vchilka.in.ua 1 2 ... 6 7


Міністерство освіти і науки України

Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника

Інститут філології

Кафедра української мови


Релігійна лексика

в поетичному мовленні

Б.-І. Антонича

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНИЙ АНАЛІЗ УКРАЇНСЬКОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ЛЕКСИКИ..7

1.1. Історія розвитку релігійної лексики 10

1.2. Лексико-семантичні групи конфесійних лексем 16

1.3. Генетична класифікація 22

РОЗДІЛ II. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕЛІГІЙНОЇ ЛЕКСИКИ В ПОЕТИЧНИХ ТЕКСТАХ Б.-І. АНТОНИЧА………………...28

2.1. Сакральна лексика як ознака християнського світогляду Богдана-Ігоря Антонича 28

2.2. Власні назви богословського спрямування 33

2.3. Семантичний обсяг лексеми Бог 38

2.4. Загальні назви релігійного змісту 48

2.5.Функціонально-стилістичне навантаження релігійної лексики в поетичних текстах Б.-І. Антонича 56

ВИСНОВКИ 62

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 70


ВСТУП

Мова − невід’ємна частина духовної дійсності, окресленої етнолінґвальним кодом. Сакральна сутність мови закладена у Святому Письмі: Споконвіку було Слово, із Богом було Слово, і Слово було Бог. З Богом було воно споконвіку (Ів.1:1) [52, 234]. Мова як Божий витвір існувала ще до створення людини, як її носія і була вкладена в її свідомість і душу. Аналіз мови як сакрального явища спричинений не лише загальнонаціональними чинниками, які є досить специфічними, але й також потребою самої духовної структури людини й нації [75, 22].

«Тривала залежність української мови від низки несприятливих позамовних факторів ХХ ст. у нашій країні призвела до послаблення ідентичності українського народу, кризи його духовної традиції. Одним із фундаментальних чинників винищування української духовності минулого століття була офіційна атеїстична позиція радянської держави, незважаючи на те, що глибинне відчуття Бога для українців є найважливішою ментальною рисою» [28, 5]. Однак радянська влада не змогла знищити духовну сутність народу, його високу релігійність та любов до Бога.


Здобуття Україною незалежності, пожвавлення демократичних процесів у суспільстві дає можливість мовознавцям вивчати українську церковно-релігійну лексику, розвиток та функціонування якої тривалий час були поза увагою наших науковців [55, 5].

На сучасному етапі розвитку науки про мову набуває першочергового значення дослідження історії становлення релігійної лексики, вивчення її конститутивних ознак, мовних стильових засобів тощо. Особливої уваги привертають дослідження таких учених: Н. Бабич  [4], С. Біблої [5-6],

І. Бочарової [8], С. Гарбуз [11], О. Горбача [12-13], І. Грималовського [14],

Є. Грицака [15], І. Дмитрів [17], А. Ковтун [28], Т. Коць [29-30], М. Лесіва [32], М. Лесюка, Ф. Медвідь [37], Т. Мороз [42], Г. Наконечної [44-45], В. Німчука [46-51], О. Петришиної [55], Н. Піддубної [56], В. Політила [57], Н. Пуряєвої [60-62], І. Огієнка [39-41], Я. Рудницького [64], К. Симонової [67], Марії Скаб [68], Н. Сологуб [70], О. Тодор [72], В. Федонюк [76],

І. Черненко [77], М. Юрковського [80-81] та ін. Як у лінгвістиці, так і в цілому в суспільстві посилився інтерес до проблеми запровадження рідної мови у сфері релігії, що відбивається в статтях І. Ісіченка, В. Німчука та ін. [46-51].

Упродовж останніх років з’явились лінгвістичні праці, присвячені різним аспектам аналізу релігійної лексики. Однак вказані дослідження не вичерпують проблем функціонування українського релігійного стилю. Зокрема, церковно-релігійна лексика в поетичному мовленні українських письменників до цього часу не була предметом спеціального комплексного дослідження.

