vchilka.in.ua 1 2 3 4 5

2. Чеснотливість дорянського старця


Спробуймо подивитися на особу старця Павла через призму духовности східного монашества, простежити, яким він залишився у вдячній пам’яті тих, хто з ним жив і спілкувався. За 65 років життя в Дорянському монастирі отець двічі отримував нове ім’я – перший раз з нагоди уділення Малої Схими, вдруге – при уділенні Великої Схими. Люди пам’ятають його і як монаха Петра і як монаха Порфирія, як отця Порфирія і отця Павла, тож і ми, відповідно, будемо вживати всі ці імена.

Старець Павло став подвижником монашого життя й ісповідником віри у ХХ столітті. Його духовне життя полягало в тому, щоб застосувати правди віри до свого щоденного життя. Як отець прийшов до глибокого духовного життя, до аскетичного життя? Найперше, – через постійну молитву, у якій він єднався з Господом Богом. Від самого початку свого монашества брат Петро щоденно молився Церковне Правило, яке для монахів студитів є “Божим ділом”128, молився також індивідуальну молитву, яка оберігала його серце та зосередженість духа. Спільна молитва Церковного Правила живила і скріпляла монастир, Церкву, давала сили витримувати щоденні випробування, пережити важкий час переслідувань, гонінь, ув’язнень. “З раннього ранку, при заслонених вікнах, щоб не було видно світла, отці моляться Церковне Правило, служать Святу Літургію...”129 У часи переслідувань молитву починали удосвіта, о 4-ій годині. “О Господи, удосвіта Ти голос мій почуєш, удосвіта буду молитися до Тебе й виглядати” (Пс. 5, 4). Отець старався ніколи не пропускати Церковного Правила, хіба що не було богослужбових книг після обшуків з конфіскаціями або в ув’язненні, але тоді він молився Правило св. Пахомія, що його молиться кожен монах студит, коли нема можливості молитися Церковне Правило, а саме: отець був для всіх добрим прикладом у ставленні до спільної молитви. До храму він завжди приходив першим, ніколи не запізнювався, вчасно починав молитву. Пильнував, щоб молитва відбувалася чинно, без поспіху, без пропусків, спів – у належній тональності - словом, щоб усе відправлялося на славу Божу130. В останні роки життя отець Павло не міг уже сам відправляти Святу Літургію – він співслужив із настоятелем і дуже хотів виразно чути кожне слово молитов, що їх читає священик. А коли якогось слова недочув чи не розібрав – через те, що було скоромовкою проказане, – те просив повторити.


Молився він і наодинці, предстоячи сам перед Господом. Після вечірніх богослужень, коли брати розходилися по своїх келіях, отець сідав у каплиці й молився. Сидів непорушно, наче й не дихаючи – тільки видно було, як перебирає чотки131. Часто можна було бачити, як отець молиться, схилившись перед Святими Тайнами, а коли був молодший – молився на колінах, уважно дослухаючись до того, що Господь промовляє до нього в глибині серця. В особисте молитовне правило отця Порфирія входила Ісусова молитва, Богородична вервиця; любив він також читати Псалтир – священні тексти з живим Божим словом. Отець молився за монастир, за добрі покликання до монастиря, за щасливу смерть132, за те, щоб витримати всі випробування до кінця і вмерти як монах133. Отець Порфирій молився за Церкву, за свій народ, за цілий світ. Що б отець не робив у житті – кожну справу супроводжувала молитва про Божу поміч і Боже благословення. Його молитва була як би продовженням розмови, а розмова – продовженням молитви134. Перебуваючи в Божій благодаті, отець завжди просив, щоб молилися і за нього135. “В останні роки життя отець хотів перебувати на самоті й молитися”136.

У глибокій старості, коли вже тяжко було самостійно піднятися з ліжка, отець наказував сам собі: “ Петре, вставай! Петре, вставай!” – і за кожним наказом знов і знов напружував усі сили, щоб таки самостійно піднятися на молитву”.

