vchilka.in.ua 1

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ



ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ



22.11.2006 N 01-8/2622

Господарські суди України


Про деякі питання практики
вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням
законодавства про рекламу


(за матеріалами справ, розглянутих у касаційному
порядку Вищим господарським судом України)




У порядку інформації та для врахування у розгляді справ
надсилається огляд вирішених господарськими судами України спорів,
судові рішення у яких переглянуто в касаційному порядку Вищим
господарським судом України.


1. Недотримання умов договору на розміщення
рекламно-інформаційних матеріалів у частині передачі замовникові
таких матеріалів та відсутність належних доказів виконання
відповідних робіт стали підставою для відмови у задоволенні позову
про стягнення заборгованості за зазначеним договором.

Спільне українсько-російське товариство з обмеженою
відповідальністю (далі - Товариство) звернулося до господарського
суду з позовом про стягнення з відкритого акціонерного товариства
національної акціонерної компанії (далі - Компанія) основного
боргу, 3% річних та втрат від інфляції.


Рішенням названого суду, залишеним без змін постановою
апеляційного господарського суду, у позові відмовлено. Прийняті
судові рішення мотивовано невідповідністю дій позивача визначеним
сторонами умовам договору.


У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Товариство просило рішення місцевого суду та постанову
апеляційного суду зі справи скасувати внаслідок їх прийняття з
порушенням норм матеріального права та прийняти нове рішення про
задоволення позову.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної

інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.


Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- Товариством і Компанією укладено договір на розміщення
рекламно-інформаційних матеріалів (далі - Договір), згідно з
умовами якого позивач зобов'язався розмістити надані відповідачем
рекламно-інформаційні матеріали у вигляді оригінал-макетів
(узгоджені з Товариством) у каталозі "Орієнтир";

- відповідно до пункту 2.1 Договору розміщення рекламних
матеріалів мало проводитися позивачем у строк "жовтень 2002" за
умови передоплати відповідачем послуг з розміщення реклами згідно
з виставленим рахунком у визначений термін;

- докази надсилання позивачем відповідачеві вимог щодо оплати
послуг згідно з пунктом 2.1 Договору відсутні;

- не отримавши від відповідача попередньої оплати та
рекламно-інформаційних матеріалів у вигляді оригінал-макетів,
позивач на свій ризик розпочав роботу з надання послуг, чим змінив
порядок та строки оплати за договором;

- позивачем не подано суду доказів виконання визначеної
Договором роботи та її прийняття відповідачем (зокрема, відсутній
акт виконаних робіт, передбачений пунктом 1.1 Договору).

Причиною виникнення спору є питання щодо виконання сторонами
зобов'язань за Договором та наявності належних підстав для
примусового стягнення заборгованості.


Відповідно до статті 901 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (далі - ЦК України) за договором про надання послуг
одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої
сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі

вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник

зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше
не встановлено договором.


Згідно з частиною першою статі 903 ЦК України ( 435-15 ) якщо
договором передбачено надання послуг за плату, замовник
зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в
порядку, що встановлені договором.


Частиною другою статті 530 ЦК України ( 435-15 ) передбачено,
що якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не
встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор
має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен
виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення
вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору
або актів цивільного законодавства.


Попередні судові інстанції, встановивши факти недотримання
позивачем умов договору в частині передачі Компанією
рекламно-інформаційних матеріалів у вигляді оригінал-макетів та
щодо здійснення попередньої оплати, з огляду на відсутність
належних доказів виконання робіт за Договором прийняли правомірне
рішення про відмову в задоволенні заявленого позову.


Посилання скаржника на відсутність узгодження сторонами
порядку розрахунків у вигляді передоплати та подання ним до суду
"копії узгодження рекламної інформації" (без зазначення
походження) не ґрунтується на умовах Договору (пункти 1.1, 2.1),
не спростовує відповідних висновків місцевого та апеляційного
господарських судів і стосується дослідження фактичних обставин
справи, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної
інстанції, оскільки відповідно до статті 111-7 ГПК України
( 1798-12 ), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення,
касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин

справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної

інстанції норм матеріального і процесуального права; касаційна
інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними
обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові
господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про
достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів
над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, прийняті попередніми судовими інстанціями рішення зі
справи відповідають встановленим ними фактичним обставинам,
прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права
і передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.


2. Фактичне прийняття замовником від виконавця робіт з
розміщення рекламних матеріалів є підставою виникнення цивільних
прав та обов'язків, хоча б підписаний сторонами відповідний
договір і було укладено з недодержанням вимог чинного
законодавства.

Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - Товариство)
звернулося до господарського суду з позовом до комунального
підприємства телерадіокомпанії (далі - Телерадіокомпанія) про
стягнення заборгованості за надані послуги з розміщення рекламних
матеріалів за договором.


Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено
частково: з Телерадіокомпанії на користь Товариства стягнуто
частину боргу та судові витрати пропорційно розміру задоволених
позовних вимог. Названий судовий акт з посиланням на приписи
статей 241, 525, 526, 529 ЦК України ( 435-15 ) мотивовано тим, що
спірний договір хоча і було укладено головним редактором
відповідача з перевищенням своїх посадових повноважень, однак
підписання актів прийому-передачі виконаних робіт директором
Телерадіокомпанії свідчить про подальше схвалення цього договору
відповідачем.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого

господарського суду з даного спору скасовано; у позові відмовлено.
У прийнятті зазначеної постанови суд апеляційної інстанції виходив
з відсутності доказів на підтвердження факту виконання позивачем
послуг з розміщення рекламних матеріалів Телерадіокомпанією,
позаяк спірним договором не передбачено підписання актів
прийому-передачі виконаних робіт.


У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Товариство просило скасувати оскаржувану постанову суду
апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом
норм матеріального права та невідповідність висновків суду дійсним
обставинам справи. В обґрунтування касаційних вимог скаржник
зазначив, що акти прийому-передачі виконаних робіт, підписані
компетентною особою Телерадіокомпанії, є належними доказами як
виконання відповідачем послуг з виготовлення та розміщення
рекламного матеріалу, так і прийняття такого виконання управненою
стороною.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими
інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність скасування оскаржуваної
постанови суду апеляційної інстанції, виходячи з такого.


Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- Товариством (виконавець) та Телерадіокомпанією (замовник)
укладено договір, умовами якого передбачалося виконання послуг з
розміщення рекламних матеріалів замовника на
рекламно-інформаційних боксах;

- названий договір було підписано головним редактором
Телерадіокомпанії з перевищенням посадових повноважень;

- в подальшому директором Телерадіокомпанії за актами
прийому-передачі робіт було прийнято виконання позивачем послуг з
розміщення частини рекламних матеріалів.

Причиною виникнення спору в даній справі стало питання щодо

наявності правових підстав для стягнення з відповідача коштів за
виконані позивачем роботи з розміщення рекламних матеріалів.


Відповідно до приписів частини першої, третьої статті 92
ЦК України ( 435-15 ) юридична особа набуває цивільних прав та
обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно
до установчих документів та закону. Орган або особа, яка
відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону
виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної
особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх
повноважень.

Згідно з частинами третьою, п'ятою статті 65 Господарського
кодексу України ( 436-15 ) для керівництва господарською
діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним
орган призначає (обирає) керівника підприємства. Керівник
підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє
його інтереси в органах державної влади і органах місцевого
самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними
особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і
вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку,
визначеному установчими документами.


Як встановлено попередніми судовими інстанціями, спірний
договір підписаний від імені відповідача головним редактором
Телерадіокомпанії, у той час коли керівником підприємства був
директор.

Відтак слід погодитися з висновком господарських судів про
те, що договір укладено редактором Телерадіокомпанії з
перевищенням визначеної законом та установчими документами
компетенції, а тому зазначений договір не може породжувати
правових наслідків для Телерадіокомпанії.


Разом з тим, відповідно до частини першої статті 11
ЦК України ( 435-15 ) підставою виникнення цивільних прав та

обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного

законодавства, а також дії осіб, що не передбачені цими актами,
але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

З наданої місцевим господарським судом оцінки наявних у
матеріалах справи доказів вбачається, що підписані директором
Телерадіокомпанії гр. Д. акти прийому-передачі виконаних робіт
свідчать про виконання Товариством послуг з розміщення рекламних
матеріалів та фактичне прийняття цих робіт відповідачем, внаслідок
чого в останнього виникло зобов'язання з оплати цих послуг.

Таким чином, з огляду на частину першу статті 111-10
ГПК України ( 1798-12 ), за якою підставами для скасування або
зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або
постанови апеляційного господарського є порушення або неправильне
застосування норм матеріального чи процесуального права,
оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції було скасовано, а
рішення місцевого господарського суду, яким задоволено позов про
стягнення з Телерадіокомпанії частини вартості виконаних робіт, -
залишено в силі.


