vchilka.in.ua 1 ... 16 17 18 19 20

Роман „Маруся Чурай”

Відблиски легенди. Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» писав-ся Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання. Цей твір поетеси пред-ставляє в українській літературі рідкісний жанр.

Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чу-рай, що з плином часу дійшли до нас.

Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Ліни Кос-тенко: О. Шаховського, Л. Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка. Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи, Грицю...» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала»...

Композиція.Роман у віршах «Маруся Чурай» роману „Маруся Чурай” це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона й отруїла, роману „Маруся Чурай” за те, що той, зра-дивши їхнє кохання, пішов до іншої. Любов, зрада і помста роману „Маруся Чурай” саме ця колізія лежить в основі однієї з пісень, що приписуються Ма-русі Чурай («Ой, не ходи, Грицю...»).

Дев'ять розділів роману у віршах «Маруся Чурай» – це надзвичайно яс-крава картина, на якій є: багатостраждальна українська історія з її трагічною героїкою; колоритні народні типи, взяті з різних «поверхів» українського життя XVIII ст.; кохання дівчини-козачки, яке відкривається безміром душев-них іраней та переживань – поетичних і трагічних; сповнений пристрасті роз-дум про місію слова, поезії в людському житті загалом, і в українській долі – зокрема. Причому доля героїні Ліни Костенко не замкнута в локальну істори-ко-етнографічну рамку: вона відкрита до вічних питань та істин. Як літера-турний персонаж Маруся Чурай виявляється в одному ряду з Дон Кіхотом і мадам Боварі, датським принцом Гамлетом і Джен Ейр, Мавкою і героїнями романів Жорж Санд... Невичерпністю й величчю своєї особистості, страж-даннями і злетами духу вона обернена до людей – незалежно від того, в яку добу і на якому материку вони живуть.


Багатотемність, поліфонізм роману Ліни Костенко потребували витон-ченої, «багатоярусної» композиції. «"Маруся Чурай" нагадує класичний архі-тектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею, – писав з цього приводу І. Дзюба. – Поетичний матеріал розгортається "сам із себе" за зако-ном внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності. Кожна частина необ-хідна для цілості, а цілість надає кожній частині вищого значення. Все живе наскрізною симфонічною взаємопов'язаністю, взаємопідсиленням».

Нерівня душ: Маруся і Гриць. Роман Ліни Костенко – невичерпний сво-їм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, за-гальнолюдською та національною проблематикою. Це кристал, у якому без-ліч граней. Кожна з них притягує сама по собі, але ж існує вона не самодо-статньо, а в поєднанні з іншими, створюючи разом довершене ціле. Так буває лише з творами високої художньої проби, позначеними печаттю глибокого таланту.

Їхня безмежність, неосяжність, невичерпність відбиває безмежність і неосяжність самого життя.

Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто ви-різнити тему нелегкої, але й високої водночас, місії митця та його слова в житті й долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про тра-гічне кохання дівчини та її зраду, роман «Маруся Чурай» завершився б разом із розділом «Страта», Але таке могло бути в тому разі, коли героїня його була б людиною звичайною або ж, принаймні, не мала іскри рідкісного поетично-го хисту. Маруся Чурай цілком могла б сказати про себе словами одного з ліричних віршів Ліни Костенко: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу».

Незвичайність любовного сюжету починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималіст-ське начало. Є такий тип людей, які свідомо чи несвідомо керуються принци-пом; «Все – або нічого», пропонуючи і собі самим, і оточенню надзвичайно високі моральні мірки. їм нелегко живеться, так само, як нелегко живеться поруч із ними людям звичайним. Маруся Чурай, схоже, й сама це розуміє. А Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне – бо не ви-знає компромісів, відкидає на-півпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому.


