vchilka.in.ua 1
Лекція № 8.


Позитивізм і неопозитивізм. (2 години)


  1. Умови виникнення позитивізму.

  2. О. Конт. Г. Спенсер.

  3. Проблеми теорії пізнання. Е. Мах. Р. Авенаріус.

  4. Неопозитивізм і його школи. Конвенціоналізм.


Література


    1. Аналитическая философия: становление и развитие (антология). – М., 1993.

    2. Гайденко П.П. Эволюция понятия науки. – М., 1980.

    3. Кун Т. Структура научных революций. – М., 1997.

    4. Поппер К. Логика и рост научного знания. – М., 1983.

    5. Современная западная философия. – М., 1991.

    6. Спенсер Г. Синтетическая философия. – К., 1997.



ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

У першій половині XIX ст. експериментально-математичне природознавство, що виникло у XVII ст., досягло величезних успіхів: посилилась його роль у розвитку суспільства. Нагромадивши досить великий емпіричний матеріал, природознавство теоретично тепер його узагальнювало. Починається процес перетворення натурфілософії в теоретичне природознавство. Становлення галузевої структури науки, інституціональна професіоналізація наукової діяльності зробили невідкладним завдання осмислення суті науково-пізнавальної діяльності, критичної оцінки передумов і процедур наукової діяльності, що відбувається в різних когнітивних і соціокультурних умовах; значення і роль світоглядних і філософських ідей та уявлень у розвитку наукових досліджень. Усвідомлюється недостатність і обмеженість умоглядних, спекулятивних міркувань (міркувань, що виходять з чистої сили Розуму) класичної натурфілософії і метафізики, в яких на місце реальних зв'язків часто ставились вигадані. Класична філософія, заснована на спекулятивному типі побудови знань, тобто на умоглядності, виявилася нездатною вирішити філософські проблеми, що висувались розвитком науки XIX ст. Наука прагнула відмовитися від нав'язування їй апріорних, відірваних від реальності схем і гіпотез, оскільки вони впливали на розвиток природознавства. Натурфілософії як науці наук приходить кінець. Це дало підставу певній групі мислителів висловити ідею, що ера метафізики закінчилася і почалася ера позитивного знання, ера позитивної філософії.



  1. Умови виникнення позитивізму.



Культ Розуму, який проголосила класична раціоналістична філософія, став основою поширеної віри в можливості перебудови життя. Філософи вірили в удосконалення Розуму через прогрес науки. Знання і раціональне пізнання проголошувалися вирішальною силою, здатною розв'язати всі проблеми, які виникають перед людиною і людством. Щоб виконати покладені на знання грандіозні завдання, на думку мислителів тодішньої епохи, знання мали стати ясними, виразними, доказовими, такими, що переборюють усі сумніви. Соціальні ідеали епохи Просвітництва, які вимагали розумного, заснованого на науці перетворення суспільних відносин за нормами істини і справедливості, зміцнювали таке ставлення до науки. Для науки характерне звеличування людського індивіда як активної, вільної і рівноправної істоти, віра в безмежні можливості людини в пізнанні і перетворенні природи, історичний оптимізм.

Мислителі епохи прийшли до широкого пояснення Розуму, допускаючи, що природа, історія, людська діяльність спонукувані внутрішньо властивою їй розумністю. Кантівське розуміння Розуму як вищої, але критично оцінюваної здатності людини поступилося місцем позаіндивідуальному Розуму, гегелівському культу божественного Розуму, Абсолютного духу. Розум розглядався як синонім закономірності, доцільності природи і вихідного руху історії до певної розумної мети як вищий суддя існуючого; як носій справжньої істини і гарант вищої моральності. Концентрованим і логічно завершеним варіантом філософського раціоналізму класичного типу є гегелівський панлогізм: за Гегелем, буття обумовлюється розвитком Абсолютної ідеї (Божественного Розуму). Хитрість Розуму, на думку Гегеля, у кінцевому рахунку, має перемогти відсталість природи і випадковість історії.

