vchilka.in.ua 1
Лекція 3


ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

Мета: розкрити поняття права, його ознаки, принципи права та функції права, проаналізувати місце норм права в систе­мі соціальних норм та основні джерела (форми) права.

Основна проблема: з'ясування відмінностей права як регуля­тора суспільних відносин від інших соціальних норм.

Провідна ідея: сутність права полягає в тому, що воно є соці­альним регулятором, положення якого ґрунтуються на надбаннях розвитку людської цивілізації і культури та який є критерієм ви­значення правомірності або неправомірності поведінки людей та їх об'єднань.

Обрані методи: лекція з елементами дискусії.

Основні поняття теми:

Право
— це система загальнообов'язкових правил поведінки, які формулюються або санкціонуються державою, мають форма­льно визначений характер і забезпечуються можливістю застосу­вання державного примусу.

Принципи права — це основні ідеї, вихідні положення, що мають універсальність, загальну значущість, вищу імператив­ність (веління) і відображають суттєві положення права.

Охоронна функція права — спрямована на захист позитив­них суспільних відносин, які мають загальне значення, найбільш важливих економічних, політичних, національних, особистих відносин, а також усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей та їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів.

Регулятивна функція права виражається у встановленні по­зитивних правил поведінки, наданні суб'єктивних прав і покла­денні юридичних обов'язків на суб'єктів права.

Джерела (форма) права — офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які виходять від держави і надають їм юридичне, загальнообов'язкове значення.

Нормативно-правовий акт— офіційний письмовий доку­мент, прийнятий компетентними суб'єктами, у якому в односто­ронньому вольовому порядку встановлюються, змінюються чи скасовуються загальнообов'язкові правила поведінки.


Закони — нормативні акти вищого представницького органу держави, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів.

Підзаконні акти — акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до його положень і на його виконання (Укази Президента України; постанови Верховної Ради України; декрети та постанови Кабміну України, Ради міністрів АРК та ін.).

Правовий звичай — правило поведінки, що складалося сти­хійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено й охороняється державою.

Правовий прецедент — рішення конкретної юридичної спра­ви, яке виносить судовий чи адміністративний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому.

Науково-правова доктрина — документи, що містять кон­цептуально оформлені правові ідеї, принципи, які розроблені вченими з метою удосконалення законодавства та усвідомлені суспільством як обов'язкові.

Норма права — це обов'язкове, формально визначене прави­ло поведінки загального характеру, встановлюється або санкціо­нується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується відповідними державними органами в межах їх компетенції.

Соціальні норми — це правила поведінки людей та їх об'єднань, що покликані врегульовувати життя суспільства з ме­тою забезпечення в ньому порядку і стабільності.

Корпоративні норми — встановлюються та забезпечуються об'єднаннями громадян і є обов'язковими лише для членів цих об'єднань. Вони залежать від завдань певних об'єднань і спрямо­вані на досягнення цілей, заради яких ці об'єднання створювали­ся. Вони мають відповідати Конституції України, законам та ін­шим нормативно-правовим актам. Закріплюються у статутах, положеннях, постановах.

Структура норми права являє собою її внутрішню будову, яка складається з таких компонентів: диспозиція — така частина норми права, в якій викладений зміст правила поведінки; гіпоте­за — частина норми, в якій визначаються умови, за яких настає чинність правил, які встановлені в диспозиції (де, коли, за якої умови, в якому разі); санкція — частина правової норми, що міс­тить вказівки стосовно юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого у диспозиції, або умов, визначених у гіпотезі.

ПЛАН


  1. Поняття та сутність права.

  2. Принципи права: поняття, види, зміст.

  3. Поняття і види функцій права.

  4. Місце норм права в системі соціальних норм.

  5. Джерела права.


1. Поняття та сутність права

Право, як і держава, належить до явищ не тільки най­більш важливих, а й найбільш складних. Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль у житті, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується якимось одним значенням. Право, на їх думку, вживається щонайменше у двох значеннях. По-перше, означає те, що «завжди є справедливим і добрим», тобто природне право. По-друге, право— це те, що є «корисним для всіх або для багатьох у державі, таким є цивільне право».

