vchilka.in.ua   1 2 3 ... 6 7


^ Перший етап (дохристиянський). Ще в язичницький період у праслов’янській мові та прасхіднослов’янській мовній єдності побутували слова, що називали духовні поняття: «…головні релігійні терміни в нас були задовго до Християнства, і Нова Грецька Віра не змогла вигнати з всенародного вжитку й замінити новими грецькими» [41, 85]. Підтвердженням цього є існування цілого пласта релігійних номенів, серед яких вирізняються:

  • назви богів (Сварог, Дажбог, Перун, Хорс, Велес (Волос), Стрибог, Мокоша, Лада, Доля та ін.);

  • божків (водяник, болотяник, очеретник, криничник, лісовик (полісун), гайовик, польовик, русалка, мавка, Біда, Лихо, Блуд, Мара, Мана, Морок, Журба, Трясця (Пропасниця), Завійна та ін.);

  • номінації, пов'язані з богослужбою (ідол, жертовник (капище, требище), бог, святилище (храм, кумирня), жертва (треба), молитва, священик (батюшка) та ін.);

  • назви стародавніх народних свят та їх складових (Коляда, Різдво, колядка, щедрівка, гадання, Стрітення, Масниця, Великдень, Русалії, Купала (Купайла), Ярила, Уведення і т. ін.);

  • лексика, що стосується загальних понять давньої віри українців (благословення, душа, тіло, гріх та ін.) [39, 145-146].

Дохристиянська релігійна лексика наповнювалася новим християнським змістом, а формою залишалася незмінною.

Отже, перший етап розвитку церковно-релігійної лексики розпочався задовго до прийняття християнства (Х ст.), бо саме тоді «формувався вербальний апарат основних релігійних понять» [40, 18], більша частина яких з Х ст. була прийнята новою вірою. Цей аргумент є підставою вважати дохристиянський період часом зародження церковно-релігійної лексики.

^ Другий етап (кінець Х - ХІІІ ст.) знаменували прийняття християнства у Київській Русі та поява перекладів давньогрецької релігійної літератури на давньоруську мову. З ними прийшла значна кількість запозичень грецького походження [29, 21]. «До оригінальних історичних пам’яток писемності цього періоду належать «Лаврентіївський літопис» (ХІІ ст.) та «Повість минулих літ» (ХІІ ст.) Нестора, а також перекладні книги («Шестиднів» Василія Великого, «Джерело знань» Івана Дамаскина, проповіді та тлумачення Святого Писання Григорія Богослова, Івана Золотоустого, Єфрема Сирина). Вибір перекладачами способу перекладу не сприяв творенню системної церковно-релігійної термінології на цьому етапі її розвитку» [28, 21].

^ Третій етап (ХІV - ХVІІ ст.) пов’язаний з пробудженням культурного життя в Україні після довгого занепаду, спричиненого монголо-татарською навалою. Для нього характерні дві важливі тенденції: українізація церкви, церковної термінології та розширення її джерельної бази.

«Серед найвідоміших пам’яток цього етапу є такі: «Катехизиси» Степана та Лаврентія Зизанія, «Требник» Петра Могили, «Пересопницьке Євангеліє». Староукраїнська мова була введена в конфесійну практику, у результаті чого відбулося збагачення церковно-релігійної терміносистеми національними, власне українськими відповідниками, утверджувалася народномовна основа української літературно-писемної мови навіть у релігійній літературі» [28, 31].

^ Четвертий ета (кін. ХVІІ ст. - поч. ХІХ ст.) кваліфікують як непродуктивний у динаміці розвитку української церковно-релігійної лексики: політична ситуація в Україні - поділ її між Польщею та Москвою (1654 р.) - перешкоджала розвиткові й збереженню народних церковних традицій. «Збагачення лексики продовжувалося лише в Галичині завдяки латинсько-польським церковним надходженням. Решта України опинилась під тиском московської диктатури, яка доклала максимум зусиль для викорінення всього традиційно українського з церковних звичаїв, у тому числі й мови» [28, 33].