Розум як суттєва характеристика людини виступає в раціоналізмі як передумова і найяскравіший прояв усіх інших її особливостей: волі, самодіяльності, активності. Людина як розумна істота, з погляду раціоналізму, покликана стати володарем світу, перебувши суспільні відносини на розумних засадах — ідеалах Свободи, Рівності, Братерства. Під такими гаслами здійснювалася в 1789— 99 роках Велика французька революція. Та в середині XIX ст. соціально-політичне й інтелектуальне життя істотно ускладнилося, збуваються глибокі зміни в економічному, політичному, духовому житті народів країн Західної Європи. Почала розвіюватися завіса ілюзій: наука, що перетворилась у спеціалізовану високопрофесійну діяльність, породила могутню техніку, не виправдала Вкладених на неї наївних очікувань. Попередженням проти сподівання на безмежну могутність Розуму став кантівський висновок про те, що пізнання світу самого собою в кінцевих, суттєвих молотах неможливе. Лишалася, щоправда, розрада, що моральний Практичний) розум стоїть вище теоретичного розуму, здатного ввести людину на шлях Добра і Краси.


Раціоналістична класична філософія виявилася байдужною до долі людини. У суспільстві і культурі панували настрої песимізму, нігілізму, розпачу, туги, розірваної свідомості: старі ідеали вже відійшли, нові ще не сформувалися. Розумову практику другої половини XIX ст. почала відрізняти від філософії початку XIX ст. увага до смислового призначення життя, до екзистенціальної ідеї людини, яка вільно обирає, тобто до світу цінностей і сенсу. Відбувається новий поворот до людини, до унікальної неповторності її буття, який не допускає відображення мовою логічних понять. Мислителі прагнули зрозуміти душу епохи через аналіз внутрішнього світу забутої філософією конкретної людини, яка спочатку живе, страждає, переживає і тільки після пізнає і розмірковує. Але вони мали принципово змінити принципи і методологію філософствування, бо класичні системи не піддавалися такій трансформації. Адже, за переконанням Георга Гегеля, особистість вільна тільки там і тоді, де і коли залучена до цілісності. Загалом знімається її одиничність, обмеженість, все те, що характеризує усяке зашкарубле, у тому числі матеріальне, буття. Георг Гегель педантично проводив думку про те, що, оскільки держава є істинною цілісністю, то вона знімає, ідеалізує право, мораль, моральність. Отже, у його системі цілісність, тотальність набувала абсолютного пріоритету. Важливим фактором кризи класичного типу філософії став швидкий розвиток хімії, біології, психології. Неспроможність механістичної картини світу пояснити нові відкриття в науці привела до кризи механістичного природознавства. На основі критики філософських спекулятивних систем XVIII — початку XIX ст. в другій половині XIX ст. сталися істотні зрушення філософської системи форм, сформувалися основи багатьох некласичних філософських позицій і концепцій, що відіграли домінуючу роль в інтелектуальному житті Європи в другій половині XIX ст. і розвивалися у XX ст. Серед них найзначніші — позитивізм, неокантіанство, філософія життя і екзистенціалізм.


  1. О. Конт. Г. Спенсер.


Значне місце в розробленні нової методології наукового пізнання належить позитивізму. Це поняття (від лат. позитивний) означає заклик до філософів відмовитися від метафізичних абстракцій і звернутися до позитивного знання. Він виникає в 30-40-ві рр. XIX ст. у Франції, його родоначальником вважається Огюст Конт (1798-1857 рр.), який вводить термін «позитивізм». На думку О. Конта, позитивна філософія може стати єдиною міцною основою для соціальної організації, завдяки чому закінчиться її криза. Якщо до XIX ст. люди в основному боролися між собою, то внаслідок розвитку промисловості вони мають справу з природою. На зміну політикам, теологам, військовим приходять вчені та промисловці, тому настав час нового світогляду. Основний його зміст Конт вбачає у наступному:

  • закон трьох стадій;

  • закон постійної підлеглості уявлення спостереженню;

  • правильна класифікація наук.

О. Конт вважав, що він відкрив «великий основний закон» процесу розвитку мислення. Кожна галузь пізнання проходить три стадії: теологічну (вигадане), метафізичну (абстрактне), наукове пізнання.

