vchilka.in.ua 1 2 ... 19 20

Міністерство освіти і науки України


Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка


Матеріали до державної атестації

з методології та історіографії історії України

Затверджено

на засіданні кафедри історії України

29 березня 2007 р. Протокол №8.

Кіровоград – 2007
З м і с т.
Стор.
Вступ 3 – 10
Методологічні основи давньоруського

літописання 11– 14
Ф.Сафонович, «Синопсис», козацьке літописання 15 –41
«Історія Русів» нове явище української історіографії 42 – 43
М.Максимович, М.Костомаров, М.Іванішев 44 – 55
Історіографія та методологія історії В.Антоновича 56 – 66
М.Драгоманов 66 – 68
М.Грушевський 68 – 71
Державницький напрям в українській історіографії 71 - 73
Марксистська парадигма історичного процесу 74 – 83
Українська історіографія доби другого інтелектуального

Ренесансу (друга пол. 1980 – 1990 рр.). 84 – 92
Методологічні пошуки в сучасній українській

історіографії 93 – 97
Загальний образ минулого України: підходи сучасної

української історіографії 97 -106

ВСТУП.
Історіографія

Предметом укр. І. є роз­виток укр. наук, праці над досліджен­ням минулого України і, разом з тим, розвиток укр. іст. думки. Укр. І. почи­нається в першій пол. 11 в. у формі т. зв. літописання. З часом форми і мето­ди вивчення укр. минулого мінялися, і старе літописання дедалі поступалося місцем новим формам історіописання. Починаючи з 19 в., іст. України наук. досліджується як укр. вченими, наук. інституціями та орг-ціями, так і в рам­ках чужої І., передусім рос. та польської. На зламі 19 і 20 в. була створена перша наук, схема іст. України (М. Грушевський), а далі укр. І. входить в новий період, позначений перевагою, а згодом перемогою нац.-державницького напрям­ку (В. Липинський), різні течії якого репрезентують сучасну укр. іст. науку поза межами УССР.

Княжа доба (11—-13 вв.). Літопи­сання на Україні провадилося, почина­ючи з першої пол. 11 в., гол. в Києві, при кафедрі св. Софії, а згодом у Печерському й Видубецькому монастирях, а також у Чернігові, Переяславі, на Воли­ні, в Галичині тощо. Перші літописи бу­ли хронологічним записом поточних по­дій. Незабаром з'являються літописні компіляції (зводи), що їх автори став­лять собі наук.-іст. цілі, щільно пов'я­зані з тогочасним політ, і церк. життям. Найстарішими літописними зводами є — Початковий (до 1111 р.), Київський (до 1200 р. включно) і Галицько-Волинський (1201—1292 рр.). Найвизначнішим твором укр. І. княжої доби є «Повість времен-них літ», що її автором давня традиція і досліди деяких вчених (зокрема О. Шахматова) вважають києво-печерського ченця Нестора.


Лит.-поль. й коз. доба (14—17 вв.). Літописання не переривалося і за 14—15 вв., хоч іст. пам'яток з тих часів збереглося дуже мало. Воно відроджу­ється в 15 в., у вигляді т. зв. лит. (або «зах.-руських») літописів. Якщо найдав­ніші з них є безпосереднім продовжен­ням літописів (зводів) київ, доби і но­сіями староукр. іст. традиції, то в пізні­ших (напр., літопис Биховця, кін. 16 в.) помітний вплив нових умов держ.-політ, життя В. Князівства Лит. Укр. іст. тра­дицію репрезентують нові укр. літописи 16—17 вв. (зокрема Густинський літо­пис). Великий культ.-нац. рух 16—17 вв. утворив багату літературу церк.-полемічних і політ, трактатів, що їх автори для обґрунтування своїх думок і оборони нац.-рел. прав укр. народу покликалися на історію. Твори Юрія Рогатинця, Сте­пана Зизанія, Христофора Філалета (Мартина Броневського), Іпатія Потія, Захарії Копистенського, Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, києво-могилянського вченого гуртка (Атанасія Кальнофойського тощо) та ін. цінні для історіографа відновленням нац.-іст. тра­диції, намаганням нав'язати нитку без­посередньої тяглости подій і всього іст. процесу в житті укр. народу.

