vchilka.in.ua 1 2 ... 16 17


Білет 1

1.Вступ. Предмет вивчення фізичної географії України.

Фізична географія — наука про географічну оболонку Землі, її предметом є дослідження взаємного проникнення і взаємодії літосфери, атмосфери, гідросфери, педосфери, біосфери.

Предметом вивчення фізичної географії України є закономірності поширення рельєфу, корисних копалин, клімату, внутрішніх вод, ґрунтів, рослинності і тваринного світу, природних зон та інших природно-територіальних комплексів нашої країни.

2.Процеси заболочення

Болота — це своєрідні природно-територіальні комплекси, у фор­муванні яких важливу роль відіграють поверхневі й ґрунтові води. У них своєрідні ґрунти, рослинність та мікрокліматичні умови. Бо­лота сприяють живленню рік і озер водою.

Загальна площа боліт з відкритою водною поверхнею в Україні становить 939 тис. га, а перезволожених і заболочених земель — 3630,5 тис. га. Найбільше боліт у поліській частині України, де пересічна заболоченість досягає понад 6 % території. Тут переваж­но поширені низинні (евтрофні) болота, які живляться за рахунок поверхневого стоку та підґрунтовими водами. Вони заболочені органічними і мінеральними речовинами. Заболочені долини рік Верхня Прип'ять, Турія, Стохід, Горинь, Льва, Ствига на Волинському Поліссі, яке є найбільш заболоченим. Низинні болота займають понад 80 % усіх боліт По­лісся. Верхові (оліготрофні) болота трапляються значно рідше. Вони живляться в основному атмосферними опадами, і тому бідні на мінеральні речовини.

У лісостеповій зоні болота займають невеликі площі й знахо­дяться вони переважно в долинах рік. Одним із найбільших є Ірдинське болото (5,5 тис. гар в долинах р. Ірдинь (басейн Дніпра) у Смілянському і Черкаському районах Черкаської області.

У степовій зоні болота зосереджені переважно в плавнях рік, зокрема в Дунайських та Дністровських. Болота розвинені в Передкарпатті, на Закарпатській низовині та в окремих долинах карпат­ських рік.


В Україні проведено великі меліоративні роботи щодо викорис­тання боліт, заболочених і перезволожених земель. Це насамперед пов'язано з меліорацією поліських земель. Особливо широкомас­штабне будівництво відбувалося в 1966 —1986 рр. Всього в Україні споруджено близько 60 осушувальних систем, які охоплюють пло­щу в 3,2 млн га.
Білет 2


  1. Географічне положення України.

Площа України — 603,7 тис. км2. Україна розташована в основному на південному заході Східноєвропейської рівнини, в Центрально-Східній Європі. Лише невелику частину її території займають Карпатські і Кримські гори — складові великої Гімалайсько-Альпійської гірської системи. Територія України лежить у помірному кліматичному поясі Північної півкулі. В її межах чітко (як ні в жодній іншій країні Європи) простежуються три фізико-географічні зони — лісова, лісостепова і степова, а в Карпатах і Кримських горах — висотна поясність. Фізико-географічні зони України помітно змінюються із заходу на схід (насамперед за кліматичними і ґрунтово-рослинними ознаками).
Загалом територія держави витягнута із заходу на схід на 423 км більше, ніж з півночі на південь. Протяжність північної і південної частин із заходу на схід значно менша, ніж центральної.
Україна знаходиться в другому (київському) часовому поясі. Середній меридіан другого часового поясу проходить поблизу Києва, тобто майже центральною частиною території України.

Держава безпосередньо межує з сімома країнами — Російською Федерацією, Білоруссю, Молдовою, Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. Найдовшими є кордони з Російською Федерацією (2063 км), Молдовою (1191 км) і Білоруссю (1084 км). Довжина кордону України з Румунією становить 625 км, Польщею — 543 км, Угорщиною — 135 км, Словаччиною — 99 км. Через Чорне море Україна має спільні кордони з Туреччиною, Болгарією і Грузією. Південну частину України омивають води Чорного та Азовського морів, а на крайньому південному заході її кордон виходить до нижнього Дунаю — другої за довжиною після Волги річки Європи. Через практично незамерзаючі порти Чорного моря, а також Азовське море і Дунай, здійснюється воднотранспортне сполучення з багатьма країнами.