З розвитком суспільства і держави у людей змінювалося уяв­лення пре право. З'явилася велика кількість правових ідей, тео­рій, концепцій. Проте основи, закладені ще римськими юриста­ми, хоча І у модернізованому вигляді, збереглися. У першу чергу це стосується таких правових інститутів, як власність, спадку­вання, купівля-продаж та ін.

Щоб у цьому переконатися, досить розкрити знаменитий Ко­декс Наполеона (Цивільний кодекс сучасної Франції) 1804 р., який було підготовлено на основі глибокого вивчення і широкого використання римського права.

Слід відзначити, що більшість інститутів римського права як своєрідне першоджерело постійно використовувалися і продов­жують використовуватися при розробці цивільних кодексів та інших нормативно-правових актів в різних державах. Подібний вплив римського права на правові системи багатьох країн, сприйняття ними найбільш важливих його принципів та інститутів, називається в юридичній літературі рецепцією рим­ського права. Цей процес значною мірою вплинув на характер і зміст цих правових систем, а також на визначення поняття права.

Термін «право» вживають в різних значеннях:

— у загально соціальному значенні (певні можливості, що має соціальний суб'єкт).


  • право як юридичне явище (сукупність юридичних норм, з допомогою яких регулюються суспільні відносини).

  • право конкретних країн (наприклад право України).

Право — надання людині блага чи можливості. Людина наді­лена правами тільки тому, що вона є людиною і належить до ро­ду людського. Права накладають на держави правові зобов'я­зання, якщо вони кодифіковані в законі, міжнародних договорах, які ця держава ратифікувала. Захист прав людини є частиною міжнародного звичаєвого права. Велике загальнолюдське значення мають такі акти нашого ча­су, як:

Загальна декларація прав людини (1948);

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права

(1966);

Європейська конвенція прав та основних свобод людини

(1950) та ін.

У них закріплені не лише найгуманніші загальнолюдські інте­реси, а й вічні загальнолюдські цінності.

Право — це система загальнообов'язкових правил поведінки, які формулюються або санкціонуються державою, мають форма­льно визначений характер і забезпечуються можливістю застосу­вання державного примусу. Ознаки права:

Системність права означає, що його приписи не відокремлені один від одного, а взаємопов'язані, і у своїй сукупності утворю­ють чітку ієрархічну структуру.

Загальнообов'язковість права означає необхідність безумов­ного виконання його приписів усіма суб'єктами, які підпадають під юрисдикцію держави, незалежно від їх бажання.

Формальна визначеність права означає однозначну сформульованість його приписів (норм) у нормативно-правових актах (законах, постановах тощо) — офіційних письмових документах, що видаються від імені держави.

Формулювання права державою означає, що держава у новому праві формулює нове правило поведінки, яке до цього часу не іс­нувало в суспільстві.

Санкціонування права державою означає, що держава запозичує правило поведінки, яке вже існує у межах інших соціальних норм (у звичаї, у нормі моралі тощо) і, формально закріплюючи його у нор­мативно-правовому акті, надає йому властивостей норми права.


Можливість застосування державного примусу означає, що поведінка, яка не відповідає приписам права, є караною, тому має наслідком притягнення суб'єкта, який її вчинив, до юридичної відповідальності.

Отже, право — це особливий засіб соціального регулювання, який на відміну від норм моралі, звичаїв, традицій тощо, харак­теризується ознаками, що визначають його взаємодію з держа­вою та інші особливі характеристики. У тісному зв'язку з держа­вою полягає основна відмінність права як регулятора суспільних відносин від інших соціальних норм (моралі, звичаїв, норм гро­мадських організацій), дотримання яких примусовою силою дер­жави не гарантується. Тільки держава забезпечує юридичне пра­вове регулювання поведінки людей та їх колективів у межах всього суспільства. Право визначає становище особистості у сус­пільстві та державі.

У такому розумінні право є ознакою цивілізації, культури сус­пільства, являє собою соціальну цінність, як благо для суспільст­ва взагалі, так і для кожного його члена. Право як прояв цивіліза­ції, продукт громадянського суспільства на чільне місце покладає визнання людини як розумної вільної істоти, спроможної само­стійно вирішувати, що для неї добре, а що погано, тобто діє пре­зумпція свободи особи, визнання самостійності, автономності (від волі держави) її поведінки у сфері особистого життя.

