vchilka.in.ua 1 2 ... 9 10
1.Характеристика «Харьковского Демокрита»


Представник сатирично-літературного напрямку молодої української журналістики, виходив у Харкові 1816 р. Назву цього журналу, можна думати, було запозичено від сатиричного місячника "Демокрит", що 1815 р. виходив у Петербурзі. Свою появу "ХД" завдячує одному з перших вихованців Харківського університету В. Масловичу, який був і його редактором. Приступивши до видання "Харьковского Демокрита", в передмові до нього він зазначив: "За особливий свій обов'язок вважаю, щоб цей журнал поповнювався творами нашої країни".За змістом журнал цей можна поділити на такі відділи: 1) гумор, байки, епіграми, оди тощо; 2) оповідання, казки, подорожі; 3) різні пісні; 4) забави, шаради.

Матеріали цих відділів появлялися мовами українською та російською.

Масловича постійно тягнуло до української поезії, до української мови й літератури. Українська мова стала його рідною мовою і він заповнював своїми творами сторінки часопису, що часом прозраджували його гострий язик. З тих творів згадати хоч такі, як поема про Харька, засновника Харкова, на підставі народних переказів під заголовком "Засновання Харькова"; сатиричну поему на українське життя "Утаіда", в якій можна помітити вплив Котляревського; "Песнь Семейству", що поза російським заголовком написана була доброю українською мовою, та інші.

Крім самого Масловича містили тут свої твори Г. Квітка-Основ'яненко, Срезневський, Гонорський та інші.

Вийшло "Харьковского Демокрита" шість чисел. Перестав виходити в зв'язку з виїздом Масловича з Харкова;

Повстання декабристів 1825 р., польське повстання 1830 р., рух за кордоном — все це занепокоїло російський уряд. Маючи за собою вже досвід і традицію в боротьбі з українством, звернув він увагу на українське життя і став на шлях його чергового приборкання, бо побоювався розвитку його національного вияву і розвитку. Наслідком цього стає те, що понад тридцять років не бачимо вже на східноукраїнських землях жодного українського часопису.

2.Історичні умови існування української преси у період 1860-1900 рр.

3. Альманах як тип видання. Українські альманахи, видані харківською школою романтиків.

Тим часом українські літературні і наукові кола не думали про підготовку до смерті. Навпаки, в боротьбі з реакцією вишукували вони інших шляхів, щоб промовити до українського суспільства. Таким шляхом стає видавання різного роду альманахів та збірників, що заступають собою журнали.

Першим з цих альманахів появляється 1831 р., за редакцією проф. О. Шпигоцького, "Украинский Альманах", в якому бере найближчу участь тепер призабутий вже поет Л. Боровиковський .

Другим альманахом була "Утренняя Звезда", де містили свої твори Квітка-Основ'яненко, Гулак-Артемовський, Є. Гребінка та інші.

Зокрема звертає того часу увагу "Запорожская Старина", яку почав видавати збірниками Ізм. Срезневський.

У сорокових роках XIX ст. появилися чотири альманахи-збірники.

В першу чергу, це цінні збірники, що їх 1840 р. почав видавати М. Максимович під назвою "Кіевлянин". Перші дві книжки вийшли у Києві в 1840 і 1841 рр. Третя - у Москві 1850 р. У програмовій передмові першої книжки видавець зазначив завдання видань такими словами: "...дослідження і приведення до належної відомості всього того, що стосується Києва і всієї Південної Руси — Київської і Галицької".Завдання це було виконане якнайкраще з доповненням змісту історичного, на теми мови, бібліографічного і творами красного письменства.

В цей же час появляється альманах під назвою "Ластовка" (формат 13,5 х 10,5, стор. 382).Вийшов цей альманах у Петербурзі 1841 р. у виданні і за редакцією Є. Гребінки. Зміст його склався з творів українських письменників. Деякі з них стали широко популярними, доживши й до наших днів. (Є. Гребінки "Ні, мамо, не можна нелюба любити", Л. Чужбинського "Скажи мені правду, мій любий козаче" та інші).

Того ж 1841 року появився ще один альманах, що його видав Ол. Корсун під назвою "Сніп". А в 1843—1844 рр. появився альманах "Молодик", якого вийшло чотири книжки. Видавцем його був І. Бецький. Видано було у Харкові, а потім у Петербурзі мовами українською й російською на користь харківського дитячого притулку для сиріт.