2.Карст.

У районах з карбонатними тріщинуватими породами, здатними до карстування, з достатньою кількістю атмосферних опадів, наси­ченістю порід підземними водами розвиваються карстові процеси. Поширені форми відкритого, покритого і закритого карсту. Крім карбонатних, карстові процеси відбуваються в сульфатних і гало­генних породах. У їх проявах на території є регіональні відмінності. В Українському Поліссі провальні карстові форми поширені в його західній і східній частинах, де близько до поверхні залягають тріщи­нуваті з порожнинами верхньокрейдові мергелі та крейда. У межах Волино-Подільської височини карстуються породи різного віку. Тут утворились відомі печери Кришталева, Озірна, Кривче, Млинок у тортонських гіпсоносних породах, розвинені лійки, улоговини, понори. У Дніпровсько-Донецькій западині розвинений галогенний карст, приурочений до соляних штоків девонської солі. Вилугування солей сприяло утворенню улоговин на місці соляних штоків. У західній частині Донецької височини карстові процеси розвиваються у вапняках, доломітах нижнього і середнього карбону, пермських соленосних товщах. У районі Кривого Рогу розвивається глибинний карст у докембрійських доломітах, мармурах, карбонатизованих кварцитах. На Причорноморській низовині карстові процеси розвиваються в неогенових вапнякових відкладах, утворюючи лійки, провалля, каверни.

У Степовому Криму карст спостерігається в карбонатних неоге­нових породах, у результаті чого утворилися порожнини, каверни, провалля. У Кримських горах — класичній карстовій області — розвинутий середземноморський карст у вапнякових породах юр­ського і креіїдового віку. Різноманітні карстові форми представ­лені на Головному пасмі: карстові поля, лійки, понори, шахти, коло­дязі, печери. Дуже виразні карстові ландшафти розвинені на крим­ських яйлах: Ай-Петринській, Бабуганській, Долгоруківській, Карабі та ін. У передгір'ях Криму у верхньокрейдових породах наяв­ні карстові тріщини, порожнини, іноді лійки. Вивчення й оцінка карстових процесів мають першорядне значення при інженерно-географічній оцінці території.


В Українських Карпатах карстові процеси відмічають у тріас-юрських відкладах, вони мають незначне поширення. На Закар­патській низовині розвивається соляний карст. У розвитку карсто­вих процесів важливу роль відіграла тривала експлуатація родо­вищ солі.
Білет3

1. Сучасні кордони україни

Україна має протяжний державний кордон. Його довжина становить 7700 км. Кордон простягається по суходолу (5740 км) і морях (1960 км). 1560 км морського кордону припадає на Чорне море і 400 км — на Азовське. За протяжністю державного кордону Україна посідає одне з перших місць у Європі.
Держава безпосередньо межує з сімома країнами — Російською Федерацією, Білоруссю, Молдовою, Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. Найдовшими є кордони з Російською Федерацією (2063 км), Молдовою (1191 км) і Білоруссю (1084 км). Довжина кордону України з Румунією становить 625 км, Польщею — 543 км, Угорщиною — 135 км, Словаччиною — 99 км. Через Чорне море Україна має спільні кордони з Туреччиною, Болгарією і Грузією.
Державний кордон України здебільшого проходить рівнинними територіями. Лише з Румунією, Польщею і Словаччиною він простягається гористими районами Карпат, причому з Румунією — на значній відстані.
Південну частину України омивають води Чорного та Азовського морів, а на крайньому південному заході її кордон виходить до нижнього Дунаю — другої за довжиною після Волги річки Європи. Через практично незамерзаючі порти Чорного моря, а також Азовське море і Дунай, здійснюється воднотранспортне сполучення з багатьма країнами. Дунай і його судноплавні притоки протікають через територію семи європейських держав.