Отець Порфирій і сам постив, і заохочував до цього братів. Його піст не був показним, ані силуваним. Здавалося, що це не завдає отцеві жодного труду137. Отець не їв м’яса і взагалі споживав просту їжу, без приправ і присмаків. Під час церковних постів тримався строгішого посту, але коли необхідно було їсти, щоб підкріпити організм, тоді їв. Як правило, перебував у холодній келії, не догоджав собі теплом. Під час трапези споживав гарячу страву138.


Отець любов убогість, “задовольнявся тим, що найпростіше, найубогіше і найдешевше”139. Одяг його був дуже простий і незмінно той самий, хоч отець і був кравцем140. Носив його по 20-25 років141. Отець не прив’язувався до речей, роздавав їх людям. Картав брата, який тримав зайві речі142. В келії в отця Порфирія все було просто, все на місці. Він любив чистоту, порядок, акуратність.

Отець був добрим господарем, знав, що і як треба робити, і багато що вмів зробити143. Практично у вільний від молитви час він весь час працював. Але коли наставав час молитви, роботу припиняв, навіть якщо вона була ще не закінчена144. В кравецькій майстерні перед початком роботи молилися, молитву провадив монах Порфирій145. За Студійським Уставом, “кожну працю монахи починають і закінчують Господньою молитвою та словами Псалма 89: “І ласка Господа Бога нашого хай буде над нами, і стверди діло рук наших, стверди його – діло рук наших!”146 Отець радо ділився своїми знаннями чи то з кравецтва, чи з садівництва147. Люди йшли до нього за господарськими порадами148. Отець мав ділянку, на якій вирощував саджанці яблунь, груш, горіхів. Саджанці роздавав людям, грошей не брав, бажав тільки, щоб їм добре родило. Потім йому приносили плоди з його дерев, він їв і тішився, що в людей родять його щепи149. За своє довге життя отець виростив незчисленну кількість плодових дерев. І сьогодні цвітуть на Гуцульщині сади, як пам’ять про добрі діла рук дорянського старця.

Будучи у похилому віці, отець доглядав невеликий монастирський город. У нього гарно родила городина, особливо цибуля. Він щедро ділився з людьми насінням, а з його благословенням все родило велике і смачне150. Отець любив працювати на землі і давав у цьому добрий приклад молодим монахам. Якось, маючи вже під 90 років, після того, як помолились, отець отець Порфирій, вислухавши людей та поснідавши, одразу ж, без відпочинку, пішов з молодими братами сапати город. Минає година – а отець навіть не розгинається, щоби відпочити, та ще й поправляє роботу молодих монахів. Минає друга – отець все не стає на відпочинок. Починає накрапати дощ – молоді монахи втішилися, що ось уже відпочинуть, та отець продовжував працю. Після цього, знову без жодного відпочинку, пішов сповідати людей, молитися, вислуховувати тих, що прийшли до нього за духовною поміччю151.


Старець Порфирій був духовно сильною особою. Його присутність благодатно впливала на людей. Він випромінював доброту, і люди це відчували. У цій його духовній доброті розчинялися гострі риси свого характеру152. Йому доводилося постійно боротися зі своїм характером. Холеричний темперамент, різкий характер були тими колючками, про які писав апостол Павло: “дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не заносився вгору” (2 Кор. 12, 7). Через свою різкість у відношенні до людей отець часто каявся, упокорювався і плакав. У його безсиллі виявлялася Божа сила (пор. 2 Кор. 12, 9), Божа благодать, помагала у спасінні отцеві й багатьом людям. Ця колючка була, як пімста диявола. Люди, які приходили до отця, наверталися на спасенну дорогу, ставали здоровими – духовно, а часто і тілесно. Диявол втрачав владу над людьми і мстився за це отцеві153.

