vchilka.in.ua 1 2 3 4

ТЕМА 17. ВИТРАТИ І ЦІНИ НА ПРОДУКЦІЮ ПІДПРИЄМСТВА


  1. Поняття і класифікація витрат на виробництво продукції.

  2. Собівартість продукції. Кошторис виробництва.

  3. Групування витрат за статтями калькуляції.

  4. Методика визначення впливу окремих техніко-економічних чинників на зміну поточних витрат.

5. Економічний зміст, функції і види цін.

6. Методи ціноутворення в умовах ринку.
1. Поняття і класифікація витрат на виробництво продукції

Витрати виробництва є важливим показником, який характеризує ефективність роботи підприємства. Чим краще працює підприємство, економніше і раціональніше використовує ресурси, успішніше вдосконалює техніку, тим меншими будуть витрати. Витрати – грошова міра ресурсів, використаних для досягнення певної вигоди. Вони мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим є поділ їх на інвестиційні та поточні витрати, зв’язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї основної функції – виготовлення продукції (надання послуг).

Інвестиційні - здійснені одноразово витрати підприємства на придбання основних засобів, нематеріальних або інших активів, які використовуються тривалий час, а вартість їх відшкодовується, як правило, шляхом амортизації або включенням по мірі споживання до витратної частини ціни. Інвестиційні витрати відрізняються від поточних тривалістю часу, протягом якого підприємство отримує від них корисний результат.

Поточні (операційні) – це величина капіталу, яка витрачена на виробництво і реалізацію продукції протягом певного періоду часу.

До складу поточних витрат періоду має бути включено частину спожитих в поточному періоді капітальних витрат, а також інші регулярні витрати на виробництво і реалізацію продукції, які мали місце в поточному періоді і будуть відшкодовані з виручки від реалізації продукції майже зразу після того, як були спожиті. Прикладом поточних витрат можуть бути регулярні витрати на купівлю сировини, тари, палива, виплати заробітної плати, сплати соціальних податків тощо.


В залежності від тактичних чи стратегічних цілей поточні витрати, пов’язані з операційною діяльністю підприємства (операційні витрати), групуються за певними ознаками:

- місцем виникнення;

- економічною ознакою;

- виробничою ознакою;

- способом віднесення вартості на продукцію;

- залежно від обсягів виробництва.


  • За місцем виникнення витрати групуються по виробництвах, цехах, дільницях, службах та інших адміністративно відокремлених підрозділах. При цьому в залежності від характеру і призначення виробничих процесів виділяють основне і допоміжне виробництва.

До основного виробництва відносять виробництва, цехи, дільниці, які беруть безпосередню участь у виготовленні продукції.

Допоміжне виробництво призначене для обслуговування цехів основного виробництва. До нього відносять ремонтні, експериментальні цехи, енергетичне господарство, тарні, транспортні та інші підрозділи.

  • За економічними елементами витрати формуються відповідно до їх економічного змісту. Елементи витрат однакові для всіх галузей, і на їх основі складається кошторис витрат на виробництво.

  • За виробничим принципом витрати групуються в статті собівартості залежно від виробничого призначення.

  • За способами віднесення на собівартість витрати поділяються на прямі та непрямі.

Прямі – витрати, пов’язані з виробництвом конкретного виду продукції, які можуть бути безпосередньо включені до складу собівартості цієї продукції. Наприклад, вартість витраченої на виробництво сировини, матеріалів, тари тощо.

Непрямі (накладні)- витрати, пов’язані одночасно з виробництвом декількох видів продукції, які не можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного виду продукції. Наприклад, витрати на утримання і експлуатацію устаткування, загальновиробничі витрати тощо.


  • За принципом залежності витрат від обсягів виробництва витрати поділяються на постійні та змінні.

Змінні – витрати, загальна сума яких за поточний період залежить від обсягу виробленої продукції (збільшується або зменшується при зростанні або, відповідно, падінні обсягів виробництва). Наприклад, витрати на сировину, матеріали, тару тощо. Змінні витрати поділяються на пропорційні та непропорційні.

Пропорційні змінні витрати, на відміну від непропорційних, змінюються прямо пропорційно до обсягу виробництва (коефіцієнт пропорційності дорівнює одиниці). Це витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну заробітну плату.

Непропорційні витрати, в свою чергу, поділяються на прогресуючі та дегресуючі.