3. Розповсюджувач реклами не повинен нести відповідальності
за порушення прав третіх осіб при виготовленні реклами.

Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - Товариство)
звернулося до господарського суду з позовом до товариства з
обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія ..." (далі -
Телерадіокомпанія) та просило:

- визнати неправомірними дії відповідача стосовно
використання музичного твору (пісні) "Седьмой лепесток" (далі -
Твір) шляхом публічного сповіщення без договору та без виплати
авторської винагороди;

- стягнути з відповідача компенсацію за порушення авторських
прав позивача;

- заборонити відповідачеві використання музичних творів,
власником майнових авторських прав на які є позивач;

- зобов'язати відповідача укласти договір з асоціацією "Дім

авторів музики в Україні", отримати дозвіл та сплачувати авторську
винагороду за використання творів, виключні майнові авторські
права на які належать позивачеві;

третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє
самостійних вимог на предмет спору, - компанія "... Electronics"
(далі - Компанія).


Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено
частково: стягнуто на користь позивача частину заявленої
компенсації за порушення авторських прав; в іншій частині позовних
вимог відмовлено. Судове рішення в частині задоволення позову
мотивовано протиправним використанням відповідачем фрагменту Твору
шляхом публічного сповіщення (передачі в ефір) рекламного ролика.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого
господарського суду зі справи скасовано та "у задоволенні позову
Товариства до Телерадіокомпанії про стягнення компенсації за
порушення авторських прав" відмовлено. Постанову суду апеляційної
інстанції мотивовано відсутністю вини відповідача та факту
порушення ним прав позивача, оскільки Товариство лише надало
ефірний час третій особі для показу рекламного ролика, тоді як
Компанія мала відповідні права для цього.


У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Товариство просило постанову апеляційного господарського суду зі
справи скасувати внаслідок її прийняття з порушенням норм
матеріального і процесуального права та залишити без змін рішення
суду першої інстанції.


Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:


- позивач отримав виключні майнові права на використання
Твору на території України на підставі договору з ТОВ "П.";

- ТОВ "П." уклало ліцензійний договір з ТОВ "І.", відповідно
до умов якого передало ТОВ "І." невиключне право на використання
фрагменту Твору (включаючи відтворення і багаторазове ефірне
сповіщення, з правом передачі третім особам) на території Росії;

- ТОВ "П." і ТОВ "І." уклали додаткову угоду до договору про
внесення змін до його пункту "б", відповідно до якого (у новій
редакції), укладаючи договір, сторони виходять з наміру ТОВ "І."
отримати дозвіл на використання фрагменту Твору на території не
лише Росії, але й країн-учасниць Співдружності Незалежних Держав
(далі - СНД);

- ТОВ "І." за договором зобов'язалося на замовлення "A." GmbH
розробити сценарій та здійснювати контроль за виробництвом
рекламних матеріалів (відеоролика GSM-F2300), а також передати
замовнику виключні права на використання цього ролика, в тому
числі й права на використання фрагменту Твору (територія
використання - Росія та держави-учасниці СНД);

- "A." GmbH за договором про створення рекламних
фільмів/роликів передала Компанії невиключне право на використання
фрагменту Твору на території Росії та держав-учасниць СНД;

- у період з 09.05.2005 по 12.06.2005 відповідачем
використовувався фрагмент Твору шляхом публічного сповіщення
(передачі в ефір) відповідного рекламного ролика.


Причиною даного спору є питання про те, чи мало місце з боку
відповідача порушення авторських прав Товариства та чи має
Телерадіокомпанія нести за це відповідальність.


Встановивши фактичні обставини справи, попередні судові
інстанції дали різну оцінку поданим сторонами доказам щодо
передачі третій особі прав на використання фрагменту Твору в

Україні, що й призвело до виникнення розбіжностей у прийнятих ними

рішеннях стосовно протиправності дій відповідача.


При цьому суд апеляційної інстанції своє рішення зі справи
додатково мотивував відсутністю у Телерадіокомпанії обов'язку
відповідати за зміст рекламних матеріалів іншого рекламодавця.

Преамбулою Закону України "Про авторське право і суміжні
права" ( 3792-12 ) (далі - Закон N 3792) визначено, що він
охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та їх
правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів
науки, літератури і мистецтва - авторське право, і права
виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій
мовлення - суміжні права.


Відповідно до частини першої статті 15 цього Закону
( 3792-12 ) до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має
авторське право) належать: виключне право на використання твору;
виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими
особами.