Отець Порфирій нікому не пам’ятав зла. А коли бачив, що сам щось невідповідне учинив, увесь перемінювався, зі сльозами просячи прощення в скривдженого. Бували в монашому житті отця і гострі моменти, особливо коли стикався з кимось, хто мав подібний характер. Але завжди в короткому часі конфлікт закінчувався Божим миром, що випливав із серця отця Порфирія154. В одному з повчань для братів студитів він розповідав про гнівливого монаха, який протягом цілого дня носив у серці образу на настоятеля. Увечері приходить до цього брата настоятель і каже: “Брате, сонце заходить, а ми не перепросилися”.

На цьому прикладі отець навчав, що так само можна повертати Божу благодать у стосунках між братами155. Старець Павло старався примиритися з ближніми в той самий день. Не раз перед сном він ішов до келії молодого настоятеля і вибачався за різке слово: “Ой, що ж я наробив? Вас Бог поставив настоятелем, а я вас картав156. Часто отець приступав до Святої Тайни покаяння і зазвичай сповідався в настоятеля. Коли хтось просив за щось вибачення в отця, то пересвідчувався в тому, що розкаяний грішник зазнає подвійної милости.


Якось один монах не виконав вказівки старця, а зробив по-своєму. За непослух отець відчитав брата. Той вийшов від отця і почав плакати (цей брат мав тоді близько вісімдесяти років, а отцю Порфирію було на вісім років більше). Отець виходить за братом і просить, щоб той не плакав. Але брат не слухав – далі йшов і плакав. Тоді отець зайшов поперед брата, впав на коліна і каже: “Брате, прости мені!”. Побачивши, що отець на колінах, брат і собі впав на коліна. Отець припав лицем до землі і знову попросив прощення в брата. Тоді той, плачучи, підняв отця. Так вони один одного піднімали, і зі сльозами, обіймалися. Молоді монахи у цей час працювали на подвір’ї і все це бачили. Це був для них великий урок братньої любови, прощення і смирення157. Подібний випадок спостерігала одна монахиня студитка. Вона бачила, як отець, просячи прощення в старенького брата, цілував йому ноги. З того, що побачила, монахиня винесла добру науку, якою відтоді незмінно керувалася в житті: просити прощення і примирюватися з ближнім треба не відкладаючи, в той самий момент, коли прийшла благословенна думка про прощення158.

М’який, лагідний погляд отця сам по собі вже був проханням про прощення159. Отець міг увечері подивитися братові у вічі й запитати, чи часом не образив чимось у цей, разом прожитий день. Коли бачив хоч би навіть тінь образи, запрошував брата спільно потрапезувати. Тоді брат розумів, що отець шукає Божого миру, умилостивлює його160. Коли бували складні моменти, а то й кризи, отець довго молився сидячи біля Святих Тайн, після Повечерія, відкривав продуктові запаси і готував людям милостиню161.

Готуючись в прощу до Зарваниці, старець Порфирій хотів їхати туди з чистим серцем. Перед від’їздом, у присутності монахів,примирювався з настоятелем кажучи: “Може, я чимось вас образив. То простіть мені. На вас я образи не маю”. Потім уклякав, щоб молодий настоятель поблагословив його на дорогу162.


Будучи в похилому віці, отець часом плакав, хоч у молодості цього не спостерігалося163. Отець мав велику довіру до Господа. Молячись з довірою, він отримав від Господа дар сліз. Часто сльози на очах в отця з’являлися під час молитви. Зокрема в певні моменти: на Святій Літургії отець з глибоким зворушенням проказував слова єктенії: “Осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім164. Люди приходили до нього з просьбами про молитву у важких обставинах життя. Коли він молився до Господа за страждаючих людей, на його очах можна було побачити сльози. Коли його не сприймали серйозно, а те, що він говорив, переводили на жарт, чи тоді, коли його слова не доходили до сердець братів монахів – на очах в отця знову ж були сльози165. Отець зчаста плакав від жалю за грішників166. Коли до нього приходили молоді монахи студити, просили його благословення, співали йому «многая літа» він від зворушення плакав. У молодих монаших покликаннях він бачив Боже благословення монашої родини, про яке часто просив у Господа в своїх молитвах167.