На першій стадії людина прагне пояснити все з допомогою надприродних сил, які уподібнюються їй: богами, духами, героями тощо. Теологічна стадія характеризується пануванням фікцій, які не мають доказів. Це «католицький і феодальний режими». Майже всі людські імпульси-почуття синтезуються християнським монотеїзмом.

На другій (метафізичній) стадії люди прагнуть досягти вичерпного знання посиланням на абстрактні першосутності (ідеї Платона, форми Арістотеля, абсолютний дух Гегеля, матерія у всіх матеріалістів). На місце дійсних законів ставляться абсолютні сутності. Позитивне значення цієї стадії полягає в переході до дійсної науки, до ідеального, позитивного знання. Метафізичний стан характеризується підвищеною увагою до сутності, до абстрактних понять, які приймаються за реальність. Це період революційних криз, період критики існуючого, період «анархії думок». Людина, захоплена абстрактною ідеєю, готова віддати життя за її втілення. В цьому випадку Конт має рацію в тому, що філософія, яка не враховує досвіду спеціальних наук, приходить до надумування неіснуючого. Дистанційована від науки філософія неминуче виявляється ненауковою.


На третій позитивній стадії знання базується на спостережених фактах, на точній оцінці реальності. Саме тут здійснюється «позитивний синтез» різних позицій, «синтез анархії». Звідси О. Конт формулює основний висновок позитивізму: вчений повинен обмежуватися лише описом власних відчуттів. Закони, поняття, які формулюються на основі відчуттів, - лише зручний спосіб їх описання. Вони не мають ніякого відношення до об'єктивного світу, а якщо й мають, то ми ніколи не матимемо змоги це перевірити. Істинний позитивний дух, підкреслює Конт, полягає в заміні вивчення першопричин явищ вивченням їх законів або в заміні слова чому словом як. Ми здатні зрозуміти, як відбуваються явища, але не чому вони відбуваються.

Позитивізм — це реальність розвитку філософської думки, він прагне посилити акцент на досягненнях науки, зв'язку філософії та конкретних наук. Слабкою стороною позитивізму у всіх його формах є підміна власне предмета та методу філософії конкретно-науковим предметом і методом. Починаючи з Конта позитивізм заперечує попередній розвиток філософії і прагне ототожнити філософію і науку.

До «першого» позитивізму належить також філософія Дж. С. Мілля та Г. Спенсера. Англійський мислитель Джон Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) прагнув наслідувати О. Конта. Свій основний твір «Система логіки» він закінчує аналізом соціально-історичних наук. Мова йшла про здобуття нових смислів, які він вбачав у системі індуктивної логіки. Індукція передбачає одноманітність (подібність) індивідів і подій.

Індукція має справу з причинно-наслідковими зв'язками. Наслідуючи Ф. Бекона, Мілль розробляє методи дослідження причинних зв'язків. Його теорія ґрунтувалася на тому, що, ретельно проводячи спостереження, а потім зіставляючи взаємозалежність явищ, завжди можна виявити причинно-наслідкові зв'язки. Саме так встановлюються наукові закони.

На основі індуктивної логіки Мілль був готовий розглянути метод будь-якої соціально-історичної дисципліни. Скрізь, виходячи із закону причинності, необхідно пояснювати бажання мотивами, а мотиви - потребами людей у предметах. Але в моральних (гуманітарних) науках мова йде не про те, що є і буде, а про те, що повинно бути. Те, що повинно бути, неможливо встановити науково. Тому всі моральні науки є мистецтвами.


Мистецтво ставить мету, якої потрібно досягти, визначає її і передає науці. Наука приймає її, розглядає, вивчає, розбирає і відсилає знову до мистецтва. Мета встановлюється не довільно, а відповідно до певного принципу, який здобувають знову ж таки з досвіду. Кінцева мета науки - сприяти щастю людства. Для досягнення щастя необхідно здійснювати корисні вчинки. Така вимога утилітаризму (від лат. користь, вигода).