Отже, сутність права полягає в тому, що воно є соціальним ре­гулятором, положення якого ґрунтуються на надбаннях розвитку людської цивілізації і культури та який є критерієм визначення правомірності або неправомірності поведінки людей та їх об'єднань.

2. Принципи права: поняття, види, зміст

Принципи права — це основні ідеї, вихідні положен­ня, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу ім­перативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Принципи права впливають на весь процес підготовки норма­тивно-правових актів, їх видання, встановлення гарантій дотри­мання правових вимог. Вони є основним критерієм для правотворчої, правозастосовної та правоохоронної діяльності державних органів. Від рівня їх дотримання залежить стабільність та ефек­тивність правової системи.


Принципи права об'єктивно зумовлені економічним, соціаль­ним, політичним ладом суспільства, що існує в певній країні, соці­альною природою держави і права, характером пануючого політичного і державного режиму, основними принципами побудови і функціонування політичної системи певного суспільства.

Так, наприклад, принципи побудови і функціонування феода­льного права докорінним чином відрізняються від принципів по­будови і функціонування рабовласницького чи сучасного права.

Також очевидною є різниця принципів сучасного романо-германського права, яке охоплює країни, в яких юридична наука і практика склалися виключно на основі римського права, — та мусульманського права, яке склалося на основі мусульманської релігії.

Як правило, принципи права закріплюються прямо в законо­давчих актах (статтях, преамбулах конституцій, законів) або ж випливають зі змісту конкретних правових норм.

Принципи права відображають систему цінностей суспільства і мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення.

Принцип загальнообов'язковості норм права для всього насе­лення країни і пріоритету цих норм перед іншими соціальними нормами.

Принцип рівності перед законом і судом.

Принцип законності та юридичної гарантованості прав і сво­бод особи, зафіксованих у законі, охоплення нормами закону дія­льності усіх службових осіб і державних органів.

Принцип справедливості — юридична відповідальність адек­ватна допущеному правопорушенню.

Принцип юридичної відповідальності за винну протиправну поведінку і визнання кожного невинним до тих пір, доки вина не буде встановлена судом — принцип презумпції невинуваності.

Принцип недопущення зворотної сили законів, які встанов­люють нову або більш тяжку юридичну відповідальність, гуман­ності покарання, що сприяє виправленню засудженого.

3. Поняття і види функцій права

У юридичній науці термін «функція» вживається для характеристики соціальної ролі держави і права. Функція пра­ва— це реалізація його соціального призначення. Соціальне при­значення формується з потреб суспільного розвитку. Відповідно до потреб суспільства створюються закони, спрямовані на закрі­плення певних відносин, їх регулювання чи охорону.


У системі функцій права головне місце займає регулятивна функція. Право регулює ті суспільні відносини, які є основою нормального, стабільного існування суспільства, відповідають інте­ресам його більшості або силі, яка стоїть у влади, а також впли­ває на суспільні відносини через оформлення їх руху (динаміки).

Регулятивна функція виражається у встановленні позитивних правил поведінки, наданні суб'єктивних прав і покладенні юри­дичних обов'язків на суб'єктів права.

Необхідність в охороні суспільних відносин існувала і завжди буде існувати. З того моменту, як з'явилося право, воно стає од­ним із найважливіших засобів охорони суспільних відносин.

Охоронна функція права — спрямована на захист позитивних суспільних відносин, які мають загальне значення, найбільш ва­жливих економічних, політичних, національних, особистих від­носин, а також усунення соціально шкідливих і небезпечних ді­янь людей та їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів.

Тобто право охороняє загальновизнані, фундаментальні суспі­льні відносини і усуває соціально шкідливі й небезпечні для да­ного суспільства діяння.

Основне призначення цієї функції полягає в охороні суспільних відносин, відвертанні, профілактиці порушень норм права. Сам факт встановлення заборони або санкції має серйозний вплив, змушуючи утримуватися від вчинення караних дій. Це означає, що досягається одна з цілей впливу права— охороняються певні сус­пільні відносини. Відбувається інформування суб'єктів суспільних відносин про те, які соціальні цінності беруться під охорону пра­вових приписів. Спосіб охорони залежить від рівня розвитку сус­пільства, його політичної сутності та рівня культури.


