vchilka.in.ua 1 2 3


ВСТУП

Мова як Божий витвір існувала ще до створення людини, як її носія і була вкладена в її свідомість і душу. Аналіз мови як сакрального явища спричинений не лише загальнонаціональними чинниками, які є досить специфічними, але й також потребою самої духовної структури людини й нації.

Тривала залежність української мови від низки несприятливих позамовних факторів ХХ ст. у нашій країні призвела до послаблення ідентичності українського народу, кризи його духовної традиції. Одним із фундаментальних чинників винищування української духовності минулого століття була офіційна атеїстична позиція радянської держави, незважаючи на те, що глибинне відчуття Бога для українців є найважливішою ментальною рисою. Однак радянська влада не змогла знищити духовну сутність народу, його високу релігійність та любов до Бога. Здобуття Україною незалежності, пожвавлення демократичних процесів у суспільстві дає можливість мовознавцям вивчати українську церковно-релігійну лексику, розвиток та функціонування якої тривалий час були поза увагою наших науковців.

На сучасному етапі розвитку науки про мову набуває першочергового значення дослідження історії становлення релігійної лексики, вивчення її конститутивних ознак, мовних стильових засобів тощо. Особливої уваги привертають дослідження таких учених: Н. Бабич, С. Біблої, І. Бочарової, О. Горбача, А. Ковтун, Т. Коць, М. Лесіва, Г. Наконечної, В. Нім-чука, Н. Піддубної та ін.

Упродовж останніх років з’явились лінгвістичні праці, присвячені різним аспектам аналізу релігійної лексики. Однак вказані дослідження не вичерпують проблем функціонування українського релігійного стилю. Зокрема, церковно-релігійна лексика в поетичному мовленні українських письменників до цього часу не була предметом спеціального комплексного дослідження.

Отже, актуальність курсової роботи зумовлена такими чинниками:

  • важливістю розв’язання мовознавчих проблем релігійного стилю, зокрема його взаємодії з іншими функціональними стилями української мови;


  • відсутністю монографічних досліджень, присвячених вивченню релігійної лексики в поетичних творах Б.-І. Антонича;

  • потребою вивчення лексико-семантичних особливостей релігійних лексем у поезіях письменника.

Б.-І. Антонич є автором шести поетичних книг — «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936), які вийшли за життя поета. Збірки «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія» побачили світ після смерті митця [18, 20].

«Велика гармонія» є звертанням до Бога. Він присутній тут в особах Пресвятої Трійці, всією творчою силою, що дарує життя разом із натхненням. «Музика в європейській культурі вважається духовною першоосновою. Бог Творець – це музика. Тому поезія «Великої гармонії» вщерть заповнена світлом і оркестровою грою. Музика дає натхнення, а натхнення приносить визволення» [16, 10].

Звернення Антонича в поетичних текстах до християнської моралі має біографічні витоки – він походить з родини священика. Часте вживання у творах поета релігійних лексем є ознакою його християнського світогляду, щирої віри та постійного глибокого пошуку Бога через його творіння: людину та природу.

Конфесійна лексика у творчості Б.-І. Антонича є домінантною ознакою його християнського світогляду. Важливим елементом релігійних пошуків Б.-І. Антонича, як засвідчує уважне прочитання його поетичних текстів, є роздуми про місце людини у світі, прагнення зрозуміти природу взаємостосунків людства з навколишньою реальністю, наполегливе намагання визначити сенс людського життя. Послуговуючись конфесійною лексикою, поет бажає передати стан душі, яка прагне повної гармонії у стосунках з Богом та цілим світом.

Мета роботи – дослідити специфіку функціонування релігійної лексики в поетичних творах Б.-І. Антонича.

Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:
  • з’ясувати основні чинники становлення і розвитку релігійної лексики та проаналізувати основні тенденції її дослідження на сучасному етапі;


  • обґрунтувати принципи класифікації релігійних лексем за віднесенням їх до лексико-семантичних груп;

  • дослідити релігійну лексику як ознаку християнського світогляду Богдана-Ігоря Антонича;

  • з’ясувати семантико-стилістичні особливості релігійних власних назв;

Об’єкт дослідження – мова поетичних творів Богдана-Ігоря Антонича.

Предмет дослідження – лексико-семантичні особливості релігійної лексики в поетичному мовленні Антонича.

Матеріалом дослідження є поетичні тексти збірки «Велика гармо- нія» Б.-І. Антонича, вміщені в повному виданні його творчого доробку [1]. Для нашого дослідження обрано поетичну збірку Б.-І. Антонича «Велика гармонія», тому що вона представляє багатство внутрішнього релігійного світу митця, розкриває глибинний зміст його духовності, глибоку любов та довір’я у взаєминах з Богом.

Наукова новизна курсової роботи. Уперше здійснено дослідження лексико-семантичних особливостей релігійної лексики в поетичному мовленні Б.-І. Антонича.

Практичне значення роботи полягає в тому, що одержані результати може бути використано у викладанні курсів лексикології, стилістики сучасної української мови; мовних і релігієзнавчих спецкурсів у світських і духовних навчальних закладах.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (30 позицій). Повний обсяг роботи становить 30 сторінок.

РОЗДІЛ I

Релігійна лексика – одна із ключових ознак конфесійного стилю

    1. Визначальні риси конфесійного стилю

Про повноцінний розвиток мови свідчить насамперед її функціонування в усіх сферах людського буття. Оскільки духовність народу найбільш пов'язана з його релігійним життям, то мова тут має широке поле діяльності. «Мова та релігія тісно взаємопов’язані. Словниковий запас української мови включає велику кількість слів, які своєю семантикою та походженням пов’язані з поняттям Бог» [29, 146]. Священні тексти спонукали до народження писемності та розвитку мови взагалі, були невичерпним джерелом лексичної системи мови та її невмирущим джерелом мудрості.


Одним із досягнень науки про мову є визначення структурно-функціональних стилів і дослідження основ застосування їх у мовній діяльності суспільства. Однак дотепер лінгвістика не має єдиного й загальноприйнятого поняття стилю, що, своєю чергою, стало однією з важливих причин існування цілого ряду класифікацій з неоднаковою кількістю самих функціональних стилів та їх різновидів. Так, О. Горбач зазначає: «за традиційною класифікацією виділяється п'ять стилів: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній та розмовний. Проте політичні й духовно-культурні процеси останнього десятиріччя в Україні стали поштовхом до виокремлення в сучасній лінгвостилістиці ще одного функціонального різновиду мови — конфесійного (релігійного)» [7, 110].

Визначальними рисами релігійного стилю є урочистість, піднесеність, стандартність, традиційність, канонічність, консервативність. За Н. Дзюбишиною-Мельник, його мовними диференційними ознаками виступають інверсійний порядок слів, образність, алегоричність, перифрастичність, надзвичайна сконцентрованість маркованих одиниць – стильово-однозначних, багатозначних та омонімних, де помітно домінують перші [9, 19]. Н. Бабич до цих ознак додає поєднання речень способом «нанизування», використання риторичних питань, уживання старослов’янізмів (церковнослов’янізмів) у прямій біблійній функції, особливу ритмомелодику фрази, що зумовлює специфіку синтагм і надфразних єдностей [2, 164].

Істотними рисами релігійного стилю, на наш погляд, є також відсутність у складі його лексичної системи просторічних, жаргонних елементів, а також обмежене вживання лексичних засобів із негативними конотаціями, тому релігійну лексику можна охарактеризувати як урочисто-піднесену, позитивно-оцінну, навіть коли йдеться про негативні явища.

