vchilka.in.ua 1

23. Колективізація сільського господарства в Україні та її наслідки

Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927–1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу із кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнного комунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25–30 мільйонів по СРСР) на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200–300 тисяч колгоспів).У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільно, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії.Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації…” (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись весною 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун, або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями'' і їх посібниками-"підкуркульниками'' оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркуля як класу'' зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.“Ліквідація” набрала різних форм:1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти – селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.2. Заможніші "куркулі'', не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).3. Менш заможні виселялися в інші повіти в межах України.Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи, близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших заходів (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи – причому не в одному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.


Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

24. Економычні реформи у 1960-ті роки

У 1960-1964 рр. темпи піднесення врожайності основних сільськогосподарських культур значно уповільнилися. Аналогічне становище склалося і в тваринництві. Валова сільськогосподарська продукція в усіх категоріях господарств України в 1963 р. становила лише 95%від рівня 1960 р., виробництво продуктів тваринництва знизилося на 7-9%.Щоб запобігти спаду сільськогосподарського виробництва, в березні 1962 р. М. Хрущов запропонував перебудувати управління сільським господарством. В Україні до кінця року утворилося 250 територіальних колгоспно-радгоспних виробничих управлінь. Водночас партійні органи поділяли за виробничим принципом. Сільські райкоми партії було ліквідовано і натомість утворено парткоми виробничих колгоспне-радгоспних управлінь. В областях - сільські і промислові обкоми партії. В ЦК компартії України з'явилося Бюро по керівництву промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Але нова структура управління сільським господарством практично не змінила критичного становища в аграрному виробництві.В цей час було виділено величезні фінансові, матеріальні і людські ресурси на розвиток окремих напрямків фундаментальних і природознавчих наук (фізики, хімії, біології, кібернетики, космічних досліджень), на підготовку висококваліфікованих наукових кадрів. В результаті цього було досягнуто значних успіхів в галузі науки і техніки. В 1954 році була введена в експлуатацію перша в світі атомна електростанція, в 1959 р. побудовано перший в світі атомний льодохід. В 1957 р. на навколоземну орбіту виведено перший супутник землі, в 1961 р. - перший космічний корабель з Ю. Гагаріним на борту.В ці роки надзвичайно високими темпами розвивалась енергетична база. Було побудовано ряд гідроелектростанцій, в тому числі на Дніпрі, багато теплоелектростанцій місцевого значення. В результаті виробництво електроенергії зросло із 150,6 млрд. кв/год в 1954 році до 507,7 млрд. кв/год в 1965 році. Одночасно з цим могутній імпульс було надано добуванню нафти і газу. Зростання енергетичної бази дозволило перевести залізничний транспорт з парової на теплову енергію. Значного розвитку досягла хімічна промисловість, металургія, вугільна промисловість.Вивчаючи зазначений період економічної історії, доводиться констатувати, що радянське керівництво, розпочинаючи надзвичайно масштабні реформи, не мало комплексної перспективної програми подальшого розвитку країни. Лише цим можна пояснити численні, позбавлені здорового глузду колізії економічної політики, які визначалися волею керівників (М. Хрущова в першу чергу), їх бажанням терміново виправити всі недоліки. Це приводило до поспішності у визначенні термінів досягнення поставленої мети, у виборі методів її здійснення, що часто знецінювало позитивний ефект від нововведень.В результаті цих "експериментів" економічне становище СРСР на рубежі 1950-1960-х років виявилось досить напруженим, стала більш помітною інфляція. Уряд здійснив спробу покращити становище за рахунок трудящих. Першим кроком на цьому шляху була грошова реформа. 31 січня 1961 року в обіг вводились нові купюри. Обмін грошей проводився у пропорції 10 : 1, в тій же пропорції змінювались ціни і заробітна плата. Фактично була проведена деномінація, тобто укрупнення грошової одиниці країни. Але купівельна спроможність нових грошей при цьому продовжувала понижуватись.Наступним кроком було рішення про загальне зниження тарифних розцінок в промисловості приблизно на 30%. Це було викликано тим, що динаміка росту продуктивності праці по країні виявилась нижчою від запланованої. ЦК партії вирішив організувати кампанію, направлену на скорочення виробничих затрат, що означало скрите пониження заробітної плати робітників. В цей же час була опублікована постанова уряду про підвищення (з 1 червня 1962 р.) цін на м'ясо і м'ясні вироби на 30%, на масло - на 25%. Ці заходи викликали незадоволення і призвели до стихійних виступів робітників.