Отже, актуальність курсової роботи зумовлена такими чинниками:


  • важливістю розв’язання мовознавчих проблем релігійного стилю, зокрема його взаємодії з іншими функціональними стилями української мови;

  • відсутністю монографічних досліджень, присвячених вивченню релігійної лексики в поетичних творах Б.-І. Антонича;

  • необхідністю різноаспектного вивчення релігійно маркованої лексики й особливостей її функціонування;


  • потребою вивчення функціонально-семантичних особливостей релігійних лексем у художньому мовленні.

Мета роботи – дослідити специфіку функціонування релігійної лексики в поетичних творах Б.-І. Антонича.

Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

  • з’ясувати основні чинники становлення і розвитку релігійної лексики та проаналізувати основні тенденції її дослідження на сучасному етапі;

  • обґрунтувати принципи класифікації релігійних лексем за віднесенням їх до лексико-семантичних груп;

  • визначити місце і роль у лексичному складі конфесійного стилю різних генетичних груп сакральних слів;

  • дослідити релігійну лексику як ознаку християнського світогляду Богдана-Ігоря Антонича;

  • з’ясувати семантико-стилістичні особливості релігійних апелятивів і власних назв;

  • окреслити семантичний обсяг лексеми Бог у поезіях Антонича;

  • установити функціонально-експресивну специфіку тропів (епітетів, метафор, порівняння, перифраз) та фігур (антитез, інверсій, риторичних запитань) з компонентом – лексемою релігійного змісту в поетичному мовленні митця.

Об’єкт дослідження –
мова поетичних творів Богдана-Ігоря Антонича.

Предмет дослідження – лексико-семантичні та функціонально-стилістичні особливості релігійної лексики в поетичному мовленні Антонича.

Матеріалом дослідження є поетичні тексти збірки «Велика гармонія» Б.-І. Антонича, вміщені в повному виданні його творчого доробку [3]. Аналізований матеріал становить близько 350 мовних одиниць. Для нашого дослідження обрано поетичну збірку Б.-І. Антонича «Велика гармонія», тому що вона представляє багатство внутрішнього релігійного світу митця, розкриває глибинний зміст його духовності та віддзеркалює синівську щирість і простоту, а одночасно глибоку любов та довір’я у взаєминах з Богом.


Методи дослідження. Для розв’язання визначених завдань у роботі застосовано описовий, контекстологічний методи та прийом кількісних підрахунків.

Наукова новизна курсової роботи. Уперше здійснено комплексне дослідження семантичного наповнення та функціонально-стилістичних особливостей релігійної лексики в поетичному мовленні Б.-І. Антонича.

Практичне значення роботи полягає в тому, що одержані результати може бути використано у викладанні курсів лексикології, стилістики сучасної української мови; мовних і релігієзнавчих спецкурсів у світських і духовних навчальних закладах.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (82 позиції). Повний обсяг роботи становить 77 сторінок.

РОЗДІЛ I

ЗАГАЛЬНИЙ АНАЛІЗ РЕЛІГІЙНОЇ ЛЕКСИКИ
Про повноцінний розвиток мови свідчить насамперед її реалізація і функціонування в усіх сферах людського буття. Оскільки духовність народу найбільш пов'язана з його релігійним життям і є суттю нації, то мова тут має широке поле діяльності. «Мова та релігія тісно взаємопов’язані. Словниковий запас української мови включає велику кількість слів, які своєю семантикою та походженням пов’язані з поняттям Бог» [79, 146]. Священні тексти спонукали до народження писемності та розвитку мови взагалі, були невичерпним джерелом лексичної системи мови та її невмирущим джерелом мудрості [37, 76].