В. Німчук зазначає, що характерні особливості релігійного стилю зумовлені різними мовностилістичними засобами:

- широким використанням спеціально дібраних лексем, передусім не щоденних або рідше вживаних у побуті: істина (правда), уста (рот), убогий (бідний), утроба, лоно (живіт), лихий (поганий); старовинних або застарілих слів: отець (батько), гріб (могила); узвичаєних і не узвичаєних церковнослов’янізмів: согрішити (згрішити), блаженний (щасливий), Владичиця (володарка); своєрідною фразеологією: око за око – зуб за зуб; умивати руки та ін.


- специфічним розподілом морфологічних засобів (перевага флексії над -ові Д. в. одн. іменників чоловічого роду в греко-католицьких перекладах; спонукально-наказові форми із закінченням -іте: Прийдіте, поклонімось; з вірою приступіте;

- архаїчною формою другої особи однини теперішнього часу дієслова бути - єси: Бо милостивий і Чоловіколюбець Бог єси;

- вживанням коротких форм прикметників: Блажен той, кому Бог вини не зарахує.

У релігійному стилі прикметники, займенники і прийменник ради часто стоять у постпозиції: Прийми молитви наші і донеси їх Синові Твоєму і Богові нашому, щоб заради Тебе спас душі наші; Святий прийди та вилікуй немочі наші, імени Твого ради. В окремих словах зберігаються давні фонетичні риси (наявність о замість і в новозакритому складі: Тройця (Трійця). Аналізуючи стилістичні функції лінґвальних засобів, В. Німчук узагальнює: «Загалом не структура мови, а зміст нею вираженого робить мову священною!» [21, 28-29].

Конфесійний стиль має свою фразеологію – усталені словосполучення чи крилаті вислови (у поті чола; первородний гріх; розсудити, як цар Соломон; око за око – зуб за зуб; якою мірою будете міряти, такою і вам відміряють; Содом і Гомора; терновий вінок; сіль землі; голос вопіющого в пустині; поцілунок Юди; Лотова дружина; соляний стовп; берегти, як зіницю ока; Хома невірний; віра горами двигає; нехай обмине ця чаша мене; поцілунок Іуди; умивати руки; таємне стане явним).

Конфесійний стиль української мови з початку свого існування і до наших часів має великий вплив як на літературну мову взагалі, так і на розвиток її окремих функціональних стилів. Особливо активною є взаємодія конфесійного різновиду літературного мовлення з художнім.


Характерною рисою конфесійного стилю є й використання своєрідних форм мовленнєвого етикету:


  • вітання: Слава Ісусу Христу! – Слава навіки Богу!; Мир дому цьому; Боже помагай!;

  • прощання: З Богом!; Нехай Господь буде з вами!;

  • звертання: Всечесний отче!; Преподобна сестро!; Преосвященніший владико!.

Мова конфесійних творів багата на символи. Символіка для людини має велике значення, бо майже кожне слово несе в собі глибинну суть. Наприклад, Голгофа – символ спокутування гріхів людей, вода – символ очищення, духовного відродження.

Отже, бачимо, що перераховані риси характерні в основному для конфесійного стилю, який має сакральний характер і функціональною його сферою є духовна, зокрема релігійна.

Основними підстилями є канонічна література, катехитична література, літургіка, молитви, проповіді.


    1. Основні періоди історичного розвитку релігійної лексики


Основною ознакою конфесійного стилю виступає система релігійної лексики, що є однією з підсистем української літературної мови.

«До системи конфесійної лексики належать назви релігійних уявлень, понять і категорій, а також назви дій, процесів, об’єктів, символів і суб’єктів релігійної практики. Богословська лексика обслуговує християнську релігію. Історія мови мала небагато досліджень з ділянки такої важливої культурно-історичної проблематики, як виникнення й сьогочасний стан християнської богословської лексики» [14, 14].