25 . формування культу особи Сталіна утвердження тоталітарного режиму

Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь – яку опозицію сталінському режиму, будь – які прояви інакомислення. Органи ДПУ – НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення.

Початок масового вишуковування „класових ворогів” – „ворогів народу” поклав сфабрикований ДПУ “шахтинський процес” 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями в шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі – 7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні.

Перша – 1929–1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес „Спілки Визволення України (СВУ)” , ліквідація УАПЦ.

Друга – 1932–1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників).

Третя – 1936–1938 рр.: так званий „великий терор”, в центрі якого були репресії проти військових.

У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої ОДПУ „Спілки визволення України”. У 1930 р. відбувся процес над 45 „керівниками” СВУ. Серед них – академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого „Українського національного центру”, за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки – геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр „Березіль” – закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого „Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир’єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви. Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів). Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники, партпрацівники і військові, але й рядові робітники та колгоспники.


Отже, в 30-ті роки терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки „ворогів народу”. Головним наслідком масових репресій  було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.

26. народного господарство України у 1960

Період 1950 - 1960-х рр. прийнято вважати найбільш показовим з урахуванням тієї уваги, яка надавалася з боку державних інституції аграрному сектору і його населенню. Різноманітні рішення, накази, постанови стосувалися виключно всіх сфер життя сільської спільноти. Слід відзначити, що основна частина цих документів була свого часу опублікована в багатотомному виданні рішень партії і уряду з господарчих питань (1917 - 1967 рр.) та збірнику постанов і розпоряджень Уряду УРСР.

Слід насамперед звернути увагу на два основних документа - Статут сільськогосподарської артілі і Положення про паспорти. Саме вони регулювали життя колгоспного селянства. У Статуті передбачалися норми громадського життя селян- членів сільськогосподарської артілі, індивідуальне користування землею, розмір присадибного наділу та норми утримання свійських тварин [2].

Загалом законодавчі акти та рішення можна розподілити за декількома найважливішими для українського села категоріями. По-перше, це документи, які стосувалися громадських господарств, колгоспного виробництва. До другої групи можна віднести закони та постанови, які безпосередньо впливали на структури сільської повсякденності 1950 - 1960-х рр. До них належать рішення про податки, щомісячне авансування колгоспників, введення гарантованої зарплати, постанови та накази щодо соціально-побутової сфери, житлового будівництва, медичного обслуговування тощо.

При всій специфіці історії повсякденності дослідник не може уникнути звернення до таких джерел як статистичні довідкові видання. У процесі дослідження повсякденного життя українських селян мають значення щорічні статистичні довідники народного господарства УРСР та матеріали Всесоюзних переписів населення. Так статистичні щорічники народного господарства містять звісно цифрову, однак дуже корисну інформацію про загальну кількість колгоспників, мешканців сільської місцевості, наявність землі в особистому користуванні селян, кількість худоби, птиці тощо. Ця інформація допомагає простежити динаміку кількісних та якісних змін, що відбувалися внаслідок зрушень саме в повсякденному житті сільської спільноти [3]. Особливості етнічного складу населення сільської місцевості в регіонах допомагають з'ясувати результати Всесоюзних переписів населення [4]. Розкрити проблему професіональної зайнятості населення сіл України дозволяють матеріали про суспільні групи, джерела існування та галузі народного господарства [5]


27. Політика коренізації,розгортання українізації

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20-30-ті роки була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» - реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі».