У коханні, звісно, передусім. Але нещастя Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, ке питаючись розуму, вибрало саме Гриця Бобренка. На пи-тання, за що одна людина любить іншу, не існує відповіді: є в почутті любові якась ірраціональна стихія, що бере людину під свою владу. Так і тут; спів-чутливий розум міг би здивуватися – так ось же, Марусю, твоє щастя, – зов-сім поруч, і звати його – Іван Іскра! Любляча – і теж незглибима! – душа, ко-зак, який тонше за будь-кого розуміє й відчуває Марусю, і немає меж його щирій самовідданості! Іван якось каже дідові Галерникові, маючи на увазі Марусю Чурай і себе; «Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один ле-лека нас приніс». Але чи не тут якраз і заховано початки Іванової драми? Можливо, замало любові одного лелеки? Можливо, існує щось таке, що фа-тально роз'єднує споріднені душі, і через те по-справжньому велике взаємне – рідкість?

Життя любить демонструвати дисгармонії; в оркестрі життя – нагадай-мо слова самої Ліни Костенко – гармонія нерідко звучить крізь тугу дисонан-сів, і роман «Маруся Чурай» ще раз змушує задуматися над цією істиною.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ – пое-тично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть за-чатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в'язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Мон любов сягала неба.

а Гриць ходив ногами по землі.

Важливо тільки відчути, що в цих словах – не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, тута...

Отже, небо – і земля. Поезія – і проза. Максималізм – і прагматизм. Ду-шевний порив – і практичний розрахунок. Безоглядність – і та «тверезість», яка багатьма якраз і розуміється як уміння жити...

Вічна колізія людського життя...

І якщо для Галі Вишняківни не існує якихось моральних альтернатив, то Гриць Бобренко воістину завис між «небом» і «землею». Маруся чи Галя – ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору, – перед нами постає драма людини, яка не відбулася.

Пригадуєте: Мавка з «Лісової пісні» Лесі Українки дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе дорівнятись»?

Так і Гриць Бобренко: було йому дано якусь людську неординарность, але – характеру не вистачило; висоти злякався; світ ловив І таки впіймав... Обіймами й статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозу-мілого (ніж у випадку з Марусею) життя-буття...

Багато перед ким лукаво й невидимо постає в житті оцей «бобренків-ський» вибір, і трудність його ще й у тому, що він – не однократний, а що-денний, повсякчасний, довічний...

Згадка про «Лісову пісню» не є випадковою: історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки.

«Трикутник» Маруся – Гриць – Галя нагадує «трикутники Мавка – Лу-каш – Килина. Цілий ряд аналогій проглядає і за зіставлення «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, ко-зачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загост-реною патріотичною свідомістю постають як опозиція компромісності, не-цільності й тій двоїстості, з якої виростає зрада – в одному випадку коханій, в іншому – Україні (але й у певному розумінні коханій жінці теж). Споріднени-ми є також образи Івана Іскри у Ліни Костенко та Степажшого брата Івана у «Боярині»...

Образ Марусі можна сприймати як апологію людської цільності, а це дуже важлива якість у системі моральних цінностей поетеси Ліни Костенко. Свідченням цільності героїні її роману є й нерозривність житейських і твор-чих принципів Марусі Чурай. У таких випадках інколи говорять про єдність етичних та естетичних начал, що означає: в житті вона така сама, як і в своїй творчості, а в творчості – як і в житті.


«У тебе й мука піде у пісні», – каже одного разу Гриць Марусі. І цілком має рацію. Розуміє, відчуває, ідо для Марусі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець – означало б щось неможливе; неможливе – бо неприродне для неї.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змученому за-питанні. Якщо казати високими словами, то пісня для неї – такий же священ-ний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити.

І при цьому цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Ні, і ще раз ні – вона жінко, а значить, буває ніжною та беззахис-ною, зачарованою і змученою, пристрасного – і з випаленою душею... І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури.

Творчість Ліни Костенко – визначне явище в українській літературі но-вітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компроміси ості, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником.

У її поезії прекрасно згармонізовано ліричне й епічне начала: одкровен-ня авторського «Я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпер-тою на картини та сцени, розповіддю, сюжетністю, умінням малювати харак-тери, відтворювати колорит далеких та близьких часів. Найбільшою мірою це виявилося в поемах Ліни Костенко, і передовсім у історичному романі у вір-шах «Маруся Чурай».