Частина державного кордону України проходить природними рубежами: з Польщею — по р. Західний Буг, з Білоруссю — по Дніпру, з Російською Федерацією — по Сіверському Дінцю, з Румунією — по Кілійському гирлу Дунаю і по самому Дунаю, з північно-західною частиною Молдови — по Дністру, з північною її частиною — по р. Прут; у Закарпатті окремі відрізки державного кордону України з Румунією та Угорщиною пролягають по лівій притоці Дунаю — р. Тисі.

Північний і північно-західний кордон України з Російською Федерацією, Білоруссю і Польщею простягається низовинною, місцями заболоченою територією Поліської низовини.
Рівнинною територією, де також відсутні природні рубежі, проходить східна частина державного кордону України з Російською Федерацією. Через низовину (Закарпатську) проходить кордон України з Угорщиною і частково зі Словаччиною.
У західній частині України її державний кордон пролягає незахищеною природними рубежами височинною, передгірною та гірською місцевостями (з Молдовою, Румунією, Словаччиною і Польщею).
Для України, що знаходиться на межі між так званим Сходом і Заходом Європи, на території, по якій здійснюються масові широтні і меридіональні перевезення у державі, яка тільки-но дістала незалежність, зміцнення державних кордонів набуває важливого військово-політичного значення. Відсутність на більшій їх частині природних рубежів вимагає додаткових витрат на спорудження відповідних оборонних об'єктів, забезпечення військового базування. Державний кордон є і мусить бути недоторканним, незмінним.

2.Розвиток ландшафтів в антропогені.

У поширенні ландшафтів спостерігається зональність як одна з найважливіших рис географічної оболонки. Зональність ландшафтів виявляється в зміні їх природних характеристик (кількість тепла, зволоження, типи ґрунтів, рослинність, тваринний світ, фізико-географічні процеси і явища) залежно від зміни географічної широти. Основними чинниками зональності є кулястість Землі та її положення щодо Сонця. Від цього залежать величина кута падіння сонячних променів на земну поверхню, інтенсивність і кількість сонячної радіації. Остання збільшується від північних районів до південних. Із зональним розподілом тепла, сонячної енергії пов'язана зональність кліматичних умов, поверхневого стоку, ґрунтів, рослинності і тваринного світу, ландшафтів.

Ландшафти України формувалися протягом наймолодшого антропогенового, або четвертинного, періоду, зазнали змін в історичні часи.

Сучасна зональність ландшафтів України сформувалася наприкінці неогенового – на початку антропогенового періоду. Вважають, що на початку антропогенового періоду було лише дві природні зони: лісова і лісостепова. А вже в середині цього періоду, після відступання дніпровського льодовика, тут сформувалися три природні зони з давніми лісовими, лісостеповими і степовими ландшафтами. Ці давні ландшафти дістали назву палеоландшафтпів.
Протягом антропогенового періоду розвивалися два типи палеоландшафтів – холодні (льодовикові) і теплі (міжльодовикові). Вони мали різну тривалість і свої особливості.
Прикладом льодовикових ландшафтів є ландшафти так званого дніпровського етапу, який почався 290 і закінчився 180 тис. років тому. Саме в цей період льодовик по долині Дніпра досягав широти сучасного Дніпропетровська. На льодовиковому щиті температура повітря знижувалася до -25...-30°С. Клімат змінювався від холодного і вологого до холодного і посушливого. Арктичні континентальні повітряні маси значно впливали на прилеглу територію.
Літо у прильодовиковій зоні було коротким, з порівняно теплим вегетаційним періодом. Середні температури найтеплішого місяця становили +8°С. Влітку край льодовика танув, і його води заливали великі простори. Про це свідчить значне поширення сучасних водно-льодовикових відкладів.
На південь від краю льодовика були поширені холодні лісостепові і степові ландшафти. Клімат був сухим континентальним. Середні температури найтеплішого місяця не перевищували +11°С, а найхолоднішого -15°С. Несприятливі кліматичні умови призвели до майже повного зникнення деревної рослинності. Тільки в долинах річок збереглися сосна, береза та ін. (

Степові ландшафти у дніпровський етап займали територію Причорномор'я і Приазов'я. Це були своєрідні холодні «лесові» ландшафти. Таку назву вони дістали через те, що утворилися на лесових відкладах. На території України вони займають понад 2/з рівнинної території, саме на них сформувалися сучасні чорноземи. Тогочасний клімат був холодним і сухим. Середні температури найтеплішого місяця у дніпровський етап у Причорномор'ї і Приазов'ї досягали +12...+14°С, а найхолоднішого -8...-10°С.