Шумський Олександр Якович (1890-1946) - партійний та державний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині. У1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерівського руху. На III з'їзді УПСР кооптований до складу її ЦК, а згодом до складу Центральної Ради. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) - член КП(б)У, згодом член її ЦК, займав відповідальні партійні та державні посади. В 1924-1927 pp. - нарком освіти УСРР. У лютому-березні 1927 р. на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. зв. шумськізмі) та направлений у розпорядження ЦК ВКП(б). У1931-1933 pp. - голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 р. - на засланні. Загинув у Саратові.


Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути.

28 . суспільно-політичне життя 1945-1955

Новизна становища України в світі полягала в поверненні її як суб'єкта міжнародного права на арену міждержавних відносин. У 1944 р. було відновлено Наркомат (з 1946 р. — міністерство) закордонних справ України. У 1945 р. делегація України взяла участь у міжнародній конференції і підписала декларацію про заснування Організації Об'єднаних Націй (ООН). Першим віце-головою підготовчої комісії було обрано тодішнього наркома закордонних справ УРСР Д. Мануїльського. Він став головою першого комітету (з політичних питань і безпеки) першої сесії Генеральної асамблеї ООН (Лондон, січень 1946 p.). Україна стала одним із фундаторів цієї авторитетної міжнародної організації, не раз входила до багатьох її комісій та комітетів.
У 1948—1949 pp. Україну обирають непостійним членом Ради Безпеки ООН. Підпис України, як і інших дер-жав-переможниць у Другій світовій війні, стоїть під мирними договорами з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини — Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. 1948 р. вона підписала міжнародну конвенцію про режим судноплавства Дунаєм.
У перші повоєнні роки УРСР була представлена в 20 міжнародних організаціях і уклала 65 міждержавних угод. 1947 p., після кількадесятирічної перерви, в Києві відкрилося перше представництво іноземної держави — Консульство Польської Народної Республіки, згодом — дипломатичні представництва інших країн Східної Європи. Пропозиції встановити консульські відносини УРСР з іншими державами Європи, Азії та Америки були відхилені Сталіним.

Отже, повернення України на міжнародну арену мало обмежений характер. Вся дипломатична діяльність УРСР здійснювалась в жорстких рамках міжнародної політики СРСР під наглядом відповідних загальносоюзних структур. Однак це означало певні поступки тоталітарного режиму перед реаліями життя.

Україна брала активну участь у розвитку економічних зв'язків СРСР із зарубіжними країнами, передусім з державами створеної 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), куди входили країни Східної Європи та Азії, що стали на шлях соціалізму. З 1953 р. УРСР щороку вносила значні кошти у Фонд ООН для країн, що розвиваються, готувала і надсилала до них кваліфіковані кадри. Поступово, хоч і повільно, розвивалися міжнародні наукові та культурні зв'язки, обмін науковою інформацією, пізніше українські та зарубіжні вчені спільно виконали чимало наукових розробок.
У 1950 р. 20 млн трудящих УРСР підписали відозву до народів світу про заборону атомної зброї, яку прийняв у Стокгольмі Постійний комітет Всесвітнього конгресу прихильників миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша українська республіканська конференція прихильників миру.Передача Кримської області до складу УРСР: мотиви і правова основа

29 . Голодомор 1932 – 1933 років в Україні

Українською катастрофою ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн.