Одного разу відвідав монастирську церкву святого пророка Іллі в Дорі дитячий хор. На хвалу Божу полинув прекрасний дитячий спів. Отець слухав і плакав. Його запитали: “Чому ви плачете?” – “Не думав, що я дочекаю цього часу168. Може, пригадалося отцеві, як його звинувачували в радянському суді за те, що навчав дітей правд Божих, що сповідав і причащав їх, як відбував покарання за це у в’язниці. Це були сльози радости і вдячности Богові.

Прикметною рисою старця Павла була миролюбність. Попри непростий характер отець мав у собі мир і приносив цей мир куди б не приходив. Людей притягала його внутрішня умиротвореність, витишеність. Вони йшли до нього, хоч він їх спеціально не кликав, бо відчували, що отець має Духа Божого, що Бог є з ним і в ньому169.


Зігнута ледь не до землі постать старця Павла, сива борода, простий, полатаний, вицвілий на сонці монаший одяг – усе виразно свідчило про аскезу. Люди підходили до нього з трепетом, особливо якщо це було вперше. Отець мовчки повертав голову, щоб подивитися, хто прийшов170. Очі його були добрі, світлі, глибокі, а мова – спокійна і розсудлива171. Поспілкувавшись з отцем, людина могла зрозуміти, що таке монашество172. Хто до отця приходив, той уже чув про його монаші чесноти, але побачивши його – отримував довершений образ. Старенького отця з паличкою сприймали як чудотворця, відчували силу його духа. Коли в монастир приходили діти, які відпочивали в Карпатах, – а це були різні діти, в тому числі й важкі, яких дуже непросто на чомусь зосередити. Проте, коли вони бачили отця, – вмовкали, і наставала велика тиша173.

Отець Павло тікав від слави, хвалебних слів на свою адресу. Коли монаша родина вшановувала його 90-ліття, він, щоб уникнути урочистих церемоній навколо своєї особи, просто не прийшов на богослуження – молився на віддалі. У глибокій старості отець „продовжував боятися, щоб сатана не дав якоїсь найменшої гордости174.

Коли відбувалося слідство за звинуваченнями проти отця Павла, йому радили, як доказ своєї лояльності навести той факт, що під час німецької окупації в монастирі, наражаючись на смертельну небезпеку, переховували двох поранених радянських військовослужбовців – отець сам їх доглядав. До речі, після війни ці люди приїжджали в Дору і дякували монахам. Однак отець Павло не захотів розповідати про цей випадок слідству – він відповів по-біблійному: „Що робить лівиця, нехай не знає правиця175. Щоб зробити отцеві приємність, люди часом бралися перераховувати його заслуги перед Господом. У таких випадках він давав зрозуміти, що не хоче цього слухати. А коли це не допомагало, казав гостро: „Спокусо, відійди!”


Старець Павло володів даром розпізнання духів. Завдяки його порадам, духовні учні могли успішно провадити духовну боротьбу. Отець міг чітко розрізнити, коли на людину діє зла сила, а коли йдеться про людську слабкість, і порадити як давати собі з цим раду в повсякденному житті176.

Отець Павло був наділений також даром прозорливости177. Глибоко бачачи серце людини, він підказував їй дорогу до Бога, був немовби дороговказом, часто провіщав її стан у житті. Одного разу отець запитав хлопця, який щойно сповідався, чому той не жениться. Хлопець відповів, що про це не думав, бо вважає, що ще рано. „Коли подумаєш, то приходь до монастиря”, - сказав отець. Хлопець засміявся. Отець поглянув на нього і питає: „Чого ти смієшся?” – „Я не сміюся”. – „Смієшся, смієшся... Смійся і все одно будеш монахом”. Хлопець і не сподівався, що ці слова сповняться. Щойно через чотири роки згадав слова отця. Почав їздити до православних монастирів і приглядатися до життя монахів. Але постать отця Павла незмінно стояла перед його уявою. Врешті-решт хлопець вступив до монастиря, до якого належав отець Павло178.