4.Ідеологічні засади та пресова діяльність москвофілів.

Москвофільство — мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у 18191930-х рр. Відстоювала національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність з російським народом і Росією.

Основні передумови виникнення москвофільства: втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і відокремленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас. З реакцією 1851 р. на арену галицько-українського життя виступила ціла низка активних діячів москвофільського руху. Серед них, крім згадуваних вже Я. Головацького та Д. Зубрицького, здибуємо і тих, що в часи "весни народів" поставали були в ряди провідників українського національного руху. Одним із перших був тут колишній видавець і редактор часописів "Новини" та "Пчола" — І. Гушалевич. Тут же зустрічаємо Б. Дідицького з його захистом так званого "книжнаго язика", спільного для всіх "русів", та інших.

Були це люди, виховані переважно на почутті погорди і відрази до всього народного, українського, їх ідеалом і провідником був Д. Зубрицький з поглядом, висловленим ним 1855 р. такими словами:


"Є таємні злочинці, або, скоріш низькі неуки, що досі жили в лінощах, нехтували всякою наукою власної мови, що вживали чужої мови, прислухалися тільки простонародній і власних слуг та робітників, і що тепер хочуть, щоб ми писали свою історію місцевою говіркою галицької черні. Дивна вимога! Історії пишуться для освіченої класи народу. Для простолюддя досить молитовника, катехізису та Псалтиря".

Звідси той ґрунт, на який стали москвофіли, характер якого можна визначати такими рисами:1) Погорда до свого народу в його масі, як до нижчої суспільної верстви, а тим самим і погорда до його мови;2) Бажання відмежувати себе від цієї суспільної верстви, а для того — зречення своєї народності та перехід до одної з пануючих із прийняттям її мови і культури, або бодай витворення спеціальної мови, що відрізняла б їх від українських народних мас і наближала до пануючих (в даному випадку — "язичіє"). Отже, нехіть, а часто й ненависть до всього, що несе в собі національні українські ознаки.

5.Перші пресові видання в Україні: час виникнення й суспільно-історичні обставини.

Історію українською преси починають тепер із 70-х років XVIII ст. Умови історичного розвитку спричинилися до того, що перші пресові видання на Україні появилися не в українській мові. Перша газета на Україні, що про неї маємо відомості, видавалася у Львові. Це була «Gazette de Léopol», що почала виходити з січня 1776 р. Є вказівки, що вже й перед тим, скоро після прилучення Галичини до Австрії (1772), львівський друкар А. Піллер ніби видавав якісь «Повідомлення» чи «Вісті» й що видання їх ніби влада заборонила в 1774 р., але про це не маємо певніших відомостей, та й самі публікації не збереглися.

«Gazette de Leopol» виходила як тижневик французькою мовою й була подібна до старіших від неї «Gazette de Varsovie» (з 1758 p.) і «Gazette de Vienne» (з 1759 p.). Зміст львівської газети, скільки можна судити з першого річника, що лише й зберігся (переховується в бібліотеці Оссолінських у Львові), був виключно інформаційний., її інформації — політичні й побутові — були дуже різноманітні й торкалися всіх найвизначніших міст Європи. Своїм обсягом вони відповідають телеграмам і хронікерським новинам у теперішніх газетах. «Gazette de Leopol» мала ще окремі додатки, які містили почасти звичайні вісті, що були і в самій газеті, а почасти — оповістки. Між останніми були й книгарсько-бібліографічні, — з них видно, щó саме в ті часи читали в Галичині. В першому річнику газети зберігся один цілий додаток в італійській мові. «Gazette de Leopol» друкувалася в друкарні згаданого вже Піллера у Львові. Власником і видавцем її був якийсь Осуді (chevalier Ossoudi). Видавалася ця газета для верхів галицького суспільства й проіснувала, як здогадуються, лише один рік.


Після появи львівської газети преса на Україні існує постійно, хоч і з деякими перервами. Причому аж до 1812 р. пресові публікації маємо виключно на Західній Україні, а саме у Львові. Щодо преси, то Львів випереджає інші міста України на кілька десятиліть. Другим після «Gazette de Leopol» був львівський тижневик польською мовою «Pismo Uwiadamiające Galiciji». Виходив він усього півроку (в другій половині 1783 p), видавав його львівський німець Й. Ф. Шюц (Schütz). У січні 1784 р. цей часопис перемінює назву на «Lwowske Pismo Uwiadamiające» й виходив ще цілий 1784 р. Видавцем цього другого «Pisma» була дружина згадуваного вже львівського друкаря А. Піллера.