Одним із досягнень науки про мову є визначення структурно-функціональних стилів і дослідження основ застосування їх у мовній діяльності суспільства. Однак дотепер лінгвістика не має єдиного й загальноприйнятого поняття стилю, що, своєю чергою, стало однією з важливих причин існування цілого ряду класифікацій з неоднаковою кількістю самих функціональних стилів та їх різновидів. «За традиційною класифікацією виділяється п'ять стилів: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній та розмовний. Проте політичні й духовно-культурні процеси останнього десятиріччя в Україні стали поштовхом до виокремлення в сучасній лінгвостилістиці ще одного функціонального різновиду мови — конфесійного (релігійного)» [13, 110].


Визначальними рисами релігійного стилю є урочистість, піднесеність, стандартність, традиційність, канонічність, консервативність. За Н. Дзюбишиною-Мельник, його мовними диференційними ознаками виступають інверсійний порядок слів, образність, алегоричність, перифрастичність, надзвичайна сконцентрованість маркованих одиниць – стильово-однозначних, багатозначних та омонімних, де помітно домінують перші [18, 19]. Н. Бабич до цих ознак додає поєднання речень способом «нанизування», використання риторичних питань, уживання старослов’янізмів (церковнослов’янізмів) у прямій біблійній функції, особливу ритмомелодику фрази, що зумовлює специфіку синтагм і надфразних єдностей [4, 164].

Істотними рисами релігійного стилю, на наш погляд, є також відсутність у складі його лексичної системи просторічних, жаргонних елементів, а також обмежене вживання лексичних засобів із негативними конотаціями, тому релігійну лексику можна охарактеризувати як урочисто-піднесену, позитивно-оцінну, навіть коли йдеться про негативні явища.

В. Німчук зазначає, що характерні особливості релігійного стилю зумовлені різними мовностилістичними засобами:

- широким використанням спеціально дібраних лексем, передусім не щоденних або рідше вживаних у побуті: істина (правда), уста (рот), убогий (бідний), утроба, лоно (живіт), лихий (поганий); старовинних або застарілих слів: отець (батько), гріб (могила); узвичаєних і не узвичаєних церковнослов’янізмів: согрішити (згрішити), блаженний (щасливий), Владичиця (володарка); своєрідною фразеологією: око за око – зуб за зуб; умивати руки та ін.

- специфічним розподілом морфологічних засобів (перевага флексії над -ові Д. в. одн. іменників чоловічого роду в греко-католицьких перекладах; спонукально-наказові форми із закінченням -іте: Прийдіте, поклонімось; з вірою приступіте;


- архаїчною формою другої особи однини теперішнього часу дієслова бути - єси: Бо милостивий і Чоловіколюбець Бог єси;

- вживанням коротких форм прикметників: Блажен той, кому Бог вини не зарахує.

У релігійному стилі прикметники, займенники і прийменник ради часто стоять у постпозиції: Прийми молитви наші і донеси їх Синові Твоєму і Богові нашому, щоб заради Тебе спас душі наші; Святий прийди та вилікуй немочі наші, імени Твого ради. В окремих словах зберігаються давні фонетичні риси (наявність о замість і в новозакритому складі: Тройця (Трійця). Аналізуючи стилістичні функції лінґвальних засобів, В. Німчук узагальнює: «Загалом не структура мови, а зміст нею вираженого робить мову священною!» [49, 28-29].

Конфесійний стиль має свою фразеологію – усталені словосполучення чи крилаті вислови (у поті чола; первородний гріх; розсудити, як цар Соломон; око за око – зуб за зуб; якою мірою будете міряти, такою і вам відміряють; Содом і Гомора; терновий вінок; сіль землі; голос вопіющого в пустині; поцілунок Юди; Лотова дружина; соляний стовп; берегти, як зіницю ока; Хома невірний; віра горами двигає; нехай обмине ця чаша мене; поцілунок Іуди; умивати руки; таємне стане явним).

Конфесійний стиль української мови з початку свого існування і до наших часів має великий вплив як на літературну мову взагалі, так і на розвиток її окремих функціональних стилів. Особливо активною є взаємодія конфесійного різновиду літературного мовлення з художнім. Конфесійний стиль збагачує поетичне мовлення, оскільки багато письменників звертаються до нього. Фразеологізми релігійного походження широко використовувалися і використовуються українськими письменниками [18, 119-120].