Якось на відпусті в Зарваниці молода дівчина побачила старенького монаха, який сидів у сповідальниці біля церкви. Вона поцікавилася, хто це, а коли дізналася, що це отець Порфирій, пішла до нього на сповідь. Отець запропонував їй висповідатися з цілого життя. Він сказав, що буде називати гріхи, а вона має відповідати, робила їх чи ні. Все, про що отець питав, вона справді робила. Дівчина дуже дивувалася, як він може про все це знати. Отець же сказав їй, що вона має покликання до монастиря і щоб вона трималася цієї думки. Порадив не переживати, бо Господь допоможе - батьки зрозуміють і приймуть її вибір. Сьогодні це монахиня, яка служить Богові в монастирі монахинь Студійського Уставу. І з батьками все гаразд – вони спокійні і щасливі за доньку.

Якось рідний брат отця, Василь, висловив думку, що радянська влада буде вже постійно і навряд чи щось зміниться. Отець Павло заперечив: „Все це розвіється, як порох, і нічого з цього не буде!” Так воно і сталося – безбожна держава розпалася179. Люди приходили до старця Павла по благословення, пораду, причому з найрізноманітніших питань і нагод. Так, одного разу прийшла до отця молода вагітна жінка, і попросила благословення, щоб Господь допоміг щасливо народити. Старець поблагословив, сказав, що народиться хлопчик. Невдовзі щаслива мама раділа і дякувала Богові за сина, якого отець Павло охрестив і дав ім’я Богдан”180.


Отець Павло мав непохитну довір’я до Божого Провидіння і сильну віру, що з Христом він усе витримає. Отець був вірним сином переслідуваної Української Греко-Католицької Церкви, свого народу. Ця вірність особливо виявилася в часи переслідування, з боку атеїстичної радянської влади. Старець Павло був ісповідником віри, багато витерпів заради Христа. Серед свого народу він став символом непереможности Христової Церкви. Тому сатана лютував і намагався зламати волю отця – діючи через структури влади, хитрощами і обіцянками, моральними і фізичними тортурами. Єромонах Мирон, настоятель монастиря, своїми молитвами і заохотою допомагав отцеві нести хрест ісповідництва, витримати до кінця, „йти лише тією дорогою, якою йшов Ісус Христос181. Архимандрит підпільного монастиря кир Никанор та ігумен Юрій також молилися і раділи за отця Порфирія182.

Отець признавався, що не раз йому було дуже страшно, але щось діялося з ним, і він відважно протистояв прокурорам, суддям, кадебістам. Він навертав тих, хто його допитував, хто переслідував його за віру. Наражаючись на різні небезпеки, він сміливо свідчив Христа183. Це великий скарб, який залишив нам отець Павло. Слід зазначити, що його ісповідництво було просякнуте любов’ю до всіх, в тому числі й до ворогів. Отець ніколи не скаржився на тих, від кого він зазнавав терпінь. У цьому - вираз його любови до Бога, до ближніх184. Він повчав: „Треба молитися за них, Господь ще не таке терпів”185. А свої страждання приймав як Божий допуст, бо, казав, що „ця влада є за наші гріхи”186.

Радянська влада знущалася над ним, але Бог допоміг, і отець Павло витримав до кінця. З представниками комуністичної влади він говорив сміливо, розпізнаючи і відкидаючи їхні хитрощі і пастки187. Отець не піддавався на намовляння зректися своєї Церкви, на жодному з судів, які над ним чинили, не визнав себе винним не згодився доносити чи бути таємним інформатором влади – він не йшов на жоден, навіть найменший, компроміс із злом.


