vchilka.in.ua 1 ... 16 17 18 19 20
і нення позицій правлячої партії в Україні, а "стрімкий розвиток пригнічених до того національних культур" був її "побічним ефектом" (с. 301-302).


У синтезі проаналізовано політику "нової чужої влади" стосовно українського населення Польщі, Румунії та Чехословаччини (с. 324-329), висвітлено і зв'язки між західними українцями та їхніми співвітчизниками в Радянській ; Україні (с. 329-330), охарактеризовано суспільно-політичне життя (с. 330- \ 333) та історію Карпатської України (с. 333).

Провідними темами розділу "Друга світова та Велика Вітчизняна війни" € : політика гітлерівського окупаційного режиму та його сателітів в Україні, | історія військових дій, вклад республіки у воєнно-економічну мобілізацію, ( рух Опору. Інтерпретацію українського національного руху в роки війни не [ можна визнати задовільною з огляду на сьогоднішній стан дослідження [ проблеми. Викликає застереження, наприклад, твердження, що "мельни- і ківці... відкрито стали додатком окупаційного апарату (як тоді пояснити | знищення нацистами лідерів ОУН(м) О. Ольжича, О. Теліги, І. Рогача та ін.? | - В.Я.) і навіть утворили з українців дивізію СС "Галичина" для допомоги і фашистам" (с. 347) (загальновідомо, що найбільших зусиль для організації [ дивізії доклав УЦК на чолі з В. Кубійовичем). Далеко не беззаперечно \ звучить теза про перевагу в ефективності комуністичного руху Опору над [ національним (с. 347). У книзі обійдено мовчанкою питання українсько- [ польського протистояння в роки війни, колабораціонізму, не згадано про конституційні зміни 1944 р.

Інформаційно насиченою є розповідь про "повоєнне десятиріччя" (с. 353-367). Післясталінські часи "наростання системної кризи тоталітарного ладу" автори поділяють на два періоди, яким дають влучну загальну оцінку:

Перший - це часи "відлиги", коли була зроблена спроба частково рефор­мувати тоталітарну радянську систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм. Другий період став часом політичної та ідеологічної стагнації й розкладу тоталітарної системи" (с. 368). Йдеться про "парадокси відлиги" (с. 368-370), процеси лібералізації в культурному житті (с. 370-372), явище "шістдесятництва" (с. 372-374), дисидентський рух (с. 376-380), стан освіти, науки, мистецтва сер.50 - сер.80-х рр. (с. 381-386), економічний розвиток УРСР у брежнєвські часи (с. 380-381), "неосталіністські тенденції" в добу П. Шелеста (с. 374-376), встановлення "політичної реакції на тлі розрядки" 1970-х рр. (с. 378-379). Переконливо обґрунтовано тезу про глибоку кризу, в якій опинилося радянське суспільство на поч. 1980-х рр., показано її етнодемографічні вияви в Україні (с. 386). Особливий наголос поставлено на загрозливих змінах післявоєнного періоду в становищі української нації - "занепаді національної ідентичності", "декультуризації українського етносу" (с. 386).


Наступні два розділи книги присвячено розгляду передумов ("На шляху до незалежності") та історії становлення сучасної Української держави ("Утве­рдження незалежної України"). Основну увагу зосереджено на її політичному житті. При аналізі подій останніх років автори займають виразно провладну позицію. Наприклад, не констатовано наявність політичної кризи в 2000-2001 рр. Водночас ініціювання "касетного скандалу" (суть якого не розтлу­мачено) пов'язується лише з небажанням опозиції імплементувати результати квітневого 2000 р. референдуму (с. 430). Цілі опозиції в період політичної кризи однозначно оголошено "чужими" населенню і "політичним інтересам" (с. 430).

Великий підрозділ присвячено "змінам у культурному житті" в незалежній Україні (с. 425-430). Вважаємо, що серед проблем сучасної української культури, про які тут йдеться, слід було б сказати і про експансію західної масової культури, невтішний стан українського книгодрукування, тотальну русифікацію мовно-культурного середовища.