Прогресуючі змінні витрати зростають у відносно більшій пропорції, ніж обсяг виробництва (коефіцієнт пропорційності більший за одиницю). Це, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати.

Дегресуючі змінні витрати зростають повільніше, ніж обсяг виробництва (коефіцієнт пропорційності менший за одиницю). До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин і устаткування, на ремонт, на інструменти тощо.

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції. Їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах. Лише за істотних змін обсягу виробництва, наслідком яких є зміни виробничої та організаційної структури підприємства, стрибкоподібно міняється величина постійних витрат, після чого вона знову залишається постійною. До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління. На практиці до групи постійних відносять також витрати, які хоч і змінюються внаслідок зміни обсягу виробництва, але не істотно. Їх називають умовно-постійними.

Класифікація витрат за цією ознакою дозволяє оцінити зміну поточних витрат на виробництво продукції при збільшенні обсягів її виробництва і реалізації та має важливе значення при розрахунках так званої «точки беззбитковості» роботи підприємства.


Точка беззбитковості роботи підприємства (критичний обсяг виробництва) – обсяг продукції, виробництво і реалізація якого дозволяє відшкодувати поточні витрати підприємства, але не забезпечує отримання прибутку. Це є точка нульового прибутку. Реалізація продукції в обсязі, більшому за величину точки беззбитковості, забезпечує підприємству отримання певної суми прибутку.

Значення точки беззбитковості можна обчислити з наступного рівняння:

Виручка від реалізації = Змінні витрати + Постійні витрати

ц Q* = а Q* + В

Q* = ,

де Q*– точка беззбитковості (в натуральних одиницях);

ц – ціна одиниці продукції (без ПДВ і акцизу);

а – питомі змінні витрати (змінні витрати в розрахунку на одиницю продукції);

В – сума постійних поточних витрат за період.

(ц – а) – маржинальний прибуток на одиницю продукції – величина, яка забезпечує покриття постійних витрат і отримання прибутку.

На рис. 3 показана динаміка витрат і виручки від продажу продукції.

В

ц ∙ Q

а ∙ Q

2


В

1
Q* обсяг виробництва (Q)
Рис. 3. Динаміка витрат і виручки залежно від обсягу виробництва

Приклад 2

Підприємство виробляє один вид продукції. Змінні витрати на одиницю продукції – 4 грн. За ціни на продукцію 10 грн. попит становить 8000 одиниць, а постійні витрати – 42000 грн. Якщо знизити ціну до 9 грн., то попит підвищується до 12000 одиниць, але постійні витрати зростають до 48000 грн. Визначити точку беззбитковості роботи підприємства для кожної ціни.

1. За умов реалізації продукції за ціною 10 грн.:

4 Q + 42000 = 10 Q


Q = = 7000 одиниць продукції

2. За умов реалізації продукції за ціною 9 грн.:

4 Q + 48000 = 9 Q

Q = = 9600 одиниць продукції
В процесі прийняття рішень слід усвідомити невизначену природу майбутніх цін, витрат та обсягів продаж і оцінювати такий показник як запас міцності.

Запас міцності (зона безпеки) – різниця між плановим обсягом реалізації продукції і значенням точки беззбитковості, це кількість одиниць продукції, які очікується продати понад беззбитковий обсяг. Якщо запас міцності підприємства при очікуваному обсягу продажу на поточний рік великий, то його ризик постраждати від збитків у разі падіння продажу буде меншим, ніж у випадку невеликого запасу міцності.

Величину запасу міцності можна виміряти у відсотках від планового обсягу продукції і назвати коефіцієнтом безпеки виробництва:

Кб = · 100%,

де Qочік. – очікуваний випуск продукції.

Наприклад, якщо беззбитковий обсяг для підприємства становить 300 одиниць продукції, а фактичний обсяг продажу 500 одиниць, то Кб = ·100 = 40%.

2. Собівартість продукції. Кошторис виробництва

Собівартість продукції – виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на виробництво продукції. Собівартість характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість продукції (робіт, послуг).


При обчисленні собівартості важливе значення має склад витрат, які до неї входять. Собівартість повинна включати до свого складу витрати необхідної праці, тобто витрати, що забезпечують процес відтворення всіх факторів виробництва (предметів і засобів праці, робочої сили і природних ресурсів), і не включаючи витрат додаткової праці, що відшкодовуються за рахунок прибутку.