Після року перерви (1785), коли у Львові не виходив ані один часопис, та сама пані Піллерова почала в 1786 р. видавати у Львові аж два півтижневики: німецькою мовою — «Lemberger Wöchenfliche Anzeigen» і польською — «Lwowskie Tygodniowe Wiadomoscie». «Anzeigen» виходив цілих десять років (до 1795 p.), a «Wiadomoscie» вже в 1787 р. занепали, бо не оплачувалися. Із 1795 р. замість «Anzeigen» починає виходити «Lemberger k. k. priviligirtes Intelligenz-Blatt», що протримався аж до квітня 1811 р. Всі ці часописи, крім хіба одного («Lwowskie Tygodniowe Wiadomoscie»), редагувалися досить примітивно й під оглядом національним були цілком індеферентними. Пояснюється це тим, що їх видавали чужі, мало зв’язані з краєм люди.

Першим денником у Львові був «Dziennik patryotycznych polityków», що виходив у 1792 — 98 рр. із перервою від червня 1793 до квітня 1794 р. Цей часопис не тільки своєю назвою, а також і своїм змістом та духом був польським, хоч його видавцем і першим редактором (у 1792 — 97 рр.) був український діяч і патріот отець Михайло Гарасевич.

З початку 1795 р. у Львові почав виходити й перший ілюстрований літературно-науковий місячник «Zbiór Pism Ciekawych, służący do poznania rożnych Narodów i Krajów, Wyjęty z Dzienników i innych Dziel Peryodycznych». Містив він майже виключно переклади французьких творів на теми з історії, географії, фізики, виховання й інше. Вийшло цього місячника лише шість чисел (січень — червень 1795 р.).


На початку XIX ст. у Львові з’являються й перші на Україні фахові часописи: в 1803 p. — «Militärische Zeitschrift», а в 1810 — 11 р. — «Annales Jurisprudentiae». B 1811 р. починає виходити й найстарша тепер на цілу Україну «Gazeta Lwowska», а ще за рік появляються пресові видання й на Україні Наддніпрянській.

6.Українська альманахова журналістика 80 – 90-х рр. ХІХ ст.

А тим часом життя ставило свої вимоги. Треба було шукати виходу. І його знаходили у виданні альманахів, що мали тенденцію стати періодичними органами.

Зміст їх був переважно з красного письменства, подекуди з'являлися тут матеріали бібліографічного характеру, іноді етнографічного і подібних.

Першим з таких альманахів був під назвою "Луна", що появився на 1881 р. у виданні Л. Ільницького.

Року 1882 задумано видавати у Києві український місячник під назвою "Рада". М. Старицький не дістав одначе дозволу на видавання. Замість часопису 1883 р. вийшов під тією назвою альманах.

В Одесі появився 1885 р. український літературний збірник під назвою "Нива". У наступному 1886 р. вийшов херсонський збірник красного письменства під назвою "Степ" (СПб - Херсон). Врешті, 1887-1888 pp. український письменник В. Олександрів випускає у Харкові альманах під назвою "Складка".
7.«Украинский вестник» (історія, тип видання, публікації)

Представником науково-літературного напряму молодої української журналістики на східноукраїнських землях 1816 р. стає журнал «украинский вестник», що виходить із професорських кіл Харківського університету за редакцією і співробітництвом визначних на той час наукових і літературних сил, як проф. Євграфа Філомафитського, проф. Р. Гонорського, проф. О. Склабовського, Гр. Квітки-Основ'яненки, П. Гулака-Артемовського. Перше число журналу появилося з університетської друкарні за січень 1816 р. у формі маленької книжки (15x10 см). Цю форму витримано було й у всіх дальших числах.Одним з головних завдань, що було поставлено видавцями і редакцією та зазначено у вступному слові, — "...дать лучшее поняте о здешнем крае", а також ознайомлення читачів з історією України та збудження почуття любові до неї. Висуваючи це завдання, видавці були свідомі труднощів, що стояли перед ними: "Не можна... ручатися, — каже у вступній статті редакція, — щоб можна було дати найповніше уявлення як про саму Україну, так і її населення, бо успіх в цьому залежить від багатьох сторонніх причин". Поборюючи ці причини, журнал упродовж 4 років все ж спромігся дати на своїх сторінках максимум того, що можна було дати за тих умов, при яких довелося йому існувати. Вже з 1 книжки головним змістом журналу стає історія України та поодиноких її країв, етнографія, географія в оригінальних працях, як також описи і спомини, спроби української літературної творчості. Тут же переклади та матеріали місцевого хронікального характеру. Перше число (за січень 1816 р.) принесло на чільному місці більшу працю під заголовком "Гетьман Хмельницький", що зайняла собою кілька чисел і була написана на підставі старих рукописів.