Індуктивний метод не дав можливості зрозуміти моральні дисципліни як науки. Це можливо лише в тому випадку, якщо гуманітарним дисциплінам надається ціннісний характер. Але цінності виробляються продуктивною уявою. Зрозуміти цю обставину емпіризмові не дано. Утилітаризм, строго кажучи, не знає цінності. Принцип найбільшого щастя можна вважати псевдоцінністю. У дослідженнях Мілля позитивістську тенденцію виражено не так яскраво, як у творчості О. Конта. Дж. Мілль, по суті, займався методологією науки, а не запереченням наукового статусу філософії.

Англійський мислитель Г. Спенсер (1820-1903 рр.) репрезентує лінію еволюціонізму в позитивізмі. Вважаючи еволюцію всезагальним процесом у галузі світу явищ, він розуміє її як процес вільних поступових змін, головний зміст яких - перехід від невизначеної хаотичної однорідності до визначеної впорядкованої різнорідності. Еволюція, за Спенсером, обумовлюється законами збереження матерії і енергії і, врешті-решт, універсальним законом постійної кількості сили. Цей закон, укорінений в природі нашого мислення, має позадосвідне походження. Звідси ми приходимо до тієї важливої обставини, що в світі існує непізнане, і сокровенна сутність світу не відкривається нам у сфері досвіду. Раціональним пізнанням (науковим і філософським), на основі досвіду ми осмислюємо лише прояви непізнаного. Раціональне пізнання і не повинно претендувати на його осягнення, це справа релігії. Між наукою і релігією немає суперечностей, бо завдання релігії і полягає в пізнанні недоступної для науки сутності, таїни світу. Отже, наука і релігія розглядають одне і те ж, але з різних боків.


Глобальний еволюціонізм, всезагальні закони еволюції, які розробив Спенсер, він поширює на галузь біології, психології, соціології, етики. Це привело його до біологізації останніх трьох дисциплін. Найважливіший принцип його соціології - уподібнення суспільства організмові (органіцизм). Індивіди - немовби клітини або фізіологічні одиниці. В суспільстві існують три системи «органів»: підтримувальна система, яка забезпечує виробництво необхідних продуктів; розподільча система, котра забезпечує зв'язок частин соціального організму на основі розподілу праці; регулятивна система (держава), що забезпечує підкорення частин цілому. Подібно до організму, суспільство росте, а не будується. Тому Спенсер виступав принциповим противником будь-яких реформ.

«Перший» позитивізм виокремив зовсім інший тип взаємовідношень між філософією і наукою, людиною і дійсністю. «Перші» позитивісти вважали своїм завданням систематизацію та узагальнення спеціально-наукового знання.


  1. Проблеми теорії пізнання. Е. Мах. Р. Авенаріус.


У другій половині XIX ст. формується «другий» позитивізм, або емпіріокритицизм. Друге покоління називають махістами або емпіріокритиками. Значення поняття «емпіріокритицизм» - філософія критичного досвіду. Видатним представником емпіріокритицизму є Ернст Мах (1838-1916 рр.), австрійський фізик і філософ. Мах вважав, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Вони об'єднуються між собою найрізноманітнішим чином, а з ними пов'язуються настрої, почуття, вияви волі. Повсякчасні та сталі відчуття закарбовуються в пам'яті і виражаються засобами мови.

Перший комплекс відчуттів, або тіла, - це кольори, тони тощо, пов'язані між собою функціонально просторовими та часовими характеристиками.

Другий комплекс, або «Я», - настрої, почуття, спогади, пов'язані з особливим, живим тілом. Не тіла викликають відчуття, а комплекси різних елементів, комплекси відчуттів утворюють тіла. Відчуття або «елементи» Мах вважає нейтральними, вони не належать ні до фізичної (об'єктивної), ні до психічної (суб'єктивної) сфер. Ці елементи повинні забезпечити безперервний перехід від фізичного до психічного в рамках єдиного знання. Виходячи з цього, Мах намагався переосмислити основні категорії науки. Такі поняття, як сила, маса, простір, час, причинність тощо, він вважав визначеннями комплексів відчуттів та їх функціональних зв'язків, які відповідають певним органам, сформованим відповідно до біологічних потреб. Пізнання людини підкоряється принципу «економії мислення». Мета науки — «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.