У 1950-і роки начальником КДБ Яремчанського району був ревний комуніст Сусанін, який багато спричинився до обшуків і конфіскацій у монахів. Сталося так, що, виходячи з машини, цей чоловік зламав ногу. Брат Порфирій, зустрівши Сусаніна в Яремчі, сказав, що це йому кара за гріхи і що він, брат Порфирій, молиться за його навернення. Через деякий час начальник повернув конфісковані книги188. Одного разу стояли в центрі Яремча напідпитку кілька працівників райкому партії і, побачивши брата Порфирія, кличуть: „Ходи, Петре, вип’ємо по сто грам”. Отець покивав на них пальцем і каже: „Не жартуйте зі мною, бо я монах. І менше пийте, бо це добром не скінчиться189. Якось перед Великодними святами з монастиря в Дорі забрали церковні книги, але отця Порфирія не арештували. Він вирішив поїхати до начальника КДБ в Надвірній з вимогою повернути конфісковані книги, бо, мовляв, наближаються свята, а монахи не мають з чого молитися і відправляти богослуження. Начальник КДБ району Малик частину книг віддав, але застеріг, що він їх, мовляв, позичає. Отець дивувався з того, що почув, і забрав книги до монастиря190.

Обшуки в монастирському домі в Дорі бували досить часто, один із представників Яремчанської влади виявляв при цьому особливий цинізм і нахабство. В каплиці він міг сісти на престіл, на якому відправляли Службу Божу, брутально поводився з отцем, насміхався з його служіння191. Отець Порфирій остерігав його, нагадував про те, що це гріх, але той лише сміявся192. Коли настала свобода Церкви, цей чоловік раптово помер. Поблизу не виявилося інших священиків, крім отця Порфирія, – його й попросили похоронити цього чоловіка. Отець погодився. Перед похороном він сказав людям: „Бачите, як воно сталося. Той, хто мене обшукував, арештовував, помер, і я мушу його хоронити193. А в прощальному слові на похороні старенький отець сказав: „Доброго сказати не можу, погане говорити не хочу, упокойся з миром194.


Одного разу до монастирського будинку прийшло троє працівників селищної ради Делятина – всі п’яні. Усвідомлюючи небезпеку наруги на святощами, отець швидко спожив Святі Тайни, які зберігалися в каплиці. „Візитери” глузували з отця, шарпали його за бороду. Забрали всі гроші, які знайшли. Тоді пішли, ще більше напилися, а в кінці потрапили в автокатастрофу. Отець простив їм і молився за них195.

Господь наділив старця Павла второпністю, яку сам отець називав „хлопістикою”, що означало таку собі простонародну метикуватість. Вона допомагала йому знаходити відповідну мову і спосіб поведінки як з добрими людьми, так і з ворогами. У повоєнний час сталінська влада хотіла сфабрикувати справу проти монахів, звинувативши їх у співпраці з українськими партизанами. Енкаведисти, переодягнені у форму партизанів, приходили вночі до монастиря, намовляючи монахів до „співпраці”. Але брат Порфирій відчував, що це провокація, і не ловився на цей „гачок”196. Він знав правдивих борців за свободу народу, серед яких були і його учні. Одного разу брат Порфирій відвідував у Дорі, в домі Глип’юків, своїх учнів-партизан. Раптом почалася облава. Всюди шукали партизан, але Господь зберіг і хлопців, і брата Порфирія.

До священства, тобто до 1966 року, брат Порфирій дякувáв на богослуженнях у монастирі та в домах вірних, де отець Мирон відправляв Службу Божу. Він також супроводжував по селах Гуцульщини єромонахів студитів, які приїжджали з місіями.

Так, одного разу брат Порфирій привіз в одне гірське село єромонаха Володимира (Василя) Вороновського. Люди зійшлися в найдальшій хаті, високо в горах. Їх зібралося так багато, що отець занепокоївся – чи не наражаються всі вони на небезпеку? Але брат Порфирій запевнив, що люди тут не дадуть арештувати отця. Сорок осіб приступило до сповіді. Частина людей стояла на подвір’ї, бо всі не могли поміститися в хаті. Брат Порфирій дуже хотів, аби люди перебували в правдивій вірі, й старався для цього з усіх своїх сил197.