Ландшафти льодовикового періоду не мали чітких меж. Перехід від однієї ландшафтної зони до іншої був поступовим.
Значне поширення льодовиків призвело до зміни напряму руху повітряних мас, зменшення кількості вологи в атмосфері і надходження снігу для їхнього живлення. Підвищення температури повітря остаточно вирішило долю льодовиків. Вони почали танути, залишаючи валуни, піски, суглинки з гравієм і галечником. Пилові часточки переносилися вітром, утворюючи у прильодовиковій смузі потужні (до 5-7 м) відклади лесів.
Білет 4

1.Етнічні межі України.

Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією української людності.

З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії, започатковані ще у минулому столітті А.Петровим і пізніше продовжені Ф.Максименком, С.Рудницьким, П.Кушніром. Найпротяжніші вони на сході і включають Слобідську Україну та Донщину.

Колись ці споконвічні землі України звалися "полудневими землями" та Заліською Україною, а у більш віддалені часи - Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Тривалий час Донщина і Слобожанщина були "диким полем" між Україною та Московією, з одного боку, і кримськими татарами - з іншого

Західні етнічні межі українства вклинюються в території сусідніх держав: Польщі, Словаччини, Румунії. Ці землі, як ми знаємо, колись були складовими Київської Русі, але згодом надовго були відірвані від материнського етнічного регіону.

В суміжних з Україною районах Польщі такими територіями є колишні "черемні землі", зокрема Холмщина, Перемишлянщина, частково Бойківщина, Лемківщина та Надсяння. Крім цих земель, які є продовженням етнічного масиву українців, у Польщі існує й ряд районів із переважно українським населенням, утворених внаслідок або приєднання до Польщі окремих українських земель, або міграцій. До речі, слід наголосити, що державний кордон між Польщею та СРСР, який був встановлений у 1939 р., більше відповідав етнічним межам українців, аніж кордон 1946 року. Так, Західна Галичина, населена переважно українцями, відійшла до Польщі, а між тим тільки у Перемишлянському повіті українці складали 80,8%, Цеханівському - 72,9, Ліському - 74,4, Сяноцькому - 55,5. Особливо драматично склалася доля лемків - етнографічної групи українців, котра по закінченні другої світової війни майже повністю опинилася у Польщі. Лише у 1947 р. зі своїх споконвічних земель було примусово переселено 140 тис. лемків. Ця операція ("Вісла") тривала аж до 1950 р. Нині у Польщі мешкає понад 350 тис. українців.


В Румунії етнічні межі автохтонного українства включають два райони Південної Буковини: Мараморошчину та Сучавщину. Перша межує з Чернівецькою, друга - із Закарпатською областями України. Точних даних про кількість українського населення в цих районах немає, хоча різні джерела наводять цифри у 70-100 тис. Окрім того, в Румунії є ще два українських райони - Банат та Добруджа у гирлі Дунаю. До Банату у ХVІІІ-ХІХ ст. переселилася частина гуцулів під час міграційних процесів в Австрійській імперії; у Добруджу - колишні козаки Запорізької Січі, ліквідованої наприкінці ХVІІІ ст.

Продовженням основного етнічного масиву українців на заході є райони Східної Словаччини - Пряшівщина, Кошице, Стара Любовна, Бардіїв, Гуменне, Свидник. Ці землі, з давніх-давен населені русинами, перебували у феодальній залежності від Угорщини (з ХІ ст.), а починаючи з ХVІ ст. - Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) імперії. З утворенням Чехо-Словацької держави вони стали її складовою. Українці проживають і в інших районах Чехії та Словаччини (в основному це переселенці 1917-1920 рр. із Галичини). Загалом у Чехії та Словаччині їх нині понад 100 тис., дві третини з них - у Словаччині.



следующая страница >>