Послідовником і однодумцем Е. Маха був швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896 рр.). Він розробив учення про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта»), згідно з яким заперечується об'єктивна реальність, що існує поза межами нашої свідомості. Тобто всі явища, які вивчаються (об'єкти), існують не інакше як у координації з суб'єктом. Для людини немає сенсу визнавати існування поряд з суб'єктом незалежного від нього об'єкта. Якщо ви розмежовуєте об'єкт і суб'єкт, то неминуче виникає проблемне питання про саму можливість пізнання об'єкта, тобто суб'єкт пізнає сам себе і тим самим — своє оточення.

«Другий» позитивізм заперечував зв'язок наукового знання з об'єктивною дійсністю. З його точки зору, неможливо виділити будь-яку наукову концепцію на основі того, наскільки вона відбиває, віддзеркалює реальність. В зв'язку з цим було висунуто принцип економії мислення, згідно з яким потрібно вибирати теорію, яка найпростіше описує відчуття - вихідний матеріал наукового пізнання.

Отже, якщо «перший», класичний позитивізм оголошував позитивним наукове знання, котре опирається на досвід, і втрачав позадосвідне, метафізичне знання, то «другий» позитивізм уже всередині наукового знання знаходить позитивні терміни, які мають значення, а порожні, фіктивні поняття підлягають усуненню зі сфери науки.


  1. Неопозитивізм і його школи. Конвенціоналізм.


«Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х рр. XX ст. і дістає назву неопозитивізму. Його родоначальники - австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882-1936 рр.), австрійський філософ, логік і математик А. Вітгенштейн (1889-1951 рр.), австрійський філософ і логік Р. Карнап (1891-1970 рр.), англійський філософ, логік і математик Б. Рассел (1872-1970 рр.), представники львівсько-варшавської школи А. Тарський і Я. Лукасевич.

Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є «логічний позитивізм», що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основні ідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки та математики як формальних перетворень у мові науки тощо) стали особливо популярними в 30-40-ві рр. XX ст. у колах наукової інтелігенції. На думку представників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона являє собою не змістовну науку про яку-небудь реальність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування.


Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових висловлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань, тому філософія повинна розробити принципи перевірки цих висловлювань згідно з досвідом людини.

Усі висловлювання поділяються на три основні категорії: логіко-математичні (аналітичні); емпіричні (синтетичні); метафізичні (науково необгрунтовані). Філософія повинна провести аналіз наукових висловлювань, відкинути всі науково необґрунтовані і забезпечити побудову ідеальних логічних моделей обґрунтованих наукових побудов.

Логічний позитивізм проголосив основним завданням боротьбу з метафізикою (філософією) в цілому, намагаючись поставити себе над боротьбою матеріалізму та ідеалізму. Реальний розвиток науки прямо підвів до питання про теоретичну діяльність як таку, що пов'язана тільки з логічною мовою науки: наука зводиться до фіксації, а потім до упорядкування фактів у рамках умовно прийнятої системи мови. В такому випадку завдання науки обмежується описом її мови.

Особливістю цього напряму є те, що в ньому принципово ототожнюється об'єкт з теорією об'єкта. Це відразу знімало питання про існування об'єктивного світу як предмета філософського пізнання та приводило до «замикання» філософії лише на пізнавальній проблематиці логіки і логічної мови (логіко-математична мова традиційно вважалася зразком достовірного знання).

Друга принципова особливість — ототожнення понять «об'єктивний факт» і «науковий факт». Мова науки в логічному позитивізмі будується так: із первинних атомарних висловлювань за правилами логіки виводяться складні. При цьому наукові пропозиції можуть бути або істинними, або хибними, або безглуздими (останні є науковими лише за формою). Р. Карнап вважав, що всі філософські положення не можуть бути верифіковані, перевірені шляхом зведення до атомарних висловлювань, які фіксують той чи інший «факт».

Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації (від лат. істина). Згідно з цим принципом, науковий сенс мають тільки ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до «атомарних висловлювань». Тобто істина — це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше було запропоновано верифікацію «навпаки», або принцип фальсифікації, якщо знайдено, наприклад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то й уся теорія спростовується.