^ П’ятий ета (30-ті рр. ХІХ ст. - 20-ті рр. ХХ ст.) характеризується відродженням у розвитку української церковно-релігійної термінології. Посилення публікацій релігійних текстів українською мовою («Проповіді»

В. Гречулевича, І. Бабченка, «Катехизиси» та ін.), активізація роботи над українськими перекладами Біблії (П. Куліша, І. Пулюя, І. Нечуя-Левицького, М. Шашкевича, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Морачевського,

М. Максимовича, І. Огієнка), уведення рідної мови в богослужіння - усе сприяло розвиткові національної ідеї [28, 34].

^ Шостий етап (30-ті рр. ХХ ст. - 80-ті рр. ХХ ст.) більше мотивований позамовними, аніж мовними чинниками. Письменники змушені були або відмовлятися від тематики, пов’язаної з релігією та віруванням, або потерпати від критичних статей, написаних «підрозділами швидкого реагування» - зауважує Т. Коць [30, 14-15]. У зв’язку з цим слова, пов’язані з церквою та релігією, письменники вводили переважно до стилістично-знижених лексичних рядів пласта лексики. У цей нужденний для України час активно пропагували рідну літургійну вимову українські мовознавці, зокрема В. Сімович та І. Огієнко. «А будучи міністром віросповідань УНР І. Огієнко 24.IX.1919 р. розіслав єпископам наказ, щоб всі Служби Божі, всі читання й співи церковні... неодмінно правити з українською вимовою, себто так, як було на Україні довгі віки» [41,146]. Але тоді не судилося повернути в храми рідну орфоепію з відомих історико-політичних причин.

Після другої світової війни проблему богослужіння українською мовою продовжували розглядати лише в діаспорі, оскільки «на рідних землях україномовна церква перестала функціонувати», - підкреслює В. Німчук [50, 21]. Це спонукало письменників-емігрантів активно звертатися до релігійної тематики в пошуках Божої справедливості в образі національного Месії-судді (Іван Багряний, У. Самчук, В. Барка, Т. Осьмачка та ін.), тим самим заповнюючи штучно утворене атеїстами материкової України провалля в написанні творів з християнською проблематикою.

^ Сьомий етап (з 90-х рр. ХХ ст.) відзначений утвердженням в Україні державної незалежності, а з нею докорінною зміною офіційного ставлення суспільства до церкви та релігії. З 90-х років відновили діяльність українські церкви, розпочався процес подолання конфесійної ізольованості та взаємної орієнтацїї на переклади інших конфесій з метою вироблення однотипних текстів богослужінь. Як зауважує Н. Пуряєва, «знову стала актуальною потреба в забезпеченні українських конфесій богослужбовою літературою, яку розв'язували двома заходами: 1) повернення, перевидання літургійних текстів, перекладених в Україні в 20-ті рр. та протягом 30 – 80-х рр. – у діаспорі; 2) створення нових сучасних перекладів часто в рамках певної традиції попередніх періодів, а часто у свідомому відштовхуванні від них» [30, 23].

Проникнення української літературної мови у сферу спеціального функціонування церковно-обрядової термінології викликало насамперед закономірний процес «засвоєння українською мовою церковно-обрядової терміносистеми на всіх мовних рівнях: фонетичному, словотвірному, лексичному, семантичному, стилістичному» [60, 9].

Важливим явищем останнього етапу є науковий системний підхід до ви­вчення української церковно-релігійної лексики та усвідомлення її як окремої ланки української лексичної системи [29, 22]. Кожний функціональний різновид мови має специфічну організацію на лексичному рівні. Не є винятком і аналізований стиль, лексична база якого була майже сформована на початку ХХ ст., але у зв'язку з витісненням релігії з усіх сфер суспільного життя України в радянський час конфесійний стиль надовго забороняється, втрачаючи всі права на повноцінний розвиток. Зрозуміло, що й удосконалення його на лексичному терені в цей час уповільнилося. «Осередком розвою конфесійного функціонального різновиду української мови стає діаспора, представники якої зберегли неперервність його історії, однак віддалення від материкової України, тобто від природних умов розвитку, мало відомі наслідки» - підкреслює Т. Коць [29, 24].