Коз.-гетьманська доба (17— 18 вв). Хмельниччина й утворення дру­гої укр. держави мали великий вплив на розвиток укр. І. Іст. праця виходить поза літописні рамки і набирає форм прагматичної історії з синтетичним на-ставленням. У другій пол. 17 в. з'явля­ються такі твори, як «Кройника» Теодо-сія Сафоновича 1672 р., «Синопсис», ав­тором якого раніше вважали Інокентія Ґізеля (перше вид. 1674 р.), «Літописец си ест кроника» Леонтія Боболинського (1699 р.) та ін. Особливу категорію ста­новлять т. зв. «коз. літописи», складені здебільшого в кін. 17 і в першій чверті 18 в. Це прагматичні огляди укр. істо­рії, перев. іст. козаччини. Найважливіші з них: Самовидця (ймовірно, Романа Ракушки, 1648—1701), Григорія Граб'янки (1648—1708) і Самійла Величка (1648— 1700>.

У 18 в. виходять іст. твори, які гене­тично зв'язують коз.-гетьманську добу з княжою. В 1730-их рр. складено «Краткое описание Малороссии». 1751 р. Гри­горій Покас склав «Описание о Малой России». До цієї групи належать твори: Петра Силокоаського «Краткое описа­ние о козацком малрроссийском народе и о военньїх его делах» (1765), Степана Лукомського «Собрание историческое» (1770), Олександра Ріґельмана «Летопис-ное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще» (1785—86), Опанаса Шафонського іст. нарис Укра-їни в його праці «Черниговского намест-ничества топографическое описание» (1786), Михайла Антоновського «История о Малой России» (видана 1799 р.), іст. на­рис України (до 11 в.) Якова М. Марке­вича в його «Записках о Малороссии», ч. І (видана 1798 р.), історія України Архипа Худорби (до нас не дійшла) й ін.


Над історією України в цілому або над її окремими проблемами працювали в другій пол. 18 або на поч. 19 в. архиєп. Георгій Кониський, Григорій А. Полетика, Федір Туманський, Андріян Чепа, Василь Ломиковський, Микола Бантиш-Каменський, Василь Полетика, Михайло Марків, .Максим Берлінський, Ілля Квітка, згодом митр. Євгеній Болховіті-нов та ін.

Наприкін. 18 в. за кордоном вийшли в світ іст. праці чужих авторів, присвяче­ні Україні. Жана-Бенуа Шерера (вид. 1788 р.), Карла Гаммерсдорфера (вид. 1789 р.) і Йоганна Хрісті-яна Енґеля (вид. 1796 р.).

Десь наприкін. 18 або на поч. 19 в. по­стає «История Русов или Малой России» твір невідомого ав­тора, "що мав величезний вплив на даль­ший розвиток укр. І.

Укр. І. 19 в. Укр. І. першої пол.19 в., продовжуючи державницькі тради­ції коз.гетьманської доби, шукає синте­зи у формі заг. праць з іст. України. «История Малой России» Дмитра Бан-тиих-Каменського (1822 р.), «Історія України» Олекси Мартоса, з якої було опубліковано лише кілька уривків (ці­лість її загинула), «История Малорос­сии» Миколи Маркевича (1842—43 рр.) дають систематичний огляд історії Укра­їни від давніших часів до кін. 18 в., докладніше спиняючись на Козаччині й Гетьманщині. Але одночасно укр. І. в добу романтизму ставить в центр уваги народ, його життя і рухи. Романтичне захоплення народністю згодом перехо­дить у співчуття до соц. .та екон. недолі нар. мас, гол. — селянства. Досліджую­чи спочатку народ як об'єкт історії, укр. І. згодом висуває його на чоло укр. іст. процесу. При певних відмінах, в різні часи й у різних дослідників, народниць­кий напрям характеризує всю укр. І, сер. і другої пол. 19 в., а відгуки його мають вплив ще в перших десятиліттях

20 в. Народницький напрям найяскраві­ше виявився в працях Максимовича, Костомарова, Куліша, Лазаревського й Антоновича.