На богослуження в студитській обителі в Дорі люди приходили крадькома, часто – заходячи з лісу, щоб їх ніхто не бачив. Отець Порфирій виглядав через вікно, хто прийшов, а тоді відчиняв двері. Богослуження відбувалися при щільно закритих вікнах. Отець підтримував людей на дусі, щоб вони не боялися. Бувало, що попри хату проходили підозрілі особи, тоді отець казав людям: „Тихо, не бійтеся. На все Божа воля – що Бог дасть, те й буде198.

Якось, на запрошення одних ґаздів з Делятина, отець Порфирій і сестра монахиня Йосафата прийшли до цієї родини з духовними відвідинами. Отець висповідав членів сім’ї, охрестив дитину. Сестра монахиня, здивована і злякана, каже отцеві: „Це ж міліціонер!” А він відповідає: „Мене не обходить, де він працює, важливо, що він говорить про свої гріхи199. Отець тішився, що цей міліціонер вчинив саме так. І пізніше цей чоловік не раз через свого родича попереджував монахів про те, що готується перевірка і щоб того дня в них не було зібрання людей200.

Підпільне життя змушувало вдаватися до найрізноманітніших способів конспірації. Одного разу отця Порфирія попросили приїхати до вмираючого чоловіка в селі Татарів, прислали авто. Отець законспірувався „під жінку”, загорнувшись у пухову хустину, і поїхав до хворого. Авто, чекаючи на отця, стояло далеко від хати. А під хатою постійно хтось вартував, щоб попередити в разі небезпеки. Авто під’їхало за отцем тоді, коли була певність, що все безпечно201. Люди, які зверталися до отця, боялися не так за себе, як за нього, бо знали, як він ризикує через своє служіння Богові і людям.

На суді отця звинувачували в тому, що він ходить до хворих, і вимагали, щоб він це припинив, бо, мовляв, для цього є лікарі. Отець відповідав: „Судіть, не судіть, а я до хворого піду. Лікарня для тіла, а я – для душі202. Він дуже ревно дбав про спасіння людських душ, хоча сам при цьому часто наражався на різні небезпеки. Коли довідувався, що треба йти до хворого чи вмираючого, то йшов не зволікаючи, казав: „Треба рятувати душу203.


Тюремні випробування отець приймав без нарікань, говорив: „Терпіння – то наше спасіння”204. Коли отця ув’язнили вперше, він спочатку переживав, що і як буде з ним далі (знаємо, що його тричі замикали в одиночну холодну камеру). Бувало, згадував отець, приходила думка, що не витримає. Але він молився і витримував, молився – і жорстока система піддавалася йому. Будучи вже пенсійного віку, отець поклав собі за обов’язок прибирати прохід між верстатами, на яких працювали в’язні. Цим він завоював повагу в’язнів і тюремного начальства205. Одного разу отця кудись забрали. В’язні думали, що на допит. Але згодом виявилося, що він був у домі начальника тюрми й молився над його хворою дочкою. У тюрмі отець і сам молився, й інших навчав молитви, поводився як правдивий християнин, тому в’язні називали його “Божим чоловіком”206. З тюрми отець вернувся хворий. Ніколи не хотів говорити про свої терпіння і про знущання – він цікавився іншими і вболівав за інших207.

Старець Павло був людиною великої і непохитної віри – її він передавав молодому поколінню208. Отець зберіг дар віри, бо не згрішив проти неї, жив у ній, відважно свідчив про неї і поширював її. Маючи перед собою взірець отця Павла, ми також „повинні бути готовими визнавати Христа перед людьми і йти дорогою Христа серед переслідувань, яких у Церкві ніколи не бракує209.

Схиєромонах Павло не мав спеціальної богословської освіти, але його поради, повчання ніколи не суперечили вченню Церкви. Його богослов’я було плодом молитов і особистого духовного досвіду. „Отець у своєму серці слухав Духа Господнього, який безпосередньо його повчав210.

