vchilka.in.ua 1 2 ... 28 29

Село не люди (Дашвар Люко)


Село не люди

Люко Дашвар

Розділ 1

Глухої, як баба Килина, вересневої ночі, коли мамка від утоми просто засинала

під татком, а він, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирічна дочка їхня

Катерина сиділа на колінках у траві за домом. Очі — якраз на рівні ремінця, яким

затягував штани Роман, кремезний чоловік за тридцять, із загрубілими від важкого

руками.

Катерина витерла губи, спитала:

— То це і є любов?.. Слизька…

Роман знітився:

— Це… чоловіче молоко.

— А казали… любов.

– Іди… — наче батогом ото.

— Піду… До побачення, дядечку.

– І чого ти мене дядьком звеш, Катерино?

— А як мені вас звати? Ви ж дорослий, а я малолєтка.

– Іди, — повторив і сам пішов.

А вона ще довго не йшла. Рукою по траві — роси повні долоньки. Умитися лишень

вистачить, а хотілося напитися.

– І що воно тепер у роті? Дні зо два відпльовувати ту любов.

Пішла врешті до хати. Повз мамку під татком. Мамка аж прокинулася.

— Доню, а чого це ти досі не спиш? Завтра ж до школи рано…

А ліжко під мамкою й собі підтверджує: ра-но, ра-но…

— Та нічо'… Не просплю.

Уся Шанівка у свідках: сонцю ще ніколи не вдавалося мамку розбудити. Завжди вона

попереду. От і сьогодні: надворі тільки сіріє, а мамка вже підскочила. Татка у

бік:

— Льончику, сьогодні ж наша черга до череди. Гайда, гайда!

— Устаю вже…

А мамка собі далі. Усіх по ранжиру:

— Катю! Вставай, доню. Допоможеш таткові. Я до курей, потім у контору. Казали,

може, олії за трудодні дадуть чи цукру. Льоню, свиням даси?

Тато — ноги вже в штанях, а в голові одне:

— А поїсти?

— А тобі б усе їсти! — мамка сміється. — Буде, буде… Я тільки до курей гляну. І

знову доньці:

— Катруся! То допоможеш таткові?

Довелося оченьки розплющити.

— Мамцю, ти ж казала, щоб до школи…

І татко:

— Та чого їй плентатися? Мені зовсім не довіряєш?

Глянув на мамку спідлоба, дверима — грюк! Свиням те грюкання — бальзам на

п'ятачки. Татко — грюк, вони у відповідь — рох-рох, мовляв, не барися, мерщій до

нас, ми за ніч зголодніли, хоч і не схудли.

Мамка на постіль сіла, Катерину обійняла і на вушко:

— Як не підеш із батьком, знову нап'ється… Корови розбредуться, сусіди

скаржитимуться… Ану кажи, які у вас сьогодні уроки? Важливі чи не дуже?

— Уроки як уроки…

— То що?..

— Мамо…

— От біда! Добре вже, збирайся до школи.

— Мамо…

— Та нічо'… Може, якось воно й пронесе. Якщо Ромка до батька не приплентається…

— Дядько Роман казав, що треба трактора терміново зібрати, — ляпнула дівка і

язика прикусила.

Мамка з подивом:

– І звідки?.. — Ішла від Людки, а біля кіоску мужики тирлувалися. Почула…

— Отож, доню, біля кіоску. Я б тій Тамарці-бізнесменці всі патли повискубувала.

Зараза…

— Зара-а-за! — Катерина — ноги з ліжка. Зойкнула: у п'ятку мов гвіздок хто

забив. Мамка з кухні глянула:

— Доню, ти що, боса швендяла?

— Та нічо'…

Дошкандибала до шафки, у шухлядці голку знайшла. Татків одеколон «Лісова пісня»

теж згодився. Залила ним усю п'ятку, голкою скабку виколупала, а зверху знов

одеколоном. Краса… Татко з двору зайшов — задихнувся:

— Аби добро переводити!

— Та вона лікарем буде, не інакше… — мамка сміється.

— Лікарем… — татко яєшню із салом бачить, а тхне вона йому «Лісовою піснею». — А

їсти тепер де?! Надворі?..