Представником романтичного народ­ництва в укр. І. був Михайло Максимо­вич, автор численних розвідок з іст. Києва Й КИЇВСЬКОЇ Руси, , а також коз. І. Микола Косгомаров присвятив гол. увагу дослідам над політ, історією коз.-гетьманської Укра­їни. Його монографії про Хмельниччи­ну, Руїну, добу Мазепи та розвідки про гетьманування Виговського, Ю. Хмель­ницького, Полуботка, оперті на багатому джерельному матеріалі написані з властивою йому художністю викладу, дали яскраву (стихійні нар. рухи), але однобічну (недооцінка держ.-творчої діяльности укр. гетьманів, навіть Б. Хмельницького) картину іст. життя й розвитку України другої пол. 17 і пер­шої чверти 18 в. Великий вплив на даль­ший розвиток укр. іст. думки мали історіософічні розвідки Костомарова (зокре­ма «Мьісли о федеративном начале в древней Руси» і «Две русские народно­сте»). Іст. досліди Пантелеймона Куліша були пов'язані гол. з добою Козаччини. В працях Лазаревського та Антоновича домінують питання соц.-екон. історії. Олександер Лазаревський досліджував іст. Лівобережної України 17—18 вв., зокрема селянства, коз. старшини й шляхетства, колонізації та землеволо­діння (капітальне «Описание Старой Ма­лороссии» І—III,- 1888—1902 й низка роз­відок), адміністративний та суд. устрій Гетьманщини, а також укр. І. 18 і поч 19 вв. Володимир Антонович найбільше уваги присвятив соц.-екон. іст. Право­бережної України 16—18 вв., а також політ, іст. Лит.-Руської держави. Йому належить низка монографій з іст. Ко­заччини та гайдамаччини, селянства, шляхетства, міст та міщанства, Церкви. У своїх наук.-популярних лекціях з іст. Козаччини («Бесіди про часи коз. на Україні», 1897; 2 вид. п. н. «Виклади про часи коз. на Україні», 1912) Антоно­вич дав заг. ■ огляд укр. історії за часів Козаччини. Особливою заслугою Анто­новича перед укр. І. було створення на-ук.-іст. школи (т. зв. «київ, школа»), що в особі учнів Антоновича з Київ. Ун-ту (Д. Багалій, І. Линниченко, М. Довнар-Запольський, М. Дашкевич, П. Голубов-ський, В. Ляскоронський, О. Грушев-ський, В. Данилевич, О. Андріяшев, П. Іванов, Н. Молчановський та ін.) покла­ла підвалини новітньої укр. І. З цієї Ж школи вийшов наивидатнішии укр. істо­рик М. Грушевський. З ім'ям В. Антоно­вича зв'язана діяльність трьох осеред­ків укр. іст. науки: Київ. Археографіч­ної Комісії, 1ст. Т-ва Нестора Літописця і наук, осередку, що видавав журн. «Ки-евская Старина». Крім того, .велася іст. праця в Київ. Ун-ті св. Володимира {до­сліди в царині іст. України та іст. укр. права) і Київ. Духовній ■ Академії (дослі­ди з іст. укр. Церкви, освіти та культу-ри М. Петрова, С. Ґолубева, Ф. Тітова й ін.).