"Історія України" колективу львівських вчених близька до попередньо схарактеризованого синтезу за своїм історіософським та методологічним спрямуванням, хоча й у цих аспектах має свої особливості. Обидві книги споріднює домінування політичної історії, "позитивістське" розуміння культурного процесу, зосередженість на історії лише українського народу. Проте у "львівському" синтезі більш вагоме місце посідають й спільноти та держави, які були органічно пов'язані з титульним етносом - подано огляд історії середньовічного Криму (с. 109-110), етнічної структури українських земель в складі Російської та Австрійської імперій (с. 186-188), національних меншин в контексті важливих подій історії України XX ст. - "українізації" та "контрукраїнізації" (с. 274, 287-288), національно-культурного життя захід­них українців у міжвоєнний період (с. 295-296), "радянізації" Західної України (с. 312-313), становища національних меншин в сучасній Україні (с. 412-413).

Ще одна відмінність "Історії України" львів'ян полягає у її виразніших державницьких акцентах. Лейтмотив праці - доведення давності і безперерв­ності українських державницьких традицій у стилі "державницького" напря­мку української історіографії (див.: с. 95, 119, 133, 144, 155-156, 172-173). При цьому його відомі постулати доповнено оригінальною ідеєю про існування в ХІУ-ХУ ст. особливого періоду, коли українська державність мала форму "удільних князівств". Запровадження в національну історію цього етапу, а також "Доби козаччини" (ХУІ-ХУШ ст.) становлять єдині суттєві відмінності періодизації, використаної в даній книзі, від часового структурування в "академічному" синтезі.


Помітним є й інший, ніж в "академічному" синтезі, розподіл матеріалу між окремими періодами. Значно розлогіше висвітлено "Прадавню історію" та події сер. XX - поч. XXI ст. При цьому "давньоукраїнська історія" вираз­ніше пов'язується з творенням українського етносу (с. 13, 49).

Уявлення про виникнення української народності базується на поглядах М. Грушевського (с. 59, 71-72, 79). Політична історія та культура "давньо­української держави" Київської Русі і князівств на території України XII-XIII ст. трактується подібно до її тлумачення в "академічному" синтезі. Проте, зовсім не розкрито структуру соціуму і політичний устрій Київської держави. Нічого не сказано про фактор кочових спільнот, роль же варязького чинника подано як другорядну (с. 66).

Не виділяючи окремої польсько-литовської доби, автори книги розгля­дають ХУІ-ХУШ ст. як суцільний етап - "Доба козаччини", - головний зміст якого зводиться до військово-політичної діяльності козацтва - "нової суспі­льної сили, здатної боротися за відродження Української держави" (с. 119). Люблінська унія 1569 р. оцінюється лише в контексті кривд, завданих різним групам українського суспільства; її інші наслідки, передумови та політико-правовий зміст не розкрито (с. 114). Докладно простежена історія церковних відносин в кінці XVI - першій пол. XVII ст. Берестейська церковна унія розглядається під кутом зору її позитивної ролі як "дієвого засобу збере­ження національної ідентичності" і водночас "ферменту, що збудив його ("українське суспільство" - В.Я.) від сплячки, викликав вибух творчої енергії й появу багатьох яскравих особистостей, без яких Україні загрожував новий занепад" (с. 125).

