vchilka.in.ua   1 ... 17 18 19 20

\ до оволодіння Києвом - "ефемерним символом єдності" (с. 43). Погляди біль- ! шості українських і російських істориків про "самобутність" і "оригіналь- І ність" книжності Київської Русі піддано сумніву, відтак відстоюється думка і про "поміркованість амбіцій" руської вченості, її "дитячий" характер і щільну залежність від візантійської спадщини (с. 54-55). Розкритиковано теорію ; "давньоруської народності"; авторка вважає, що ще в докиївські та київські І часи формувалися "мовні і етнічні" риси майбутнього українського народу (с. 58-59). Разом з тим, Н. Яковенко виступає проти викидання з історії Русі \ князівств поза межами її південної частини і оголошення їх непричетними до \ української історії (с. 77).


У синтезі намальовано опуклий образ "несхожих пагонів руського стов- І бура" - двох гілок українського народу, які, перебуваючи впродовж кінця XIV - середини XVI ст. у складі двох державних організмів - Великого князівства Литовського і Польщі, нагромадили відчутні різниці у суспільних укладах та світоглядних стереотипах. За Н. Яковенко, відмінність між двома уламками колишньої княжої Русі полягала у запозиченні Галицькою та Подільською Руссю європейського культурного досвіду, в той час як Волинь і Центр України зберегли "патріархальне" обличчя. Трансформації "європеї­зованої" України показано на прикладі перетворення "дружинників і бояр" на "шляхту-русинів польскої нації" (с. 79-82), співіснування православної і римської церков (с. 82-88), міського життя і міської культури пізнього середньовіччя (с. 84-88), формування спричиненого ренесансним запозиче­нням того "самобутнього обличчя мистецько-художньої України, яке метафо­рично прийнято визначати як міст між латинським Заходом і візантійським Сходом" (с. 90). "Традиційний" лад Київщини і Волині особливо промовисто показано на прикладі міського життя цих теренів (с. 105-106). Авторка дійшла висновку, що міста цієї частини України через свою моноетнічність, мовність і конфесійність були менше схожими на "соціуми відкритого типу", ніж міські поселення Галицької Русі (с. 106).

Проблема генезису козаччини вирішується Н. Яковенко через призму "інтегрованого" підходу (с. 108-118). Дослідниця схиляється до думки, що козацтво виросло "із надр руського життя", однак суттєвим був також вплив тюркських інститутів (с. 111). Йдеться про тісне взаємопроникнення між "степовиками і Руссю" на побутовому і етнічному рівнях, в той час як "впливи на інтелектуальному чи духовному рівні були незрівнянно меншими через християнсько-ісламський бар'єр" (с. 112). "У цьому контексті, - гадає Н. Яковенко, - навряд чи правомірно вважати українську козаччину пород­женням споконвічного протистояння осілого хліборобського побуту з кочо­вою цивілізацією, як звично стверджується. Навпаки, її поява - це свого роду компроміс з Полем, де саме життя витворило еластичну буферну смугу, на якій поєдналися навички виживання в Полі з орієнтацією на цінності осілого світу" (с. 112).


Головна ідея розділу про перебування українських земель у складі Речі Посполитої полягає в доведенні, що об'єднання ВКЛ і Польщі полишило за бортом політичного життя український компонент і, водночас, прискорило формування у нього національної ідентичності (с. 7). Подано нетривіальну характеристику Люблінської 1569 р. і Берестейської 1596 р. уній та їхніх наслідків (с. 119-138). Позитивне значення державного об'єднання 1569 р. бачиться в тому, що воно, "ліквідувавши міждержавний кордон, стало точкою відліку консолідаційних процесів" (с. 124), "однією з головних передумов виокремлення з православної руської маси Речі Посполитої -білорусів та українців - усвідомлюваної української спільноти" (с. 125). На думку Н. Яковенко, Берестейська унія об'єктивно нічим не загрожувала православним, а навпаки зміцнювала їхні позиції в державі (с. 131). Завзята опозиція церковній інтеграції тлумачиться не через ідейні мотиви, як це звичайно робиться, а як "ментальний опір новині, неприйняття всякого нововведення, яке сприймалося як замах на усталену, відтак справедливу і добру старовину" (с. 131).

