vchilka.in.ua 1


Міська науково-практична конференція ІППО КУ імені Бориса Грінченка

для вчителів української мови та літератури


Є. Маланюк у контексті української культури ХХ століття


м. Київ, 15 березня 2012 року


Анатолій Гуляк,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Наталія Науменко,

Національний університет харчових технологій


НАТУРФІЛОСОФІЗМ ЯК ФОРМА ВИЯВУ АВТОРСЬКОЇ СВІДОМОСТІ

(на матеріалі «осінньої» лірики Є. Маланюка та Є. Плужника)


На початку ХХ століття в українській літературній традиції гостро постала необхідність оновлення тематичного та жанрового діапазону поетичних творів та збагачення їхньої художньої форми. Чільне місце в оновленому літературному процесі мав посісти митець, який, за влучним образним висловом Михайла Коцюбинського, «має трохи інші очі, ніж люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку».

Епохальною ознакою української культури першої третини ХХ ст. стає беззаперечний синкретизм у всьому – у мисленні, філософії, мистецтві, мовних і стильових пошуках, що, зокрема, відбилося у жанрових вимірах поезії [2, 81-82; 11, 234]. Це – період інтенсивного проблемно-змістового, образомоделюючого, жанрово-стильового оновлення красного письменства, найяскравіші явища якого синтезував ранній модернізм, вчинивши їх новою мистецькою традицією.

Пейзаж постає засобом проекції реалій зовнішнього довкілля на внутрішній світ ліричного героя. А звертання до образів природи засвідчує зацікавлення письменників усіх часів і країн в осмисленні прадавніх традицій нації. Своїм забарвленням краєвиди живої природи викликають у людини не лише естетичне захоплення, а й породжують алегорії та символи. На думку американського філософа Ралфа Емерсона, природа повинна «просвітити й піднести людину, зарядивши її етичною й естетичною духовністю… Людина має сконцентрувати свої зусилля на читанні, розшифруванні й переживанні божественного тайнопису природи» [17, 110]. Іншими словами, наближення до природи означає наближення до духовних первин: шлях до найвищого ідеалу – через піднесення ідеального в людині, й навпаки. Ця думка як один з постулатів філософії трансценденталізму за своє першоджерело має тезу І. Канта про те, що «прекрасне – це символ морального добра» [див. 1, 408].


Мета нашої роботи – установити естетичну, композиційну та образотворчу роль, яку відіграють натурфілософські концепти в «осінніх» пейзажних віршах збірок «Гербарій» Євгена Маланюка та «Рання осінь» Євгена Плужника.

Уміння бачити – «необхідність істинного таланту»: письменника, для якого першоджерелом творчості є саме життя, і читача, який здатен не лише побачити, а й «перебачити» оформлену в образах конкретну життєву реальність [8, 37]. Звісно ж, якщо це «перебачення» буде не простим пересіванням слів і реалій або імажиністським «натовпом образів», а засвідчуватиме намагання відкрити нову грань слова, якої ще ніхто не спостеріг.

Тому такою пильною була й лишається увага до пейзажних образів у літературі. Українські письменники володіють справжнім мистецтвом говорити про природу. Кожній порі року надається певний духовний і моральний образ. Сила натурфілософських образів така, що всю писемну літературу можна кваліфікувати залежно від пори року. Де б не з’явився опис природи, він обов’язково впливає на всю тональність твору.

Про це свідчить творча, «неокласична» інтерпретація архетипних образів Є. Плужником у восьмирядковій мініатюрі з «Ранньої осені» (виданій 1927 року):

Падає з дерев пожовкле листя,

День уже в обіди догорів –

Кажуть, що вночі на передмістя

Осінь приблукала з хуторів.

В центрі вона буде завтра ранком,

Повагом вступаючи туди…

Що ж! Приходь, задумлива селянко –

Я тебе побачити радий [10, 147].

В українській поезії першої третини ХХ століття відбувається активний «пошук відповідностей» між людиною та природою, підвалини якого закладено творчою рецепцією давньослов'янської спадщини на тлі формування новітніх естетичних доктрин, зокрема неоромантизму. У поетизації двоєдності «людина-природа» як сталої прикмети української літератури особливого значення в ХХ столітті набуває символізація наскрізної деталі та природного образу.