Стаття 52 Закону N 3792 ( 3792-12 ) визначає грошову
компенсацію як один із способів цивільно-правового захисту
авторського права і суміжних прав.


Водночас засади рекламної діяльності в Україні визначає Закон
України "Про рекламу" ( 270/96-ВР ) (далі - Закон N 270), який і
регулює відносини, що виникають у процесі виробництва,
розповсюдження та споживання реклами, що відповідає приписам
статті 2 цього Закону щодо сфери його застосування.


Відповідно до статті 1 Закону N 270 ( 270/96-ВР ) реклама -
це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі
та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати
обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи
товару.

Згідно з статтею 4 Закону N 270 ( 270/96-ВР ) використання у

рекламі об'єктів авторського права і (або) суміжних прав

здійснюється відповідно до вимог законодавства України про
авторське право і суміжні права.


Частиною першою статті 7 цього Закону ( 270/96-ВР )
визначено, що основними принципами реклами є: законність,
точність, достовірність, використання форм та засобів, які не
завдають споживачеві реклами шкоди.


Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону N 207
( 270/96-ВР ) особи, винні у порушенні законодавства про рекламу,
несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну та
кримінальну відповідальність відповідно до закону.
Відповідальність за порушення законодавства про рекламу несуть:

- рекламодавці, винні: у замовленні реклами продукції,
виробництво та/або обіг якої заборонено законом; у наданні
недостовірної інформації виробнику реклами, необхідної для
виробництва реклами; у замовленні розповсюдження реклами,
забороненої законом; у недотриманні встановлених законом вимог
щодо змісту реклами; у порушенні порядку розповсюдження реклами,
якщо реклама розповсюджується ними самостійно;

- виробники реклами, винні у порушенні прав третіх осіб при
виготовленні реклами;

- розповсюджувачі реклами, винні в порушенні встановленого
законодавством порядку розповсюдження та розміщення реклами.


З огляду на наведене суд апеляційної інстанції дійшов
правомірного висновку про те, що розповсюджувач реклами не має
нести відповідальності за порушення прав третіх осіб при
виготовленні реклами.


Проте ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не
встановлено обставини, пов'язані з взаємовідносинами відповідача і
третьої особи з приводу спірного ролика, та не досліджено фактичні
підстави його розповсюдження Телерадіокомпанією (зокрема, не

встановлено факт наявності або відсутності договірних відносин між

ними з приводу розміщення та розповсюдження реклами, яка містить
фрагмент Твору).


Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої
статті 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати
або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні
або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.


Крім того, місцевий господарський суд на порушення приписів
пункту 3 частини першої статті 84 ГПК України ( 1798-12 ) залишив
поза увагою вимогу позивача заборонити відповідачеві використання
музичних творів, майнові авторські права на які належать
Товариству.

У свою чергу, суд апеляційної інстанції на порушення приписів
пунктів 7, 8, 9 частини другої статті 105 ГПК України ( 1798-12 )
прийняв рішення лише за однією позовною вимогою (про стягнення
компенсації), залишивши інші вимоги без дослідження, оцінки та
вирішення.

Отже, попередні судові інстанції припустилися неправильного
застосування приписів частини першої статті 4-7 ГПК України
( 1798-12 ) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами
обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього
Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в
судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що
відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України є підставою
для скасування судових рішень зі справи.


З огляду на наведене Вищий господарський суд України
касаційну скаргу Товариства задовольнив частково: судові рішення
місцевого та апеляційного господарських судів скасував, а справу

передав на новий розгляд до місцевого господарського суду України.



4. Недослідження судовими інстанціями фактичного змісту
рекламної інформації на предмет її відповідності укладеному
сторонами договору на інформаційно-рекламне обслуговування стало
підставою для скасування судових рішень зі справи.


Відкрите акціонерне товариства "Є. швейна фабрика" (далі -
Фабрика) звернулося до господарського суду з позовом про
розірвання укладеного з товариством з обмеженою відповідальністю
"Телерадіокомпанія ..." (далі - Телерадіокомпанія) договору та
стягнення боргу.


Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено
частково: з Телерадіокомпанії стягнуто заборгованість; в частині
позову про розірвання договору провадження у справі припинено.
Прийняте рішення мотивовано отриманням Телерадіокомпанією від
Фабрики попередньої оплати за роботу, яку так і не було виконано,
та неукладеністю оспорюваного договору внаслідок неузгодженості
сторонами його істотних умов.


Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого
господарського суду скасовано та в позові про розірвання договору
і стягнення суми боргу відмовлено. Цю постанову мотивовано
відсутністю доказів наявності правових підстав для примусового
стягнення коштів.


У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Фабрика просила постанову апеляційного суду зі справи скасувати
внаслідок її прийняття з неправильним застосуванням норм
матеріального та процесуального права і залишити в силі рішення
місцевого суду.


Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим господарським судом встановлено, що:


- Телерадіокомпанія і Фабрика уклали договір на
інформаційно-рекламне обслуговування (далі - Договір), відповідно
до умов якого відповідач зобов'язався виробляти за завданням
позивача інформаційно-рекламні матеріали (пункт 2.1);

- пунктом 2.2 Договору передбачено, що відповідач надає
ефірний час для розміщення інформаційно-рекламних матеріалів
позивача протягом строку дії договору; дати та час виходу
відеоматеріалів узгоджуються з позивачем;

- згідно з пунктом 2.3 Договору відповідач зобов'язався
дотримуватися прийнятого графіка показу матеріалів Фабрики;

- відповідно до пункту 3.1 Договору позивач зобов'язаний
заявляти про необхідність показу відеоматеріалів не менш, ніж
за 10 днів до виходу;

- докази виконання сторонами умов пунктів 2.1, 2.2, 3.1 (щодо
завдання на рекламу, графіка показу, узгодження дат і часу виходу
матеріалів, заяви про необхідність показу) відсутні;

- сторонами не узгоджено предмет, ціну та строк дії Договору;

- отримання від Фабрики коштів Телерадіокомпанія пояснює
спонсорською допомогою на підставі усної домовленості програмі
"Молодым родителям на заметку", в якій показано логотип Фабрики та
сказано про те, що вона є спонсором цієї програми;

- позивач перерахував відповідачеві кошти з призначенням
платежу "За рекламні послуги за рахунком від 01.06.2004, у т.ч.
ПДВ".

Апеляційним судом додатково встановлено, що:

- предмет Договору сторонами визначено в його пункті 1.1,
ціну узгоджено протоколом, строк дії Договору обмежено моментом
подання однією із сторін заяви про розірвання угоди (пункт 7.1);

- пункт 3.1 Договору не передбачає форми, в якій має бути
заявлено про необхідність показу відеоматеріалу;

- медіа-план виходу програми узгоджено сторонами;

- від Фабрики скарг на надані за Договором

інформаційно-рекламні послуги не надходило;

- програма "Молодым родителям на заметку" виходила в ефір
8 разів, що підтверджується ефірною довідкою, яку передбачено
пунктом 4.5 Договору;

- акт виконаних робіт не було підписано позивачем через його
відмову прибути для підписання, про що бухгалтером Товариства
складено службову записку;

- на час розгляду справи Договір сторонами розірвано,
оскільки відповідно до пункту 7.1 Договору він набирає чинності з
моменту підписання та припиняє дію за заявою однієї із сторін про
його розірвання, тоді як позивач листом від 30.09.2005 виявив
бажання розірвати Договір.


Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо
наявності правових підстав для розірвання Договору та стягнення
боргу.

Відповідно до статті 179 Господарського кодексу України
( 436-15 ) (далі - ГК України) майново-господарські зобов'язання,
які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами
господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами
на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними
зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами,
встановленими Цивільним кодексом України ( 435-15 ) з урахуванням
особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими
нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.


Згідно з статтею 180 ГК України ( 436-15 ) зміст
господарського договору становлять умови договору, визначені
угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або
припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так
і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно
до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо
між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто

згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані

такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також
умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута
згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у
будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно до статті 638 ЦК України ( 435-15 ) договір є
укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх
істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про
предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є
необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо
яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною третьою статті 651 ЦК України ( 435-15 ) у
разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або
частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або
законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.


Таким чином, апеляційний господарський суд на відміну від
суду першої інстанції дійшов вірного висновку щодо досягнення
сторонами згоди з усіх істотних умов Договору при його укладенні.

Разом з тим, відповідно до статті 1 Закону України "Про
рекламу" ( 270/96-ВР ) реклама - інформація про особу чи товар,
розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена
сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх
інтерес щодо таких особи чи товару.


Згідно з частиною першою статті 5 цього Закону ( 270/96-ВР )
у теле-, радіопередачах, матеріалах в інших засобах масової
інформації, видовищних та інших заходах, які створені і
проводяться за участю спонсорів, забороняється наводити будь-яку
інформацію рекламного характеру про спонсора та/або його товари,
крім імені або найменування та знака для товарів і послуг
спонсорів.