4. Місце норм права в системі соціальних норм

Для регулювання поведінки людей та їх об'єднань у суспільстві формуються певні правила поведінки, які орієнтують на досягнення певної мети, — соціальні норми.


Соціальні норми — це правила поведінки людей та їх об'єднань, що покликані врегульовувати життя суспільства з ме­тою забезпечення в ньому порядку і стабільності.

Система соціальних норм відображає досягнутий рівень еко­номічного, соціально-політичного і духовного розвитку суспільс­тва, а також історичні та національні особливості життя країни, характер державної влади, якість життя людей. Норми, які регулюють суспільні відносини, відображають і конкретизують дії об'єктивних законів, тенденції розвитку суспі­льства, тобто такі закономірності, які діють з історичною необ­хідністю. Об'єктивний характер цих законів, тенденцій пов'яза­ний з їх науковим пізнанням людьми і використанням їх у цілес­прямованій соціальній діяльності.

Соціальні норми також пов'язані із розвитком природничих і технічних наук, з науково-технічним прогресом суспільства, усієї людської цивілізації.

Ефективність дії соціальних норм залежить від міцного сус­пільного порядку, свідомого дотримання норм громадянами. Со­ціальні норми за своєю природою означають певний стандарт по­ведінки. Загальнолюдські норми і принципи знаходять виражен­ня у державному і міжнародному праві, у діючих життєвих від­носинах людей і народів.

Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні пове­дінки суб'єктів, що забезпечує системність і певне передбачення розвитку суспільних відносин. На їх основі можна прогнозувати свою поведінку та поведінку інших суб'єктів у ситуаціях, перед­бачених конкретними соціальними нормами.

Основні види соціальних норм.

Норми моралі регулюють поведінку людей шляхом її оцінки відповідно до категорій добра і зла. Моральним є те, що прино­сить людям добро. Дії, які мають наслідком зло, оцінюються як аморальні.

У суспільстві сформувалися моральні вимоги загальнолюдсь­кого значення, які є досягненням цивілізації, зокрема — це тур­бота про старих, надання матеріальної та моральної допомоги хворим і незаможним та ін.


У всьому світі і в нашому суспільстві, зокрема, ведуться дис­кусії з точки зору моралі, наприклад, щодо проблеми абортів та евтаназії, чи можна узаконити вільний продаж маріхуани (що вже зроблено у Голландії), чи можна погодитися на клонування лю­дей, обговорюється професійний і моральний рівень нашої меди­цини. Ці проблеми турбують суспільство, важливо вирішити їх хоча б на теоретичному рівні.

Звичаї — це правила поведінки, що склалися історично і в ре­зультаті багаторазових повторень увійшли у звичку людей (на­приклад потискання рук при зустрічі та при прощанні).

Звичай, що закріпився у свідомості людей як найбільш розум­ний або корисний у певних умовах зразок поведінки, виробляє автоматизм у поведінці, сприймається та реалізується підсвідомо, не обмірковується. Спроби змінити чи відмінити поведінку, вста­новлену звичаєм, протягом певного часу відкидаються. Напри­клад, багаторазові спроби позбутися звичаю вживання спиртних напоїв при святкуванні урочистих подій. Звичаєм є зустрічати Новий рік з ялинкою.

Традиції— правила поведінки, які впроваджуються у суспі­льну практику за ініціативою певних структур (держави, громад­ських об'єднань), у багатьох випадках з метою витіснення (замі­ни) певних існуючих правил поведінки.

Так, Указом Президента України встановлено День українсь­кої писемності і мови. Деякі традиції можуть перерости у звичаї.

Корпоративні норми — встановлюються та забезпечуються об'єднаннями громадян і є обов'язковими лише для членів цих об'єднань. Вони залежать від завдань певних об'єднань і спрямо­вані на досягнення цілей, заради яких ці об'єднання створювали­ся. Вони мають відповідати Конституції України. Закріплюються у статутах, положеннях, постановах.