Корекцією усталених історіографічних формул виглядають також виснов­ки авторки про зміст та суперечності соціально-економічного життя України кінця XVI - середини XVII ст. Хибними названо уявлення про колонізацію Степової України в післялюблінський період як польсько-шляхетську. Натомість висунено тезу про те, що вона була справою в основному україн­ських князів і панів (с. 146). Як вважає Н. Яковенко, польська шляхта дійсно з'явилася тут у великій кількості в останні десятиріччя перед Хмельнич­чиною через широкі шлюбні зв'язки з місцевим панством і внаслідок "раптового, заледве не містичного вимирання княжих родів у 20 - 50-х роках XVII ст." (с. 147). Причини перетворення в цей час Київщини і Брацлавщини на "вогнища соціальних конфліктів", за висловлюванням історика, "бачаться не стільки в економічних реаліях чи надмірних утисках селянської маси, скільки в специфічній ментальності хліборобів степової зони", яка не приймала навіть легкі спроби запровадити "підданський режим польського типу", звичний для внутрішніх регіонів держави (с. 151). "Іншим фактором, що підживляв опір селян спробам поставити їх у підданське становище, була близькість козацького світу" (с. 151).


Характеризуючи духовне життя суспільства України в переддень Хмель­ниччини (с. 168-176), дослідниця дошукується ментальних причин майбутніх пароксизмів доби Руїни. Робиться висновок про суперечливі світоглядні тенденції цього часу. Поряд з яскравим культурним оновленням і складанням національної свідомості вона фіксує "світоглядну мозаїчність", "багатови-мірність духовного буття", а за тим і "розтятість світу", "щезнення точки опори" в свідомості тогочасної людини, якою була "непорушність старих традицій" (с. 176). Така ситуація "бездомності духу", на думку Н. Яковенко, була народжена надто раптовим і швидким зануренням України "у вир "нового світу", тим, що вона "проминула щаблі тих повільних еволюційних модифікацій, які змінювали державу, суспільство, науку, політику, економіку Європи впродовж ХУ-ХУ ст." (с. 176).

Концепція подій середини ХУІ ст., названих "козацькою революцією 1648-1657 років", базується на акцентуванні глибини змін, спричинених ними, тлумаченні їх насамперед через призму інтересів та політичних ідеалів козацтва (хоча не відкидаються й соціальні, національні, релігійні причини революції), запереченні "героїчного" і ствердженні людського їх виміру (с. 177-209). Одна з частин книги присвячена "кошмарам війни" (с. 191-194). Тут відверто йдеться про трагічний досвід Хмельниччини і для українського, і для польського та єврейського народів. Н. Яковенко вважає, що внутрі­шньополітичні передумови для майбутніх конфліктів Руїни було закладено ще в часи Б. Хмельницького з утворенням в середовищі козацької верхівки трьох лідерських груп з відмінними інтересами, в т.ч. "полярними зовніш­ньополітичними орієнтаціями" (с. 203).

Діяльність І. Мазепи і "мазепинців" розглядається в контексті тодішніх соціальної і політичної практик. Тому стверджується, що І. Мазепа проводив соціальну політику як "син свого часу", який "не уявляв впорядкованого світу без поділу його на вищих і нижчих, привілейованих і залежних, власни­ків і підданих" (с. 228), а Конституція П. Орлика мислилася її автором як традиційна для Речі Посполитої угода між володарем (гетьманом) і політич­ним народом (козацтвом), а не "Перша Конституція Української держави" (с. 237).