Проте попередні судові інстанції не дослідили фактичний зміст

інформації щодо Фабрики, наданої в програмі "Молодым родителям на
заметку", та не перевірили її відповідність визначеному сторонами
предмету Договору.


До того ж, встановивши факт перерахування позивачем
відповідачеві коштів з посиланням на рахунок Телерадіокомпанії, ні
місцевий, ані апеляційний суди зазначений рахунок не дослідили.

Отже, попередні судові інстанції припустилися неправильного
застосування приписів частини першої статті 4-7 ГПК України
( 1798-12 ) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами
обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього
Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в
судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що
відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України є підставою
для скасування судових рішень зі справи.


Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої
статті 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати
або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні
або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.


З огляду на наведене судові рішення місцевого та апеляційного
господарських судів зі справи було скасовано, а справу передано на
новий розгляд до суду першої інстанції.


5. Відсутність фактичних даних стосовно досягнення сторонами
спору домовленості щодо проведення рекламних заходів обґрунтовано
визнана судом як підстава для відмови у задоволенні позову про
стягнення заборгованості за послуги з розміщення реклами.


Комерційно-промислове підприємство (далі - Підприємство)

звернулося до господарського суду з позовом про стягнення з

відкритого акціонерного товариства "Пиво-безалкогольний комбінат"
(далі - Пиво-безалкогольний комбінат) заборгованості за надані
послуги з розміщення реклами; треті особи, які не заявляють
самостійних вимог на предмет спору, - закрите акціонерного
товариства "Радіокомпанія ..." (далі - Радіокомпанія) та
товариство з обмеженою відповідальністю (далі - Товариство).


Рішенням місцевого господарського суду у позові відмовлено з
мотивів відсутності доказів узгодження сторонами умов договору
щодо проведення рекламної компанії відповідача, у той час коли з
огляду на приписи статті 202 ЦК України ( 435-15 ) вчинений
позивачем односторонній правочин не може створювати обов'язку
відповідача з оплати наданих послуг.


Постановою апеляційного господарського суду назване рішення
місцевого господарського суду скасовано; позов задоволено: з
відповідача на користь Пиво-безалкогольного комбінату стягнуто
суму боргу, а також судові витрати: державне мито та витрати на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Постанову
суду апеляційної інстанції мотивовано досягненням учасниками спору
усної домовленості щодо виконання позивачем комплексу рекламних
заходів для Пиво-безалкогольного комбінату, а також документально
підтвердженими витратами позивача на проведення такої рекламної
компанії.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
відповідач зі справи просив скасувати оскаржувану постанову суду
апеляційної інстанції та прийняти нове рішення по суті спору.
Скаргу мотивовано, зокрема, тим, що сторонами не було узгоджено в
установленому порядку істотні умови договору про надання послуг,
що виключає можливість стягнення з відповідача вартості спірних
послуг.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями

фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм

матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.


Судовими у справі встановлено, що:

- Пиво-безалкогольним комбінатом (замовник) та Підприємством
(виконавець) було укладено договір про надання рекламних послуг,
відповідно до умов якого позивач забезпечує ексклюзивну
присутність реклами замовника у відповідному розважальному
закладові в рамках співробітництва у період з 05.03.2003 по
05.03.2004, а відповідач оплачує проведення зазначеної рекламної
акції в обумовленому порядку;

- зазначений договір було виконано сторонами в повному
обсязі;

- в подальшому позивач передав відповідачеві на погодження та
підписання проект іншого договору про надання рекламних послуг від
05.03.2004 N 2/с та додаткову угоду до нього, за змістом яких
позивач здійснює рекламні заходи, спрямовані на просування товару
відповідача, а відповідач оплачує надані рекламні послуги;

- проекти названих договору та додаткової угоди відповідачем
підписано не було, проте на їх виконання позивачем було укладено з
Товариством договір про проведення рекламної компанії та договір з
Радіокомпанією, відповідно до яких було розміщено зовнішню рекламу
Пиво-безалкогольного комбінату, а також розміщено рекламні тексти
щодо продукції відповідача в ефірі Радіокомпанії;

- матеріали справи не містять доказів прийняття відповідачем
виконання зазначених рекламних послуг.


Причиною спору в даній справі стало питання щодо наявності
підстав для стягнення з відповідача заборгованості за надані
Підприємством послуги з проведення рекламної компанії.