В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. І тільки через дев’ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада). У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932 – 1933 років актом геноциду. Але це рішення пройшло з мінімальним результатом – 226 голосів. Генеральна Асамблея ООН 2003 року поширила заяву, у якій визнала Голодомор 1932 – 1933 років «національною трагедією українського народу». Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932 – 1933 роках було офіційно визнано 11 урядами країн світу, серед яких Австралія, Угорщина, Ватикан, Литва, Сполучені Штати Америки. 4 листопада 2005 року Президент України В. А. Ющенко в Указі „Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні” назвав голодомори 1921 – 1923, 1932 – 1933 та 1946 – 1947 років геноцидом українського народу. За поданням Президента Верховна Рада України 28 листопада 2006 року ухвалила Закон „Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні”, у якому голодомор 1932 – 1933 років, відповідно до Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, кваліфіковано як акт геноциду українського народу (згідно зі ст. 2 Конвенції, під дефініцією „геноцид” мається на увазі „будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку”). Офіційним початком хлібозаготівельної кампанії 1932 року є 1 липня. План хлібозаготівель по Україні був затверджений ІІІ Всеукраїнською конференцією КП(б)У, що відбулася 6 – 9 липня 1932 року в Харкові у приміщенні Державної опери. Стратегічну лінію ЦК ВКП(б) на конференції представляли В. Молотов та Л. Каганович. «До безумовного виконання» було прийнято «встановлений ЦК ВКП(б) план хлібозаготівель по селянському сектору України обсягом 356 млн пудів». Політбюро ЦК КП(б)У після ІІІ партконференції встановило 4% надбавку до хлібозаготівельного плану, а також дозволило запровадити 2% надбавки до районних планів. Голодне лихоліття 33-го – не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність, котра, наче ракова пухлина, роз’їдає тіло й душу нації – перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу.


30. включення західної україни до складу срср

1 листопада 1939 року Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік, заслухавши заяву Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України, постановляє:
1. Задовольнити просьбу Народних Зборів Західної України і включити Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік із з’єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою.
2. Доручити Президії Верховної Ради призначити день виборів депутатів у Верховну Раду СРСР від Західної України.
3. Запропонувати Верховній Раді Української Радянської Соціалістичної Республіки прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
4. Просити Верховну Раду Української Радянської Соціалістичної Республіки подати на розгляд Верховної Ради СРСР проект розмежування районів і областей між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою.

Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Калінін.
Секретар Президії Верховної Ради СРСР О. Горкін.
Москва, Кремль. 1 листопада 1939 року.

31. українська національно-демократична революція створення УЦР

Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність (1917-1920)


Національна революція 1917—1920 pp. тісно пов'язана з історією українського народу, випливає із закономірностей багатовікового розвитку українства, поєднавши національно визвольний і державницький аспекти. її трагічні наслідки зумовлені спробами тогочасних лідерів нації розірвати пов'язані між собою складові цілісного революційного процесу, серією тактичних прорахунків, провалом планів, накреслених на початках революційного руху.

9.1. Створення Української Центральної Ради та її політична діяльність

Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.


З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення "До українського народу", в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича. До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією, що в основному діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917 р. мав губернський комісар Тимчасового уряду П. Суковкін. Перші телеграми з повідомленням про створення УЦР були відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двадцятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської федеративної республіки.

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий, склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.

32. Плани нацистів щодо України

 