Подаючи добу гетьманування Б. Хмельницького, праця ця просякнута почуттям глибокої пошани до українського козацтва. Самого ж Хмельницького автор (директор Чернігівської гімназії М. Марков) характеризує такими словами: "Невтомний, строгий до самого себе більш, ніж до других, він виступає на арену, забуваючи навіть про славу".З інших праць звертають на себе увагу такі, як наприклад: історичний огляд Г. Квітки-Основ'яненка "О Малой России", М. Грабовського — "Историческия замечания о Малороссии, от смерти гетмана Богдана Хмельницкаго до Полтавского сражения", як також згаданого вже М. Маркова, який дав "Введение в малороссийскую историю". Тільки цінні описи поодиноких місцевостей України — їх історичне минуле, побут, культурне життя тощо. Зокрема варто згадати опис України російським подорожником Льовшиним, в якому він такими словами характеризує українські пісні і мову: "їх (українців) пісні ніжні, виразисті і часто протяжні. Українці перевищують майже всіх мешканців Росії гнучкістю, чистотою та приємністю голосів"...

А далі про мову: "Коли генії тієї країни звернуть увагу на українську мову і вироблять її, тоді українці, може, конкуруватимуть щодо слави своїх наукових творів із най культурнішими народами Європи".

Зустрічаються також на сторінках журналу кілька спогадів, з яких заслуговують на особливу увагу спогади швейцарця Вернете та Гесс де Кальве (про Григорія Сковороду, про Новгород-Сіверський).

Критичні огляди (або скоріше реферати чи перекази) належать тут перу Масловича. Окреме місце на сторінках "Украинского Вестника" займають "Листи до видавців", талановито вбрані в гумористично-сатиричну форму, скеровані на побут і вдачу представників тогочасного суспільства. їх автором був Г. Квітка-Основ'яненко, що виступив тут під прибраним іменем - Фалалея Повінухіна.

Представником української літературної творчості в "Украинском Вестнике" став П. Гулак-Артемовський, який здобув в історії українського письменства належне місце по опублікуванні тут відомої байки "Пан та собака".Крім того опубліковано було тут також ще низку його творів, в одному з яких ("Супліка до Грицька Основ'яненка") зазначається відрубність української мови від російської та надається їй літературної гідності.Окремо був в "Украинском Вестнике" введений відділ інформативно-хронікарський. Головне місце займають в ньому "Харківські записки". Зокрема цікавим є повідомлення про працю Харківського університету. Тут же про програми навчання в повітових школах, гімназіях і врешті в університеті. З них довідуємося, що серед предметів навчання в так званих "уездних училищах" того часу поруч з граматикою російської мови стоїть також навчання "местного языка", отже, української мови.

Решта матеріалів, що появилася на сторінках "Украинского Вестника", в більшій частині відбігали від місцевої і загальноукраїнської тематики. Незважаючи нате, що як видавництво, так і редактори "Украинского Вестника" змагалися якнайкраще підійти до потреб і до вимог суспільства, журнал не зміг здобути ширшого кола читачів.

Натомість журнал зустрівся з іншого роду перешкодами. З 1819 р. почала виявлятися заново цензурна практика, що натурально тяжко відбилася і на "Украинском Вестнике". Журнал почав діставати попередження, які закінчилися тим, що 1820 р. число за місяць січень було цензурою затримано, а саме видання заборонено. Трохи довше ще протримався тижневик "Харьковские Известия", що його також видавав університет за редакцією проф. Вербицького в 1817—1822 рр.

следующая страница >>