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм – рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи клю-чів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'яза-ний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спо-гляданням плину життя. Спілкування а великим культурним досвідом люд-ства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Лі-ни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматич-ного часу – все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси, досконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити гідність людську...


Сповнена трагедійних нот поезія Ліни Костенко здатна викликати бла-готворний ефект катарсису – очищення через трагедію. Адже покликання її – в людині будити Людину.

Теорія літератури
Ром́ан у вірша́х
– різновид змішаного жанру, який поєднує багатопла-новість, епічні принципи розповіді з суб'єктивністю, притаманною ліричним творам.

Роман у віршах став популярним у 19 – 20 ст. Межують з ним драма-тична поема, віршована повість.

В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у 60 – 70-ті 20 ст. (хоча представлений він і у 30 – 50- ті: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардієць» В. Сосюри) «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Молодість брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Ліни Костенко.

Теорія літератури

Модерні́зм
(фр. modernisme) – загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу зміс-ту. У літературі – письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці – традиційне поняття ключа було замінене на ато-нальність; в архітектурі – центральними концепціями виступають функціона-лізм і відсутність декоративності.
Реалізм (лат. realism – дійсний) – мистецький напрям ХІХ століття, що зображував типові характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання життя в його закономірностях і суперечностях. Його основні ознаки: соціальна зумовленість характеру людини,

змалювання згубного впливу антигуманного світу на вчинки і долю героїв; історизм у відтворенні явищ дійсності (бачення історичної перспективи, взаємодія минулого, теперішнього і майбутнього); психологізм, відтворення внутрішнього світу героїв; гуманізм, співчуття і протест проти всіх форм

соціального і духовного поневолення людини.

Соціально-побутовою повістю називається порівняно великий розповідний твір, у якому описи приватного життя кількох персонажів упродовж тривалого часу поєднуються з широкими соціальними узагальненнями. Такі твори відзначаються гостротою соціального конфлікту, що розгортається на тлі повсякденного життя, підвищеною увагою до етнографічних деталей, описів побуту, пейзажів тощо.

Багатоголосся (у творі) – це висловлення кожним персонажем власної думки, відображення його особистісних поглядів на світ, принцип багатоаспектного оцінювання подій і явищ.
Соціально-психологічний роман – це один із різновидів романного жанру, в якому в складних, часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім розмаїттям їхнього психологічного функціонування в контексті соціального середовища. Для соціально-психологічних творів характернее розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, снів. На відміну від соціально-побутових творів, у яких увага митця прикута до повсякденного життя, зримих, передусімсоціальних, причин і наслідків поведінки персонажів, автор соціальноопсихологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини.

Комедія – драматичний твір, у якому дійові особи зображуються у смішних ситуаціях, нещадно висміюються людські пороки та негативні соціально-побутові явища. Майстрами комедійного жанру вважають Лопе де Вегу, Кальдерона де ла Барку, Вільяма Шекспіра, Жана Батіста Мольєра, Олександра Грибоєдова, Миколу Гоголя, Івана Котляревського, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого.
Трагедія — драматичний твір, в основу якого покладено гострий конфлікт. Головна дійова особа трагедії переважно діє в екстремальних ситуаціях, потрапляє у безвихідне становище і гине фізично або морально, здійснюючи подвиг або спокутуючи свою вину. Для трагедії характерна висока амплітуда напруги, перипетії сюжету такого твору постійно вимагають від головного героя особистісного вибору, герой переживає широку гаму пристрастей, розчарувань, мук совісті, жалю, відчаю, гніву тощо.

Гротеск – поєднання реального і фантастичного , правдоподібності і карикатури, гіперболи і алогізму.

Персоніфікація — вид метафори: уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям, олюднення їх (а уособлення — оживлення їх).
Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизм, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.

Визначальні риси експресіонізму:

● зацікавленість глибинними психічними процесами;

● заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

● оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

● суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

В літературі український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового(зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.



<< предыдущая страница   следующая страница >>