vchilka.in.ua 1 2 3 ... 19 20

ІСТОРІОГРАФІЯ — спеціальна галузь наукових знань, що вивчає іс­торію історичної науки. До другої пол. XIX ст. І. називали саму історичну науку, а історіографами істориків (таке вживання термінів подеколи трапляється й тепер), але нині під І. розуміють саме ту га­лузь знань, яка вивчає розвиток історичної думки, збагачення науко­вих історичних знань, місце історичної науки в суспільному житті. В І. виокремлюють пов'язані між собою, проте усе ж різні розділи — теорію і практику. Теоретична І. — це сукупність логічно упорядко­ваних знань про закономірності розвитку історичної науки, зміст, структуру й завдання І. Історіографічна практика — це, з одного боку, здійснення спеціальних історіографічних досліджень, а з другого — практичне використання історіографічних підходів і методів в історич­них дослідженнях.

У системі І. розрізняється загальна, предметна і проблемна І. За­гал ь н а І. досліджує виникнення історичних знань, перетворен­ня їх на науку, розвиток науки у зв'язку із суспільними потребами й пізнавальними законами; в загальній І. можна виокремити на­прям, який називається порівняльною І. і який дає можливість по­бачити, чим відрізняються погляди людей на своє минуле за різ­них культурно-історичних умов, і генералізувати ці погляди в єди­ний процес осягнення всесвітньої історії. Предметна І. — це І. історії окремих регіонів, країн або напрямів людської діяльності (історії культури, історії економічного життя, історії державності тощо). Проблемна І. — це вивчення історії опрацювання пев­них проблем історичної науки, процесу поглиблення знань з певної теми, характеристика стану її розробленості. На проблемному рів­ні особливо чітко постають науково-прикладні, практичні завдан­ня І. — дати відповіді на три запитання (ці відповіді, власне, й мають бути обґрунтуванням діяльності розробки тієї чи іншої теми): які проблеми розроблені з достатньою повнотою і якою мірою мож­на спиратися на результати праці своїх попередників? які пробле­ми порушувалися, але не знайшли повного розв'язання чи розв'я­зані неправильно й потребують нових відповідей? які проблеми не порушувалися в літературі й потребують опрацювання?


За всіх особливостей різних рівнів історіографічного знання загаль­ний зміст і загальні завдання І. залишаються для них спільними. І. передбачає з'ясування соціальної основи історичних дослід­жень — суспільно-економічних, соціальних, національних, полі­тичних, духовних, тобто культурно-історичних умов, що форму­ють історичний інтерес, напрями, тенденції розвитку історичної думки, актуалізацію того чи іншого аспекту історичного досвіду, стиль досліджень. Такий підхід дає змогу виявити зв'язок історич­ної науки з сучасністю (тобто з часом написання історичних праць), відокремити при цьому догідливе пристосування історичних тво­рів до кон'юнктурних інтересів певних політичних сил від цілком природної відповідності історичної науки (як і всіх інших наук) об'єктивним потребам суспільного розвитку певного часу. Саме су­часність справляє вирішальний вплив на формування проблематики досліджень, яка передусім характеризує стан науки на конкретно­му етапі її розвитку. Проблематика історичної науки, при тому, що деякі проблеми згасають внаслідок втрати суспільно-історичного інтересу до них (інколи тимчасово), має стійку тенденцію до роз­ширення. Це сприяє диференціації історичного знання. Поряд із вивченням соціальних умов розвитку науки до завдань І. належать аналіз дослідницьких методів, властивих певним етапам розвитку науки чи певним її напрямам, процесу поповнення джере­льної бази історичних досліджень, удосконалення методів науково­го використання джерел, розвитку джерелознавства, появи нових спеціальних історичних дисциплін. До завдань І. слід віднести та­кож вивчення організаційних форм існування науки, внеску в нау­ку, творчого шляху й дослідницького досвіду окремих учених або наукових колективів.

Усі загальні завдання І. підпорядковані головному: вивченню про­цесу приростання наукових історичних знань, оцінюванню стану розвитку її та визначенню напрямів її подальшого розвитку. Вияв­ляючи здобутки науки, І. ставить їх на службу науковому знанню. Крім того, І. з'ясовує, як історична наука за певних часів відігра­вала в суспільстві роль постачальника соціально-історичної інфор­мації, необхідної для життєдіяльності, збагачувала його досвідом історії, виконувала свою культурно-перетворювальну функцію. І. спирається на певне коло джерел, які безпосередньо відбивають процес розвитку історичної науки та її історію.