Не випадково одну зі своїх перших поетичних збірок (видану 1925 року) Євген Маланюк називає «Гербарій». Під рослинним заголовком сполучаються виваженість і наукова точність слова, історичне та історіософське начала із гранично вираженою емоційністю. Поет виробляє власну мову символів, яка водночас є і знаряддям, і результатом пізнання світу:

Покарано… На наші кров і піт

Прийшла орда. Лишили олтарі ми…

Та в мрії живемо необоримій,

Що прийде час і зранені степи

Одягнуться в нових поем снопи,

Пов’язані у перевесла рими [7, 40].

Секрет назви цілої книги «Гербарій» відкривається у заголовному вірші «Лист»: спостерігаючи, як «журливо жовкнуть пелюстки квіток життя», поет згадує свої дні у Києві [12, 79]. У цитованому вище сонеті гербарій як сукупність сухих листків і трав символізує минувшину, осмислення якої дається ліричному оповідачеві в категоріях поетичної творчості – «степи одягнуться в нових поем снопи…» та праці на землі, спілкування з природним довкіллям: «… поки на ланах душі моєї / Таємно спіє засів золотий, / Околицями людськими йдемо і / Щоденний цвіт збираєм – я і ти…».

Ключовим хронотопічним образом у «Гербарії» Є. Маланюка є степ. У старослов’янській традиції степ – простір незахищений, чоловічий, місце битви – чи з ворогом, чи з природою [16, 71]. Для українського поета степ виступає також символом утраченої батьківщини, вплітаючись у канву ностальгійних настроїв:

А я на полум’ї розлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ Твій, сняться луки

І на узгір’ях – вітряки.

Там свист херсонського простору!

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш штору –

І п’єш самотній, смертний біль [7, 46].

Недарма один із циклів «Гербарію» названо «Псалми степу». Характерними рисами псалма є, як відомо, особлива ритміка, варіативність однієї думки, оформленої синтаксичними повторами, синонімією та антонімією, антитезами, паралелізмом, повторами. У момент виникнення псалма канонічною вимогою до нього було двоголосе виконання [18, 90]. Тому він, подібно до молитви, будується на діалозі ліричного персонажа та імпліцитного адресата. Проте концептуальна відмінність зазначених жанрів – у тому, що адресатом псалма не завжди є Божество. Як, наприклад, у такому вірші Маланюка:


Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.

Під грім гармат, під вітру подих дикий

Гула дудонь з-під варварських копит, –

Ми не зазнали іншої музики

І інших слів в вогні залізних літ [7, 55].

Ґрунтуючись на хронотопі степу, Маланюк у «Псалмах» творить забарвлений натурфілософськими рисами образ «бранки степової», якій послідовно надає рис матері та коханки, – образ України.

У «Ранній осені» Плужника, навпаки, хронотопом виступає чіткіше окреслена у просторі місцевість – хутір: « Я знов на хуторі. Шовковий шум гаїв / Приспав усе надворі і в господі…». І. Качуровський, аналізуючи ліричні жанри, виокремлює в українському письменстві ХІХ – ХХ століть течію «хуторної поезії», виводячи її від однойменної поетичної збірки П. Куліша. Проте «під поняттям хуторна поезія… ми тепер розуміємо вірші про хутір – як про певний старий ідеал українця… Самотність визначає характер хуторної поезії: це лірика культурної людини, закинутої в глушину, в безлюддя, кудись найдалі від звичайного міського, дрібно-метушливого життя» [3, 250]. Отже, тут доречно говорити й про алюзії до Франкового «Зів’ялого листя», до архітвору М. Коцюбинського «Intermezzo», почасти до новелістики М. Хвильового («На озера», «Арабески»).

«Крізь спокій у Плужника класично-взірцево пробивається справжній неспокій із його невситимістю, усепробійністю, неугавом «наслідування» [4, 184]. Рустикальна атмосфера зумовила появу низки віршів, присвячених становленню мистецької майстерності:

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою,

Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже


Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців? [10, 146].