— Льоню, вже пів на шосту. Не барися, любчику. До череди треба… — мамка вміє

вмовляти лагідно.


До шостої ще хвилин двадцять. Мамка з татком із дому здиміли, а в Катерини ще —

справ і справ. Води зігріти, вмитися, запхати у маленький поліетиленовий пакет

«Adidas» босоніжки, смугасту хустинку, який не який гребінець із дзеркальцем на

ручці… ну й книжки із зошитами, якщо увійдуть. А ще ті коси…

Розплелася. Волосся ноги лоскоче. Катерина бідкається:

— Чи обрізати, поки мамки нема?..

І обрізала би, та знадвору чути:

— Ка-атя! Кать! Ти до школи підеш?

Катерина з дому вискочила:

— Люд! Зайди! Я зараз…

Біля хвіртки — руда Людка при повному параді. У голові дві дивовижні заколки,

кожна з картоплину завбільшки: одна на маківці, друга на потилиці. А з-під

заколок рідке руде волосся стирчить. Губи червоним наведені, спідничка коротка.

Якби не чоботи гумові — картинка. Катерині заздрощі аж дух забили.

— Людка… Ти така красива…

— Цілий ранок збиралася! — Людка дівка серйозна. — А ти? Чекати не буду…

— Будеш, будеш… Та ходи сюди. Я швидко.

Людка заколки помацала — на місці. По вулиці оком пройшлася… Онде Сашко із

Сергієм ідуть! Чого ж їй у Катерининій хаті час гаяти?

— Тут почекаю. Збирайся скоріше.

Як для Людки з Катериною, то й Сашко, і Сергій — хлопці дорослі. Уже по

п'ятнадцять обом. У школі кажуть, всіх однокласниць устигли перемацати, а може,

й того більше.

Людка оченятами стрельнула: і Сашко симпатичний, і Сергій незгірший. Якби ж то

їй вибирати! Сашко, хоч і невисокий, зате міцний. А очі… Такі ясно-сині, такі

глибокі… Як озера. Та й ніс — нічого, не картоплина. А Сергій, той вищий. І

волосся в нього в'ється. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то

Людці вибирати!

— Привіт, джентльмени. Куди зібралися? — Людка аж занадто голосно вигукнула,

навіть Катерина в хаті почула.


У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання

збило їх із пантелику.

— Що? — Сашко аж зупинився. — Людка нам щось криконула?

Сергій іще на своїй хвилі.

— Саня, я от думаю… Спочатку треба дівку знайти… Щоби погодилася. А потім уже… З

тим парафіном… У тебе свічки вдома є?

— Не знаю… — Сашко до Людки обернувся. — Люда! Ти нам щось казала?..

Людка чогось розгубилася.

— Вам… Кажу, привіт, джентльмени…

— Знову книжок начиталася?! — розреготався Сашко, а Сергій — руками по матні:

— Джентльмени мають члени! Ти про це, Людка?..

— От дурний! — Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк — і до Катерини в

хату.

— Ти скоро?!

Сашко штовхонув Сергія.

— Навіщо ти так?.. Вона ж мала.

— Мала?! А губи вже намазала. І спідниця — аж труси видно.

— Які труси?

— Червоні, — збрехав Сергій і оком не повів. — Не віриш, задери і перевір.

— Пішли… — Сашко на Катеринин дім глянув. — А от, приміром, Катька… Заради неї

можна спробувати… того… з парафіном.

— Тоді Людка — моя! — Гоц — і є рішення в Сергія.

— Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоби вони не втекли, — Сашко

йому.

— Саня! Коли вони побачать оте диво… Вони помруть од щастя.

Катерина швидше би зібралася, але ті Людчині заколки…

Стоять перед очима, хоч лусни. І так Катерина косу крутила, і сяк… У дзеркало

гляне й зітхне: одне слово — малолєтка.

Врешті вийняла з пакету «Adidas» смугасту хустину, обмотала косу… Ну, нібито й

нівроку. А тут і Людка:

— Ти скоро?! — Ідемо.

Катерина — пакет у руки, ноги — в чоботи гумові.