Отець Павло з любов’ю ставився не лише до греко-католиків, але й до християн інших конфесій. Люди, відчуваючи в ньому щире серце, просили його молитовної допомоги, поради і розради. Серед християн інших конфесій найбільше до отця зверталися вірні православних Церков, в тому числі й духовенство. Так, наприклад, в часи радянської влади, до отця Павла прийшов парох православної церкви в Дорі, просячи поради в складній ситуації. Чиновники вимагали від нього дати згоду на те, щоб розібрати каплицю в Яремчі. Отець Павло порадив йому відкинути страх і не дати згоди на це. Священик послухав поради старця, і донині ця каплиця стоїть у Яремчі. Схиєромонаха Павла відвідували також православні монахи з України і Росії211. Християни православних конфесій з глибокою шаною ставилися до старенького отця, просили повчального слова, благословення. Отець Павло радів їхнім відвідинам. З монахом Нестором з УПЦ, який з благословення своїх настоятелів подорожував по Україні, Білорусії і Росії, отець Павло поговорив і поблагословив на щасливе продовження подорожі.


На початку 90-их років отець Порфирій у супроводі ще одного єромонаха студита поїхав до Києва, щоб відвідати його святині. До Печерської Лаври прибули зранку, о 5.30, на богослуження. Коли старець Павло увійшов до храму, монахи Печерської лаври, побачивши, що це монах, принесли йому крісло. Так, усю службу отець сидів, як почесний гість. Навіть у такий спосіб Господь виявляв своє благовоління до отця Порфирія212.

Через особу схиєромонаха Павла люди єдналися у Бозі. Господь наш Ісус Христос хоче, щоб „усі були одно” (Йо. 17, 21), щоб була єдність і серед монахів різних конфесій. Під час похорону отця Павла сталася одна, хоч і непомітна, але знакова подія. Увечері з Почаєва приїхала жінка. Вона привезла вінок і розповіла, що виконує доручення православного старця з Почаївської лаври. Той сказав їй: „Їдь у Дору біля Яремча – там помер старець. Завези вінок, а коли повернешся, то скажеш, чи так воно є213. Господь у чудесний спосіб сповістив старця з Почаївської лаври про відхід душі отця Павла. А єпархіальна православна газета Київського Патріархату писала: „Ім’я схиєромонаха Павла Чучмана відоме всій Гуцульщині. Цей дивний монах протягом 65 років був взірцем наслідування Христа, духовним батьком тисяч гуцулів та всіх тих, хто приїжджав у гори за духовною розрадою”214.

Отець Павло палко любив свою землю, свій народ. Подорожуючи по чудотворних місцях, монастирях, отець часто зупиняв авто, щоб помилуватися галицькими краєвидами і в тихому захопленні казав: „Яка то гарна наша земля!” Отець любив Гуцульщину і, повертаючись з поїздок у дорівську обитель, говорив: „Ах, нема, як Дора!” Він ніколи не нарікав на свій народ, а молився і просив Бога кращої долі для нього, радів духовному і національному відродженню. Під час святкування 90-літнього ювілею отця, він звірився перед братами: „Я прожив дев’ятдесят літ, з них більше шістдесяти в монастирі. Але за той час я не збезчестив імени України, імени своєї родини, монашого імени”. Те, що сказав отець про себе, можна доповнити словами апостола Павла: „Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа” (1 Кор. 11, 1).


Таким чином, ми розглянули і проаналізували чесноти, якими Господь обдарував отця Павла і які він пильно плекав. Саме таке духовне обдарування було йому необхідне для старчеського служіння і в час переслідувань Церкви, і в час її свободи. Про чесноти, якими був обдарований і які розвивав у собі за допомогою Божої благодаті отець Павло, свідчить багато людей, які зустріли його на своєму життєвому шляху. Їх свідченнями ми тут і скористалися.



<< предыдущая страница   следующая страница >>