Згідно з зазначеним до собівартості продукції (робіт, послуг) входять витрати на підготовку (витрати на виготовлення нових видів продукції в період їх освоєння, і витрати, пов’язані з освоєнням нових виробничих цехів, технологічних ліній, удосконаленням технології й організації виробництва), освоєння та обслуговування виробництва (витрати, пов’язані з раціоналізацією та винахідництвом, амортизаційні відрахування на відновлення основних фондів, витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції), охорону праці й безпеку праці (витрати для підтримання чистоти та порядку на підприємстві, витрати на обладнання кімнат відпочинку і прийому їжі, витрати пов’язані з охороною навколишнього природного середовища), оплату праці та підготовку кадрів (виплати працівникам, які беруть безпосередню участь у виготовленні продукції, витрати пов’язані з найманням робочої сили та підготовкою кадрів для підприємства), інші витрати (відрахування на соціальні заходи, плату за оренду тощо).

У практиці планування та обліку використовують певні види собівартості.

1. Залежно від часу формування витрат розрізняють:


  • планову собівартість – визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси на момент складання плану;

  • фактичну собівартість – відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку;
  • нормативну собівартість – витрати на виробництво і реалізацію продукції розраховують на основі поточних норм витрат ресурсів;


  • кошторисну собівартість – характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

2. Залежно від місця формування витрат:

- технологічна собівартість включає витрати, пов’язані з технологічним процесом виготовлення продукції;

- цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції;

- виробнича собівартість – це витрати підприємства, пов’язані з процесом виробництва продукції.

3. За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і середньогалузеву.

Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготовлення продукції в умовах окремого конкретного підприємства, середньогалузева – відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі.

Середньогалузева собівартість визначається за формулою:

Ссер. = ,

де Сі – собівартість певного виду продукції на і-му підприємстві, грн.;

Nі – кількість виготовленої продукції на і-му підприємстві, од.;

n – кількість підприємств у галузі, що виготовляють даний вид продукції.

Індивідуальна собівартість використовується для планування, аналізу та порівняння витрат виробництва окремих підприємств, середньо галузева – головним чином для ціноутворення.

Слід відрізняти собівартість продукції (робіт, послуг) і кошторис виробництва. Кошторис виробництва – це витрати, пов’язані з його основною діяльністю за певний період незалежно від того, відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис виробництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються.

Витрати, що входять до кошторису виробництва класифікуються за економічними елементами:

  1. матеріальні витрати;

  2. витрати на оплату праці;
  3. амортизаційні відрахування;


  4. відрахування на соціальні заходи (соціальне та медичне страхування);

  5. інші операційні витрати.

Матеріальні витрати – вартість витрачених у виробництві:

  • сировини і матеріалів;

  • купованих напівфабрикатів;

  • палива та енергії;

  • запасних частин;

  • тари і тарних матеріалів;

  • допоміжних та інших матеріалів.

Із витрат на матеріальні ресурси, що входять до кошторису, вираховується вартість зворотних відходів. Зворотні відходи – це залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, теплоносіїв та інших видів матеріальних ресурсів, що виникли у процесі виробництва продукції. Вони втрачають повністю або частково свої споживчі властивості початкового ресурсу й у зв’язку з цим використовуються з підвищеними витратами продукції або зовсім не використовуються за прямим призначенням.

Витрати на оплату праці – витрати на виплату:

  • основної заробітної плати за тарифними ставками, відрядними розцінками та посадовими окладами;

  • додаткової заробітної плати, включаючи надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені діючим законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій;

  • інші заохочувальні і компенсаційні виплати, тобто виплати у формі винагород за результатами роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені діючим законодавством.

Відрахування на соціальні заходи включають:

  • відрахування на обов’язкове державне пенсійне страхування;

  • відрахування на обов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності;

  • відрахування на обов’язкове державне страхування на випадок безробіття;
  • відрахування на обов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві;


  • відрахування на добровільне індивідуальне страхування персоналу підприємства.

Амортизація:

  • основних засобів;

  • нематеріальних активів;

  • інших необоротних активів (спеціальні інструменти та пристосування, тимчасові споруди та природні ресурси).