Укр. іст. досліди велися в другій пол. 19 в. також у Харкові (ун-т, Іст.-Філол. Т-во), Одесі (у-т, т-во «Истории и Древ­ностей», праці А. Скальковського з іст. Запоріжжя та Полудневої України), в Галичині (праці Д. Зубрицького, о. А. Петрушевича, І. Шараневича, Ю. Целе-вича, К. Заклинського, А. Добрянського, еп.. Ю. Пелеша, о. О. Качали та ін.; вид. «Гал. - Руської Матиці», Львівського Ставропігійського Ін-ту, «Руська Іст. Бібліотека» О. Барвінського) тощо-. На еміграції працював М. Драгоманов, який своїми історіософічними працями (його студія «Пропащий час. Українці під Мо­сковським царством. 1654—1876») мав великий вплив на розвиток укр. іст. думки.

М. Грушевський і укр. І. поч.20 в. На кін. 19 в. укр. І. вже диспону­вала великим доробком монографічної літератури та археографічних вид. Разом з цим заг. зріст укр. культури й нац. свідомости владно висував потребу на­ук, синтези іст. процесу укр. народу і якнайширшої популяризації іст. Укра­їни. Першу наук, схему іст. укр. народу, на заселеній ним території, протягом усього його іст. життя, побудував, уґрун­тував і впровадив у наук, вжиток М. Грушевський. Його монументальний твір «Історія України-Руси» в -10 тт., вида­ний у Львові й Києві в 1898—1937 рр., знайшов цілковите визнання і в укр. І. і в І. чужій (зокрема поль. і рос.). Заг. огляд усієї історії України Грушевський подав у своїх наук.-популярних нарисах іст. України, що, починаючи з 1904 р., вийшли в світ в різних і численних.вид., як укр., так і чужими мовами («Очерк истории украинского народа», «Ілюстро­вана історія України», «Про старі часи на Україні» та ін.). Теоретичне обґрун­тування своєї іст. схеми Грушевський зробив у ст. «Звичайна схема «руської історії» і справа раціонального укладу іст. сх. слов'янства» (надрукованій в «Сборнике статей по славяноведению», вид. Академією Наук у Петербурзі, І, 1904). Поза тим Грушевський опубліку­вав кілька сот наук, праць з іст. України та укр. І. й джерелознавства.

В основі іст. концепції М. Грушевсько-го лежав примат соц. інтересів над інте­ресами держ.-політ., що споріднювало її з народницькою І. Але в процесі даль­шого студіювання іст. України (зокрема Козаччини й Хмельниччини) й своєї участи в сучасній укр. політиці Грушев­ський надає чимраз більшого значення держ.-політ. чинникові, і це мало пев­ний вплив на йоґо учнів.


Історіографія

Великою заслугою Грушевського було створення іст. «школи» у Львові, на­слідки праць якої, гол. над часами лит.-поль. і коз.-гетьманськими, друкувалися перев. у вид. НТШ (праці учнів Грушев­ського— С. Томашівського, М. Кордуби, І. Крип'якевича, І. Джиджори, І. Кре-вецького, В. Герасимчука, Б. Барвінсько­го, О. Терлецького та ін.). Праці львів­ського іст. осередку мали загальноукр. характер і своєю тематикою, і тим, що у вид. НТШ брали найжвавішу участь історики з Центр, і Сх. України (О. Гру­шевський, В. Липинський, В. Доманиць-кий, М. Василенко, В. Модзалевський. О. Лотоцький, М.- Слабченко, В. Барвін-ський та ін.). Після 1905 р. М. Грушев­ський переносить осередок своєї наук, діяльности до Києва, де укр. іст. праця концентрується перев. навколо створе­ного ним Укр. Наук. Т-ва та його ви­дань («Записки УНТ», «Україна», «Наук. Збірник» тощо). Крім згаданих вище до­слідників, тут брали участь також О. Левицький, І. Каманін, В. Щербина, Л. Добровольський, В. Данилевич, Д. Доро­шенко, М. Стадник та ін.