Неопозитивісти вважають, що є сенс говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти. Світ взагалі є сукупністю фактів. Відчуття - єдина реальність, єдине джерело знань, єдина основа пізнання - дає нам атомарні (найпростіші) факти. Передані в мові, атомарні факти перетворюються на логічні атомарні факти. Це прості граматичні речення, як наприклад: «це біле», «це тверде», «це ближче». Вони фіксують у мові наші відчуття. Знання і починається з цих найпростіших логічних атомів.

«Пропозиції метафізики є логічних атомів будуються протокольні речення: «Я, такий-то, в такому-то місці, в такий-то час бачив таке-то явище». З протокольних речень будується вся наука. Пізнавальна діяльність полягає в комбінації та перекомбінації протокольних речень, внаслідок чого породжуються все нові й нові протокольні речення. Вони істинні, якщо несуперечливо входять у систему. Критерій істинності — формально-логічний. Знання та пізнавальна діяльність зводяться до дослідження логічної структури знання, його несуперечливості, повноти.

Важливе поняття неопозитивізму - конвенція (від лат. згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдопроблема. Поведінка вченого нічим не обумовлюється. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний смисл і значення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними. Вся ця знакова «гра» базується на конвенції і не має ніякого відношення до світу.

На підставі цього виникає «логічний синтаксис», в основі якого лежить конвенціалізм. Суть його полягає в тому, що кожен логік може побудувати «власну логіку», тобто вибрати таку форму мови, таку систему «аксіом» і правил побудови, яку тільки забажає, оскільки вся діяльність - не більше як мовна «гра» за довільно вибраними правилами. Можна навіть обмежитися з'ясуванням відносин між мовами.

Поступово неопозитивісти схиляються до думки, що самого синтаксичного аналізу недостатньо, й акцентують увагу на змістово-смисловому тлумаченні мовних форм. Цей підхід дістав назву «логічна семантика», хоча й вона не виходила за межі модифікованого логічного аналізу мови. Дух неопозитивізму А. Вітгенштейн сформулював так «Межі моєї мови означують межі мого світу».


Таким чином, світ завжди дається «переломленим» через мову. Звідси завданням філософії є логічний аналіз мови науки. Філософія повинна, залишивши осторонь невирішувані надумані проблеми, вивчати, як правильно і несуперечливо будувати висновок, як виробляти вичислення висловів, яка логічна структура наукової системи. Філософія — це «терапія» мови. Філософ — це «лікар» мови науки.

Звідси виділилися три сфери відношень: прагматика (відношення мови до того, хто її вживає); семантика (відношення між мовою і тим, що нею визначається); синтаксис (відношення між мовними висловлюваннями). Все це дістало назву семіотики. Предметом аналізу стали значення слів і знаків взагалі, логічні лінгвістичні та психологічні проблеми, які мають важливе наукове та практичне значення.

Неопозитивізм еволюціонував у напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденної мови та від заперечення філософії до використання аналітичного методу для більш або менш змістовного аналізу власних філософських проблем (методів моделювання, системно-структурного аналізу тощо). Неопозитивізм як філософська течія і сьогодні утримує свої позиції, хоча і в перетвореному вигляді.

«Четверта» історична форма позитивізму — постпозитивізм. Цей термін у філософії науки використовується для визначення багатьох методологічних концепцій. Постпозитивізм — це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом у 1959 р. книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та у 1963 р. - книги Т. Куна «Структура наукових революцій». Характерна риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Один із представників цього напряму К. Поппер (1902-1994 рр.), англійський філософ і соціолог, розвивав ідеї критичного раціоналізму — теорію зростання наукового знання. На противагу як скептицизму, так і догматизму Поппер висунув принцип фаллібалізму — визнання принципової гіпотетичності будь-якого наукового знання. Процес наукового пізнання він розглядав як неперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Таким чином, заперечуючи принцип критичного раціоналізму, по суті, приходить до визнання плюралізму істин, суб'єктивного характеру знання.


На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип демаркації - відмежування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації Поппер визнає принципове заперечення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим.