— Людка, а ти босоніжки часом не забула?..

— Чого б це?..

***

Шанівка так ловко причаїлася у низині між пагорбами, наче од ворогів ховалася.


Здавалося, впадеш сюди з неба — так навіки й залишишся. Аж ні.

За Шанівкою — три ґрунтові дороги. Після дощу всі три — суцільне болото. Однією

підеш — за п'ять кілометрів потрапиш до сусідньої Килимівки зі школою, куди

шанівські діти бігають, та облізлим клубом, де дядько Степан вечорами п'є

горілку з мужиками, а як нап'ється, то горлає:

— Усе! Крапка! Тепер — тільки пісня!

Баби дочекатися не можуть, коли ж він, аспид, уже наклюкається, бо після того

дядько Степан хапається за акордеон і таке виробляє, що сльози самі котяться.

— Ой ти, дівчино, з горіха зерня… — ридаючим різноголоссям підспівує вся

Килимівка, аж доки Степанова дружина Маруся, що у Килимівці вчителює, не

схаменеться:

— Йой, бісів син! Уже й спати часу нема. Гайда додому. Завтра ж до школи. І так

виходить, ніби всім килимівцям на ранок до школи. Чи, може, у вчительки Марусі

просто голос грізний, бо після її слів пісня гасне і село німіє.

Друга дорога веде до розваленої ферми, де колись, мамка казала, три тисячі корів

ревли, їли комбікорм, доїлися та давали роботу тоді ще великій Шанівці.

За фермою — глиняна мазанка глухої бабки Килини, і другу дорогу ще видко серед

будяків — не тому, що шанівці полюбляють ходити до розтрощеної будівлі та

згадувати добрі часи, а тому що дня не минає, щоби хтось із них не завітав до

баби Килини. — І як її, стару відьму, земля тримає! — дивується мамка, а в самої

як одного дня рука чогось розпухла, то не до фельдшерки Віри у Килимівку

помчалася, а до баби Килини. То ж бо й воно.

Третя дорога незабаром уже стежинкою стане. Ніхто із шанівців не розуміє, хто й

навіщо проклав свого часу цю колію до кургану, що височіє біля села. Навіть баба

Килина каже, що як була ще малою, так шляху до Килимівки і до ферми не було, а


от широкий шлях до кургану вже був.

Катерина любить набрати повну кишеню насіння, видертися на маківку кургану й

лузати. І — щоби нікого поряд.

— Увесь світ перед очима! — шепоче собі та роздивляється. — Онде Килимівка, ліс,

озеро… Там бабка Килина… А он татко з дядьком Романом п'ють під комбайном.

Господи, а якою ж великою була Шанівка… Так і є. Шагреневе зменшення Шанівки з

кургану добре видно. Життя тліє на єдиній кривенькій вулиці Імені Леніна: до неї

з двох боків притулилися півтора десятка домів, Тамарчин кіоск, постамент, на

якому колись гіпсова колгоспниця з гострим серпом стояла в позі ніндзя. Поряд —

господарство шанівського магната Залусківського: контора, олійня, три трактори,

комбайн, вантажний ЗІЛ і кроляча ферма. От і все. А далі глянеш — пунктиром

прориваються з бур'янових хащ остови покинутих хат, колишня шанівська школа,

розтягнута по цеглині, глибоченна яма, яку колись вирили, аби шанівським дітям

басейн облаштувати, бетонні стіни будинку культури й магазину. Катерині чомусь

особливо магазину шкода.

— Може, люди пішли, бо магазин закрили… — думає.

Катя з Людкою вийшли за село і стали. Людка вкотре помацала заколки й зиркнула

на подругу:

— Ти якась не така…

— Та думаю… Може, не до школи…

— А куди?

— До баби Килини.

— Стиць, моя радість! Я тебе чекала…

— Людка, мені треба.

— Якась ти не така…

— Мені треба…

Людка згадала, як цілісінький ранок наводила красу, щоби шокувати хлопців у

школі. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку ані Людчиних заколок, ані спіднички

ніхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людці зовсім не мріялося.

— Катрусю… Благаю. А потім я з тобою до Килини.

— Хай так.