Частиною другою статті 11 ЦК України ( 435-15 ) визначено

підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, до яких

належать, зокрема, договори та інші правочини.


Згідно зі статтею 202 ЦК України ( 435-15 ) правочином є дія
особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав
та обов'язків. Односторонній правочин може створювати права та
обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин
може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках,
встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Господарські суди у розгляді даного спору дійшли різних
висновків про вчинення учасниками спору правочину щодо проведення
рекламних заходів для просування товару Пиво-безалкогольного
комбінату. Так, суд апеляційної інстанції з огляду на факт
поставки позивачеві продукції Пиво-безалкогольного комбінату
протягом 2004-2005 років зазначив про фактичне продовження
правовідносин між учасниками спору щодо проведення рекламної
компанії відповідача. Проте сама по собі поставка товару
відповідачем не може бути свідченням наявності домовленості про
надання Підприємством відповідачеві також і рекламних послуг.

Відтак в даному разі з урахуванням з'ясованих господарськими
судами у розгляді даної справи фактичних даних, слід погодитися з
висновком місцевого господарського суду щодо відсутності доказів
на підтвердження факту досягнення учасниками спору домовленості
про проведення спірної рекламної компанії.

Крім того, відповідно до статті 101 ГПК України ( 1798-12 )
додаткові докази приймаються судом апеляційної інстанції, якщо
заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції
з причин, що не залежали від нього. Проте постанова апеляційної
інстанції не містить мотивів, з яких нею було прийнято докази про
поставку позивачеві відповідачем продукції.


За таких обставин підстави для стягнення з відповідача

вартості наданих рекламних послуг відсутні.



6. Демонтаж відповідачем зі справи незаконно розміщених
носіїв інформації на будівлі, яка є його власністю, правильно
визначений судом як такий, що підпадає під ознаки самозахисту в
розумінні статті 19 Цивільного кодексу України ( 435-15 ).


Акціонерний комерційний банк (далі - Банк) звернувся до
господарського суду з позовом до відкритого акціонерного
товариства проектно-конструкторського інституту (далі - Інститут)
про:

визнання неправомірними дій відповідача щодо самовільного
демонтажу рекламних конструкцій позивача;

визнання права Банку на розміщення рекламних щитів на фасаді
будинку, розташованого у місті за зазначеною адресою, а також
стягнення з відповідача матеріальної та моральної шкоди;

Справу розглянуто за участю третьої особи, яка не заявляє
самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача -
комунального підприємства "М... реклама" (далі - Підприємство).

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову
відмовлено. Названі рішення та постанову попередніх судових
інстанцій з посиланням на приписи статей 16, 27 Закону України
"Про рекламу" ( 270/96-ВР ), статті 1167 ЦК України ( 435-15 ),
пункту 2 Типових правил розміщення зовнішньої реклами,
затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.1998
N 1511 ( 1511-98-п ), мотивовано тим, що:

позивачем було розміщено зовнішню рекламу на фасаді названого
будинку без одержання відповідного дозволу відповідача;

вимога Банку про стягнення з Інституту матеріальної шкоди, що
становить вартість конструкції вилученої зовнішньої реклами, не
підлягає задоволенню з огляду на збереження відповідачем

демонтованих рекламних щитів та можливість їх подальшого

використання;

відсутність ознак неправомірної поведінки у діях відповідача
виключає можливість стягнення з Інституту моральної шкоди.


У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Банк просив скасувати оскаржувані рішення та постанову місцевого
та апеляційного господарських судів на прийняти нове рішення про
задоволення позовних вимог.


Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими
інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.


Судовими інстанціями у справі встановлено:

- за договорами оренди, укладеними Інститутом (орендодавець)
та Банком (орендар), позивач орендує другий поверх будівлі, для
розміщення філії Банку;

- на підставі листа відповідача, в якому було висловлено
згоду на розміщення на будинку Інституту вивіски з логотипом
Банку, та рішення виконавчого комітету міської ради позивачем було
розміщено на фасаді зазначеного будинку рекламний щит з назвою
Банку;

- лист відповідача за формою та змістом не відповідає
узгоджувальній частині дозволу на розміщення зовнішньої реклами,
затвердженої додатком N 2 до Типових правил розміщення зовнішньої
реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від
23.09.1998 N 1511 ( 1511-98-п );

- відповідачем надіслано на адресу позивача вимогу
демонтувати вивіску Банку у зв'язку з відсутністю згоди
відповідача як власника будинку на розміщення цієї зовнішньої
реклами;