До постпозитивізму належать також концепція наукових революцій Т. Куна; методологія науково-дослідних програм І. Лакатоса; «раціоналістична антропологія» Дж. Агассі; концепція У. Селларса та ін.

Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку, обмірковують специфічні проблеми, які з'являються в рамках тієї чи іншої концепції, пропонують різні вирішення методологічних проблем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони дбають про відповідність своїх побудов реальному науковому знанню та його історії.

Американський філософ П. Фейєрабенд критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Він - прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен панувати не тільки в політиці, але і в науці.

Можливість універсального методу пізнання він заперечує, оскільки існує множина рівноправних типів знання. Критерії раціональності не абсолютні, вони відносні, але якщо немає жорстких критеріїв науковості, то цілком природно припустити зв'язок наукових фактів з ненауковими. Останні впливають на науки і мають самостійну цінність. Отже, наука, філософія, релігія і навіть магія - всі доцільні. Таким чином, наука у Фейєрабенда постає як процес розмноження теорій, вона не має єдиної лінії.

Філософ Т. Кун вважає, що в розвитку наукового знання особливу роль відіграє діяльність наукового співтовариства. Визначальна вага належить не нормам логіки, методології, а парадигмі, тобто сукупності переконань цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством, які забезпечують наукову традицію. Парадигма зо своїм змістом ширша за теорію та науково-дослідні програми. Якщо та чи інша парадигма безмежно панує, то це період нормальної науки. Зруйнування парадигми приводить до наукової революції. Кожна парадигма не універсальна, вона має свої критерії раціональності. Парадигми неспівмірні одна з одною, між ними немає безпосередньої логічної спадкоємності. Нова парадигма відміняє стару. Кун звертає особливу увагу на значущість соціальних і психологічних моментів у науці.


У постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає розуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, постпозитивістів цікавлять проблеми: як виникає нова теорія; як вона домагається визнання; чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій та ін.

Постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного і теоретинного, в ньому говориться про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний перехід від одного рівня знань до іншого і навіть про відносність цієї дихотомії. На відміну від неопозитивістів, постпозитивісти доводять, що відкриття нового знання та його обгрунтування — це єдиний процес: виникнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обгрунтуванням.

Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів поспозитивістського періоду, можна відзначити такі:


  • Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї.

  • Проблема правдоподібності наукових теорій.

  • Проблема відповідності наукових теорій. Кун і Фейєрабенд висунули тезу про відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність спільних для них стандартів порівняння.

  • Проблема раціональності. Вузьке розуміння раціональності як таке, що відповідає логіко-методологічним стандартам, замінюється більш широким і розпливчастим.

  • Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.


ВИСНОВКИ

Еволюція позитивізму впродовж півтора століття визнала його закономірне місце в розвитку філософської думки. Багато претензій позитивізму, емпіріокритицизму, неопозитивізму, постпозитивізму виявилися безпідставними, але разом з тим вони пройшли шлях дослідження, який відіграв у багатьох моментах конструктивну роль і створив своєрідну філософію науки. Претендуючи на свою зверхність стосовно філософії, позитивізм у своїх модифікаціях ще більше ствердив роль і значення філософії як самостійної галузі знання, яке спирається на весь масив культури, в тому числі і на природознавство, і на суспільні науки, і на мистецтво, і на весь життєвий досвід людства. Заслуга позитивістських концепцій полягає в тому, що їх представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. Під впливом їхніх ідей та діяльності суттєво змінилися уявлення про науку. Сьогоднішнє розуміння науки, яке формувалося багато в чому завдяки діяльності позитивістських напрямів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини з дійсністю, а не картину дійсності.


ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЛЕКЦІЇ


  1. Дайте визначення поняттям:

позитивізм, емпіріокритицизм, махізм, верифікація, неопозитивізм, фальсифікація, семантика, прагматизм.


  1. Охарактеризуйте закон трьох стадій О. Конта.

  2. Що таке еволюціонізм Г. Спенсера і в чому полягає його головне призначення?

  3. Поясніть, що таке «критика чистого досвіду», яка її мета та завдання.