Дівчата ступили у багнюку, що вела до Килимівки, години зо дві місили її, але до


школи майже вчасно прийшли, ще й із ногами непотомленими. Звикли.

Килимівська школа нахабно займала один із найкращих будинків села, що зберігся

ще з довоєнних часів. Казали, свого часу тут, на двох поверхах кам'яної будівлі,

у всіх її дванадцяти кімнатах із пічним опаленням, розміщувалася сільська

лікарня.

— А от і брехня! — не вірила Катерина. — Де ж стількох лікарів набрати? Онде

тітка Віра, фельдшерка килимівська.

Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч

би хто зайшов.

— Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до

приміщення ФАПу переводити, — відповідала на уроці історії вчителька Марія

Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.

— Хіба я одна, — протестувала Катерина на Марусині закиди.

— То ж бо й воно, — відповідала Марія Іванівна на уроці математики. — У класі

всього вісім голів, та й ті — відсутні.

— Ми з мамкою картоплю копали, — виправдовувалася Катерина.

— А після школи картопля не копається?.. — запитувала Марія Іванівна на уроці

фізики. — Не можу ж я проводити уроки, коли у класі двоє чи троє учнів.

— Хіба я винна, що інші не ходять? — дивувалася Катерина.

— Учися за себе відповідати, — одказувала Марія Іванівна на уроці англійської. —

Невже хочеш у Шанівці залишитися й коровам хвости крутити?

— Не хочу, — лякалася Катерина. І може, саме після сперечань із Марусею якось

запитала…

Та не себе.

— Людка, ти ким будеш?

Людка до дорослого життя готувалася серйозно.

— Я буду королевою Шанівки, — відкрила таємницю. — Тільки… цить! Нікому.

— Королевою… Це як?

— У мене буде бізнес, як у Тамарки з кіоску. Красива я буду, як… квітка.

Чоловіком у мене буде найкращий шанівський хлопець.


Катерина перебрала у голові всіх шанівських хлопців і розреготалася.

— Людка! Таж у Шанівці їх усього двоє: Сашка, дядька Романа син, і Серьога

Тамарчин, матюган чортів.

— От! Бач! Є над чим думати.

— А ти вже й думала?

— Боже, та я ночами не сплю… Тільки про це! Мабуть, треба Сергія окручувати. Усе

ж Тамарчин син. Кіоск мають… Буде мені фундамент.

— Ти… його… любиш?

— Здається… Як його побачу… слина у роті. Чи навпаки — пересихає.

— Це і є любов?

— Я й сама не знаю. Здається, так…

Катерина пригадала ту розмову сьогодні, і не тому, що минулої ночі дядько Роман

спантеличив її душу.

Дівчата вже сиділи на траві біля школи та перевзувалися: скинули чоботи, витягли

з пакетів босоніжки. Наголо стрижене пацаня з першокласників дзвінко загорлало:

— Королеви! Королеви! Кришталеві черевички взувають.

— Так… у роті воно гидко, — пробурмотіла Катерина, а Людка засміялася й ізнову:

— Якась ти не така…

— До Килини треба.

— Та буде тобі твоя Килина. Сьогодні всього три уроки, — Людка підхопилася з

трави першою. — Пішли гризти граніт.

— Погриземо, якщо Маруся прийде, — відповіла Катерина.

Маруся копала картоплю на городі й тихо лаялася:

— От виродок! Знав же, що картоплю треба копати! Куди чорти занесли?! Я тут одна

карячуся, у школі діти чекають, а воно десь вештається. Ну, Степане! Чекай!

Тільки повернися… Буде тобі й чарка, і пісня!

***

Понад годину всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи нудьгували на

шкільному подвір'ї.

— Та не буде Марусі, відповідаю! — сказала Наталя, худа, довга як паля дочка

килимівського ветеринара. — І чого ми приперлися! — зітхнула Катерина.

— Тепер пріться назад у свою Шанівку! — плюнув відмінник і падлюка Вадька.

— Пішов ти! — крутнулася Людка. — Чого шанівських чіпаєш?! От ми з Катькою наших

хлопців гукнемо, вони вам пики натовчуть!


следующая страница >>