Правила внутрішнього трудового розпорядку на підприємст­вах, в установах та організаціях конкретизують або доповнюють сформульовані в Кодексі Законів про працю та типових правилах загальні обов'язки працівників та роботодавців як суб'єктів тру­дових правовідносин щодо умов та специфіки кожного підприєм­ства, в них закріплені обов'язки роботодавця та працівників кон­кретної юридичної особи.


У багатьох установах існують серйозні вимоги щодо одягу, який повинні постити їх співробітники (так званий дрес-код). Бі­льшість класичних офісних працівників — менеджери — змуше­ні обмежувати свої фантазії щодо одягу. Вигляд має бути солід­ний, але й привабливий. Якщо співробітник приходить до офісу одягнений не за правилами, йому можуть зробити зауваження. Дуже строгі порядки існують у державних кабінетах, іноземних компаніях і, особливо, в банках.

Наведемо витяг з вимог до зовнішнього вигляду одного з українських банків:


  1. Одяг та взуття повинні бути нейтральних, спокійних кольорів, витримані у класичному стилі, і не повинні бути супермод­ними.

  2. У робочий час в офісних приміщеннях банку та при вико­нанні професійних обов'язків вважається моветоном і забороняється носити: шорти, майки, футболки, сорочки яскравих кольо­рів, кросівки; чоловікам — джинси, взуття без носків, шкарпетки білого, червоного та інших яскравих кольорів, жінкам — глибоко декольтований і прозорий одяг, плаття і спідниці з розрізом, міні-спідниці, короткі топи.

3. Довге волосся доречно зачісувати або укладати наверх або назад тощо.

Соціально-технічні норми. У процесі людської діяльності формуються правила, які регулюють порядок поводження людей із засобами виробництва, встановлюються правила поведінки в певних умовах.

Такі правила називаються технічними нормами, але в деяких випадках вони набувають суспільного значення, тому що від їх сумлінного виконання залежить добробут, здоров'я, життя лю­дей. Такі правила відтворюють в актах, що мають юридичне зна­чення, (наприклад, технічні правила експлуатації АЕС). З цього моменту вони набувають ознак соціальних норм.

Релігійні норми — правила поведінки людей, що містяться в релігійних ученнях. Ці норми зафіксовані у джерелах, які станов­лять основу певного віровчення (Біблія, Коран).

Норма права — це обов'язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечу­ється відповідними державними органами в межах їх компетенції.


Норми права мають такі ознаки:

1. Норма права — це правило поведінки, що формулюється або санкціонується державою і має загальнообов'язковий характер.

Положення, які містять норми права, не підлягають обгово­ренню або оцінці з погляду їх доцільності чи раціональності. Право призначене для встановлення і підтримання єдиного по­рядку в суспільстві (для всіх громадян та організацій країни). При наявності високого рівня правової свідомості і правової культури особа прагне дотримуватися норм права у своїй поведі­нці, це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою поведінки учасників суспільних відносин.

2. Норми права встановлюються або санкціонуються (тобто підтверджуються), а також охороняються державою від пору­шення з боку будь-кого, держава контролює дотримання право­вих норм і, в належних випадках, застосовує передбачені законом засоби примусу за правопорушення.

На практиці, у повсякденному житті у переважній більшості випадків норми права дотримуються громадянами добровільно або відповідно до вказівок, нагадувань державних органів або за­цікавлених осіб (організацій) (наприклад, про виплату боргу, про виконання трудових зобов'язань). Виконання норм права гарантується свідомістю людини, якщо їх зміст відповідає її мораль­ним установкам; ефективним правовим вихованням; здійсненням певних організаційних заходів.

Проте виникають спори, які необхідно вирішувати — невико­нання зобов'язань, порушення прав осіб тощо. Тоді виникає не­обхідність застосування примусу. Можливість застосування примусу, передбаченого законом, існує як постійне попере­дження правопорушнику і захист прав потенційного потерпілого. Наявність такої можливості і є основне, що відрізняє норми права від інших соціальних норм.

3. Норма права— це формально визначене правило поведі­нки, що є первинною клітиною права. Норми права виробляють­ся на підставі узагальнення певних казусів, тобто конкретних ви­падків, які підлягають регулюванню. Правові норми повинні

сформулювати права на конкретні види дозволених дій або на об'єкти (майно), а також обов'язки, заборони і міри відповідаль­ності за їх невиконання або порушення публічного порядку.

