. П.Тичина, Я.Савченко, О.Слісаренко, В.Кобилянський, Д.Загул та ін. заснували в Києві символістську школу «Біла студія», що й видала збір-ник „Літературно-критичний альманах” (1918), спрямований проти народни-цьких поглядів на літературу. Його редактором був поет-символіст Яків Сав-ченко. Тут оприлюднили свої твори П.Тичина, П.Савченко, Я.Савченко, О.Слісаренко, Д.Загул, М.Терещенко.

У цьому ж році символісти утворили монолітну групу «Музагет» (Му-загет – грецький епітет покровителя муз Аполона). До цієї групи належали Я.Савченко, Д.Загул, М.Терещенко, В.Кобилянський, М.Жук, В.Ярошенко та ін. Естетичну платформу виклав Ю.Іванів-Меженко у програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Музагет», 1918), у якій стверджував са-моцінність мистецтва і творчої особистості: «Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом» і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Це типо-во символістська концепція мистецтва. Настільки це були сміливі судження, що більшовицька влада закрила друкарню, в якій опубліковано альманах, а музагетівці мало не потрапили у в’язницю. В «Музагеті», окрім творів симво-лістів, оприлюднено було статті Ю.Меженка про «Сонячні клернети» П.Ти-чини та М.Бурачека про образотворче мистецтво, Л.Курбаса про новітню ні-мецьку драму.

Словацький дослідник М.Неврлий вважає автора «Сонячних кларнетів» найвидатнішим представником українського символізму.

1920 р. символісти видають альманах «Гроно», але залучають до нього й імпресіоністів та футуристів (В.Поліщука, Г.Шурупія, Г.Косинку). 1922 р. «гронівці» в Катеринославі видали аванґардний альманах «Вир революції». Деякі «музагетівці» у 1923 р. ввійшли в «Аспис», поступово розсіюючись серед інших угрупувань.


Футуристські угрупування

Футуристи фетишизували форму твору, оскільки для них набагато важ-ливіше як зроблено твір, ніж те, що в ньому стверджується. Внаслідок цього тьмяніло зображення дійсності, її оцінка. Футуристи інтенсивно розробляли тему індустріального пейзажу та урбаністичні мотиви, тому відбили у творах небачений розмах технічного прогресу, складали гімни моторові, ракеті, ав-томобілеві, а заодно й кулеметові й авіаційній бомбі, адже вони так само тво-ріння техніки. Згодом досвід футуристів використали у Франції поети-летта-ристи на чолі з Ізидором Ізу, творячи поезію, що нічого не означає і склада-ється з довільного поєднання слів чи букв.

В Україні футуризм зародився з іменем М.Семенка, який, послухавши виступ В.Маяковського в політехнічному інституті, вирішив писати в дусі футуризму. Це засвідчили його перші збірки «Prelude», «Дерзання», «Кверо-футуризм» (від лат. quero – шукати), що з’явилися в Києві 1913 – 1914 рр. Але першу українську футуристичну організацію «Фламінго» він утворив у 1919 р., до якої увійшли О.Слісаренко, Гео Шкурупій, В.Ярошенко, худож-ник А.Петрицький та ін. Вони пропагують модернізм у мистецтві, протиста-вляючи його народницькій літературі, видають «Універсальний журнал», «Мистецтво» (редактор М.Семенко). Поступово українські футуристи ліві-ють, а то й «сповзають» на пролеткультівські позиції. Символами футуристів була жовта лілія та жовта блуза, яку замінюють синьою, що мало вказувати на їх пролетарське походження (з такими атрибутами вони проводили літера-турні вечори).

1921 р. О.Слісаренко утворює науково-мистецьку групу «Комкосмос» (Комуністичний космос), а на початку 1922 р. М.Семенко перетворює її в «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, слово пан грец. – все, всеохоплю-ючий), у 1923 її перейменовано в «Комункульт». Активними членами були М.Семенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол (псевдонім М.Ялового), О.Слісарен-ко, Гео Коляда, М.Щербак, до неї увійшли символісти Я.Савченко, М.Тере-щенко та ін.


Українські панфутуристи стояли на таких засадах: засудили «салоно-ву» буржуазну культуру, проголосили деконструкцію (руйнування) мистец-тва, пропонуючи створити нове «метамистецтво» – штучний синтез різних галузей культури й спорту. Оскільки засудили індивідуалізм як міщанство, то відкидають і лірику як «буржуазний» жанр. Мовляв, нова доба вимагає роз-витку драми, що й зумовило появу авангардного театру, неперевершеним творцем якого був Л. Курбас. Вони оголосили динамізм художнім стилем нового мистецтва.

1927 р. М.Семенко утворив організацію «Нова ґенерація» й видавав до 1930 р. під цією назвою журнал, котрий найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні ху-дожні стилі.

Відомо десять маніфестів українських футуристів, які оприлюднювали-ся, окрім української, ще й французькою, англійською та німецькою мовами, адже футуристи дбали про те, щоб їх знали і в Європі.

Словом, поки «пролетарська література» була слабкою, українське письменство розвивалося вільно й інтенсивно, утверджуючи по-європейськи модерністське мистецтво.