Наук.-іст. праця велася також у Хар­кові (здебільша над проблемами іст. Лі­вобережної і Слобідської України) при ун-ті й Іст.-Філол. Т-ві (праці Д. Бага-лія, Д. Міллера, М. Плохинського, В. Барвінського, М. Максимейка й ін.), в Одесі при Ун-ті й Т-ві Історії і Древно­стей (досліди І. Линниченка, М. Слаб-ченка, П. Клепацького та ін.), в Катери­нославі (Катеринославська Архівна Ко­місія, що присвятила свої досліди гол. іст. Запоріжжя та Півд. України в пра­цях Д. Яворницького, Д. Дорошенка, В. Біднова та ін.), в Чернігові (праці Черні­гівської Архівної Комісії, в яких брали участь В. Модзалевський, відомий укр. історик-генеалог, П. Дорошенко, А. Вер-зилов'та ін.), в Полтаві (Полтавська Ар­хівна Комісія та її співр. — І. Павлов-ський, Л. Падалка, В: Пархоменко та ін.), в Житомирі (О. Фотинський), в Ка­м'янці (праці о. Ю. Сіцинського), в Ні­жені (Іст.-Філол. Т-во: праці М. Береж-кова, Ю. Максимовича та ін.),. на Кубані (праці П. Короленка, Ф. Щербини), в Криму (Таврійська Архівна Комісія, праці А. Маркевича) тощо.


Дослідження історії Укра­їни в чужій І. Питаннями іст. Укра­їни займалися в 19—20 вв. також чужі вчені, голі рос. і поль. Це викликане бу­ло іноді суто наук, інтересами, а зде­більша тим, що'рос. і поль.. І., плекаючи відповідно до своїх держ.-політ. концеп­цій — звичайні схеми «руської» (рос. чи СССР) або поль. (в розумінні іст. Поль­щі) історії; анектували історію України, розбиваючи її до того ще на окремі фрагменти. Проте, досліди рос. і поль. вчених, не зважаючи на свою тенден­ційність, принесли чимало нового доку­ментального матеріалу, а деякі з них становили поважний вклад до студію­вання укр. минувшини. Зокрема з рос. вчених можна назвати С. Соловйова, Г. Карпова, О. Лаппо-Данилевського, О. Шахматова, Є. Голубінського, М. Любав-ського, О.- Прєснякова, М. Присьолко-ва, В. Ейнгорна, П. Жуковича, Є. Шмур-ло, Б. Грекова, В. Пічету, Г. Вернад-ського та ін. В поль. І. над питаннями іст. України працювали М. Грабовський, Е. Руліковський, Ю. Бартошевич, Т. Ю. Отецький, К. Шайноха, О. Яблоновський, Й. Ролле (д-р Антоні Й.), М. Дубецький, Ф. Равіта-Ґавронський, Т. Корзон, К. Пуласький, Й. Третяк, Л. Кубаля, М. Гандельсман, К. Ходиницький, В. Том-кевич, С. Кучинський, О. Галецький, Г. Пашкевич та ін.

Новіт.ня укр. І., спираючись на дослідах попередньої доби, встановлює тяглість укр. іст. традиції від часів Кня­жої держави 10т-14 вв., через Коз.-Геть-манську державу 17—18 вв. до новітньо­го укр. нац.-держ. відродження. Ця тра­диція була державницька, і вона стала провідною ідеєю новітньої укр. І., визна­чивши весь її дальший розвиток. Осно­воположниками укр. державницької І. були В. Липинський і С. Томашівський.

В. Липинський бачив завдання новіт­ньої укр. І. у відновленні іст. традиції доби Коз.-Гетьманської держави і, до­сліджуючи історію укр. шляхетської верстви, присвятив багато уваги студі­ям над державою Б. Хмельницького. С. Томашівський, після низки поважних джерельних студій над тією добою, звернувся до іст. княжої України і дав її синтезу в своїй книзі «Українська історія І. Старинні і середні віки» (1919).