Сприйняття віршів Євгена Маланюка та Євгена Плужника, ключовим натурфілософським образом у яких є осінь, а культурологічним – мистецтво поезії, майстерність, читання, – значно збагачується за рахунок знань реципєінта та його намагання вловити рух думки ліричного персонажа [9, 36]. Такими промовистими творами є вірші Маланюка:

Вже на єдвабі неба осінь

Гаптує золотом лазур.

Вже воздух диха у знемозі

Передчуттям музики бур.

На вирізьблені крайобрази

З каміння, золота і скла

Журливо-жалібно лягла

Гримаса болю і образи… [7, 42]

та Плужника:

Уже вечірні довшають розмови,

Чутніше хід холодних дзиґарів…

Віщують тихий затишок зимовий

Сльота і сум осінніх вечорів.

І так приємно знову розгорнути,

Пурнувши весь у цигарковий дим,

Якийсь роман, давно напівзабутий,

І не читати, мріяти над ним!.. [10, 144]

Неможливо оминути увагою той факт, що Є. Маланюк на літературних вечорах переважно читав свої твори під музику Бетховена [див. 4, 244]. Відтак, продовжуючи закладену у збірці «Стилет і стилос» історіософську лінію та притримуючись традиції «бетховенівського» помежів’я спокою та бурі, у «Гербарії» поет витворює складний символічний комплекс «осінь-як-держава і осінь-як-правитель»:

Гетьманським палацом засяв

Осінній ліс крізь світлий спокій.

Ця золота краса уся –

Тобі, гетьмане синьоокий!

Ввійди і освяти єдваб

Булавним блиском із правиці,

Мою весну сюди приваб –


Осіннім сумом отруїться [«Держава Жовтня». 7, 42].

Є тут дещо від японської поезії: «Осінь у теплих тонах і легких туманах викликає спокій і умиротвореність» [див. 15, 23]. Атмосфера спокою та умиротвореності, позначена мистецькими й історіософськими символами, відчувається у наступних віршах:

Хай біле пір’я гордо грає,

Хай на киреї – злото слав –

Він не мечем тепер керує,

Лише спокоєм мудрих слів

[Євген Маланюк. «Держава Жовтня». 7, 43]

дивлюсь спокійно, як надворі,

І землю й небо пойняла вода,

І журавель похилий на коморі

Зажурено на південь погляда…

Коли ж з лісів дух вогкості і гнилі

Обвіє хутір, зачарує сад,

Я мов радий крізь квітень запізнілий

Побачити дочасний листопад

[Євген Плужник. «На хуторі, як у в’язниці, тихо…». 10, 145]

Мотив руху (вітер) та пов’язані з ним дієслова доконаного виду наводять і на думку про китайський живопис ґохуа: його головним принципом є повільне розгортання сувою, під час якого споглядач створює у своїй уяві динамічний образ явища. Наповнений відчуттям емоційної безмежності пейзаж ґохуа писався не з натури; своєрідна повітряна перспектива тут сполучається з протиставленням планів, ритмічним співвідношенням великих і малих форм. Людина не відіграє активної ролі у пейзажі, пройнята споглядальним умонастроєм [9, 168]:

Ти одягнув гаї й ліси

В гетьманський кармазин і злото,

І, поки не роздягне сльота,

Вони пишаються в красі (Є. Маланюк).

Чіткіші лінії і фарби спокійніші, –

Благословляється на осінь, на дощі…

Десь журавлі в похолоділій тиші:

Мерщій! Мерщій! (Є. Плужник).


Та є у Плужника й ідилічна зовні пейзажна мініатюра, побудована на контрастах:

Мале хлоп’я, доки старенькій няні

У холодку дрімалось над шитвом,

Жило в лісах, було на океані,

І вже землі нові значило грані

На стежці, де… не розминутись двом [10, 167].

Згадаймо слова євангеліста Марка: «хто Божого Царства не прийме, мов те дитя, той у нього не увійде» (Мк. 10 : 15). Алюзія доречна саме тому, що дитина будь-якого віку вирізняється вмінням бачити. Читач може апелювати до власного дитинства, коли і йому затісно було в межах свого двору чи будинку, і він також бодай подумки мандрував лісами та океанами, подумки долав перешкоди («на стежці, де… не розминутись двом»).