Лівої орієнтації були харківські пролеткультівські організації «Все-українська федерація пролетарських письменників і митців», «Цех каменя-рів» (1918), які відкидали класичну спадщину і стояли на нігілістичних пози-ціях щодо української мови, розвитку національної культури в Україні, чим відштовхнули від себе митців. За словами О.Білецького, пролеткультівські групи в Україні були провінціальними відділами московського Пролеткульту і для розвитку української літератури зробили дуже мало. Тільки у більшови-цькому Харкові вони почувалися самовпевнено, видали альманах «Арена», російськомовні журнали «Пролетарское творчество», «Рабочий журнал». Ак-тивними учасниками пролеткульту були російськомовні письменники З.Нев-ський, С.Радугін, а також українські В.Еллан-Блакитний, В.Сосюра, В.Коряк, С.Пилипенко, М.Майський. Проте український пролеткульт не мав якихось помітних художніх досягнень і 1924 р. фактично припинив своє існування, але його роль перебрали на себе ВУАПП (Всеукраїнська асоціація пролетар-ських письменників), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письмен-ників).


Помітною була організація «Гарт» (1923 – 1925), назву якої утворено від слова «гартованці», запозиченого з роману «Божки» (1914) В.Винничен-ка, в якому так називалося товариство робітників. «Гарт» очолив відомий по-ет В.Еллан-Блакитний. Серед перших членів «Гарту» були К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, М.Йогансен, О.Копиленко, І.Кулик, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий та ін. У статуті оприлюднювалося, що пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться україн-ською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача, нової людини. Від письменників вимагалося оспівувати су-часність, писати твори, які б у масах викликали настрої бадьорості й життє-здатності. Платформу організації виклали В.Блакитний у статті «Без маніфес-ту» (Гарт. – 1924. № 1) та І.Кулик у статті «На шляхах до пролетарського мистецтва», який пролетарських письменників вважав «мистецьким аван-гардом переможного класу». У цій статті автор гостро атакував «буржуазне мистецтво», тобто класичну спадщину і радив, яким чином диктатура проле-таріату, нова влада має прихиляти до себе письменників (пропонувати їм гар-ні помешкання, добре оплачувані посади, високі гонорари за видані книжки). Він закликав письменників облишити тему громадянської війни й оспівувати «натхненну побудову нового суспільства». «Пролетарських письменників» мала об’єднувати марксистська ідеологія, так звана класова позиція. В есте-тиці надавалась перевага змісту над формою. Це був спрощений погляд на роль мистецтва в суспільстві, зумовлений утилітарним його розумінням як потреби дня. 1926 р. «Гарт» припинив своє існування і на його уламках пар-тійні функціонери створили лівацьку ВУСПП, яка в 1927 – 1932 рр. Відпові-дала російському РАППу (Російська асоціація пролетарських письменників).

ВАПЛІТЕ. У 1926 р., коли керівник «Гарту» В.Еллан-Блакитний був хворий, спілка розпалася. М.Хвильовий утворив нову літературну організа-цію «Вапліте», прагнучи вивести українську літературу на світові вершини мистецтва. Ваплітяни боролися проти політизації літератури, за високу пись-менницьку майстерність й відкидали більшовицькі командні методи організа-ції літературного процесу. «Вапліте» організувалась як академія, тобто така назва, на думку її організаторів, зобов’язувала академічно, себто серйозно й відповідально ставитись до творення нового мистецтва. Вони закликали мит-ців глибоко освоювати класичну спадщину, а тому дотримувались неприми-ренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили проле-тарську літературу. З огляду на це умови вступу до «Вапліте» були важкими, особливо враховувалася письменницька кваліфікація. Під цією ж назвою ви-давали журнал, у шостому числі якого 1928 р. опубліковано другу частину роману «Вальдшнепи» М.Хвильвого, за що його було заборонено й знищено. Організацію очолили М.Хвильовий, М.Яловий, О.Досвітній. До неї входили М.Бажан, О.Довженко, Г.Епік, М.Йоганесен, Г.Коцюба, О.Копиленко, М.Ку-ліш, А.Любченко, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина та ін. Під час літературної дискусії 1925 – 1928 рр. М.Хвильовий зазнав з боку компартії гострих напа-дів, а тому, щоб врятувати «ВАПЛІТЕ» від розгрому, він вийшов з організа-ції. Її очолили М.Куліш та Г.Епік. Але внаслідок переслідування партійними органами вона на початку 1928 р. саморозпустилася. Тоді письменники згур-тувалися навколо альманахів «Літературний ярмарок», «Універсальний жур-нал», які в тодішніх складних умовах найбільше європеїзували українську лі-тературу. Одначе українських провідних митців продовжували і далі переслі-дувати вуспівці, заявляючи, що ваплітяни здійснюють черговий маневр, щоб «приспати пильність партії». Врешті колишні члени «ВАПЛІТЕ» об’єдналися в організацію «Пролітфронт» (Пролетарський літературний фронт).