Інші операційні витрати – усі інші витрати операційної діяльності, які не увійшли до складу попередніх елементів:

  • витрати, пов’язані з управлінням виробництвом;

  • оплата вартості ліцензій та інших державних дозволів;

  • оплата робіт із сертифікації продукції;

  • витрати на реалізацію продукції;

  • відрахування до державних цільових фондів;

  • інші витрати.

Поелементна класифікація витрат дає змогу визначити ресурсну структуру собівартості, що є важливим для аналізу чинників формування та зниження собівартості продукції.

Структура собівартості – це поелементний її склад, обчислений у відсотковому відношенні до загальної суми витрат, тобто питома вага різних елементів витрат на виробництво продукції.

3. Групування витрат за статтями калькуляції

Калькуляція – це розрахунок собівартості одиниці продукції, виконаних робіт та послуг. Калькуляції складають на продукцію основного й допоміжного виробництв щомісячно, за квартал, за рік за цільовим призначенням.

Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань:

  • формування виробничої програми;

  • визначення потреби в оборотних засобах;

  • встановлення належного рівня ціни на продукцію, що випускається;

  • обчислення рентабельності виробництва;

  • аналізу витрат на виробництво;

  • оцінки економічної ефективності заходів щодо встановлення техніки, технології, організації виробництва тощо.

Розрізняють три види калькуляцій: планову, нормативну й звітну.


У плановій калькуляції собівартість визначається шляхом розрахунку витрат по окремих статтях, а в нормативній – по діючим на даному підприємстві нормам. Тому вона, на відміну від планової калькуляції, у зв’язку зі зниженням нормативів, в результаті проведення організаційно технічних заходів переглядається, як правило, щомісяця.

Звітна калькуляція складається на основі даних бухгалтерського обліку і показує фактичну собівартість виробу, завдяки чому стає можливою перевірка виконання плану за собівартістю виробів і виявлення відхилень від плану на окремих ділянках виробництва.

Незалежно від особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає вирішення таких методичних завдань:


  • визначення об’єкта калькулювання;

  • вибір калькуляційних одиниць;

  • визначення калькуляційних статей та методики їхнього обчислення.

Об’єкт калькулювання – продукція, роботи, послуги підприємства. До об’єктів калькулювання належать основна та допоміжна продукція (інструмент, запасні частини), послуги і роботи (ремонт, транспортування). Головним об’єктом калькулювання є готова продукція, що поставляється за межі підприємства споживачам. Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Калькуляційна одиниця – засіб вимірювання об’єкта калькулювання (продукції, послуг) у визначених вимірниках (штуки, тонни, метри, кілограми, кіловат-години тощо).

При калькулюванні продукції (робіт, послуг) витрати групують за калькуляційними статтями, перелік і склад яких установлюється підприємством самостійно.

Витрати, пов’язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), можуть групуватись за такими статтями калькуляції:

  1. сировина та матеріали;

  2. купівельні напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру, надані сторонніми організаціями;

  3. паливо та енергія на технологічні цілі;
  4. зворотні відходи (вираховуються);


  5. основна заробітна плата робітників, зайнятих у виробничому процесі;

  6. додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати робітників, зайнятих у виробничому процесі;

  7. відрахування на соціальні заходи (% від витрат на оплату праці робітників, зайнятих у виробничому процесі);

  8. витрати на утримання і експлуатацію устаткування (включаючи амортизаційні відрахування по виробничому устаткуванню, витрати на його ремонт і обслуговування);

  9. витрати, пов’язані з підготовкою та освоєнням виробництва (в частині їх списання зі статті «витрати майбутніх періодів»);

  10. відшкодування зносу інструментів;

  11. загальновиробничі витрати.

Методика розрахунку основних статей калькуляції здійснюється наступним чином.

Стаття «сировина та матеріали» містить витрати на придбання сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, які можна прямо, безпосередньо віднести до складу собівартості конкретного виду продукції.

Стаття «купівельні напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру, надані сторонніми організаціями» включає вартість напівфабрикатів, що підлягають додатковій обробці на даному підприємстві, робіт і послуг виробничого характеру, які виконуються сторонніми підприємствами або структурними підрозділами підприємства, що не належать до основного виду діяльності. Вартість напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру включається безпосередньо у собівартість окремих виробів і замовлень.

Стаття «паливо та енергія на технологічні цілі» включає витрати на енергію та енергоносії, які використовуються в технологічному процесі.

