vchilka.in.ua 1 2





Семінарське заняття 9. Філософська антропологія. Філософія людини (ЗМ 7).

(4 год)

План



  1. Проблема антропогенезу та основні підходи щодо її інтерпретації.

  2. Проблема співвідношення біологічного і соціального в людині

  3. Характеристика філософсько-антропологічних понять: людина, індивід, індивідуальність, особистість.

  4. Структура буття людини та проблема її сутності.

  5. Сенс людського буття, проблема життя, смерті та безсмертя.

  6. Проблема особистості в історії філософії.

  7. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу.

1Філософські проблеми антропогенезу та основні підходи щодо її інтерпретації

Антропогене́з (грец. ανθρωπος — людина, γενεσις — виникнення) — походження і розвиток усіх видів роду Людина (Homo), розглянуті в біологічному, психічному і соціокультурному плані.

Антропогенез
розділ антропології, що висвітлює питання про місце людини серед організмів, час і місце її виникнення, про первісний суспільний розвиток людей, про фактори олюднення безпосередніх предків людини — двоногих мавп.Питання про походження людини хвилювало людство протягом всієї його історії. Але довгий час ця проблема обговорювалася в межах релігії, міфу. В XX ст. особливо швидко почали накопичуватися природні наукові знання про походження життя на землі ,а отже, і людини. Але, не дивлячись на значну, розгалужену систему досліджень, накопичені знання, експериментальні роботи, проблему не можна вважати вирішеною. Це лише гіпотези, жодна з яких не підтверджується практично.Космічна гіпотеза має варіанти. Згідно з першим процес виникнення життя на Землі є наслідком зане­сення з Космосу примітивних організмів і подальшого їх розвитку завдяки сприятливим фізико-біологічним умовам на Землі.Другий варіант космологічної гіпотези. Землю відвідали інопланетяни. Вони залишили на ній своїх представників, які пережили низку катастроф, пере­родилися в сучасний вигляд людини і досягли сучас­ного розвитку.


Прихильники еволюційної гіпотези стверджу­ють, що виникнення земного життя є закономірним результатом попередньої еволюції нашої планети без втручання зовнішньої волі.

В межах еволюційної гіпотези розробляється комплексний діяльнісний підхід до вирішення проблеми про походження людини, який включає такі фактори, як праця, мова, свідомість, різні форми спільності, регулювання шлюбних відносин, моральність.

Після створення Ч. Дарвіним своєї теорії, виникає трудова гіпотеза походження людини.

Прибічники трудової гіпотези походження лю­дини, згідно з якою "праця створила людину", ствер­джують, що в процесі праці розвиваються здібності людини, органи її тіла, за допомогою яких вона здійснює ті чи інші операції, а також мислення, чут­тєве сприйняття світу тощо.

Людська праця цілком відрізняється від діяль­ності тварин. Можна виділити такі основні від­мінності:


  • людина використовує знаряддя праці;

  • універсальність людської праці. Тварина діє лише за характером свого виду. Так, бобри будують греблю, бджоли стільники, добувають мед., але вони не здатні робити те, що не закладено в них природою.

Людина діє універсально: будує і греблю і житло, використовує бджіл для виготовлення меду;

  • людська праця цілепокладена. Тварина будує інстинктивно, тобто так, як генетично спонукає її природа. Людина планує, моделює результат в голові, потім за допомогою праці переносить модель у реальність. Вона формує, ставить мету, коригує її відповідно до зміни умов,нових уявлень і втілює її в життя.;

  • людина творить не лише на засадах доцільності, а й за законами краси.
  • Слід зауважити,що проблематика походження людини названими підходами не вичерпується. Існує розмаїття різних відтінків цієї складної, таємничої в багатьох аспектах проблеми.


Історичні типи філософських вчень про людину.

Питання про сутність людини, її походження, місце і роль у світі – одна з основних проблем філософської думки. Для людини немає більш цікавого об'єкта, ніж вона сама, її вивчають в різноманітних галузях знання: психології, педагогіці, медицині та ін. Однак усі вони дають знання тільки про окремі сторони людського організму, свідомості, поведінки. Знання про людину як про цілісність дає філософія, оскільки вона в людині визначає загальне, особливе й одиничне.

Філософська антропологіянапрям, завданням якого є систем­не вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про лю­дину, або філософію людини.

У філософській антропології розрізняють соціальну антропологію (К. Левіт, Е. Ротхакер, А. Гелен, Г Плеснер , К. Лоренц, Г. Маркузе), структурну (К. Леві-Строс) культурну (М. Ландман, Б. Малиновський, М. Мід), політичну (П. Рікер, Г. Арендт), педагогічну, релігійну, історичну, правову тощо.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необ­хідний історичний екскурс розв'язання проблем людини.

Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологі­єю та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своє­му розвитку.

У філософії Давньої Індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як пев­ну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відпові­дало концепції коловороту життя (сансари), яка була найва­жливішою складовою Упанішад — текстів, які водночас ви­ражали міфілогічний, релігійний і філософський світогляди.


У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами є дуже умовною, рухливою, непостійною. Людина може перетворитися на рослину, тварину, на Бога. Це перетворення здійснюється за законом карми. Карма показує вихід із кола нескін­ченних перероджень, підкреслює роль моральної активності людської особистості. Саме етичний аспект закону карми відрізняє його від по­няття долі або року в античному світогляді. За законом карми зумов­леність нинішнього і майбутнього існування має характер моральної відплати за заподіяне. Тут все залежить від морального вибору люди­ни, а не від впливу божественних або космічних сил. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіри­чного буття з його законом сансари — карми людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мік­рокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Ко­смосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Цей "малий Всесвіт" підпорядкований вищому початку - долі. Людина поєднує в собі всі основні елементи Космосу і складається із тіла і душі, які є двома аспектами єдиної реальності( арістотелізм), або дві різнорідні субстанції ( платонізм).

Греки вважали, що людина мислить всім тілом, а тому, для того, щоб добре мислити, треба вміти добре бігати, добре метати диск, добре стріляти із лука, добре боротися. Для них є природним (що досить дико для нас) , щоб великий філософ одночасно міг бути олімпійським чемпіоном.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів.


Сократ розглядав людину як окремий індивід, здатний пізнати самого себе, отже, пошук самого себе - це і є сенс життя людини.

Епікур ви­окремив такі питання, як свобода і щастя людини та вважав, що кож­ний може вибрати власну траєкторію буття, тобто життєвого шляху.

Діоген запропонував для осмислення життя людини тему аскетизму, тобто настанову на поміркованість, скромний спосіб життя.

Протагор визначив, що сама людина є мірою всіх речей.

Уже в античній філософії були поставлені також питання виок­ремлення людини з твариноподібного стану (Демокріт), людини як політичної істоти з розумною душею (Арістотель), взаємовідносин між громадянином і державою (Платон).

Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристи­ка людини, її призначення і соціальний статус.

У концепції Арістотеля людина розглядається як іс­тота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істо­тою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божест­вом. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини : її розум, і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

Якщо античний образ людини космоцентричний, то середньовічний — теоцентричний

У Середньовіччі біблійне уявлення про людину як "образ і подобу Бога", поєднується зі вченням про по­єднання божественної і людської природи в особі Христа і можливості, внаслідок цього, внутрішнього залу­чення кожної людини до божої "благодаті". Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. Її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно духовним світом. Поцейбічний світ, як і сама людина, розглядаються не такими, якими вони є в дійсності, а лише як момент руху людини до Бога. Сама по собі вона є втіленням гріха і печалі.Вважається, що людина не може самостійно здобути знання, воно відкривається їй в одкровенні. Сенс життя людини полягає в осягненні божественного, наближенні до нього, спасінні самої себе. Християнство замість розуму як головної ознаки людини поставило на перше місце серце і любов до Бога. Заради цього необхідно витерпіти всі негаразди земного буття й одержати безсмертя душі.


А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією.

Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спи­рався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. За словами Ф. Аквінського, тіло - це кінь, а душа - вершник.

Незважаючи на деякі розбіжності, філософська куль­тура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок вперед в осягненні людини порів­няно з античною філософською класикою.

В епоху Відродження людина перетворюється на предмет культу й поклоніння. В цей період утверджується антропоцентризм як специфічний тип філософського осмислення, формується гуманізм як ідейна течія, що має оптимістичний характер щодо сили і можливостей людини. Бог переміщається на пери­ферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Ідеєю цього часу стали слова Софокла: "В світі є багато сил великих, але сильніше людини у природі немає нічого". Отже, для антропоцентризму характерні титанізм, протиставлення людини природі, оскільки людина стоїть вище природи, над нею. Людина в той час сприймається як прекрасна, діяльна і вільна. Саме антропоцентризм посіяв зерна гордині та індивідуалізму, характерні для багатьох і в наші дні.

Характерними в цей час є думки французького філософа Декарта про лю­дину. Сутність його відкриття — "людина є мисляча річ". Мислення — це єдине достовірне свідчення людського існування (Декарт: "Мислю, отже існую"). Отже, саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість людини, їі сутність.


Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в мі­стичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджую­чи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філо­софії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. Раціоналізм Нового часу вважав, що сутність людини в розумі. Саме в мисленні вбачали раціоналісти специфічну особливість людини У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктив­ну спроможність..

Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). При цьому тіло розглядалося як автомат, машина. Ця машина у людини і тварин однакова. Душа ототожнювалася зі свідомістю.

Ще однією від­мітною рисою філософської атропології цього часу є тлу­мачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

Раціоналістична антропологія підводила людину до революційного перетворення суспільства, до примусових змін в людській історії, хоча у цей час слід відзначити і особливу позицію, якої дотримувався французький вчений Б. Паскаль. Він розглядав людину з точки зору трагічного гуманізму, як тендітне й беззахисне створіння перед силами космосу.

Класична німецька філософія характеризується розмаїтістю відповідей відносно сутності людини. У німецькій класичній філософії основним став підхід до людини як істоти духовної, творця історії та світу культури (Гердер, Кант, Гегель, Фіхте). Особливої позиції дотримувся Л. Фейєрбах, ав­тор теорії антропологічного матеріалізму, в якій людина є вищим проявом природи, здатна змінити світ шляхом любові до ближнього, подолання егоїзму, становленням відносин солідарності між людьми.


Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуа­лізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кан­том, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Відмі­тною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й ви­різняє її з-поміж інших живих істот.

Гегель розвиває ідею історичності людського існу­вання. Гегель зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяль­ності і носія агальнозначимого духу і розуму.

Фейєрбах, критикуючи ці ідеї німецького ідеаліз­му, здійснює антропологічну переорієнтацію філо­софії. Він ставить у центр людину, розуміючи її насам­перед як чуттєво-тілесну істоту. Незважаючи на те, що представники німецької класи­чної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяль­ність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філосо­фія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво ви­раженим прагненням наблизитися до окремо взятої жи­вої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціона­льності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пі­сні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — най­цінніша і найлюдськіша властивість людини — сам під­дається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розумін­ня може звільнити розум і забезпечити нормальну пра­цю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він роз­крив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і вхо­дити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.


Прихильники ірраціоналістичної концепції люди­ни XIX—XX ст. вважають, що домінуючим у людини є позамислительні здібності та сили — почуття, воля тощо. Згідно з Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом. К'єркегор висуває на перший план вольовий акт, в якому людина "породжує себе", вибір, завдяки якому індивід, природна істота стає особистістю, тобто бут­тям

духовним, самовизначальним.

В екзистенціалізмі та персоналізмі проблема осо­бистості є центральною в концепції людини. Людину не можна зводити до якої-небудь "сутності" (біологічної, психологічної, соціальної, духовної). Заперечується соціальна природа особистості, розділяються і протиставляються поняття індивідуальності (як частки природного і соціального цілого) й особистості (як неповторного духовного самовизначення).

Ідеї філософії життя (персоналізм, екзистенціалізм, структуралізм та інші) стали основою для виникнення філософської антропології. Остання характеризується спробою створити цілісне поняття про людину шляхом використання і переробки розмаїтих предметних знань про людину, які були отримані окремим конкретними науками в кінці XIX — на початку ХХст. — біологією, психологією, соціологією, етнографіє тощо. Центром уваги філософської антропології є сутнісна відмінність у способі існування Людини і тварин. Цю відмінність Шелер вбачає у здатності людини уникати тиску біологічних потреб, в "дистанції" її відносно навколишнього середовища. Гелен вважає, що відмінністю людини від тварин є елементарні, але специфічно людські, комбінації сприйняття і руху, сенсомоторних процесів, визна­чальною рисою людини вбачає її діяльність.


Марксисти розглядають людину як суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у своєму впливові на навко­лишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомі­стю і світоглядом. Людина — це суб'єкт праці, думки, відчуттів, волі, переконань і спілкування. Головне в сутності людини — здатність свідомо перетворювати дійсність за допомогою штучно створених знарядь. Людина, згідно з марксизмом, є єдністю природного і соціального, фізичного і духовного, спадкоємного і життєво набутого. Марксисти заперечують уявлення про існування вроджених ідей і здібностей у людини. Марксистська філософська традиція визнає індивіда продуктом, з одного боку, природи, а, з іншого - умов існування людини протя­гом життя. А це означає, що сутність людини визначається не її біо­логічною природою, не біологічними зв'язками, а суспільними. При­чому не однією якоюсь групою соціальних відносин (наприклад, ро­динними, національними або виробничими), а сукупністю всіх суспі­льних відносин.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окре­мих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту до­лається тваринна природа людини, реально зростає її свідо­мість, форму-ється її невід'ємний атрибут — духовність.