Характерною рисою конфесійного стилю є й використання своєрідних форм мовленнєвого етикету:


  • вітання: Слава Ісусу Христу! – Слава навіки Богу!; Мир дому цьому; Боже помагай!;

  • прощання: З Богом!; Нехай Господь буде з вами!;

  • звертання: Всечесний отче!; Преподобна сестро!; Преосвященніший владико!.

Мова конфесійних творів багата на символи. Символіка для людини має велике значення, бо майже кожне слово несе в собі глибинну суть. Наприклад, Голгофа – символ спокутування гріхів людей, вода – символ очищення, духовного відродження.

Отже, бачимо, що перераховані риси характерні в основному для конфесійного стилю, який має сакральний характер і функціональною його сферою є духовна, зокрема релігійна.

Основними підстилями є канонічна література, катехитична література, літургіка, молитви, проповіді.


    1. Історія розвитку релігійної лексики


Основною ознакою конфесійного стилю виступає система релігійної лексики, що є однією з підсистем української літературної мови.

«До системи конфесійної лексики належать назви релігійних уявлень, понять і категорій, а також назви дій, процесів, об’єктів, символів і суб’єктів релігійної практики. Богословська лексика обслуговує християнську релігію. Історія мови мала небагато досліджень з ділянки такої важливої культурно-історичної проблематики, як виникнення й сьогочасний стан християнської богословської лексики» [28, 14].

Серед українських славістів найбільше досліджував богословську лексику Олекса Горбач [13, 99–146]. У своїй праці «Українська народна релігійно-християнська термінологія і лексика» він детально проаналізував становлення й розвиток української богословської лексичної системи в загальнослов’янському контексті, навів зразки класифікації богословських лексем і показав різні погляди на цю проблему [13, 111].

Тему української церковної лексики намагався розглянути й перемишльський журналіст Євген Грицак у працях «Вплив церкви й релігії на українську мову» та «Народна Великодня термінологія» [15, 34–38]. Він розглянув доволі побіжно й зі стилістичного погляду зібраний лексичний матеріал. «Євген Грицак ділить лексику на «чужу» й «народну», тобто на літературно-церковну термінологію та на поширені в народній мові слова, нерідко перекручувані; залучає її жартівливе використання в розмовно-сленґовому вжитку, розглядає народно-демонологічні елементи» [15, 35].


Цікавою є праця Мар’яна Юрковського «Староукраїнська богословська термінологія» [80, 75]. За його підрахунками, тільки у «Словнику української мови ХIV–XV ст.», побудованому лише на пам’ятках світського характеру, є 280 богословських термінів (приблизно 3% усіх реєстрових слів словника).

«Збагачення складу української церковно-релігійної лексики в різні періоди існування української мови відбувається по-різному. На її розвиток, як і на інші лексичні пласти, впливають різноманітні чинники – як внутрішньомовні, так і позамовні. Вирішальним є вплив суспільно-політичних факторів» [28, 15].

Періодизацію української церковної та релігійної лексики досліджує

А. Ковтун у своїй дисертаційній праці, покликаючись на праці С. Бібли [6, 6] та Н. Піддубної [56, 8]. У нашому дослідженні спиратимемось на варіант класифікації А. Ковтун, котра виділяє такі періоди становлення української церковно-релігійної лексики: 1) дохристиянський період, 2) кін. Х ст. − ХІІІ ст., 3) ХІV ст. − ХVІІ ст., 4) кін. VІІ ст. − поч. ХІХ ст., 5) 30 ті рр. ХІХ ст. − 20 ті рр. ХХ ст., 6) 30-ті рр. - поч. 80-х рр. ХХ ст., 7) з 90 х рр. ХХ ст. [28, 16].

Спробуємо коротко описати кожен з названих періодів історичного розвитку церковно-релігійної лексики.



следующая страница >>