- у зв'язку з невиконанням позивачем зазначеної вимоги
відповідач самостійно здійснив демонтаж названої рекламної

конструкції, повідомивши позивача про знаходження вилученого

рекламного щита на тимчасовому зберіганні в Інституті;

- згідно з листом Управління містобудування, архітектури,
екології та земельних відносин дозвіл на розміщення позивачем
рекламного щита або вивіски на фасаді зазначеного будинку
зареєстровано не було;

- договором на тимчасове користування місцем розташування
рекламних засобів, укладеним Банком та Підприємством, не
передбачено розміщення рекламних конструкцій позивача за
відповідною адресою.


Причиною виникнення спору в даній справі стало питання про
правомірність розміщення позивачем спірної зовнішньої реклами та
наявність підстав для відшкодування Банкові майнової та моральної
шкоди внаслідок демонтажу та вилучення належної йому конструкції
зовнішньої реклами.


Статтею 1 Закону України "Про рекламу" ( 270/96-ВР )
(у редакції, що діяла на момент розміщення спірної рекламної
вивіски Банку) визначено, що зовнішня реклама - це реклама, що
розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних
конструкціях, розташованих на відкритій місцевості, а також на
зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного
обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг.


За приписами статті 16 названого Закону ( 270/96-ВР )
розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах провадиться на
підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських,
селищних, міських рад, та в порядку, встановленому цими органами
на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів
України. При видачі дозволів на розміщення зовнішньої реклами
втручання у форму та зміст зовнішньої реклами забороняється.
Зовнішня реклама на територіях, будинках та спорудах розміщується
за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб).

Аналогічна за змістом норма міститься і у пункті 4 Типових

правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 23.09.1998 N 1511 ( 1511-98-п )
(у редакції, що діяла на момент розміщення позивачем спірної
рекламної конструкції), за змістом якого на територіях, будинках і
спорудах зовнішня реклама розміщується за згодою їх власників або
уповноважених ними органів (осіб) з урахуванням архітектурних,
функціонально-планувальних, історико-культурних чинників,
типології елементів місцевого середовища та з додержанням правил
благоустрою територій населених пунктів.


Пунктом 1 названих Правил ( 1511-98-п ) передбачено, що
дозвіл - це документ установленої форми, виданий розповсюджувачу
зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу
сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення
зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці. Відповідно
до пункту 20 цих Правил видача дозволу реєструється в журналі
реєстрації заяв та дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

З огляду на наведені положення законодавства господарські
суди з урахуванням з'ясованих ними обставин справи, а саме - факту
відсутності належно оформленого дозволу на розміщення Банком
спірних рекламних конструкцій та відсутності реєстрації такого
дозволу уповноваженим органом, дійшли вірного висновку про
порушення позивачем передбаченого законом порядку розміщення
зовнішньої реклами на фасаді зазначеного будинку.


Відповідно до статті 19 ЦК України ( 435-15 ) особа має право
на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від
протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою заходів
протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним
засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту

права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також

наслідкам, що спричинені цим порушенням.


Абзацом другим частини другої наведеної статті ( 435-15 )
передбачено можливість самостійного обрання особою способу
самозахисту.


Таким чином, самовільний демонтаж відповідачем незаконно
розміщених рекламних щитів позивача на будівлі, що є власністю
Інституту, підпадає під ознаки самозахисту в розумінні статті 19
ЦК України ( 435-15 ), а відтак не є протиправним діянням.

Оскільки відповідно до статті 1167 ЦК України ( 435-15 )
необхідним елементом настання цивільно-правової відповідальності
за заподіяння моральної шкоди є протиправність поведінки її
заподіювача, підстав для стягнення з відповідача моральної шкоди
не вбачається.


Господарські суди з урахуванням з'ясованих ними фактичних
даних дійшли вірного висновку й про відсутність у позивача
майнової шкоди внаслідок вилучення конструкції зовнішньої реклами,
оскільки демонтовані рекламні носії з огляду на їх збереження та
можливість подальшого використання не належать до збитків в
розумінні статті 22 ЦК України ( 435-15 ).


Таким чином, судовими інстанціями з достатньою повнотою
встановлено обставини справи та їм дано правильну юридичну оцінку,
а тому передбачених законом підстав для скасування оскаржуваних
рішень місцевого та апеляційного господарських судів не
вбачається.

Заступник Голови Вищого

господарського суду України В.Москаленко