У самій же Україні протягом тривалої доби так званого застою конфесійний стиль функціонує переважно в одній зі своїх форм - усній. Це стосується як церковно-релігійних обрядових дійств узагалі, так і, зокрема, деяких його елементів - молитов, читання священних книг, які продовжували своє життя в устах і душах українців. «Не піддавався стиль із зрозумілих причин і науковому обстеженню, про що свідчить відсутність його в класифікаціях, а в лексикографічних джерелах елементи функціонального різновиду фіксувалися, як правило, з позначкою «застаріле». Сучасні ж умови активно сприяють повноцінному розвиткові всіх засобів мовної організації стилю сфери релігійно-церковного культу» - стверджує А. Ковтун [28, 36]. А С. Бібла доповнює, що оскільки релігійна лексика має обмежену сферу функціонування (Церква, релігійна організація, віруючі), що зумовлено замкнутістю цієї тематичної групи, то, зрозуміло, що семантичне поле її є сталим і практично не розширюється [6, 119].

Зробивши огляд становлення церковно-релігійної лексики від її зародження до сьогодення, доходимо висновку, що церковно-релігійна лексика така ж давня, як релігійність українців. «Зародившись у дохристиянські часи, вона постійно була пов’язана із суспільно-політичними подіями, переживаючи з ними часи розквіту й занепаду. Стрімке відродження Церкви у 90-х рр. засвідчило незнищенність християнської культури української нації» [28, 38].

Функціональне навантаження богословської лексики полягає в можливості позначати поняття важливої для кожного християнина сфери духовного життя. Релігійна лексика впродовж кількох десятиліть майже не розвивалось, перебуваючи в підпіллі. Сьогодні ця терміносистема повертається до життя й вільного функціонування, тому вимагає відповідного впорядкування й кодифікації в усіх її різновидах. Перспективу подальших досліджень вбачаємо у науковому опрацюванні українських богословських термінів у лексико-семантичному та прагматичному аспектах.


    1. ^ Лексико-семантичні групи конфесійних лексем

Мова є одним із чинників формування духовності, невід’ємною складовою якої є релігія. Питання відбиття в мові релігійно-міфологічної картини світу неможливо вирішити без вивчення зв’язків мови і релігії, а також релігійної лексики. Дослідниця Н. В. Піддубна стверджує, що «серед сучасних досліджень, які демонструють науковий підхід до цієї проблеми, виокремлюються роботи, у яких українська релігійна лексика розглядається як складова української термінологічної системи» [56, 4]. Отже, конфесійний стиль, а з ним і релігійна лексика, поступово відроджуються, щоразу відчутніше заявляючи про себе. 

Важливою лексичною ознакою конфесійного стилю є значна кількість маркованих слів, пристосованих до використання саме в царині релігії. Ця лексика диференціюється за певними тематичними угрупованнями [4, 162].

Лексика конфесійного стилю диференціюється за певними тематичними угрупованнями. Зокрема, виокремлюють такі основні групи:

  • назви релігійних учень та уявлень про світ (християнство, протестантизм, мусульманство, іслам);

  • найменування богів та інших святих осіб (Бог, Христос, Ягве, Аллах, Крішна, Богородиця, Святий Дух);

  • найменування послідовників релігійних учень (баптисти, адвентисти, греко-католики, православні);

  • назви будівель та їх окремих частин (каплиця, костьол, церква, синагога, вівтар, амвон, крилос, ризниця, келія);

  • назви предметів церковного вжитку (дискос, дароносиця, хрест, престол, кадильниця, чаша, дзвін, хоругва, копіє, ікона, дароносиця, лампада);

  • найменування духовенства, служителів церкви (єпископ, владика архієпископ, митрополит, патріарх, вікарій, священик, пресвітер, ієромонах, архімандрит, диякон, протодиякон, архідиякон, паламар, парох, пастор, канонік, кардинал);

  • назви священичого одягу, атрибути влади (стихар, орар, єпитрахиль, пояс, риза, фелон, набедреник, палиця, омофор, панагія, камилавка, митра, жезл);

  • назви церковних служб та їх складові (вечірня, повечіря, утреня, єктенія, літургія, меса, стихира, тропар, кондак, прокімен, проскомидія, всенічна);

  • назви релігійних книг (євангеліє, апостол, катехізис, часослов, служебник, требник, типікон);

  • назви релігійних богослужінь (Божественна Літургія, Утреня, Акафіст, Молебень, Панахида, Месса, Парастас);

  • назви релігійних свят і постів (Благовіщення Пресвятої Богородиці, Вознесіння, Великдень або Пасха, Різдво Христове, Різдво Пресвятої Богородиці, Успіння Пресвятої Богородиці, Трійця або Пʼятдесятниця, Обрізання Господнє, Великий піст, Різдвяний піст або Пилипівка, Успенський піст або Спасівка);

  • назви злої сили (демон, біс, сатана, люципер);

  • назви релігійних абстрактних понять (душа, совість, любов, благодать, молитва, Божі заповіді, віра);

  • назви святих таїнств (хрещення, миропомазання, шлюб, маслосвяття, або оливопомазання, покаяння або сповідь, причастя або Євхаристія, священство, хіротонія) [28, 31].