Серед українських славістів найбільше досліджував богословську лексику Олекса Горбач [7, 99–146]. У своїй праці «Українська народна релігійно-християнська термінологія і лексика» він детально проаналізував становлення й розвиток української богословської лексичної системи в загальнослов’янському контексті, навів зразки класифікації богословських лексем і показав різні погляди на цю проблему [7, 111].


Тему української церковної лексики намагався розглянути й перемишльський журналіст Євген Грицак у працях «Вплив церкви й релігії на українську мову» та «Народна Великодня термінологія». Він ділить лексику на «чужу» й «народну», тобто на літературно-церковну термінологію та на поширені в народній мові слова, нерідко перекручувані; залучає її жартівливе використання в розмовно-сленґовому вжитку, розглядає народно-демонологічні елементи.

Збагачення складу української церковно-релігійної лексики в різні періоди існування української мови відбувається по-різному. На її розвиток, як і на інші лексичні пласти, впливають різноманітні чинники – як внутрішньомовні, так і позамовні. Вирішальним є вплив суспільно-політичних факторів.

Періодизацію української церковної та релігійної лексики досліджує

А. Ковтун у своїй дисертаційній праці, покликаючись на праці С. Бібли та Н. Піддубної. Вона виділяє такі періоди становлення української церковно-релігійної лексики: 1) дохристиянський період, 2) кін. Х ст. − ХІІІ ст., 3) ХІV ст. − ХVІІ ст., 4) кін. VІІ ст. − поч. ХІХ ст., 5) 30 ті рр. ХІХ ст. − 20 ті рр. ХХ ст., 6) 30-ті рр. - поч. 80-х рр. ХХ ст., 7) з 90 х рр. ХХ ст. [14, 16].

Кожен з названих періодів історичного розвитку церковно-релігійної лексики має свої особливості.

Перший етап (дохристиянський). Ще в язичницький період у праслов’янській мові та прасхіднослов’янській мовній єдності побутували слова, що називали духовні поняття. Підтвердженням цього є існування цілого пласта релігійних найменувань, серед яких вирізняються:


  • назви богів (Сварог, Дажбог, Перун, Велес (Волос), Стрибог та ін.);

  • божків (водяник, болотяник, очеретник, лісовик, гайовик, польовик, русалка, мавка, Біда, Лихо, Блуд, Мара та ін.);
  • номінації, пов'язані з богослужбою (ідол, жертовник (капище, требище), бог, святилище (храм, кумирня), жертва (треба), молитва, священик (батюшка) та ін.);


  • назви стародавніх народних свят та їх складових (Коляда, Різдво, колядка, щедрівка, гадання, Стрітення, Масниця, Великдень, Русалії, Купала (Купайла), Ярила, Уведення і т. ін.);

  • лексика, що стосується загальних понять давньої віри українців (благословення, душа, тіло, гріх та ін.) [19, 145-146].

Дохристиянська релігійна лексика наповнювалася новим християнським змістом, а формою залишалася незмінною.

Отже, перший етап розвитку конфесійної лексики розпочався задовго до прийняття християнства (Х ст.). Більша частина релігійних слів з Х ст. була прийнята новою вірою. Цей аргумент є підставою вважати дохристиянський період часом зародження церковно-релігійної лексики.

Другий етап (кінець Х - ХІІІ ст.) знаменували прийняття християнства у Київській Русі та поява перекладів давньогрецької релігійної літератури на давньоруську мову. З ними прийшла значна кількість запозичень грецького походження [15, 21]. «До оригінальних історичних пам’яток писемності цього періоду належать «Лаврентіївський літопис» (ХІІ ст.) та «Повість минулих літ» (ХІІ ст.) Нестора, а також перекладні книги («Шестиднів» Василія Великого, «Джерело знань» Івана Дамаскина, проповіді та тлумачення Святого Писання Григорія Богослова, Івана Золотоустого). Вибір перекладачами способу перекладу не сприяв творенню системної церковно-релігійної термінології на цьому етапі її розвитку.



следующая страница >>