Духовність — міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська інди­відуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської приро­ди — її здатність до транс-цен-ден-тування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідом­лювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині (1 Фромм Є Пути из больного общества // Проблема человека в западной философии. — М., 1988. — С.477- 480).Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнан­ня все, зокрема й саму себе(2 Шелер М. Положение человека в Космосе. — С. 63—65).


Тому тільки людина має здатність піднятися над со­бою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і, піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки ду­ховне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпірич­них якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрід­ність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.

Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своє­рідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретува­лися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доці­льними є виокремлення не якогось одного, а кількох не­від'ємних ознак людського, зокрема:

- наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля іК. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

- соціальність (людина є істотою, буття якої через не­обхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'яза­не з соціальною організацією);

- цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй струк­турі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямо­вану діяльність із створення необхідних умов для задово­лення її біологічних, соціальних і духовних потреб перед­усім створенням знарядь праці);

- здатність творити символи, насамперед слово (за­вдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує про­цес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політич­ної, духовної);


- духовність як міра якісності особи, її людськості(те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим фено­меном, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно по­єднує свої складові в руслі концепції некласичної пара­дигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати та­ку цілісність можна тільки через осмислення всієї пов­ноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. У філософії ХХ-ХХІ ст. проблема людини є центральною, тому вона розгля-дається з різних позицій. Особливістю сучасних філо­софських досліджень проблеми людини є спрямованість на осмис­лення людиною самої себе, пошуки сенсу людського життя не взагалі, а як індивідуальний пошук життєвих орієнтирів, що відбито в сучасній літературі та мистецтві.

2 Проблема співвідношення Біологічного і соціального в людині

Сутнісні риси людини не є сталою данністю при наро­дженні. Вони набуваються людиною у процесі її життє­діяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і П. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто на­буває сутності. Ці влас­тивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Вони мусять мати певну потенцій­ну основу, константу, якою є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, — пи­сав І. Кант, — що враження і хвилювання, викликані зовнішнім світом, сприймає за допомогою тіла — види­мої частини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в [...] душі першої поняття про зовнішні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрі­шньою діяльністю відтворювати і пов'язувати ці понят­тя, одне слово, для того, щоб мислити» 1 Кант И. Всеобщая естественная иотория и теория неба. 1755 // Сочинения в 6-ти т. — М., 1963. — Т. 1. — С. 249—250.1. Тобто природ­ний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, спе­цифічною для людини нейрофізіологічною органі-зацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.


Біологічне є найвищим рівнем природного, який ін­тегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його час­тина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і власти­востей людей як виду. Біологічні особливості лю­дини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпе­чує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, трива­лість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише ви­дова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, приро­дні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ста­вши істотою соціальною, не позбулася біологічної інди­відуальності. Натомість вро­джені анатомо-фізіологічні особливості людини зумов­люють її здатність до засвоєння певних соціальних про­грам, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми по­ведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тва­ринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є резуль­татом поєднання трьох факторів: біологічного (задат­ків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фа­ктора — пансоціологізму і абсолютизації біологічного фа­ктора — панбіологізму. У першому випадку людина по­стає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому — абсолютизується біологічна природа люди­ни. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'яза­ні. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчуван­ня тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити люди­ну, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тіль­ки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде —доброю чи злою, байду­жою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є ціліс­ністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіатив­ність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.


Сучасна людина має глибокі відмінності в поведінці порівняно з поведінкою людей, що жили в різні епохи, має індивідуальні варіанти поведінки, мову, норми поведінки, розумність. У більшості сучасних соціальних і філософських теорій таке програ­мування поведінки людини називається культурою. Вчені різноманітних напрямків сходяться у визнанні того, що саме культура відіграє вирішальну роль у визначенні людських вчинків. Вона з дитинства засвоюється індивідом під впливом дорослих. Культура є головною ознакою людського суспільства.

Тільки люди утворюють суспільство в прямому значенні слова. Суспільство відрізняється від природних об'єднань тварин тим, що це об'єднання позабіологічне. Суспільства немає там, де відсутня куль­тура. Його немає там, де відсутні нормативні системи, що регулюють індивідуальну поведінку людей. Це один з важливих висновків су­часної антропології.

Отже, наявність культури відрізняє людське суспільство від будь-якого об'єднання тварин, але не пояснює, як воно насправді ви­никло. Це пояснення треба шукати у спільній праці людей. Тільки в праці людина створює світ матеріальної та духовної культури в тій же мірі, в якій сама людина формується культурою.