Після недовгої доби укр. державносте в 1917—20 рр. укр. історики на еміграції, в Галичині і навіть на підсов. Україні, попри несприятливі умови, продовжують наук, діяльність, розвиваючи далі тра­диційну схему укр. іст. процесу, оформ­лену М. Грушевським, і заповнюючи її новим ідейним державницьким змістом. Великого розмаху набуває наук.-іст. праця на Україні в 1920-их рр., гол\ зав­дяки М. Грушевському, який з 1924 р. зосереджує свою діяльність в Укр. Ака­демії Наук у Києві. За його ред. вий­шов ряд важливих для укр. І. видань («Україна», 1924—ЗО; «За сто літ», 1927—ЗО; «Записки Іст.-Філол. Відділу. УАН», 1925—ЗО — прач* Іст- Секції; вид. Археографічної Комісії тощо) з працями самого М. Грушевського, його співроб. —: * О. Грушевського, Й. Гермайзе, П. Кли-менка, В. Данилевича, В. Щербини, Л.

Добровольського, К. Лазаревської та ін., а також його учнів (С. Шамрай, О. Ба-ранович, М. Ткаченко, В Юркевич й ін.). Другим осередком укр. І. були наук, інституції в Києві й Харкові, керовані Д. Багаліем, які провели значну роботу в царині історії України 17—19 вв.: пра­ці Д. Багалія, О. Оглоблина (з екон. і по­літ, іст. України), Н. Полонської-Васи-ленко (з іст. Запоріжжя й Півд. Укра­їни), В. Романовського, В. Барвінського, Н. Мірзи-Авак'янц, В. Дубровського, О. Багалій-Татаринової, В. Базилевича, М. Горбаня, Д. Соловія, А. Козаченка та ін. Поважну наук, роботу в царині іст. укр. права й держ. ладу було проведено в дослідах М. Василенка та його співр. — Л. Окіншевича, І. Черкаського, В. Но-вицького, М. Тищенка, В. Гришка та ін., а в ділянці екон. історії України — в дослідах К. Воблого, А. Ярошевича, Є. Сташевського та ін.

Важливу наук.-іст. працю було прове­дено в Одеському іст. осередку, керовано­му М. Слабченком, автором праць з екон.-соц. історії України 17—19 вв., а також з історії укр. права, де працювали та­кож Є. Загоровський, О. Рябінін-Скля-ревський та ін. Ін. осередками укр. І. були: Дніпропетровське (Д. Яворницький, В. Пархоменко та ін.), Полтава (П. Клепацький та ін.), Ніжен (М. Петров-ський, А. Єршов), Чернігів (П. Федорен-ко й ін.). Окреме й досить ізольоване місце в укр_. І. 1920—30-их рр. посідав марксистський історичний напрям, гол, осередок якого був у Харкові (праці М. Яворського та його учнів і співр. — М. Рубача, 3. Гуревича, М. Свідзінського та, ін.).


В 1930-их рр. майже всі ці наук, осет редки були ліквідовані сов. владою, ба­гато істориків були репресовані або поз­бавлені можливости працювати, і укр. іст. наука на Центр, і Сх. Укр. Землях перестала нормально розвиватися.

В Галичині, не зважаючи на важкі ма­теріальні умови і політ, обмеження, пра­цював в 1920—30-их рр. ряд істориків, здебільша об'єднаних навколо НТШ: С. Томашівський, І. Крип'якевич, М. Кордуба, О. Терлецький, В. Герасимчук, І. Кревецький, Б. Барвінський, М. Чуба­тий, М. Андрусяк, о. Й. Скрутень, о. Т. Коструба, о. Р. Лукань та ін., що їх іст. праці друкувалися в ЗНТПІ, «Старій Україні», «Записках ЧСВВ», «Богосло-вії» тощо. На Закарпатті іст. досліди провадили о. В. Гаджеґа, А. Годинка й ін.