Агресивний курс нацистської Німеччини базувався на ідеї завоювання «життєвого простору». У своїй книзі «Моя боротьба» А. Гітлер писав, що коли говорити «про нові землі в Європі, то перш за все погляд звертається тільки на Росію та підвладні їй суміжні держави». У 1936 р. фюрер заявив на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії: «Якби ми мали у розпорядженні безмежні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру і якби неосяжні плодоносні рівнини України перебували в межах Німеччини, – ми мали б усе».Експансіоністські наміри керівників ІІІ рейху підкріплювався геополітичними концепціями, зокрема К. Хаусхофера, про викорінення слов’янських народів і заволодіння їхніми землями «вищою», германською расою.Економічна складова «червоною ниткою» пронизувала всі офіційні промови, сентенції у вузькому колі наближених фюрера, а також документи, в яких його вказівки й міркування набували форми директив. Так, у розмові з К. Бурхгардом він наголошував: «Мені потрібна Україна, щоб нас знову не заморили голодом, як в останній війні». За день до нападу на Радянський Союз Гітлер під час бесіди з Муссоліні висловив сподівання, що завдяки війні на Сході «вдасться забезпечити на тривалий час в Україні загальну продовольчу базу».Плануючи напад на СРСР, нацистська верхівка значне місце відводила використанню господарського потенціалу України та інших республік. У «Директивах з керівництва економікою нових окупованих східних областей» («Зеленій течці» Герінга) вказувалося, що експлуатація «має здійснюватися насамперед у галузі продовольчого й нафтового господарства. Одержати для Німеччини якомога більше продуктів і нафти – така головна економічна мета кампанії…, першим завданням є якнайшвидше забезпечення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей, щоб таким чином полегшити продовольче становище в Європі та розвантажити транспорт».За підрахунками німецьких економістів, з окупованих територій Радянського союзу щорічно можна було ввозити до Рейху 10–11 млн. т зерна, 40 тис. т рослинного масла, 1 млн. т жмиху, 260 тис. т цукру, велику кількість м’яса, інших харчових продуктів та сировини.У зв’язку з тим, що «освоєння нового життєвого простору» потребувало відповідних організаційно-адміністративних заходів, у середовищі німецького істеблішменту обговорювалися різні варіанти облаштування територій, які передбачалося захопити.Один з провідних «радянологів» у вищому ешелоні влади А. Розенберг у незавізованій пам’ятці-меморандумі від 2 квітня 1941 р. викладав своє бачення ситуації і засобів вирішення завдань, які постануть перед Німеччиною в найближчій перспективі. Оскільки Росія – це конгломерат націй, її потрібно розділити на сім «національних або географічних утворень» – Велику Росію, Білорусію, Балтію, Україну, Донський край, Кавказ, Середню Азію. Політична мета східної кампанії вбачалася у тривалому ослабленні Росії шляхом повної ліквідації «єврейсько-більшовицької влади», широкої економічної експлуатації, а також «передачі важливих російських районів для нових адміністративних утворень, зокрема для Білорусії, України і Донського району. Східні регіони Росії передбачалося використовувати для «масового заслання небажаних елементів». Для України припускалася можливість налагодження «власного національного життя аж до можливого створення політичної формації, що мала б на меті сама чи в поєднанні з районами Дону й Кавказу у формі Чорноморської конфедерації постійно протистояти Москві й оберігати німецький життєвий простір на Сході». Йшлося не про національні держави, а про рейхскомісаріати. І саме призначення рейхскомісаром України Е. Коха продемонструвала орієнтацію Гітлера не на пропозиції Розенберга, а на жорстку лінію, яку обстоював Кох. «Два центнери української пшениці, – просторікував цей одіозний ставленик фюрера, – важать для мене набагато більше, ніж усі національно-державні проблеми України, разом узяті».Згідно з планом «Ост» німці мали оселитися на території по лінії Ленінград –Ладозьке озеро – Валдайська височина – Брянськ – Дніпровська дуга. Виселенню з цих земель підлягав 31 млн. місцевих мешканців, у тому числі 65 % населення Західної України. За словами Гітлера, слід було перешкоджати тому, щоб «росіяни й так звані українці» дуже сильно розмножувалися, адже «одного чудового дня всі ці землі, … будуть цілковито заселені німцями».Побіжно зазначу, що про плани на них містить підсилюючі свідчення цікава робота професора Білоруського педагогічного університету Е.Іоффе «Когда и зачем Гитлер и другие высшие чины нацистской Германии приезжали в СССР?» (Мн.: Харвей, 2010). Не менший інтерес складає дослідження Р.Ганеліна «СССР и Германия перед войной: отношения вождей и каналы политических связей» (СПб.: Изд-во С.-Петерб. Ун-та, 2010).Відповідним чином будувалась політика у соціально-економічній, культурно-освітній, релігійній сферах. Українцям відводилася роль напівграмотних рабів, які мали працювати на пануючу «германську расу» й отримувати харчі на рівні, що дозволяв не вмерти від голоду. Виключалися будь-які політичні елементи громадського життя. Окупаційна адміністрація мала всіляко перешкоджати створенню єдиної Православної церкви.Таким чином, плануючи війну на сході, нацисти прирікали десятки мільйонів місцевого населення на фізичне знищення, депортацію, голод, звиродніння й маргіналізацію. Окупаційні реалії стали страхітливим свідченням того, що ці плани послідовно втілювалися в життя.