ІСТОРІЯ (від грец. historia — оповідь про минулі події, про те, що піз­нано) — наука, яка вивчає розвиток окремих держав і народів, а також людства в цілому в усій його конкретності й різноманітнос­ті, яке пізнається з метою розуміння його минулого, сучасного ста­ну і перспектив у майбутньому. Є однією із суспільних наук, яка відображає важливу сторону людського колективу, його потребу в самоусвідомленні; однією з форм самоусвідомлення людства. Історія як процес розвитку людства виникає з по­явою людей на Землі, виокремлення їх із природного світу і форму­вання у первісний колектив. З цього моменту люди як суб'єкти І. починають створювати матеріальні й духовні цінності, вести бо­ротьбу з довкіллям і долати суперечності, що виникають у суспіль­стві, змінюючи при цьому відносини між собою. Люди живуть у несхожих природних умовах, посідають різне місце в системі вироб­ництва і споживання, мають неоднаковий рівень свідомості і т. ін. Поступальна хода І. виявляється передусім в історії матеріального виробництва. Починаючи з виготовлення примітивних кам'яних знарядь, людство переходить до виготовлення і використання до­сконаліших знарядь з міді, бронзи, заліза, на наступних етапах ство­рює різні пристрої, механічні двигуни, машини, системи машин, чим закладає підвалини сучасного виробництва. Водночас відбуваються процеси переходу від первісних колективів до суспільства рабів і рабовласників, кріпаків і феодалів, підприємців і найманих робіт­ників і т. д. Людство пройшло шлях від підкорення силам природи і поклоніння їм до потреби усвідомленого перетворення природи, мірою пізнання законів її розвитку.

Шлях, пройдений людством за сотні тисяч років, показує, що про­цес його історичного розвитку має об'єктивний характер. На роз­виток суспільства впливають багато чинників, що взаємодіють між собою: насамперед виробництво матеріальних благ, тобто засобів для життя людини; рівень розвитку продуктивних сил, стан вироб­ничих відносин і відповідні їм надбудови (держава, право і т. ін.), географічне положення, щільність і темпи зростання народонасе­лення, спілкування народів та ін. Кожен із чинників справляє істот­ний вплив на суспільство, створюючи в сукупності необхідні умо­ви для його існування й розвитку.


Матеріальне життя суспільства як об'єктивний бік історичного про­цесу його розвитку є первинним, а людська свідомість — вторин­ною щодо нього. Історія суспільства виявляється у свідомій діяль­ності кожної людини, що становить суб'єктивний бік історичного процесу. Суспільна свідомість людського колективу є відбитком його суспільного буття і передусім досягнутого в ньому способу виробництва. Залежно від цього кожне покоління людей застає певний рівень продуктивних сил і виробничих відносин, що стає базою для майбутньої їхньої діяльності, яка повинна мати реаль­ний характер. На хід розвитку базисних, матеріальних відносин постійно впливають різні елементи надбудови: політичні відносини, правові форми, політичні, філософські, юридичні теорії, релі­гійні уподобання тощо. Цей чинник є визначальним у створенні відповідних суспільно-економічних формацій. Внутрішнім джерелом розвитку суспільства є суперечності, які пос­тійно виникають і переборюються, — між людством і природою та усередині суспільства. Подолання перших зумовлювало відкриття нових сил природи, їх використання в процесі розвитку продуктив­них сил. Але головним у прогресі суспільства є переборювання су­перечностей між продуктивними силами і виробничими відносина­ми, що в суспільстві становлять спосіб виробництва матеріальних благ.

Ці суперечності відображаються у свідомості людей і є причиною появи нових оригінальних ідей. Вони призводять до боротьби пев­них груп людей — тим, кому до вподоби старі форми власності, політичні інституції, що їх підтримують, та прихильниками нових економічних засад у суспільстві і відповідних елементів надбудови, що сприяє подальшому прогресу матеріальних продуктивних сил. Розв'язання цього принципового конфлікту залежить від багатьох чинників як економічного, так і політичного характеру. Поступальний розвиток людського суспільства має і просторовий характер. Первісні люди з місць початкової появи поступово розселя­ються по всій земній кулі. З'являються регіони, де цивілізація розви­вається швидше, де вперше починають складатися державні об'єд­нання рабовласницького типу, які впливають на життя та побут су­сідніх територій. Потім люди освоюють нові обширні землі, дедалі тісніше спілкуючись між собою, вельми прискореними темпами про­ходячи стадії каменю, металу (міді, бронзи, заліза), виникнення, роз­витку та падіння кожної суспільно-економічної формації. Звичайно, цей історичний процес був різноманітним і водночас мав багато спіль­них рис у різних народів і в різних країнах, що зміцнювало їх зв'язок і взаємовплив.