Лексикологи ведуть роботу щодо встановлення обсягу як релігійної лексики в цілому, так і її складових – лексико-семантичних груп. У сучасних дослідженнях виділяють різну кількість (до 24) лексико-семантичних груп релігійної лексики. Більшість спроб визначення основних груп у спеціальній релігійній лексиці базувалися на тематичному підході. На сучасному етапі розвитку української лінгвістики проблема тематичної класифікації релігійної термінології висвітлена у дослідженнях С. Біблої [5, 9], Г. Нуцковської, І. Павлової, Н. Піддубної, Н. Пуряєвої, М. Скаб, І. Черненко та ін. [77, 282].

На нашу думку, більшість спроб систематизації української релігійної лексики базуються на класифікації, запропонованій О. Горбачем. У контексті історичного аналізу досліджень релігійно-християнської лексики вчений кваліфікував її за значеннєвими групами: 1) храм і утвар, 2) духовенство й його одяг та ризи, 3) чинодіяння, обряди, 4) свята, 5) теологія [11, 158].

Н. Бабич уважає терміном богословського (релігійного) стилю лише лексичні одиниці, які пов’язані: 1) з церквою (храмом, його облаштунками); 2) з парафією; 3) зі святами і 4) з обрядодійствами [4, 163].

Н. Пуряєва здійснює семантико-системний аналіз предметно-тематичної групи української церковно-обрядової термінології назв богослужбових предметів. Ономасіологічне членування цієї предметно-тематичної групи дозволило розбити її на три тематичні підгрупи термінів: 1) назви богослужбових речей; 2) назви одягу духівництва; 3) назви богослужбових книг [60, 7].

Натомість у праці М. Скаб  обсяг поняття «богословська термінологія» не обмежується тільки християнським релігійним вченням та уявленням про світ. Це дає їй підстави стверджувати, що з лексико-семантичного погляду богословська термінологія – дуже різнопланова група лексем, яку за формулами тлумачення можна поділити на «24 тематичні підгрупи, як-от: найменування богів (Бог, Агні, Аллах, Крішна, Христос тощо), найменування послідовників релігійних вчень (адвентисти, баптисти, євангелісти, католики та ін.), назви будівель, у яких відбувається богослужіння, та їх частин (лавра, мечеть, каплиця, костьол, синагога, храм, церква; амвон, вівтар, капела, келія) та ін.» [68, 179-180]. 

Г. Наконечна відносить до богословської термінології одиниці, які обслуговують понятійний апарат богословської науки. Серед найголовніших лексико-семантичних груп богословської термінології виділяє такі: «слова і словосполуки для називання Божих осіб і святих (Бог, Син Божий, Богородиця, пророк, апостол); терміни на позначення догм християнської віри (вічність, душа, воскресіння); назви віросповідань і церков (лютеранство, англіканство, католицизм); назви богослужбових книг (Служебник, Мінея, Тріодь); назви церковних відправ (Утреня, Вечірня, Часи); гімнографічні назви (канон, ікос, ектенія, кондак); назви релігійних свят і постів (Преображення Господнє, Великдень, Великий піст); назви духовних зібрань і установ (Синод єпископів, Собор монашества); назви церковних чинів (папа, кардинал, священик); назви частин храму та предметів церковного вжитку (амвон, вівтар, просфора)» [44, 80].

У нашому дослідженні будемо спиратись на класифікацію релігійних понять І. Черненко, яка визначила такі лексико-семантичні групи релігійних термінів:

  • духовенство, «люди церковні», організація парафії;

  • поняття, пов’язані з церквою (храмом) та її спорядженням;

  • одяг церковників, ризи;

  • терміни, пов’язані зі Святими Тайнами, обрядами;

  • назви церковних свят і богослужбових книг;

  • номінації Божих осіб;

  • абстрактні релігійні назви;

Розглянемо детальніше класифікацію І. Черненко [77, 281].