Виклад історії "Визвольної війни 1648-1657 років" обмежується війсь­ково-політичними аспектами. Тлумачення вузлових конкретних проблем (політична програма Б.Хмельницького, угода 1654р.) спирається на ідеї В. Липинського (с. 139,142). Так само через призму державотворення і "боротьби за незалежність" висвітлюється історія Гетьманщини другої пол. XVII - XVIII ст. Показовим в сенсі "державницької" позиції авторів є їхнє ставлення до І. Сірка та І. Мазепи. Так, всупереч визнанню того, що за гетьманування І. Мазепи "посилювався визиск низів" (с. 157), його постать оцінюється цілком позитивно (с. 156-157, 162-163). З іншого боку, на думку вчених, І. Сірко "був неперевершеним полководцем, але не найкращим


політиком", оскільки "не зрозумів і вчасно не підтримав далекоглядних вождів, які боролися за незалежність не частини, а всієї України" (с. 155). Візія сепаратистського руху, пов'язаного з П. Орликом (с. 161-162) та його Конституцією (названою "першою в Європі конституцією демократичного суспільства" (с. 161), "першою у світі Конституцією"(с. 173)), виглядає занадто ідеалізованою навіть на тлі "державницької" традиції. Відповідно до висновків спеціального дослідження з історії першої української політичної еміграції О. Субтельного, в "мазепинців" були відсутні такі модерні поняття як національна держава, а пріоритетними в їхньому русі були станові інтере­си козацької верхівки13.

З "державницькою" історіософією попередньої частини синтезу дещо дисонує розділ про "імперський" період української історії. Тут більш збалансовано, ніж в інших складових книги, увагу до різних історичних чинників - подано аналіз етнічної і соціальної структури населення (с. 185-188, 193-195), адміністративного статусу українських територій (с. 188-190), розвитку господарства, процесів індустріалізації та урбанізації (с. 190-193), стану освіти, науки, культури (с. 21-9-220). З'ясовуючи "ставлення українських еліт до імперської інтеграції" (с. 195-200), автори приходять до висновку, важливого з огляду на концепцію українського національного руху, що розкривається в одному з наступних підрозділів: "Симпатії місцевих еліт у Російській імперії розподілялися між асиміляцією і автономією. Сепаратизм був явищем маргінальним" (с. 198). Цим самим спростовується витворений українською національно-патріотичною історіографією стерео­тип масової самопожертви в ім'я ідеалів українського відродження. Деталь­ніше про цю концепцію (с. 203-218), авторство якої належить Я. Грицаку, йдеться в його окремому синтезі, який аналізуватимемо нижче.

Чільне місце в книзі займає виклад подій "Української національно-демократичної революції" (с. 229-265). її початок історики пов'язують з Пер­шою світовою війною, обумовлюючи активізацією під впливом війни визво­льного руху поневолених, в т.ч. українського, народів (с. 233). Від тлу­мачення революційних подій в "академічному" синтезі їх пояснення в цій праці відрізняється й однозначно позитивною оцінкою Гетьманату П. Скоро­падського та політики ЗУНР, яка розглядається як складова Української революції.


Погляди на найважливіші проблеми міжвоєнної історії України (с. 266-305) в роботі львівських дослідників є подібними до їх тлумачення авторами "академічного" синтезу. Дещо ґрунтовніше проаналізовано процеси "україні­зації" та національно-культурного відродження 1920-х рр. в УСРР, а їхні наслідки оцінено як більш вагомі - такі, що "створювали передумови для формування довкола етнічного ядра політичної нації, що охоплювала б мешканців України всіх національностей" (с. 274).

У порівнянні з "академічною" працею значно ширше коло питань розглянуто в розділі "Україна в Другій світовій війні". Автори дотримуються концепції війни між Німеччиною та СРСР як "радянсько-німецької" (с. 315). Значна увага приділена все ще в деякій мірі табуйованим на рівні масової свідомості її аспектам - ставленню до неї в українському суспільстві (с. 318-319), колабораціонізму (с. 319-321), національно-культурному життю в роки окупації (с. 325-329), національно-визвольному руху (с. 331-333, 336-337), українсько-польським конфліктам в роки війни (с. 333-334). Хоча симпатії авторів лежать на боці українських політичних і військових організацій (в т.ч. й тих, що співпрацювали з нацистами), які, на їхню думку, всіма доступними їм методами захищали інтереси українства (с. 318-319, 327-328, 331-333, 336-337), це не заважає виваженому зображенню інших, неукраїнських за характером, сил. Так, схвально оцінено політику радянської влади в перед­воєнній Західній Україні в соціальній та освітній галузях (с. 312), віддається належне здобуткам радянського партизанського руху (с. 330-331), визнається факт обопільної жорстокості в українсько-польському протистоянні (с. 334, 348).