Аналізуючи "культуру, освітлену загравами воєн" (с. 242-261), Н. Яковен­ко обґрунтовує тезу про завершення у 1680-х рр. складання ранньонаціо-нальної свідомості (с. 243-244), показує роль тогочасних церковних і козацьких інтелектуалів в історичній легітимації "Козацько-Руської вітчизни" (с. 244-251), формування нових "образів" сусідів - поляків, росіян, татар, турків, які надовго пережили свій час (с. 251-255), "химерний світ бароко" (с. 255-261). Загальний висновок історика про культурне життя "козацької ери" наступний: "У часи Руїни і мазепинства завершила своє формування власна модель нової культури України... Так на карті Європи з'явилася ще одна національна культура" (с. 261).

Найпомітнішою ознакою життя української спільноти в "польській" Україні XVIII ст. Н. Яковенко вважає "відсутність упродовж усього XVIII ст. усвідомлених проявів національної самоідентифікації" (с. 262). Оприш-ківство і гайдамаччину вона інтерпретує як своєрідні форми "соціального бандитизму", аналогічні до груп "благородних розбійників" сусідніх країн, а не вияви самої лише кримінальності чи навпаки - "форми класової боротьби селян проти кріпосництва та гніту поневолювачів" (с. 270-276). Завершується книга Н. Яковенко підрозділом, присвяченим "згасанню козацьких автономій у підросійській Україні" (с. 279-296).

Синтез Я. Грицака є ніби продовженням праці Н. Яковенко не тільки хронологічно, але й концептуально. Але, попри загальну подібність їхнього історіософського та методологічного інструментарію (тому на схожих рисах спеціально не запинятимемось), вона в цьому відношенні має певні особли­вості. Автор відверто визнає свої ідеологічні уподобання, які лежать на боці української самостійності і традицій т.зв. демократичного націоналізму, та їхній вплив на текст (с. 8-9). Вихід з релятивності людських знань він слушно бачить у тому, що аргументи для відстоювання будь-якого погляду "мають бути точніше підібрані і точніше сформульовані" (с. 10). У книзі Я. Грицака, на відміну від синтезу Н. Яковенко, виділено провідну тему, довкола якої розглянуто й інші - це формування у ХІХ-ХХ ст. "модерної української нації". Автор вважає цей процес "центральною темою новітньої української історії" (с. 10).


Реконструкція націотворення в Україні базується на уявленнях про його синхронність з аналогічними процесами, що відбувалися у Західній Європі, та застосуванні до українського історичного матеріалу найновіших теорій націоналізму, передусім, ідей Б. Андерсона (с. 6-7, 15, 50).

В основі періодизації, запропонованої в праці, і, відповідно, у поділі на розділи, лежить авторське розуміння етапів націотворення, що, своєю чергою, корелюється з вузловими проблемами політичної, соціально-економічної, культурної історії. Початкам українського руху присвячено перший розділ книги ("На досвідках нової доби"), поширенню національної свідомості в українському суспільстві другої половини XIX - початку XX ст. - другий ("Із селян - у націю"). Наступні частини більш широко відобра­жають тло націотворення - історію Української революції ("У вогні війни і революції: 1914-1921 роки"), становище українського суспільства у міжвоєн­ний час ("Велика пауза"), події в Україні в роки Другої світової війни ("Між двома тоталітаризмами"), історію післявоєнної України ("Україна 1945-1995: Нова політична нація").

На думку автора, творення української нації не було заздалегідь прире­ченим на успіх - воно обумовлювалося не стільки "об'єктивними" обстави­нами, на кшталт економічної інтеграції між різними частинами України в XIX ст., а радше було результатом дії людського фактору - свідомого прагне­ння української еліти творити націю (с. 8, 50). З іншого боку, Я. Грицак переконаний, що історію України не можна обмежувати тільки темою діяльності національно свідомої інтелігенції та українських мас, оскільки "український проект" є результатом змагання і взаємовпливу різних ідеоло­гічних течій і національних груп (с. 8).