І хлопчик, і його нянька – обоє перебувають в ілюзорному часопросторі, одначе для кожного він свій. Так, і бабуся подорожує «чарівними країнами», проте її світ більш буденний – «м’яка перина, тепленький чай, цитринка і халва».

Попри форму, не характерну для сонета (дві п’ятирядкові строфи та моновірш-завершення), поезія Плужника подібна до нього за внутрішньою драматургією, у якій суцільні контрасти збігаються у рядку-синтезі: «Воістину життя не знає спину!»

В образній структурі цитованих творів, крім імпресіоністичної функції – змалювання динамічної візуальної картини, спроеційованої на душевний стан ліричного героя (ліричної героїні), – кольори створюють глибинне міфічне підґрунтя, яке, за Ю. Ковалівим, засвідчує «прорив крізь товщу століть у завжди невичерпне становлення, у творчу перспективу» [5, 82].

Мистецька синестезія дозволяє Маланюкові та Плужникові олюднити осінь, надати їй водночас кількох символічних – можна навіть сказати, архетипних – іпостасей. Зазначимо деякі з них.

Осінь Маланюка – позначений міфологемою ріки Стікс складний символ умирання й водночас народження: « В яку весну незнано-нову / Везе Харон чергу примар?» [7, 44].


Такою ж виступає осінь і для Є. Плужника. Від вірша до вірша «шлях, що відділяє ліричного героя від останньої грані, невблаганно скорочується… Змінюється вектор особистісного часу, спостережені в собі зміни фіксуються емоційно, з гіркотою, проте сприймаються без трагізму» [див. 14, 84-85]. Це стає ще очевиднішим, коли звернути увагу на вірш, уміщений між елегіями «Все більше спогадів і менше сподівань…» та «Уже вечірні довшають розмови…»:

Вночі люблю дивитися, як креслять

Засинений осінній небосхил

Падучі зорі, – наче сіє тесля

Сріблясту тирсу з-під огнистих пил…

Огню такого! Стомлена природа

Опочиває у красі такій,

Що, мабуть, справді вища нагорода

За пристрасть літа – тихий супокій! [10, 143].

Осінь Маланюка – ватажок «війська» хмар і вітрів: « Списи дощів на смерть проткнуть / Землі старої чорне тіло… / І золоту красу вітрам / Розсипле ліс в дощевій січі», руйнівник і водночас будівничий: «І снігу у зими позичить, / І встане, наче білий храм» [7, 51].

Для Плужника осінь – «капітан корабля». Атмосфера морської подорожі, яка охоплює цілу низку віршів («Є острови, яких нема й на мапі…», «Над морем високо, на непорушній скелі…», «Синє море обгорнули тумани…», «Ой гудуть, дзвенять міцні вітрила…»), засвідчує намагання ліричного героя вирватись поза межі того хутора, де розпочиналося його неоромантичне intermezzo. «Морський бурецвіт» пульсує в енергійних, наснажених рядках», – писав Яр Славутич про поезію Олекси Влизька [13, 320]. Морські вірші Є. Плужника за інтонацією спокійніші, проте їхнє емоційне наповнення цілком очевидне:

Буває інколи: уже надія зблідла, –

Не відшукати напрямку ніяк! –

І враз кладе на хвилі смугу світла

Ще не приступний для очей маяк [10, 177].

Для Маланюка осінь – правитель «держави Жовтня», «жовтень-гетьман». Для Плужника – мудрець, притому античного, «діогенівського» ґатунку: «Мудрості не вивчитись чужої, – / Треба помилятися самим» [10, 158]; «Знаю, як мало людині треба. / Спогадів трохи, тютюн, кімната… / Інколи краєчок неба… / …Симфонія дев’ята…» [10, 166].


Відповідно до іпостасей, яких набуває природа у ліриці Євгена Маланюка та Євгена Плужника, урізноманітнюється й жанрова палітра доробку авторів. Тут маємо й ліричний пейзаж, і натюрморт, і портрет; взірці мариністичного вірша; вірші-екфрази; вірші-медитації, романси, псалми. Сплавляючи в одне естетичне ціле елементи природного довкілля та людської культури, письменники передають реципієнтові мінливість зовнішнього світу та порухи людської душі.