Дещо по-іншому розставлено наголоси і в розділах про післявоєнну УРСР. Чіткіше заявлено про позитивне значення для України "хрущовських" реформ. На думку авторів, вони призвели до зростання її господарської самостійності (с. 352), "лібералізували й гуманізували радянське суспільство" (с. 336), "відкривали перспективи подальшого оновлення радянського суспільства" (с. 356). Виклад тенденцій культурного життя України сер. 1960 - сер. 1980-х рр. дещо однобічно зведено до "тотальної русифікації" (с. 361-364). Концептуально і фактологічно ґрунтовний підрозділ присвячено політичній опозиції кінця 1950 - 1980-х рр. (с. 365-385), що, можливо, скла­дає дещо викривлене уявлення про її місце в житті тогочасного українського суспільства, представленого в основному "мовчазною більшістю".

Глибоко і всебічно охарактеризовано розвиток "України суверенної" (с. 403-451). У синтезі "схоплено" всі важливі події її сучасної історії. Здобуття незалежності було, за характеристикою авторів, "кульмінаційним етапом мирної національно-демократичної революції в Україні - складової революційного процесу, що на межі 1980—1990-х рр. охопив СРСР і країни так званого соціалістичного блоку" (с. 407). Однак її незавершеність дослідники вбачають у тому, що "в Україні не відбулося рішучого зламу старої і системи і повного усунення від влади комуністичної верхівки. При владі в республіці залишалася здебільшого та ж сама управлінська еліта, що й до [ серпня 1991 р." (с. 497). Докладно проаналізовано процеси державотворення 1 (с. 407-413), внутрішньополітичну ситуацію і зовнішню політику молодої | держави (с. 413-420, 425-438), соціально-економічні перетворення (с. 420- \ 425), розвиток духовного і культурного життя, в т.ч. фізичної культури та і спорту, церковних відносин (с. 438-451). Оцінка шляху, який пройшла за | більш як десятиліття нова незалежна країна, є набагато критичнішою, ніж в { "академічному" синтезі. Констатується усталення в роки "першого" президентства Л. Кучми таких явищ, як олігархізація влади, тінізація еконо­міки, корупція, зростання зовнішнього боргу, падіння загальних економічних показників і зниження рівня життя (с. 421-424). Початок господарського зростання пов'язується з урядом В. Ющенка (с. 424-426); його падіння пояснюється помстою "олігархів" за наступ уряду на "тіньовий" сектор в енергетичній сфері (с. 424). Відверто обговорюється хід виборчих кампаній, констатуються використання владою "адмінресурсу" та підтримки фінан­сово-політичних угрупувань, брак рівного доступу політичних сил до засобів масової інформації (с. 433-437). Серед підсумків парламентських виборів 2002 р. автори виділяють "втрату довіри до керівництва держави у більшості населення країни" і "серйозні зрушення в політичних уподобаннях всього українського суспільства" на користь національно-демократичних сил (с. 437). Зроблено висновок про негативний вплив внутрішніх проблем України на її міжнародні позиції (с. 419-420). При аналізі культурного життя звертається увага на консервацію російської присутності в інформаційному просторі (с. 438-439,447) і церковних взаєминах (с. 449-450). Назагал розділ сповнений політичних пристрастей, а за рядками тексту проглядають політи­чні симпатії авторів.