Предметно-практична діяльність людини обумовлює її раціо­нальне мислення, самопізнання і спроможність вибору.
3 Характеристика філософсько-антропологічних понять: людина, індивід, індивідуальність, особистість

Найважливіші характеристики людини входять у співвідношення понять "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність". Порядок слідування цих понять невипадковий: з одного боку, він відбиває рух думки від загального до конкретного (поняття "людини" в цьому ряду є найзагальніше, поняття "індивідуальність" — найконкретніше); з іншого боку, цей порядок вказує на кінцеві орієнтири людського самовдосконалення. Поняття людини, як звичайно, уживають у трьох основних значеннях:


■♦ вид живих істот, що займає певне місце в сукупності живих організмів (Ноmо sapiens);

• особлива — розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот;

- характеристика того, наскільки людина є людиною; у даному випадку поняття "людини" позначає ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини (у таких випадках ми кажемо: "оце справжня людина", або просто: "оце людина!").

Поняття "індивід " позначає одиничного представника роду і стоїть у ряді таких понять: рід - вид - індивід. Індивід постає перед через співвідношення одиничного та загального: як представник роду, індивід є носієм рис, притаманних родові загалом, але ці риси представлені в індивіді неповторним і унікальним чином. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі характеристики роду. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Індивідуаль­ність - єдність унікальних й універсальних властивостей людини. Як зазначав Ф. Ніцше, "перш за все, не плутайте мене з іншими".Щодо поняття індивідуалізму, то воно означає замкненість лю­дини на самій собі, протиставлення себе колективу і життя в основ­ному "для себе". Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосережденості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність усвідомлює і свою певну ідентичність з іншими людьми. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні. Коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.


Поняття "особи" характеризує властивості людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але риси індивіда не є рисами особи. Такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості. наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. До поняття особи включають три найважливіші моменти. В першому значенні особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, хто продукує соціальні дії та до кого вони спрямовані. За цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). У більшості розвинених країн на юридичному рівні чітко визначають, кого і коли можна вважати повноцінною особою (наприклад, за ознакою повноліття, можливості виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.). По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін. Нарешті, по-третє, особа постає перед нами як людська "самість": вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей. Наявність у особи "самостГ дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особу.

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то на неї

поширюється співвідношення одиничного та загального. Кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також проявом людської особи - особи як родової характеристики людини. Якщо людська особа усвідомлює свої якості,свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає

розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особи існує
дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особи немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

Особистість - це поняття, що виражає соціальні якості люди­ни, які вона виробляє в процесі виховання і самовиховання, духовно-практичної діяльності та взаємодії з суспільством.

Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «ін­дивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядкови-ми, але не ідентичними.

Американський філософ Б. Франклін визначив людину як тварину, що створює знаряддя праці. Сьогодні є докази того, що виробництво найпростіших знарядь почалося на 1-1,5 млн років раніше, ніж з явилася мова і свідомість. Перші елементарні знаряддя були переважно знаряддями для мисливства. Це означає, що вони легко перетворювалися на зброю для вирішення конфліктів. Для подальшого розвитку людини потрібний був мир, який можна забезпечити переходом до суспільства.

Фіхте вважав, наприклад, що поняття людини є визначенням неодиничної людини, а роду. Феиербах писав, що ізольованої людини не існує. Феиербах писав, що ізольованої людини не існує. Поняття людини обов'язково припускає існування іншої людини, точніше, інших людей. Тільки в цьому відношенні людина є людиною в повному розумінні цього слова. Отже, розвиток людини слід розглядати як результат не тільки природних але й суспільних зв'язків. У характеристиці людини слід виокремити такі поняття, як та­лант і геніальність. Талант - це значні досягнення людини в конкрет­ній сфері діяльності. Геніальність - це вищий ступінь творчої обда­рованості людини. Твори генія відрізняються особливою новизною, масштабністю, особливим значенням для людства. Сократ називав геніїв "дітьми богів". У цілому, філософія розглядає людину як творця (існують також люди-некрофіли, які руйнують, нищать усе живе).


Людство є поняттям, що означає єдність людей, яка склалася на основі культури і всесвітньої історії. Формування єдиного людства почалося ще в епоху великих географічних відкриттів і продовжується сьогодні, на хвилі сучасної науково-технічної революції та глобальних тенденцій розвитку.

Для вивчення окремої людини у філософії застосовується поняття "індивід". Йому властиві родові риси хомо сапієнс та ін дуальні риси: природні якості й психіка (здоров'я, фізична краса, темперамент, спадковість). Найбільш крайні прояви індивіда –це аскеза та культ тіла.



следующая страница >>