33. Гетьманська держава Павла Скоропадського.

Павло Скоропадський прийшов до влади завдяки підтримці німецької влади й був змушений прийняти їхні умови. Згідно із цими умовами Центральна Рада розпускалася, вибори в законадательные органи повинні були відбутися при обліку умов німецької влади. Була встановлена заборона на антинімецькі виступи, відновлялася власність на землю, відсторонення від влади деяких членів уряду.

29 квітня 1918 року, на з'їзді Земельних Власників України генерал Павло Скоропадський був оголошений гетьманом України. Він відразу видав Грамоту до всього українського народу. У той же день були проголошені Закони про тимчасовий державний устрій України, згідно яким у руках гетьмана зосереджувала виконавча й законодавча влада. Він був також головнокомандуючим армії й флоту й тільки контроль над судами був покладений на Генеральний Суд. Було змінено й назви держави, замість УНР воно стало називатися Українську державу (Украйинська Держава). Новий пристрій держави більше нагадувало колишній царський пристрій, було ліквідовано місцеве самоврядування. ДО 10 травня був сформований новий уряд у яке ввійшли тільки два українці. Інші були представниками російських партій, в основному кадетів.

Більші труднощі спостерігалися у відношенні з німецькою владою. Хоча вона вважалася союзницької й тільки, однак фактично саме вона мала всю повноту влади й постійно втручалася у внутрішні справи України. Разом з австро - угорськими частинами на півдні число німецьких військ досягало 800.000 чоловік. Керували ними головнокомандуючий фельдмаршал Герман Айхгорн і глава його штабу генерал Вільгельм Гренер.

У середині травня відбувалися таємні з'їзди українських соціалістів, які засудили політику гетьмана й виступили проти її. По суті, опорою гетьмана стали великі промисловці, хлібороби й российкие партії, а також німецька окупаційна влада. 12 червня в Кмеве більшовицька делегація під керівництвом Християна Раковского й Дмитра Мануильского підписала тимчасовий мир, відповідно до якого Україна була визнана незалежною державою.


Важка ситуація зложилася на окраїнах України. 13 січня 1918 року Румунія окупувала Бессарабію. На Холмщину австрійкою владою не допускалися представники українського уряду. Улітку й восени 1918 року на Україні проводилися широкі просвітні акції. Були відкриті - Український Державний театр, Національна Галлерея, Національний музей, Український Державний архів. 14 листопада була відкрита Українська Академія Наук, першим президентом якої став відомий учений Володимир Вернадський.

Німецька окупаційна влада, а з нею й гетмансое уряд, підтримуючи великих землевладеьцев, початок изьятие в селян захопленої тими помещицкой землі. Була розгорнута політика репресій, що викликало протидію з боку селян, які почали вести збройну боротьбу проти німців і гетьмана. Викликало також збурювання дія німецьких військ, які реквізували в селян продукти й фураж.

Очутившись у політичній ізоляції, гетьман спробував знайти підтримку серед українських соціалістів. 24 жовтня до складу українського уряду ввійшли чотири соціалісти, однак це вже не допомогло. німці терпіли поразки, і 14 листопада Павло Скоропадських, під тиском проросійськи настроєних членів уряду видав указ про федерацію з майбутньою небільшовистською Росією. У відповідь на це українські опозиційні партій почали підготовку повстання проти гетьмана. Для керівництва був створений керуючий орган - Директорія, до складу якої ввійшли - Володимир Винниченко - голова, Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко - члени. Їх головною військовою силою стали Січові Стрільці під керівництвом полковника Євгенія Коновальца, які перебували в Білій Церкві. Незабаром до них стали приєднуватися повсталі селяни. Почалося настання на Київ. 18 листопада в бої під Мотовилкою повстанці розгромили гетьманські частини. Німці в обмін на безпрепятственный пропуск на батьківщину оголосили про свій нейтралітет. 14 грудня гетьман відрікся від влади й передав її своєму уряду, що у свою чергу передало її Директорії. 19 грудня війська Директорія ввійшли в Київ. Була створена заново УНР.