Таким чином, обидві охарактеризовані вище узагальнюючі роботи з історії України становлять сучасну інтерпретацію національно-державної парадигми історіописання. В її основі - зосередженість на історії українського народу, його націо- та державотворчих змаганнях, подієвій канві минулого, передусім, політичній царині при більшому або меншому ігноруванні "зовнішнього" контексту українського життєпростору та ментально-духовних орієнтирів людини в історії. У межах цієї парадигми можливі різні "версії". Прочитання української історії в "академічному" синтезі відрізняється вираз­нішою вузькоетнічністю, успадкуванням деяких, дещо пом'якшених, радян­ських історіографічних конструктів (тлумачення "давньоруської народності", часу і причин роздробленості Русі, ЗУНР, "Великої Вітчизняної війни", національно-визвольного руху 1940-х рр.) і провладною орієнтацією в оцінці сучасної історії. "Історія України" колективу львівських дослідників при зосередженості на минулому української спільноти все-ж віддає данину "поліетнічному" баченню, відзначається державоцентризмом і прагненням до легітимації візії сучасної України з погляду національно-демократичних сил.

"Новаторські" синтези: альтернатива національно-державній парадигмі історіописання

На незвичних для української історіографічної традиції засадах побудо­вано синтез Н. Яковенко. На відміну від попередньо охарактеризованих праць, теоретичні підвалини цієї чітко оприлюднено у її вступних частинах, вони ж рельєфніше виявляються і у самому тексті. Автор виступає проти використання категорій "закономірності" і "прогресу" як анахронізмів (с. 4), натомість закликає зважати на особистісний чинник в історії. Наприклад, таким постатям як Б. Хмельницький та І. Мазепа присвячено цілі підрозділи книги (с. 178-180, 225-228). Подібним чином дослідниця не шкодує інвектив для ідеологічно заангажованої і "виховуючої" історії (зараховуючи до неї всю попередню українську історіографію), вважаючи, що "завдання науки -безстороння правда, яка партійною не буває" (с. 4). Однак в іншому місці праці Н. Яковенко фактично визнає неможливість "безсторонньої" історії: "Історик завжди залишається дитям своєї доби, тож і в минулому опукло бачить тільки те, що здається "цікавим", "важливим" чи "потрібним" його сучасникам, а в поясненні подій відштовхується від властивих своїй епосі уявлень про історичний процес" (с. 3).


Важливим для розуміння способу написання синтезу є декларування автором відмови від оціночних суджень: "...Історик не судить, а намагається зрозуміти своїх героїв, неупереджено вислуховуючи і вбивцю, і його жертву, бо для нього обидва є рівноцінними суб'єктами минулого" (с. 276). Сумні­ваємося в слушності тези про те, що цей постулат належить, за вислов­люванням Н. Яковенко, до "банальних" - в сучасній історіографії, в т.ч. зару­біжній, багатьма фахівцями обґрунтовується правомірність збереження в дослідницьких практиках т.зв. аксіологічного підходу14.

Ще одна методологічна новація праці Н. Яковенко полягає у її історіо­графічному "багатоголоссі". Синтез дає можливість зануритись у розмаїття концепцій і підходів до різних проблем української історії, водночас авторка аргументовано викладає власну позицію. При цьому вона часто спирається на доробок малознаної навіть серед фахівців зарубіжної україністики, а запи­тання до ділянок, де відсутні розробки належного рівня, залишає відкритими (с.5,7).

Одна з ключових особливостей книги - це "територіальне" бачення історії України. Минуле українського етносу розглядається в поєднанні з етносами і цивілізаціями, з якими впродовж століть відбувались його контакти - норма­нами, кочівниками Степу, кримськими татарами, поляками, євреями та ін. Причому акцентовано на наявності традицій взаємодоповнення і взаємо­збагачення, а не ворожнечі; з іншого боку - не замовчуються факти релігій­но-етнічних конфліктів. Окремо проаналізовано проблему "Сходу і Заходу в українському прочитанні" (с. 12-13 і далі по тексту), зроблено висновок, що Україна завдяки тривалим етнічним зв'язкам перетворилась на "терен взаємних впливів Сходу і Заходу" (с. 33), а українська культура - на "химер­не плетиво в основі своїх запозичених, а водночас і органічно засвоєних звичаїв, навичок, стереотипів" (с. 13).