І. є наукою про розвиток суспільства. Вона, як і інші науки, мірою свого розвитку всотувала досвід багатьох людських поколінь, збагачувався і розширювався її зміст, відбувався процес інтенсивного накопичення знань. Всесвітня історія стала охорон­цем тисячолітніх надбань людства в усіх галузях матеріального й духовного життя. Цей процес почався в глибоку давнину в усній народній творчості, а на межі V—IV ст. до н. є., з виникненням пи­семності, тривав в писемних пам'ятках.

Упродовж тривалого часу І. мала винятково описовий характер. Безпосереднім об'єктом її уваги були зовнішні, головним чином по­літичні події людської історії в їх хронологічній послідовності, ви­вчення окремих аспектів історичного процесу. Тільки пізніше в історичній науці почали вичленовувати елементи, зв'язки, струк­тури людського суспільства, з'ясовувати механізм історичного процесу. її предметом стало конкретне і розмаїте життя людства в усіх його виявах в історичній послідовності, починаючи з появи люд­ського суспільства до наших днів.

У вивченні конкретної історії суспільства історична наука спира­ється на факти минулого й сучасності, в яких відображається об'єк­тивний процес розвитку людства. Внутрішньою основою історич­ної науки є накопичення фактів, їх систематизація і вивчення їх вза­ємозв'язків. Завдяки цьому вдалося зафіксувати взаємовплив окре­мих явищ, типовість деяких із них для всіх народів, груп країн, на­копичити знання про розвиток суспільства.

Важливою складовою розвитку історичної науки є постійне вияв­лення усієї сукупності фактів про різні події, явища й процеси, ви­вчення і висвітлення їх. В І. значне місце посідають опис і розпо­відь, завдяки використанню яких з'являлися численні історичні дослідження, присвячені вивченню окремих подій, локальних явищ, різних фактів життя суспільства. Завдання історика полягало в тому, щоб дати максимально точний і стислий опис подій або явищ, які досліджувалися.

Але історична наука повинна зрозуміти і пояснити описувані факти. На підставі аналізу їх у сукупності вона з'ясовує сутність специфіч­них законів розвитку суспільства, особливості історичного процесу окремих країн і народів порівняно з іншими. Внаслідок цього з'явля­ються теоретичні узагальнення. Порушення цього принципу тією чи іншою мірою призводить до спотворення процесу пізнання історії суспільства, що негативно відбивається на якості досліджень. Необхідною умовою об'єктивного вивчення фактів і явищ суспіль­ного життя є історизм. Ще історики Стародавнього Сходу, антич­ного світу (Геродот, Фукідід, Полібій, Ксенофонт, Плутарх, Тіт Лівій та ін.) намагалися дати опис історичних подій у хронологіч­ній послідовності. Пізніше прагнення до історизму виявилось у спро­бах з'ясувати тенденції історичного процесу, головні етапи його розвитку, їх зв'язки, розглянути кінцевий результат. Ігнорування принципу історизму призводить до спотворення історичної дійс­ності, напр. до безпідставного звеличення минулого, його невиправ­даної модернізації тощо.


Історична наука пов'язана із соціологією, політологією, економі­кою, юриспруденцією, філософією, філологією та іншими конкрет­ними суспільними науками, використовує їх досягнення у вивченні різних аспектів життя суспільства або специфічних його явищ, за­позичує теоретичні поняття, категорії, які використовують ці нау­ки. У процесі вивчення історії суспільства в історичній науці відбу­вається спеціалізація, виокремлення її частин. Насамперед це — всесвітня І. (історія первісного суспільства, старо­давня І., середньовічна, нова й новітня); І. великих, пов'язаних між собою регіонів (Європи, Близького і Середнього Сходу, Середньої Азії та ін.); І. окремих країн (Великої Британії, США, Росії, України та ін.); І. загального й особливого в явищах, які пережили групи країн і народів (Відродження, Реформації і т. д.). Дослідження окремих сто­рін І. людства привело до появи таких галузей історичної науки, як економічна, політична, військова історія тощо. Таке розгалуження у своєму поєднанні сприяє ґрунтовному пізнанню всесвітньої історії за її частинами та розділами, аналізу накопичення знань та їх узагаль­ненню.