Стаття «зворотні відходи» відображає вартість зворотних відходів залишків сировини, матеріалів тощо, які утворилися в процесі виробництва, втратили повністю або частково споживчі властивості і можуть бути використані у виробничому процесі з підвищеними втратами.


Стаття «основна заробітна плата робітників» містить витрати на оплату праці за тарифними ставками, відрядними розцінками та посадовими окладами робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням продукції.

Стаття «додаткова заробітна плата робітників» включає надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені діючим законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням продукції. Визначається на практиці у відсотках до основної заробітної плати.

Стаття «відрахування на соціальні заходи» містить відрахування на обов’язкове державне страхування, соціальне страхування, страхування на випадок безробіття тощо. Розраховується у відсотках до витрат на виплату основної, додаткової зарплати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням продукції.

Стаття «витрати на утримання та експлуатацію устаткування» є комплексною і охоплює амортизаційні відрахування по технологічному устаткуванню, витрати на його ремонт і технічні огляди.

Стаття «витрати, пов’язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції» включає витрати на винахідництво і раціоналізаторство, витрати на освоєння нових видів продукції тощо.

Стаття «відшкодування зносу інструментів і пристроїв цільового призначення» містить суму нарахованої амортизації (якщо такий процес передбачено діючим законодавством) по малоцінним інструментам і інвентарю.

Стаття «загальновиробничі витрати» містить:


  • витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, дільницями тощо);

  • амортизація основних фондів загальновиробничого (цехового, дільничого) призначення;

  • витрати на утримання, експлуатацію та ремонт основних фондів загальновиробничого призначення;
  • витрати на вдосконалення технології й організації виробництва;


  • витрати на опалення, освітлення, водопостачання;

  • витрати на обслуговування виробничого процесу;

  • витрати на охорону праці, техніку безпеки й охорону навколишнього середовища;

  • інші витрати (витрати від браку, оплата простоїв тощо).

Загальновиробничі витрати можуть бути поділені (самостійно підприємством) на змінні та постійні.

Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен вид продукції з використанням бази розподілу (годин праці, зарплати, обсягу виробництва, прямих витрат тощо), виходячи із фактичної потужності періоду.

Постійні загальновиробничі витрати розподіляються між видами продукції з використанням бази розподілу за умов нормальної потужності. Нерозподілені постійні витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення.

Найпоширенішими методами обліку витрат на виробництво та калькулювання собівартості продукції є позамовний, попередільний та комбінований.

Позамовний – система калькулювання на замовлення. Застосовується в основному в індивідуальних і малосерійних виробництвах, де ціни часто базуються на витратах. Об’єктом обліку є окреме індивідуальне замовлення, окремий контракт або партія продукції, яка складається з ідентичних одиниць, що проходять однаковий технологічний процес виготовлення. Собівартість одноразового замовлення визначається як сума фактично понесених витрат на виконання замовлення.

При попроцесному (попередільному) методі об’єктом обліку є собівартість напівфабрикатів за окремими виробами в межах періоду (фази технологічного процесу).

Комбінований метод застосовується в серійних автоматизованих і роботизованих виробництвах, в яких готова продукція має як багато спільних характеристик, так і індивідуальних. При цьому облік витрат на виробництво окремих ідентичних деталей можна проводити, використовуючи позамовний метод, а облік витрат на технологічній лінії – передільний.


4. Методика визначення впливу окремих техніко-економічних чинників на зміну поточних витрат

Планування зниження собівартості продукції здійснюють шляхом планування зменшення витрат на 1 грн. товарної продукції. Всі фактори, що впливають на зміну цих витрат, можуть бути об’єднані в окремі групи.

Методика визначення впливу окремих техніко-економічних чинників на зміну (зменшення, збільшення) поточних витрат здійснюється в такій послідовності.

1. Визначають витрати на 1 грн товарної продукції (ТП) в базовому році:

В = ,

де С - собівартість товарної продукції в базовому році;

Q - обсяг виробництва товарної продукції в базовому році.

2. Визначають вихідну собівартість ТП в плановому році (С):

С = В ∙ Q

3. Визначають економію витрат за техніко-економічними чинниками методом прямого розрахунку:

- підвищення технічного рівня виробництва може спричинити економію витрат за рахунок зниження норми витрат матеріалів (Е):

Е= (Н ∙ Ц - Н ∙ Ц) N,

де Н, Н - норми витрат матеріалів до і після здійснення заходу в натуральних одиницях;

Ц – ціна одиниці ресурсу;


N - обсяг випуску продукції після здійснння заходу, у натуральних одиницях.