Варто зауважити, що дослідниця відійшла від поширеного в узагаль­нюючих працях уявлення про українську територію давніх часів як тотожн) території сучасної України. Зосереджено увагу лише на питомо українськю регіонах, "де протікали визначальні для долі етносу події, тобто на історич


них територіях України, як їх розуміли в момент першої її національної самоідентифікації XVII ст." (с. 9). Тому читач не знайде в праці фактажу з минулого Буковини, Закарпаття, Новоросії, Криму, оскільки "дані сюжети вимагають не побіжних параграфів - вставок", а "окремої фундаментальної праці, що розглядала б минуле згаданих регіонів у контексті історії тих держав, до яких вони належали" (с. 9).

Принципова особливість синтезу Н. Яковенко полягає у тому, що основна увага дослідниці сфокусована не на описі "подій" і "суспільних процесів", а на людині, її світогляді, ментальних характеристиках. Значне місце в книзі посідає аналіз культурного досвіду минулих століть в сенсі "не самих мисте­цьких цінностей, а передовсім того, що зумовлювало їхню форму: ідеології, самосвідомості, релігійних поглядів, духу і стилю життя, матеріальних багатств, тобто суми чинників, завдяки яким функціонує системно організо­ваний соціум" (с. 242).

Такий підхід вирішальним чином вплинув і на періодизацію, застосовану в праці. Вона базується не просто на "мінливих подіях політичного життя", а й на поєднаному з ними "в один ланцюг", "прихованому під поверхнею видимих перемін" "нурті світоглядних мутацій, що були суголосні цим пере­мінам і підштовхували суспільство до оновлення" (с. 6).

Під таким кутом зору виділено шість періодів або відповідних розділів праці. Після "Праісторії" та "Передісторії" розташовано розділ "Під знаком Візантійської цивілізації", який розпочато з Володимирового хрещення і розглянуто передусім як процес входження Русі в орбіту візантійської цивілізації. Т.зв. "литовсько-польска" доба поділена на дві половини, "відмінні не стільки за характером взаємин України з державами, під сюзеренітетом яких вона перебувала, скільки за специфікою внутрішнього життя" (с. 6): "Несхожі пагони руського стовбура (кінець XIV - середина XVI ст.)" і "Україна-Русь - третій зайвий у Речі Посполитій двох народів" (1569-1648)". Період сер. XVII - поч.XVIII ст., який став часом "величезного енергетичного вибуху, каталізованого козаччиною" (с. 7), названо "Козаць­кою ерою". У розділі "Україна XVIII ст. Між Річчю Посполитою і Російською імперією" "мова йде про ту Україну XVIII ст., котра вперше перестала бути самодостатньою, втрачаючи себе на користь двох великих сусідів" (с. 7).


Книга розпочинається з нетрадиційних сюжетів - історії формування території проживання української спільноти (с. 8-9), її назв і самоназв (с. 9-12). Констатовано подібність між еволюцією Київської Русі і тодішніх євро­пейських держав (с. 32). За Н. Яковенко, засаднича риса її внутрішнього життя полягала у тому, що світ культури, державні інституції, суспільні поняття, світоглядні цінності її мешканців формувались під вирішальним впливом візантійської цивілізації (с. 33).

Підтримано норманську теорію утворення Київської Русі в сенсі сканди­навського походження і слова "русь", і правлячої династії (с. 26-27). У питанні політичної історії цієї держави в ХІІ-ХШ ст. дослідниця дотри мується думки, що хоча до середини XII ст. Русь розпалася, однак єдність і продовжувала існувати в свідомості князівської верстви і живила її прагнення

<< предыдущая страница   следующая страница >>