Ще одну групу галузей історичної науки становлять допоміжні (спе­ціальні) історичні дисципліни (джерелознавство, археологія, палео­графія, дипломатика, хронологія, сфрагістика, геральдика, нуміз­матика та ін.), поява яких була зумовлена необхідністю розробки для І. власної методики дослідження. Названі дисципліни вивча­ють природу джерел, їх зміст, види, кількість, рівень зберігання. Вони розробляють правила відтворення джерел, їх датування, пе­ревірки їх свідчень за відомостями з інших джерел, прийоми вияв­лення, відбору та вивчення фактичного матеріалу. Органічними частинами І. є дві спеціальні історичні науки архео­логія і етнографія; окрему групу становлять суміжні дисципліни: І. природознавства та його розділів (фізики, математики, біології, хімії та ін.), І. техніки, держави і права, економічних, політичних учень, військового мистецтва тощо. І. розвитку самої історичної науки вивчає історіографія.


Історія як суспільна наука виконує важливу громадсько-освітню функцію. Найбільша її цінність для сучасного суспільства полягає в тих її результатах, яких вона досягла в пізнанні закономірностей історичного процесу. Узагальнений нею досвід буття людства дає змогу відділити необхідне від випадкового, загальне від одинично­го, сформулювати закони розвитку суспільства.

В. Гусєв


МЕТОДОЛОГІЯ (від грец. metodos - шлях дослідження, спосіб пізнан­ня і logos - слово, поняття, вчення) — 1. Вчення про методи пізнання й перетворення світу. 2. Сукупність методів, що використовуються в будь-якій науці. Розвиток М. пов'язаний з іменами великих греків Сократа, Платона, Арістотеля. Зокрема Сократ висунув на перший план діалек­тичну природу мислення в пошуках істини при зіставленні різних за значенням фактів. Платон для цього застосував закони логіки. Арісто-тель поєднав методи Сократа й Платона і створив універсальну логіч­ну систему пізнання дійсності. У подальшому медотологічні принципи дістають розвиток у Ф. Бекона, який виступив проти схоластики. За нових умов методи пізнання дійсності набувають дальшого розвитку в працях класичної німецької філософії І. Канта, Й. Фіхте, Г. В. Гегеля. Класичний системний підхід, комплексну розробку методів та за­собів дослідження знаходимо у працях В. Вернадського. Враховуючи досягнення наукової думки, маємо змогу зробити вис­новок: М. — це вчення про структурну побудову, логічні конструк­ції, методи і принципи розв'язання наукової проблеми, конкретні­ше — вчення про основоположні принципи побудови, форми і за­соби наукового пізнання дійсності.

Отже, М. базується на сукупності принципів і методів, застосуван­ня яких у конкретному науковому дослідженні дає можливість роз­в'язати певну проблему.

Основоположними принципами історичного наукового досліджен­ня є історизм та об'єктивність, що в сукупності з відповідними ме­тодами становить методологічне підґрунтя.

Відповідно до принципу історизму процеси розвитку об'єктивного світу мають розглядатися в тому вимірі, в якому вони відбувалися в дійсності, тобто, історизм збігається з науковою об'єктивністю, виключає будь-які спотворення історичної науки. Об'єктивність — принцип підходу до характеристики, аналізу будь-якого явища, історичного факту з позицій об'єктивного пізнання дійсності, незалежно від класових, партійних чи інших класифіка­цій. Цей принцип потребує від історика дослідження подій, фактів тільки на підставі наукового підходу і зіставлення кількох аналогіч­них фактів, адже зіставляючи різні факти, історик має можливість розширити свої знання з досліджуваного питання і з найбільшою і об'єктивно підійти до його оцінки.


М. наукового дослідження зобов'язує історика використовувати численні методи та принципи, без яких неможливе саме історичне дослідження. Вони умовно поділяються на загальнонаукові, спе­ціально-історичні та методи суміжних наук.

МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ (від грец. metodos - шлях дослідження, спо­сіб пізнання і 1о£оз — слово, поняття, вчення) — система принци­пів, прийомів та процедур формування й використання методів історичного пізнання, а також вчення про цю систему. Сучасна М. і. — складне за змістом і формами вияву утворення, що харак­теризується різноманітними, подекуди протилежними підходами до вивчення історичного процесу, розбіжності між якими зумовлені відмінностями у світогляді істориків і осягненні та розумінні ними світу історії, умовами їх соціального та індивідуального буття. В історичному розвитку М. і. можна виокремити три етапи — кла­сичний, некласичний і постнекласичний. Характерними рисами класичної М. і., панівної в європейській духовній культурі до се­редини XIX ст., а у вітчизняній — до кінця 60-х рр. XX ст., є: чітке протиставлення суб'єкта й об'єкта історичного пізнання і дії, розу­міння історичної реальності як цілком «прозорої» для суб'єкта піз­нання, автентично і повністю осяжної суто раціональними засоба­ми людського розуму. Внаслідок цього формується переконання у всемогутності науки й ідеалізація наукового відображення історич­ної дійсності, віра в історичний прогрес, у можливість раціональ­ного, цілеспрямованого, а то й планомірного перетворення історич­ної реальності і встановлення «розумного порядку речей» на під­ставі раціонального ж, тобто наукового, осмислення цієї реально­сті (Гегель, І. Кант, Б. Спенсер, К. Маркс).

У процесі переходу до некласичної М. і., який розпочався в європейській історичній свідомості з другої пол. XIX ст., у вітчиз­няній — з другої пол. 80-х рр. XX ст., орієнтація на розум і науку як на універсальні і безвідмовні засоби адекватного й вичерпного піз­нання історичного процесу та перебудови цього процесу з «нерозум­ного» в «розумний» з досягненням зрештою стану «царства розу­му, щастя і свободи» для всіх людей, втрачає свою одностайність. Однією з визначальних для некласичної М. і. є дедалі чіткіша опозиція сцієнтистських, наукоцентристськи орієнтованих досліджень історії та антисцієнтистських, наукобіжних спроб осмислення істо­ричного процесу. На цьому етапі історичного розвитку все розмаїт­тя концепцій і напрямів М. і. з певною умовністю поділяється на два основні напрями: наукоцентричний (позитивістська та радян­ська марксистська М. і.) і наукобіжний (М. і., заснована на засадах філософії життя, персоналістська, феноменологічна, герменевтич-на, екзистенціалістська, релігійна М. і.).

Постаючи спочатку (в процесі конституювання й утвердження) як протилежні, взаємовиключні, ці напрями у своєму подальшому розвитку поступово дедалі більше позбуваються претензій на ви­нятковість, монопольно автентичне осягнення історії. Водночас відбувається зміна основоположних парадигм історичної свідомо­сті; моністично й глобалістськи орієнтоване історичне мислення на етапі некласичної М. і. зазнає істотної трансформації. Усе це приз­водить до формування сучасної, постнекласичної М. і. як чітко ви­раженої синергійної, поліваріантної, сценарної, плюралістичної, нелінійної методології. Специфіку М. і. визначають такі питання: предмет, можливості і межі осягнення історичного буття, особли­вості співвідношення та інтервал застосовності наукових, раціона­льних, дискурсивних і позанаукових, інтуїтивних засобів, методів і форм осмислення історичного процесу; місце й роль розуміння й пояснення наукового дослідження історичної дійсності та її без­посереднього цілісного співпереживання, онтологічного та гносе­ологічного, фактуального й концептуального, індивідуального й соціального в автентичній реконструкції та творчій деконструкції історичного буття. Принципове значення має й те, що на етапі пост­некласичної М. і. дуже різним є й розуміння самої історичної ре­альності — від традиційного тлумачення її як єдиного й об'єктив­ного, незалежного від волі та свідомості суб'єкта глобального природно-історичного процесу (класичний марксизм) до тлумачен­ня індивідуального існування людини як єдиної справді автентич­ної форми історичного буття. Адже характер розуміння об'єкта зу­мовлює як структуру М. і., так і спосіб її залучення до процесу осягнення історії. Так, для представників наукоцентричної М. і. остання постає як ієрархізована багаторівнева мережа різних за сту­пенем узагальнення систем істинного й достовірного історичного знання, де кожна система вищого (філософський, загальноісторич-ний, спеціально-історичний тощо) узагальнення постає як М. і. щодо всіх систем нижчого ступеня; для адептів наукобіжної М. і. — як форма й засіб не багаторівневого, опосередкованого, а безпосе­реднього й цілісного осягнення історичного буття шляхом власної самоідентифікації й самореалізації.


<< предыдущая страница   следующая страница >>