Основними жанрово-стильовими концептами у ранньому поетичному доробку Є. Маланюка та Є. Плужника є ствердження гармонійного погляду на життя, сприйняття природи та культури як єдності, субстанції, що перебуває в постійному розвитку. Неоромантична тенденція «упізнавання» символів, імпресіоністичне прагнення зафіксувати мить та передати враження реципієнтові, символістичний містицизм, елегійність і замріяність, експресіоністська напруженість новелістичного ґатунку – усі ці чинники зумовлюють становлення індивідуальної культури розуміння світу, проявлених в естетичному досвіді митця.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Анатомия мудрости: 120 философов / авт.-сост. П.С. Таранов. – Т. 2. – Симферополь : Реноме, 1997. – 624 с.

  2. Гуляк А.Б. Сецесія як форма вияву авторської свідомості (на матеріалі фантазії Ольги Кобилянської «Поети») / Анатолій Гуляк // Ученые записки Таврического национального университета имени В.И. Вернадского. Серия : Филология. Социальные коммуникации. – Т. 23 (62), №1. – Симферополь, 2010. – С. 80-86.

  3. Качуровський І. Генерика і архітектоніка : у 2-х кн. / Ігор Качуровський. – Кн. 2. – К. : Видавн. дім «КМ Академія», 2008. – 365 с.

  4. Клочек Г.Д. Енергія художнього слова : зб. статей / Григорій Клочек. – Кіровоград : Редакц.-видавн. центр КДПУ імені Володимира Винниченка, 2007. – 448 с.
  5. Ковалів Ю.І. «Празька школа» : на крутосхилах філософії чину / Юрій Ковалів. – К. : Вид-во «Бібліотека українця», 2001. – 120 с. – (Бібліотека українця).


  6. Кодак М.П. Огром Євгена Плужника-поета : монографія / Микола Кодак. – Луцьк : Твердиня, 2009. – 192 с.

  7. Маланюк Є. Невичерпальність : поезії, статті / Євген Маланюк ; упоряд., передм. і приміт. Л. Куценка. – К. : Веселка, 1997. – 318 с. – (Шкільна бібліотека).

  8. Мойсієнко А.К. Мова як світ світів : поетика текстових структур : монографія / Анатолій Мойсієнко. – Умань : РВЦ «Софія», 2008. – 240 с.

  9. Науменко Н.В. Символіка як стильова домінанта української новелістики кінця ХІХ – початку ХХ ст. : монографія / Наталія Науменко. – К. : НУХТ, 2005. – 204 с.

  10. Плужник Є. «О, тишина моїх маленьких рим!» / Євген Плужник ; упоряд. О. Капленко. – К. : Видавн. дім Дмитра Бураго, 2007. – 272 с. – (Поетичні свічада України).

  11. Салига Т.Ю. Високе світло : Літературно-критичні студії / Тарас Салига. – Л. : Каменяр ; Мюнхен : Український вільний університет, 1994. – 270 с. – (Серія Українського вільного університету : Монографії. Число 54).

  12. Скорина Л. Література та літературознавство української діаспори : курс лекцій / Людмила Скорина. – 2-ге вид., доповн. – Черкаси : Брама-Україна, 2005. – 384 с.

  13. Славутич Яр. Розстріляна Муза / Яр Славутич // Твори : у 5-ти т. – Т. 3. – К. : Дніпро ; Едмонтон : Славута, 1998. – 424 с.

  14. Токмань Г.Л. Жар думок Євгена Плужника : лірика як художньо-філософський феномен : монографія / Ганна Токмань. – К. : ІВЦ Держкомстату України, 1999. – 163 с.

  15. Цветы четырех времен года : японская классическая поэзия / пер. со старояп. В. Марковой. – М. : ЭКСМО-Пресс, 2000. – 252 с.

  16. Шейнина Е.Я. Энциклопедия символов / Елена Шейнина. – М. : ООО «Издательство АСТ»; Х. : ООО «Торсинг», 2002. – 591 с.; ил.

  17. Emerson, R.W. Selected Essays / Ralph Waldo Emerson. N.Y. : Longmans, 1982. xxx, 379 p.
  18. Hodeir, A. Les formes de la musique / André Hodeir. Paris : Seghers, 1995. vii, 212 p.