Прикладом формальної визначеності є статті Особливої части­ни Кримінального кодексу (КК), які передбачають склади конкре­тних злочинів і види покарань. Вони повинні застосовуватися бук­вально, у точній відповідності із законом і лише за вироком суду.

Формальна визначеність ясно виражена у детальних процеду­рах, особливо пов'язаних із судовою діяльністю і притягненням правопорушника до адміністративної відповідальності Криміна­льно-процесуальний кодекс (КПК), Цивільний правовий кодекс (ЦПК), Господарський процесуальний кодекс (ГПК) та інші про­цесуальні кодекси і закони). Саме формальний характер судових процедур дозволяє встановити усі обставини справи, закріпити їх у ясній формі і винести справедливий вирок або рішення.

4. Формальна визначеність права вимагає письмової, докуме­нтальної форми. Норма права набуває свого вираження у тексті нормативно-правового акта.

Така форма дає усім виконавцям норм права ясне і точне уяв­лення про зміст, межі дії норм та інші необхідні відомості про право. їх можна отримати лише при опублікуванні чи публічно­му оголошенні тексту нормативно-правового акта.


  1. Норма права має точно визначені межі. Вона діє у просторі (на території всієї держави чи на окремих частинах), у часі (ви­значаються дати набуття і втрати чинності правової норми) та по колу осіб (визначається її обов'язковість для всього населення країни чи лише для окремих її категорій — військовослужбовців, пенсіонерів, потерпілих внаслідок стихійного лиха та ін.).

Структура норми права являє собою її внутрішню будову, яка складається з таких компонентів: диспозиція, гіпотеза і санкція.

Диспозиція — така частина норми права, в якій викладений зміст правила поведінки. У ній сформульовані права і обов'язки, яких суб'єкти суспільних відносин набувають за наявності умов, передбачених гіпотезою норми. Вона є центральною частиною норми, дві інші частини є похідними від неї.


Наприклад, у ст. 9 Закону України «Про податок на додану вартість» вказується: «Суб'єкти підприємницької діяльності, які створюються після набрання чинності цим Законом, незалежно від виду діяльності і запланованих обсягів операцій ... зо­бов'язані зареєструватися як платники податку за місцем їх зна­ходження в податковому органі».

Гіпотеза— частина норми, в якій визначаються умови, за яких настає чинність правил, які встановлені в диспозиції (де, ко­ли, за якої умови, в якому разі).

Наприклад, ст. 77 Конституції чітко визначає умови прове­дення позачергових виборів до Верховної Ради України; ст. 111 Конституції передбачає, що Президент може бути усунений з по­ста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Санкція — частина правової норми, що містить вказівки сто­совно юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого у диспозиції, або умов, визначених у гіпотезі. Є вираженням осуду і примусу, який застосовується державою до суб'єкта суспільних відносин при порушенні ним вимог норми права. Мета санкції — створити несприятливі наслідки для правопорушника.

Залежно від ступеня невигідності наслідків санкції поділяються на штрафні, правопоновлюючі та заходи попереджувального впли­ву. Штрафні (каральні) санкції— позбавлення волі, позбавлення батьківських прав тощо. Правопоновлюючі санкції— відновлення порушених прав і законних інтересів: відновлення на попередній роботі (посаді) незаконно звільнених працівників; сплата аліментів; відібрання індивідуально визначеної речі у боржника і передача її кредиторові. До заходів попереджувального впливу відносять при­від, арешт майна, затримання як підозрюваного.

5. Джерела права

Джерело (форма) права— офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які виходять від держави і надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.

Тільки відповідно до Конституції, рішень державних органів, органів місцевого самоуправління, а також шляхом народного голосування (референдуму) можуть встановлюватися, змінюва­тися і скасовуватися норми права.


(1). Нормативно-правовий акт— офіційний письмовий до­кумент, прийнятий компетентними суб'єктами, в якому в одно­сторонньому вольовому порядку встановлюються, змінюються чи скасовуються загальнообов'язкові правила поведінки.

Такими є: конституції, закони, укази президента, постанови тощо. Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо романо-германського типу правових систем — Фран­ція, Німеччина, Італія, Іспанія та ін.