  • зростання продуктивності праці. Тобто зниження трудомісткості виготовлення продукції (Е):

Е = [(t ∙ С - t ∙ С) ∙ (1 + % : 100) ∙ (1 + % : 100)] ∙ N, грн.,

де t, t - трудомісткість продукції до і після здійснення заходу, н-год;

С, С - середньогодинна тарифна ставка робітників до і після здійснення заходу, грн./год;

% - середній відсоток додаткової заробітної плати для певної категорії робітників;

% - встановлений відсоток відрахувань на соціальні заходи;

  • удосконалення організації виробництва і праці спричиняє економію витрат за рахунок поглиблення спеціалізації і розширення кооперування виробництва (Е):

Е = [(С – (Ц + Т)] N,

де С – собівартість виробів, виробництво яких планують розмістити на спеціалізованих підприємствах, грн./од.;

Ц - оптова ціна за виріб, виготовлений на спеціалізованому підприємстві, грн./од.


Т - транспортно-заготівельні витрати на одиницю виробу, грн./од.;

N - кількість виробів, що отримують в результаті кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту проведення спеціалізації до кінця року, натуральних одиниць;


  • зміна структури і обсягу продукції спричиняє відносне зниження умовно постійних витрат (Е):

Е = ,

де Q - приріст обсягу продукції в плановому році, %;

- сума умовно-постійних витрат в базовому році, грн..

4. Визначають планову собівартість продукції (С):

С = С Е,

де С - собівартість вихідної товарної продукції за планом;

Е - сума економії витрат з усіх техніко-економічних чинників, грн..;

5. Визначають рівень витрат на 1 грн. товарної продукції в плановому році (В):

В = , коп.

  1. Розраховують відсоток зниження витрат на 1 грн. ТП в плановому році порівняно з базовим (y):

Y = ∙ 100%


7. Щоб визначити вплив усіх чинників на зниження собівартості продукції укрупненим способом, застосовують індексований метод:

- зниження собівартості продукції за рахунок зміни норм витрат матеріалів і зміни цін на них ():

= (1 - І ∙ І) Ч, %

де І - індекс змін норм витрат матеріалів на 1 виріб;

І - індекс змін цін на одиницю матеріального ресурсу;

Ч – частка матеріальних витрат у собівартості продукції, %.

- зниження собівартості продукції за рахунок зростання продуктивності праці ():

= (1 - ) Ч, %

де І - індекс зростання середньої заробітної плати;

І - індекс зростання продуктивності праці;

Ч - частка заробітної плати у собівартості продукції, %;

- зниження собівартості продукції за рахунок зниження умовно-постійних витрат ():

= (1 - ) Ч, %

де І - індекс зростання умовно-постійних витрат;


І - індекс зростання обсягу виробництва продукції;

Ч - частка умовно-постійних витрат у собівартості продукції, %.

5. Економічна зміст, функції і види цін

Одним із основних ринкових інструментів, які впливають на процеси виробництва, обміну і споживання, є ціна (грошове вираження вартості товару).

Ціна – економічна категорія, що означає суму грошей, за яку продавець згодний продати, а покупець готовий купити товар.

У ринковій економіці ціни виконують такі найбільш важливі функції: обліково-вимірювальну, розподільну, стимулюючу, регулюючу.

Обліково-вимірювальна функція ціни полягає в тім, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг. Розподільна функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб’єктів господарювання та населення. Стимулююча функція цін використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної дохідності (прибутковості) кожному товаровиробнику, посереднику та безпосередньому продавцю товарів виробничого і споживчого призначення, які нормально працюють. За допомогою регулюючої функції здійснюється збалансування між окремими виробництвами, попитом і пропозицією.

У системі господарювання застосовується багато видів цін, які виокремлюються за різними класифікаційними ознаками.

За сферою застосування розрізняють наступні види цін.

Світові ціни – ціни, які формуються залежно від попиту і пропозиції на світовому ринку.

Оптові ціни – ціни, за якими оптово-збутові організації відпускають продукцію роздрібним організаціям та іншим споживачам.

Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними організаціями, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон’юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі.