Гол. осередками укр. І. на еміграції були Прага {Укр. Вільний Ун-т, Укр. Іст.-Філол. Т-во, Музей Визвольної Бороть­би України), Берлін (Укр. Наук. Ін-т), Варшава (Укр. Наук. Ін-т, Укр. Воєнно-Іст. Т-во), частково Париж. На еміграції працювали М. Грушевський (до 1924 р.)і В. Липинський, С. Томашівський (деякий час), Д. Дорошенко, А. Яковлів, Р. Ла-щенко, В. Біднов, В. Прокопович, І. Бор-щак, Б. Крупницький, С. Наріжний, Д. Олянчин, М. Антонович, І. Лоський та ін. Більшість із них розробляла зах.-евр. архівні матеріяли, перед тим май­же невідомі в укр. науці. Наслідком цієї праці з'явилася низка дуже поважних наук, публікацій. Особливе значення ма­ють праці Д. Дорошенка (зокрема синте­тичні праці з іст. України та укр. істо­ріографії), А. Яковлева (зокрема «Укр.-моск. договори XVII—XVIII ст.»), Б. Крупницького (про гетьмана Пилипа Ор­лика, Мазепу й ін.), І. Борщака (м. ін. про Григора і Пилипа Орликів), Д. Олянчина (розвідки з іст. укр.-нім. від­носин 17—18 вв.).

Після другої світової війни вільна іст. наука на Україні фактично перестала існувати. Хоч в УССР є іст. установи (зокрема Ін-т Історії АН УРСР), де пра­цює чимало істориків, старших і молод­ших (І. Крип'якевич, К. Гуслистий, Ф. Ястребов, М. Супруненко, П. Лавров, В. Дядиченко, Ф. Лось, К. Стецюк, В: Голобуцький, І. Гуржій, І. Бойко та ін.), видається чимало праць з іст. України, виходить (з 1957 р.) «Укр. Історичний Журнал», але сучасна укр. советська історіографія цілком підпорядкована по­літ, цілям і наказам ком. уряду, отже змушена провадити лінію моск. больше-визму. Це визначає всю діяльність укр. совєтських істориків — їх ідеологію, ме--тодологію, тематику й навіть фразеоло­гію, більше того — диктує наслідки їх­ніх дослідів і висновки їхніх праць. Цим позцачені як заг. огляди історії України (зокрема «Історія Укр. РСР», І—II, 1953, 1958), так і монографічні іст. праці (виз­начніша з них: «Богдан Хмельницький» І. Крип'якевича, 1954), а навіть докумен­тальні вид. (гол. з них: «Воссоединение Украиньї с Россией», І—III, 1954; спіль­не вид. АН СССР і АН УРСР).


Укр. історики ца еміграції в Европі і в Америці, старшої і молодшої ґенерації (М. Андрусяк, (|) І. Борщак, о. А. Вели­кий, І. Витанович, (ї) П. Грицак, В. Гришко, (І) Д. Дорошенко, В. Дубров-ський, (І) Б. Крупницький, І. Лисяк-Рудницький, о. І. Назарко, О. Оглоблин, Л. Окіншевич, Д. Олянчин, Н. Полон-ська-Василенко, О. Пріцак, (І) о. Й. Скрутень, М. Чубатий, О. Шульгин, (І) А. Яковлів та ін.) працюють над роз­робленням синтетичних оглядів історії України та укр. І., поширюючи свою увагу також на іст. Сх. Европи в цілому. Наук.-вид. працю провадять: НТШ (Іст.-і Філос. Секція), УВАН (Іст. Секція), УВУ, Василіянський наук. осередок у Римі та ін. Наслідком співпраці укр. істориків був складений іст. відділ в ЕУ І, а та­кож в англомовній «Укр. Енциклопедії», яка друкується в ЗДА.

О. Оглоблин



следующая страница >>