Основним джерелом права України є нормативно-правовий акт. Це пояснюється тим, що нормативно-правовий акт надає мо­жливість: 1) чітко сформулювати зміст прав і обов'язків; 2) відносно швидко довести зміст до адресатів норми; 3) створити умови для адекватного розуміння і застосування норми; 4) оперативно змі­нювати чи скасовувати норму; 5) здійснювати систематизацію норм, що полегшує користування ними.

Види нормативно-правових актів: Конституція, закон, підзаконний акт.

Закони — нормативні акти вищого представницького органу держави, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів.

Підзаконні акти — акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до його положень і на його вико­нання.

До них належать: Укази Президента України; постанови Вер­ховної Ради України; декрети та постанови Кабміну України; Ра­ди міністрів АРК; рішення, нормативні ухвали місцевих Рад на­родних депутатів; інструкції, вказівки та накази керівників міністерств і відомств України та ін.

(2). Правові договори — добровільні й узгоджені рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми з метою уре­гулювання певної життєвої ситуації і забезпечується державою.

Правовий договір розрахований на неоднократне застосуван­ня: він містить норми — правила поведінки загального характеру (колективний, трудовий). Має суттєве значення у сфері комер­ційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб'єктами федерації. Наприклад: договір між студентом та ви­щим навчальним закладом містить права і обов'язки сторін.


(3). Правовий звичай — правило поведінки, що складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухва­лено й охороняється державою.

Правовими стають ті звичаї, в яких є заінтересованість біль­шості населення регіону чи країни. Держава визнає подібні пра­вила як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує їх виконнання з допомогою дер­жавного примусу. Держава визнає не всі звичаї, які склалися в суспільстві, а лише ті, які мають найбільше значення для суспіль­ства, відповідають його інтересам і відповідають історичному етапу його розвитку.

Прикладом правового звичаю, тобто правила поведінки, що спочатку склалося у суспільній практиці і лише потім держава визнала його і надала йому загальнообов'язковості, закріпивши в нормативно-правовому акті, є те, що перше засідання новообра­ної ради до обрання її голови відкриває і веде найстарший за віком депутат.

Правові звичаї — найдавніше джерело права, історичний і фа­ктичний передвісник закону. Мали значення у середньовіччя, утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають досить обмежене використання, за винятком країн Африки

та Азії.

(4). Судовий чи адміністративний прецедент — рішення конкретної юридичної справи, яке виносить судовий чи інший компетентний орган держави і яке стає обов'язковим для вирі­шення подібних справ у майбутньому.

Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного фо­рмулювання юридичних норм.

Є одним із провідних джерел права англо-американського типу.

(5). Релігійно-правова норма — священні писання, книги, трактати. Акти-документи, які містять церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй значення і забезпечується нею.


Релігійно-правова норма поширена у традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). У де­яких країнах релігійно-правова норма тісно переплетена з право­вим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).

(6). Науково-правова доктрина — документи, що містять концептуально оформлені правові ідеї, принципи, які розроблені вченими з метою удосконалення законодавства та усвідомлені суспільством як обов'язкові.

Не у всіх країнах визнається джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регу­лювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші часи роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удо­сконаленню нормативно-правових актів.

Правова доктрина є безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді поси­лаються на праці вчених, а також в релігійно-філософській право­вій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм базуються на правилах загаль­нообов'язкової поведінки, які взяті з праць видатних юристів.

(7) Міжнародно-правовий акт — документ двох або кількох держав, який містить норми права про встановлення, зміну чи припинення прав та обов'язків у різних відносинах між ними.

З санкції держави такий акт поширюється на її території, стає частиною внутрішнього законодавства. На внутрішнє право впливають джерела міжнародного права — загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, кон­венції).

ІНДИВІДУАЛЬНА САМОСТІЙНА РОБОТА


  1. Питання з теми для самостійного вивчення та осмислення:

  2. Основне джерело права в Україні.

  3. Призначення принципів права.



Підготувати реферат на тему:

  • Норми права та інші соціальні норми.

  • Нормативно-правовий акт: поняття, ознаки, види.

  • Функції права.