Тарифи вантажного та пасажирського транспорту – це плата за перевезення, яку беруть транспортні підприємства з відправників вантажів і населення. Тарифи на платні послуги характеризують розмір оплати послуг із побутового обслуговування населення, послуг банків і зв’язку, юридичних, консультаційних та інших послуг, що надаються фізичним та юридичним особам.

У сучасній практиці застосовуються також ринкові ціни, які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки.

За рівнем встановлення і регулювання цін розрізняють наступні їх види.

Центрально-фіксовані ціни – сталі державні ціни, рівень яких підприємства не мають права перевищувати.

Регульовані – ціни, що формуються на види продукції, на які держава вводить граничні рівні рентабельності.

Договірні – ціни на продукцію, які встановлюються при укладенні договорів між суб’єктами підприємницької діяльності.

Вільні – ціни, які підприємство встановлює самостійно, враховуючи ринковий попит.

Важливу роль в розвитку науково-технічного прогресу відіграють лімітні й ступеневі ціни.

Лімітні ціни встановлюються на стадії розробки нової продукції і відображають граничнодопустимий рівень її ціни.

Ступенева ціна - це оптова ціна, яка поступово знижується на певних етапах серійного випуску продукції.

У практичній діяльності широко застосовується система франкування цін. Франко – вид зовнішньоторговельної угоди купівлі-продажу, коли в ціну товару включають витрати на його страхування і доставку у місце, зазначене в договорі.

Ціни „Франко” – це гуртові ціни, які встановлюються з врахуванням передбаченого контрактом порядку відшкодування транспортних витрат на доставку товарів покупцеві.

Найбільш поширеними є такі види франко:

  • франко-вагон-станція відправлення включає витрати на доставку продукції з підприємства до станції відправлення, а також вантажні роботи;


  • франко-вагон-станція призначення включає всі витрати, пов’язані з доставкою продукції від станції відправлення до місця знаходження споживача;

  • франко-кордон використовуються у зовнішньоекономічній діяльності і крім транспортних витрат по доставці товару до кордону включає ще митні витрати на страхування.

6. Методи ціноутворення в умовах ринку

Ціноутворення – це процес обґрунтування, затвердження та перегляду цін і тарифів, визначення їх рівня, співвідношення та структури.

За ринкових умов господарювання можуть застосовуватися такі методи ціноутворення:

1. Метод „витрати + прибуток”, за яким ціна (Ц) обчислюється за формулою:

Ц = С + П,

де С – собівартість продукції;

П – величина прибутку в ціні. Прибуток визначається у відсотках до собівартості.

2. Отримання цільової норми прибутку – метод ціноутворення, орієнтований на витрати і цільову норму прибутку. Підприємства намагаються встановити ціну, включаючи в неї прибуток, що планується у відсотках на інвестований капітал. При цьому використовується концепція беззбитковості і при встановленні ціни за цією методикою враховується залежність між загальними витратами і виручкою та обсягом продажу:

Ц = В + ,

де В - величина змінних витрат на одиницю продукції;

В - постійні витрати на дану продукцію за певний період (рік);

П - загальна сума прибутку, яка має бути одержана за той же період від продажу продукції;

N – обсяг продажу продукції в натуральних одиницях.

3. Метод оцінки споживчої вартості передбачає оцінку споживчого ефекту, який одержує споживач від використання товару.


4. Пропорційне ціноутворення –метод, при якому підприємства виходять не стільки з власних витрат, оцінки споживчої вартості чи попиту, скільки із цін конкурентів. При цьому методі (його ще називають „за рівнем конкуренції”) ціна встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів.

5. Метод швидкого повернення витрат використовується з метою активного продажу великих обсягів продукції і швидкого повернення вкладених коштів. Така поведінка може бути викликана невпевненістю виробників у тривалому успіхові їх на продукції ринку.

Існує ще ряд інших методів ціноутворення, але при використанні будь-якого з них надалі ціна коригується, використовується ряд знижок і доплат до ціни.

Основними чинниками, що впливають на рівень ціни на продукцію є:


  • рівень витрат на виробництво і реалізацію продукції;

  • співвідношення попиту і пропозиції;

  • гнучкість попиту;

  • ступінь державного регулювання цін;

  • умови поставок продукції;

  • взаємовідносини між покупцем і продавцем;

  • інші.



следующая страница >>