До першої лексико-семантичної групи І. Черненко відносить титули і найменування духовних осіб: абат, архімандрит, архієпископ, архієрей, архідиякон, вікарій, владика, диякон, єпископ, ієромонах, ігумен, ієродиякон, іподиякон, ієрей, канонік, митрополит, паламар, патріарх,  парох, пастор, пастир, пресвітер, протоієрей, протопресвітер, протодиякон, папство, превелебність, послушник, пустельник, синод, священик, схимник, титар та ін. [77, 281].

До другої групи дослідниця зараховує терміни, які асоціюються з церквою та її обладнанням: агнець, аналой, амвон, божниця, вівтар, дарохранильниця, дароносиця, дискос,  жертовник, звіздиця, ікона,  іконостас, кадило, кадильниця, кляштор, копіє, крилос, кропило, корогва, ладан, лампада, лжиця, монастир, мощі, облатка, октоїх, омофор, орган, панікадило, паперть, плащаниця, потир, престол, притвор, покрівці,  ризниця, солея, собор, хрест, скит, свіча, хоругва, церква (автокефальна, англіканська, антіохейська, вірмено-григоріанська, греко-католицька, грузинська, євангелічна, єпископальна, ієрусалимська, католицька, лютеранська, монастирська, православна, пресвітеріанська, парафіяльна, протестантська, реформатська, християнська), та ін.

Наступна група репрезентує назви одягу духовних осіб: габіт, дальматика, епітрахиль, жезл, камилавка, каптур, клобук, митра,  набедреник, нагрудний хрест, нарукавники, орар, омофор, орлені, панагія, підризник, посох, пояс,  ризи або фелон, стихар, поручі, палиця, параман, ряса, скуфія, сутана та ін.

Четверта група об'єднує терміни, пов’язані з церковними Святими Тайнами, обрядами: акафіст, алілуя, богослужіння, вечірня, відпуст, Євхаристія, канон, канонізація, каянник, коронування, кондак, Літургія, молебень, молитва, осанна, помазання, поминання, соборування, сповідування служба, сповідь, свячена вода, унія, хресний хід, хресне знамення, хрещені батьки, постування, постриг, Чин хрещення, Чин вінчання, утреня та ін.

До п’ятої групи належать назви церковних свят та богослужбових книг: Біблія, Благовіщення, Великий піст, водосвяття, Воскресіння, Воздвиження Чесного хреста, Вознесіння, Євангеліє, Вербна неділя, Неопалима Купина, Новий Завіт, Старий Завіт, Трійця (Зелені свята), Святе Письмо, Преображення, Стрітення, Різдво Богородиці, Успіння Богородиці, та ін.

В шостій групі зібрані теоніми на позначення Божих Осіб та святих: ^ Бог, Богоматір, Богородиця, Марія, Пречиста, Всенепорочна, Господь, Святий Дух, Пресвята Трійця, Ісус Христос, Божий Син, Творець, Відкупитель та ін.

Наступна група містить лексеми на позначення релігійних абстрактних назв: грішник, гріх, ідолопоклонник, догма, рай, богошукач, іконоборець, диявол, сатана, єресь, віра, великомученик, віровчення, віруючий, царство Небесне, ангел, архангел та ін. [77, 281-284].

Отже, до лексико-семантичної системи української мови входить генетично пов’язана з лексикою загальнолітературної мови система релігійної лексики як підсистема мови, яка перебуває в постійному взаєморозвитку.

Поділ релігійних лексем у межах лексико-семантичних груп є складним явищем. Лексикологи здійснюють нелегку працю щодо найповнішого визначення лексико-семантичних груп релігійної лексики. Критерієм поділу на лексико-семантичні групи є наявність вільних смислових зв’язків між словами. Розглянувши різні спроби систематизації української релігійної лексики на сучасному етапі, у нашому дослідженні покликаємось на класифікацію І. Черненко. У кожній лексико-семантичній групі, якщо брати до уваги семантико-логічний критерій, можна визначити ряд інших значеннєвих об’єднань - лексико-семантичних підгруп, або мікрогруп.



<< предыдущая страница   следующая страница >>