Початок українського відродження пов'язано зі заміною старої моделі нації, збереження якої, як гадає Я. Грицак, поставило б українців під загрозу зникнення з обличчя землі, на нову, витворену Французькою революцією (с. 28-29), а також з ідеологією романтизму (с. 28-29). Головним результатом національного руху першого півстоліття XIX ст. історик вважає обґрунту­вання зусиллями насамперед діячів Кирило-Мефодіївського братства та "Руської Трійці" нової формули національної ідентичності (с. 40-41, 49, 57). Торкаючись проблеми реалізації цієї ідеї в другій половині XIX - на початку X ст., Я. Грицак доходить до нетипових для української історіографії висновків про значні успіхи українського руху та його високі мобілізаційні здатності напередодні революції 1917 р. (с. 80, 91-101).


Серед причин більш швидкого поступу національного відродження Галичини, ніж Наддніпрянської України, автор виділяє різницю політичних режимів у двох імперіях, меншу напруженість у взаєминах "українці - росія­ни", ніж "українці - поляки", поширеність у суспільстві підросійських земель подвійної національної ідентичності, якій добре пасувала формула "автоном­на Україна у складі федеративної Росії" (с. 91). Окрім того, "ідея Галичини як "П'ємонту України" належала східним українцям, і найбільше до її реалізації спричинилися власне наддніпрянські діячі... Галицькі діячі були радше ста­ранними виконавцями тих проектів, які надходили з "Великої України" (с. 82).

Висвітлюючи події Української революції, дослідник розглядає їх в контексті "неголосних здобутків передреволюційного десятиліття" (с. 91) і Першої світової війни, яку, власне, вважає її початком з огляду на явища військового і політичного структурування українського руху в ході війни (с. 103).

На історію державних утворень революційного часу Я. Грицак дивиться з погляду можливостей тодішньої ситуації, а не уявлень про "можливе" і "неможливе" з позицій сьогоднішнього дня. Так, національну мобілізацію народних мас та проголошення УНР він оцінює як "чималі успіхи" Центральної Ради (с. 127). Постать і політику П. Скоропадського пропонує розглядати на тлі незалежних від гетьмана обставин, "волі долі" й "логіки державного будівництва" (с. 134). Обґрунтовано думку про непричетність лідерів українських держав до єврейських погромів, їхнє толерантне ставлення до єврейської меншини та мінімальні ресурси, які були у їхньому розпорядженні, для припинення цього ганебного явища (с. 145-147).

Вирішальними причинами, які призвели до поразки Української револю­ції, за характеристикою автора, були відсутність міжнародної підтримки та переваги більшовиків над українськими силами в організаційному та ідеологічному плані, а не "недозрілість" українського руху, як це часто стверджується (с. 162-164). Утворення СРСР і Радянської України Я. Грицак вважає "компромісом між російським більшовизмом й українським націо­нальним рухом", оскільки "українці дістали те, чого їх довгі роки позбавляла Російська імперія: окрему адміністративну територію, державні і громадські структури - основи для майбутнього територіального усамостійнення Украї­ни" (с. 168).


Найважливішим наслідком "українізації" автору бачиться перетворення українців на "структурно-повноцінну, зурбанізовану і сконсолідовану націю" (с. 175). Більше того, у той час було створено передумови для "переростання українською політичною нацією рамок української етнічної спільноти" (с. 174).

З'ясовуючи історію сталінізму в Україні, Я. Грицак схиляється до погляду, що тут він не відрізнявся особливою специфікою порівняно з іншими республіками СРСР (с. 204). Запропоновано оригінальне тлумачення "украї­нізації", а потім - колективізації, голоду 1932-1933 рр. та репресій як способів модернізації "по-сталінськи" (с. 206).