Плуг. На інших позиціях стояли учасники літературної організації «Плуг», що виникла у Харкові в березні 1922 р. Вона об’єднала селянських письменників. Її очолив байкар і прозаїк С.Пилипенко. До «Плугу» входили Д.Бедзик, С.Божко, М.Биковець, В.Гжицький, А.Головко, Г.Епік, Наталя За-біла, О.Копиленко, В.Минко, Галина Орлівна, І.Сенченко, П.Усенко, Варвара Чередниченко та ін. Видавали журнал «Плужанин» (1925 – 1927), а також двотижневий часопис «Плуг» (1928 – 1932). Платформу організації виклали С.Пилипенко, П.Панч, А.Панів, І.Кириленко та І.Шевченко. Вони рішуче ви-ступили проти «російської шовіністичної буржуазії», яка «намагалася зада-вити» українську мову й культуру. «Плужани» задекларували про своє ба-жання творити нову культуру, а в художніх творах змальовувати життя ново-го села у світлі «настанов компартії», закликали критично ставитись до мис-тецтва минулого, в сфері естетики захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою. Вони проводили масові вечори, «понеділки», які збирали велику аудиторію. Тут зачитувалися твори не тільки письменни-ків-харків’ян, а й О.Кобилянської, В.Стефаника, обговорювалися нові мис-тецькі явища. На цих вечорах схрещувалися естетичні позиції пролеткультів-ців, гартованців, прибічників «динамізму й конструктивізму». Так формува-лися нові літературні школи, нові концепції мистецтва й творчості. «Плужа-ни» проводили велику культурницьку роботу на селі. Але цей «масовізм» – гонитва за кількістю учасників організації, утворення безкінечних секцій, ви-знання кожного «сількора» й «робкора» «письменником» – виявився суттє-вим недоліком організації. У ході літературної дискусії 1925 – 1928 рр. «Плуг» зазнав серйозної критики за «масовізм» й «червоне просвітянство». Оскільки талановитих письменників оточувало велике коло малоздібних креаторів (творців), то термін «плужанин» став синонімом провінційної об-меженості, низького художнього рівня, примітивізму у змалюванні людської психології.

На лівацьких позиціях стояли креатори «Молодняка», спілки комсо-мольських письменників (1926 – 1932). До організації входили С.Воскресен-ко, І.Гончаренко, Я.Гримайло, С.Голованівський, Б.Коваленко, П.Колесник, О.Корнійчук, С.Крижанівський, Т.Масенко, Л.Первомайський, Л.Смілян-ський, А.Шиян, М.Шпак та ін. Платформа була викладена в ж. «Молодняк» (1927, № 3). «Молодняківці» оголосили себе «бойовим загоном пролетар-ського фронту» і пропагували «інтернаціональну ідеологію пролетаріату». Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римо-ване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чу-жою і ворожою «справі пролетаріату». Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями.


Такому ідеологічному тиску прагнули протистояти митці «Ланки» (В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Антоненко-Давидович, Т.Осьмачка, Б.Те-нета, М.Івченко, Г.Косинка та ін.), група письменників «МАРС», «Жовтень» (1925), що вийшли з «Аспанфуту» (В.Десняк, Іван Ле, М.Терещенко, Ю.Яновський, Ф.Якубовський, В.Ярошенко). Спілка письменників «Західна Україна» (1925 – 1933) об’єднала митців, вихідців із Західної України. 1933 р. їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши сталінські конц-табори, вижили (В.Гжицький, М.Марфієвич, Ф.Малицький).

Явища в житті суспільства знаходять своє відтворення в художній літе-ратурі. Основними темами її є показ нещадного визиску трудящих міста й се-ла, їхнього важкого становища, змін у психології, особливостей визвольної боротьби. Тут можна згадати такі твори, як "Швачка" Павла Грабовського, "Ялинка" і "Маленький грішник" Михайла Коцюбинського, "Школяр" Архи-па Тесленка. Тут виведені образи вільних, але дуже вбогих селян, міської наймички і бездоглядної дитини, виснаженої непосильною працею дівчини-швачки.

Необхідно зауважити, що твори письменників Західної та Східної Ук-раїни, що була на той час розділеною, мали спільну тему: єднання всіх укра-їнців.

У творах Франка, Грабовського звучить ідея необхідності повалення самодержавства як соціально несправедливого ладу.

Ця тема була основною і у післявоєнні роки, коли українська літерату-ра була вільною. Тоді поряд з письменниками, що почали друкуватися на-прикінці ХІХ ст. (Микола Вороний, Олександр Олесь), виступали і нові: пое-ти – Василь Еллан-Блакитний, Василь Чумак, Павло Тичи-на, Володимир Со-сюра; прозаїки – Гнат Михайличенко, Андрій Заливчий, Микола Хвильовий та багато інших.

Отже, початок ХХ ст. характеризується значним розвитком української літератури порівняно з минулим століттям. Українські митці долали численні перепони, які на їх шляху зводили ті, хто заперечував сам факт існування ук-раїнського народу, а, отже, і його культуру. Українське мистецтво впевнено завойовувало світове визнання.

следующая страница >>