Автором спростовується концепція війни 1941-1945 рр. як "Великої Вітчизняної", адже йшлося про протистояння на українській землі двох тоталітарних режимів, "однаково чужих для багатьох українців" (с. 261). Розглянуто чільні "українські" аспекти "радянсько-німецької війни". Я. Грицак твердить, що український колабораціонізм здебільшого не заснову­вався на ідеологічних мотивах, але в цьому сенсі він не був чимось відмінним від поведінки інших європейських народів (с. 233-237). На карб українським політичним групам ставиться відсутність політичних заяв із засудженням голокосту (с. 240). Порівнюючи партизанський і повстанський рухи, автор дотримується погляду про їх відмінний характер: "Перший був насаджений зверху і діяв під суворим контролем Москви. Другий виник знизу під тиском воєнних подій, як спроба самооборони українського населення. Найбільш показовим є той факт, що, незважаючи на обмежену територію своєї діяльності і відсутність будь-якої допомоги ззовні, УПА спромоглася мобілізувати до своїх лав майже таку кількість людей, якої набув весь розбудований Москвою червоний партизанський рух" (с. 249). Прослідко-вуючи історію українсько-польского конфлікту, Я. Грицак доходить висновку, що у ньому "жодна сторона... не була ані цілковито права, ані повністю винна" (с. 254).

Змальовуючи становище УРСР у післявоєнний період, дослідник зауважує тенденції автономізації республіки, пов'язані з політичним курсом М. Хру­щова та П. Шелеста (с. 276-285). За його переконанням, проукраїнська лінія тодішньої української номенклатури була зумовлена не стільки її патріотич­ними мотивами, скільки "бажанням збільшити свою реальну владу й пов'язані з нею привілеї, обмежуючи втручання московського центру у внутрішні республіканські справи" (с. 284).


"Великий погром" 1970-х рр. автор пов'язує з насадженням радянською верхівкою "нової історичної спільності - радянського народу". Тому комуніс­тичні лідери СРСР, керуючись "своїм інстинктивним чуттям викорінювати з пам'яті українців всі ті їхні відмінності від росіян, які підносились понад рівень борща, вишивки і гопака", спрямовували репресії "передусім проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ті відмінності проступали найвиразніше - проти літератури й історії" (с. 285).

Завершальні розділи книги охоплюють такі питання, як шлях України "від Чорнобиля до самостійності" (с. 294-310) і перші роки її існування як незалежної держави (с. 310-320). У синтезі міститься й своєрідна підсумково-прогностична частина - "Замість закінчення" (с. 321-327). До головних підсумків української історії XX століття Я. Грицак зараховує формування нової політичної нації, здатної до самостійного політичного існування, причому процес національного будівництва, на його думку, охопив не лише титульну націю: "Існування Української РСР у 1920-1980-х рр. привело також до того, що місцеві національні меншини почали ідентифікувати себе з українською територією. До певної міри вони стали більш зінтеґрованими у місцеве політичне, культурне й економічне життя" (с. 323).

Таким чином, синтези Н. Яковенко і Я. Грицака становлять альтернативу до національно-державної парадигми історіописання. Йдеться насамперед про їхні теоретичні засади. У них зроблено спробу подолати звуження традиційної історіографії лише до проблем історії української спільноти та її національно-державних змагань за рахунок розширення дослідницького діапазону до поліетнічних аспектів. Заперечується візія історії як жорстко детермінованого процесу. "Подієвий ряд" минулого поставлено в тісний зв'язок з його світоглядною та ментальною підосновою; разом з тим, зміни структур духовності пояснено через політичні та економічні залежності. Зауважується не стільки "самобутність" явищ української історії, скільки їхня "нормальність", скорельованість з плином світової історії, наявність багатьох запозичень.

Аналіз синтезів з історії України, написаних після 1991 року, засвідчує, що вітчизняна історична наука зробила перші кроки до створення таких узагальнюючих образів нашого минулого, які відповідають сучасному рівню наукових знань. В якійсь мірі показником цього є публікація деяких синтезів з історії України за кордоном15.

Автор не схильний до оголошення "національно-державної" парадигми - однієї з двох основних, в межах яких укладаються синтетичні "національні історії", - "застарілою", "дискредитованою" тощо. "Національно-сфокусо­вані" синтези відтворюють і обстоюють самобутність українства, "відкриті" - його одвічну інтегрованість у загальносвітові процеси. Зважаючи на доречність, але й певну обмеженість обох ретроспектив, схиляємося до думки, що підготовка нових узагальнюючих праць з історії України вимага­тиме їх гармонізації.


<< предыдущая страница